Видатних письменників ми охоче (і безтурботно) наділяємо титулом «письменник всеєвропейського масштабу». Антонич право на такий титул заслужив усерйоз. Але що ми, власне, вкладаємо в це визначення? Славу? Новизну тем? Експериментальність стилю? Звичайно, і їх. Але передусім, мабуть, закоріненість у культурі: національній, європейській, світовій. У культурі не як «освіченості» (хоча і з освіченістю у Антонича, знавця декількох мов, філолога, есеїста, перекладача — все в порядку). У культурі як «образі світу», який відклався у найзаповітніших символах, сюжетах, духовних цінностях даного народу — або багатьох народів.

«Міфологізм» Антонича (про який одностайно згадують

критики) — це не лише стиль. Це український «образ світу», що виходить до своїх європейських та індоєвропейських першокоренів. Сьогодні «в широкий світ» виходить сама Україна. І світові саме час, мабуть, побачити себе в українському світовидчому дзеркалі, а нам — українського письменника Антонича в контексті не лише європейської літератури, а й європейської «історії духу».

Істотна характеристика всякого культурного і художнього світу — його простір: як він організований? Чим виповнений? Для Антонича лейтмотивним, особливо значущим простором є ліс. За ступенем символічності цей ліс має декілька рівнів. Цілком конкретний: ліс Лемківщини і, ширше, Карпат. Рівень фольклорно-культурний: той образ лісу, який знайомий нам за українським фольклором і «лісовими» літературномистецькими мотивами. Проте з першопочатків язичницьким гомоном («прадавнім шумом загуло») озивається «міф про Ліс».

Ліс — полюс Антоничевої світобудови; його, Лісу, антипод — Місто. Інші ділянки «природного» світу Антонича, Сад і Село, — це немов передлісся, підходи до лісу. Антоничеве село часто-густо прагне перелитися в Сад — або прямо в Ліс: «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». А вже Сад — і поготів лагідне й радісне обличчя лісу. Його молодший, менш грізний, більш усмішливий брат.

Різні рівні символічності Антоничевого лісу відтворюють і загальну еволюцію його поезії. Перша книжка, «Привітання життя», ще втілює, сказати б, «особистий ліс» Антонича. Гімназійні спогади про рідні місця: «Запах води плив, гори нагадував й ліс» («Зелена елегія»). Ліс дитинства набуває виразної портретності в наступній книжці «Три перстені»: «Дрижать ялиці в вітру лапах», «течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, п´є олень воду з джерела». Але вже тут крізь ліс біографічний, ліс елегійний почнуть проглядати значно архаїчніші шари: ліс міфологічний, що сягає «в прапервісний природи морок».

Саме цей прапервісний ліс виповнить книжку «Зелена Євангелія». А книжка ця перетворить Антонича з поета талановитого, але цілком порівнянного з іншими «співцями Карпат», на унікального візіонера язичництва. Реставратора найглибинніших надр української, загальнослов´янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості.

Антоничів ліс певною мірою символічний, а з кожною наступною книгою — і все більш містеріальний. Лише недосвідчений читач здатний милуватися лісовими краєвидами Антонича як малюнками з натури, ба навіть малюнками з

уяви. Чи не кожна деталь тут, попри свою фактурність, не «зображує», а символізує. Не всяке дерево, наприклад, допущене до цього лісу, а лише символічні: дуб, липа, явір, бук... Не всякий звір, тварина або плазун, а звір-міфознак: лис, олень, бик (вельми схожий тут на доісторичні символи потуги — зубра або «буй-тура»), змія... Не всяка година доби, а наймагічніша: ніч, полудень, або пограниччя дня і ночі — захід сонця, схід місяця.

Помічено, що людина в Антоничевому лісі легко перетворюється на звіра, на рослину або камінь. Однак і зворотне відбувається так само легко. Якщо хлопці в цьому просторі — «джмелі на луках», дівчата — «хміль весняний» або «квіт», закохані — «два голуби», які «співзвучно й тужно затріпочуть», а сам поет — «звіря», «лис», — то дерева тут читають, корови моляться, липа грає на кларнеті.

.. .Звуки в цьому лісі мають колір, зате колір звучить. Запах може стати дотиком, а дотик звуком. Невидиме видно передусім, а звично помітне поглинається або перетворюється нічною пітьмою, полудневим маревом або призахідним полум´ям... І це не примха Антонича і навіть не індивідуальна особливість його стилю. Саме таким, згідно з міфом, і є стан буття у найбільш переломні його моменти: коли стають на двобій сили Хаосу і сили Космосу. Смерть і життя. Розпад і новий устрій світу...

Місяць тут ковалі перековують на підкови; сонце — таріль і годинник, але й хмари — гучні тарелі. Ніч — колесо, що його котить вітер, а вечір платить дневі червінцем зорі. Нічні голоси лісу — не просто пісня, але й концерт зі складною партитурою труб, скрипок, флейт...

Антоничева «лісова» образність доводить щонайменше дві речі. Першу: природа у Антонича не так «біологічна», як саме людська — хоча б тому, що символічна і міфологічна. І друге: все-таки «бездомішкове» міфологічне мислення сучасній людині... вже недоступне. Вона може тільки «пережити» міф, але не жити ним. Що добре видно і на іншій ділянці Антоничевого художнього простору: в його Селі.

