Один із найвидатніших митців XX століття, чільний представник «Празької школи» поетів. Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Архангород на Херсонщині в сім´ї народного вчителя, що походив з козацького роду. Під час Першої світової війни був мобілізований до російської армії, з проголошенням УНР служив старшиною української армії. 1920 року був інтернований до табору в Каліші (Польща). 1923 року закінчив інженерний факультет Української господарської академії в Подєбрадах у Чехо-Словаччині. З 1929 року працював інженером у Варшаві. Належав до літературного угруповання «Танк», редагував журнал «Ми». Після Другої світової війни емігрував до СІЛА. Видав

збірки поезій «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «Поезії в одному томі» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» (1972). У творах органічно поєднав традиції української та світової поезії з модернізмом доби, творив мистецьки неперевершену лірику, наповнену глибоким філософським змістом, став «імператором залізних строф». Помер Євген Маланюк у Нью-Йорку 1968 року.

***

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І весь дзвенить од гімнів п´яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім´ята,

І вабить сном солодких таємниць.

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п´яний синій хміль!

Біографія

І

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,

Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,

І знать, що випало — загаснути забутим,

І спомином кінця — кісток народних хруст.

Так, вийшовши з глухого степу,

З зітхань страждальної землі,

Вирізблюю німий життєпис

На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ:

На сірім цоколі часу. І мудрість протина, як кобра,

Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,

І виміряє кожен крок,

Лиш електрично колють очі

Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше

Під діамантовий гіпноз,

І тільки бачу — камні, вірші,

І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін

А я не скінчу завдання

І попливу один, без керми,

У тьму вмираючого дня.

III

Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю — Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звіром — вітер Проридає в страшний простор.

(Там жито — надовго збите, Там чорним повітрям — мор.)

А я мушу незморено-просто — Смолоскипом Тобі Одній,

Я — кривавих шляхів апостол — В голубі невечірні дні.

Ісход

І

Не забути тих днів ніколи: З

алишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: На Захід...

На Захід...На Захід...

І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.

П´яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Ісход

II

Ти затуманилась за далями, за димом,

Зайшлась імлою, понялась вогнем.

І ось відходиш невмолимо...

Десь рідний вітер гне

Твоїх топіль високі решти,

Мете шляхів безкрай...

Чи ж затаїш, чи збережеш Ти

На дні ярів, у галявах дібров

Твій тихий рай

І сонцем п´яну кров?

О, сонцем п´яна кров,

Важка, щедробагата й невидюча!

Порогами ще клекотів Дніпро

І на дівичий степ не впала туча,

Ще мерехтів архіпелаг осель

Крізь пломінь голубих просторів,—

Південний бог в Твоїм сапфірнім морі

Знайшов нову купель. І Геліос,

що — ясність і число,

Ось став осліплим з ярості Дажбогом,

І шалом сонячним клекоче зло

В Тобі, небого.

Ти залишилася за обріями миль,

І ось тепер Ти — привид і примара,

І марнота зусиль, і суму вічний біль,

І спомину непроминуча кара.

Так несемо в сліпих серцях

Твоє незбагнене обличчя,

І давній шлях В незнане кличе,

І довга путь ось стелиться в безкрай —

Її не відвернуть, її не стерти,

Бо лиш вона веде в Твій чорний рай

З пустелі самоти і смерті.

Бакт роетіоіш

1

Не жар ліричних малярій,

Не платонічні очі Музи,—

Скінчився вік ваш, кустарі,

Під рокоти космічних музик!

І над безоднями глибин

Стихії шалом біснуватим —

Єдино Конструктивний Чин

Поможе нам опанувати.

Не Піфії сліпий екстаз,

Не вундеркіндство і арена,

Ні! — Математика проста —

Прозорим променем Рентгена.

Талан — ліричне джерело.

То ж — не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.

Повстань майбутнього сурмач,

Що конструює День над Ніччю.

Він з пекла й грому димних міст,

В яких пульсує електричність,

Поемою будує міст Туди —

у недосяжну вічність.

Серед самумів, серед злив

Екстрактами могутніх формул

Він — неустанний хімік слів —

Планує витривалу форму.

Сталево пружиться рука

І впевнено, з опори рими,

Ось вірш, як стріл, необоримий —

Зростає аркою рядка.

Сучасники

І

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати

В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,

Несете хрест свій там, ген-ген,

Серед похмуро-рідних прерій;

Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,

А в кельї — тиші ніжний спів,

Реторти2, циркуль, колби, книги

І Ви — алхімік мудрих слів.

