Самобутній поет світового рівня. Народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиця на Лемківщині в родині сільського священика. Закінчив філологічний факультет Львівського університету і 1934 року одержав диплом магістра філософії. Працював журналістом, у 1934 році редагував журнал «Дажбог» однойменного модерністського угруповання митців. Оприлюднив збірки поезій «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), а збірки «Зелена Євангелія», «Ротації» (1938) вийшли після смерті поета. За другу збірку поезій був нагороджений престижною премією Львівського товариства письменників та журналістів імені Івана Франка. Поет високої культури письма, органічно поєднав у своїх творах поетичний світ української міфології з модерними стильовими площинами тогочасної європейської лірики, зокрема сюрреалізму, вміло синтезував глибокий ліризм в осмисленні світу й людини з філософськими проблемами буття. Збагатив українську лірику величними образами космосу, урбаністичною й спортивною тематикою, тонким мистецтвом звукової інструментовки вірша. Поєднав реалістичні й сюрреалістичні мотиви, оригінально осмислив єдність матерії й образу, пантеїзм і мистецтво. Помер у 1937 році у Львові.

Черемхи

Мов свічка, куриться черемха в побожній вечора руці.

Вертаються з вечірні лемки, до хат задумано йдучи.

Моя країно верховинна,—

ні, не забуть твоїх черемх,

коли над ними місяць лине вівсяним калачем!

Елегія про співучі двері

(уривок)

Співучі двері, сивий явір, старий, мальований поріг.

Так залишилися в уяві місця дитячих днів моїх,

так доховала пам´ять хлопця затьмарені вже образи,

такий обмежений став обсяг тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює, та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить хлоп´ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров, і сяють щастям очі хмурі,

в долоні легшає перо.

На кичерах1 сивасті трави, черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий, немов циганка на лиці.

Розсміяні палкі потоки, немов коханці до дівчат,

злітають до долин глибоких, що в сивій мряці тихо сплять,

і куриться із квітів запах, немов з люльок барвистих дим.

Дрижать ялиці в вітру лапах, голосять шепотом дрібним,

течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола.

Сповитий в зелень і задуму, п´є олень воду з джерела.

Квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні.

Кущем горючим таємниці виходить ранком з глибіні.

Співає пуща сном кудлатим, прадавнім шумом загуло.

На схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село.

Село

Корови моляться до сонця, що полум´яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають. Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая, і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине. Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски.

Різдво

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

Коляда

Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани, сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

Очі, наче у сарни.

Ходить сонце у крисані, спить слов´янськеє

Дитя, їдуть сани, плаче

Пані, снігом стелиться життя.

Автопортрет

«Я все — п´яний дітвак із сонцем у кишені».

«Я — закоханий в житті поганин».

З першої книжки «Привітання життя»

Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п´яніти?

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

Автобіографія

В горах, де ближче сонця,

перший раз приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,

і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.

Тепер — де б я не був і коли-небудь,

я все — п´яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних гурагани.

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

я — закоханий в житті поганин.

Захід

Над лугом хмари кучеряві,

як вівці, що пасе їх місяць.

Ростуть дівчата, наче трави,

на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,

аж з нього кров тече багряна.

Зачервонились трави в полю —

це захід куриться, мов рана.

Пісня про незнищенність матерії

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями,

лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани1 в копальні.

Вишні

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п´янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Три перстені

Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан,

квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні,

роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,

п´янливе зілля, віск, насіння та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м´ятний трунок,

зелені краплі яворові. Дзвони,окриленая струно,

весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах, кружляє дзбан,

співає скриня. І сонце, мов горючий птах,

і ранок, спертий на вориння.

Ротації

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів,

денний вулиць гамір від берега по берег,

тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими — покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп´явши, мов мертві мухи,

ловить і вбиває звуки.

Мистці рослин — тюльпани,

дбаючи за форму, припавши на коліна,

барвно й гарно гинуть, а за законами нам невідомих

формул вирують дні й міста, й вирують бормашини.

Дроти тремтять мов нерви.

Теплий білий листик, зоря в конверті,

кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом´яте листя,

сни дентисток над вирвами нудних мелодій бормашини.