Село Антонича також підсвічене пам´яттю тисячоліть, і всі його прикмети теж заломлюються крізь цю пам´ять... Його Село мало «соціологічне».

Антонич дедалі рішучіше віддає перевагу міфології над соціологією, і ситуації з людського життя обирає саме такі, щр стоять на грані між «побутом» і містерією: ярмарок, весілля, похорон. Причому і те, і друге, і третє взято радше в плані космічному, аніж соціальному. Ярмарок у Антонича, наприклад, не місце звичайної, «господарської» торгівлі, а місце, де

продають сонце. Діє та сама логіка, що й у суцільно залитому сонцем «Сорочинському ярмарку» Миколи Гоголя. Всякий ярмарок — свято життя та його щедрого достатку, «день» буття; він і має бути позначений сонячною символікою.

Ще одним міфологічним простором у світі Антонича є Місто... Місто за ступенем символічності також багаторівневе. Є в нього рівень конкретний, географічний: місто Львів. Є рівень вищий: львівський «культурологічний краєвид» немов підсумовує аналогічні краєвиди Ваймара, Варшави, Праги, Відня — стародавніх центрів європейської культури.... Проте найвищий (або найглибший) рівень — це Місто-міф.

...Лише одне місто у Антонича цілком відповідає «райському місту» стародавніх людей — «неземний царгород — Чаргород над заливом». У ньому, як і в раю, «тече дванадцять рік»; у ньому на варті стоїть сама повітряна стихія — «вітрів дозорець» ; його хранить незримий магічний «музики білий мур»; у ньому дружно мешкають «достойний лев, слаба людина й вірні зорі». Знаменною є назва цього вірша: «Чаргород, або як народжуються міти».

...Однак нічне місто Антонича — це місце, де народжується «міт» особливий: він будить тугу і навіть «стародавній жах». Нічгород Антонича — децентралізований «мурашник», що розпався на окремі предмети і постає в тьмяному світінні ліхтарів, у сполохах автомобільних фар, у зламах пітьми. На кожному кроці тут зустрічається смерть. Від самогубства закоханих («Балада про блакитну смерть») — до цвинтаря автомобілів («Мертві авта»). Від уже готової «шовкової кулі горлорізів» — до глобального і тотального Апокаліпсису: «Гримить підземний лоскіт здаля, вдаряє в мури буря дзвонів, і місто котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Над цим містом царює місяць. Він миє обличчя в´язнів «синім і холодним сяйвом». Він — «білий птах натхнення злого». Він — «розп´ятий на антенах» і «рудий лоб обмотав шматками міді».

Щоб зрозуміти роль місяця у Антонича, знов доведеться зазирнути «у дно» міфу та фольклору. В українських замовляннях місяць — «нічне сонце», «князь» ночі. А ніч — це «потойбічний» день, «день навпаки». Але й простір мертвих — це протилежний, «інший» стосовно живих світ. Тому місяць — це і сонце мертвих. З їхнього магічного світу він приносить свої чаклунські — лікувальні та ясновидчі — властивості. Проте дволикі чари місяця можуть бути й небезпечними...

Тепер нам зрозуміліше, чому таке дволике місто Антонича,

і денне і нічне. Сонячне і місячне. Радісне і страшне. Одним своїм боком воно тяжіє до Чаргорода, міфологічного рай-города, що лежить у до-історії: у ранковому, сяючому, гармонійному початку буття. Другим — і найрізкіше виявленим — боком воно поринає в такий же міфологічний Нічгород: у нічний хаос після-історії...

Історія віднаходить доступ у лірику Антонича лише крізь браму міфології.

Первісно міфомотив битви означав космічну «війну богів»: сил Хаосу і Космосу. Відтак він переходить у героїчний епос, де «заземлюється»: божественні персонажі стають людьми (хоч і людьми надзвичайними); місце дії переноситься з небесних висот на землю (хоч на умовну, легендарну).

На цій пограничній смузі між історією та міфом, між земними координатами і космічним пафосом битви саме й перебуває «героїчний цикл» Антонича. Ближче, до власне історії Антонич іти не хоче. Там уже починається щось чуже його поетичному світові — політика.

Тому марно запитувати: чиїх «бійців незламно вірних» оспівує «зухвала пісня» («Слово про золотий полк»)? Важливо тільки те, що бійці — «незламно вірні», а слово цієї пісні — «вогнепальне». А ще важливіше те, що й битва, і пісня про неї овіяні «вищим вітром» міфологічної епохи, протиставленої «віку володіння букви і пожитку», «здрібнілому віку» неістотних цінностей: «хитрих передбачень», «кволого розпачу», «гнучкої ліри». Тим самим «Слово» Антонича аналогічне «Слову про Ігорів полк», де перемога Ігоря — перемога не власне історична, а й міфологічна. Адже і в тому «Слові» крізь видиму «історичність» приховано мерехтить міф про «сонячного героя».

Міфотворчість Антонича, отже, має великий і далеко не суто літературний смисл. «Зелена утопія» виявилась історично й духовно нездійсненною. Але погляд з точки зору вічності, яким Антонич бачить кожну подію життя — цей погляд нам саме й належить засвоювати в майбутньому.