II

Павлові Тичині

На межі двох епох,

староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр,—

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

І над гробом народу хитнувсь кам´яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров´ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії.

Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,

Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! і ридально навік розірвалось..

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.

...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать...

Замогильний доноситься спів.

І вночі мертвий місяць освітить з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

***

Знаю — медом сонця, ой Ладо,

В твоїм древнім тілі — весна.

0 моя Степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна.

А між нами простір — ураганом.

Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...

Половецьким, хижацьким ханом

Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім чаду,

А мені ти — блакитним мітом

В золотім полудневім меду,—

А мені ти — фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

II

Навіки розірвали руки.

Пустеля віддалі лягла

Вітрами вічної розлуки,

Степами мороку і зла.

Ось виють зими, квітнуть весни

1 наливаються літа,

Та на пекучий зойк «воскресни!»

Щороку дальшає мета.

І жодних знаків, жодних знамен,

Сліпа і безпломенна твердь...

І перед нами, і за нами

Простерлись мовчання і смерть.

III

Хоч би на мить свята відрада —

Всією вічністю дихнуть,

І радістю просякне зрада,

І сонцем розтопиться муть.

Хоч би вже буря, вир, абощо,—

Цієї тиші не знести!

А потім знов хай трудна проща,

Хай знов голгофи і хрести.

Діва-Обида

(уривок)

Прокляттям, прокляттям ця назва,

Це світле і тихе «Поляне»,

Мешканцям залитої кров´ю

І п´яної кров´ю землі,—

З обличчям в розтерзаних язвах,

З очима в кривавім тумані,

Чиї воронії брови

Загнулись в татарські шаблі.

О, ні! Не світлий, не тихий

Селянський, вечірній спокій,—

Єдиним полем бою

Розгорнулася далечінь:

Вітром регоче — лихо,

Псами виють — епохи,

На вітровім безкраю

Сурмою

Вітер Історії,

В просторах

Дзвенять мечі!

Ти думав: повернешся з поля,—

Чекає вечеря, жінка,

Сонцем нагріта призьба,

Місяць, бандура... Так?

А крик від пекельного болю!

А бою криваві обжинки!

А в грозах і бурях іспит!

А смертю роздерті уста!

Варязька балада

Необорима сонячна заглада —

Віки, віки — одна блакитна мить!

Куди ж поділа, Степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у сонячнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати,—

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п´явок гострих брів,—

І знову — степ. Лиш де-не-де замріє

Архіпелаг посну лих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє,

Балада хвиль — Дніпро. І на горі

Спить Київ — Степова Александрія

Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото — кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безладно

Під ноги орд — на кочовничий шлях.

Гриміли десь козацькії литаври,

Віки несли не раз залізний дар,—

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,

Від мудрості знесилений Владар.

(А ти недовго гаялась в тривозі:

Сарматських уст — отруйний, п´яний мед

Ти віддала татарину в знемозі,

І чув твій сміх батиєвий намет.)

І далі, там, де берег Кіммерії

Підніс коринтські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам´янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом генуезьких кондотьєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон...

Отак лежиш — замріяно-безсила,

А сходить ніч — і відьмою вночі

Ти розгортаєш кажанові крила...

І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро,—

Летиш страшна й розхристана на шабаш —

Своїх дітей байстрючу пити кров...

...Аз Чигрина й Батурина, в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п´яні,

І кожен довго плаче і співа.

Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш» —

І проклина Виговського всю ніч,

А другий,— той, що огрядніш і стриманіш,—

На північ кида блискавками віч.

І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу,

Ти, Орлику,— гаряча голова!»...

...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо Степова?!.

Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — «Кобзар Тарас»

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум´я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,—

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Молитва

Уродило руту, руту — Волі нашої отруту.

Т. Шевченко

Вчини мене бичем Твоїм,

Ударом, вистрілом, набоєм,

Щоб залишивсь хоч чорний дим

Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть

Тих, що живуть без сліз і честі,

Хто скинув і любов і злість,

Бо не під силу було нести.

Хто все зітхав — заснуть, втекти,

Сховатись за Мазепу й Крути,

Коли грозою йшли — віки! —

Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини,

Щоб басаманувати душі,

Щоб захитать і знову зрушить

Смертельний чар дичавини!

Пам´яті Т. Осьмачки

Не хочу — ні! — цих похорон.

Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче,

Що вже похований ти, неповторний ти,

Осьмаче-символе, як

Вій від мук незрячий!

Ні, не ув´язнить глина чужини

Твою труну, твій попіл вогнепальний,

Бо правнуки, що будуть знов сини,

Перенесуть у тишу спочивальні.

Посадять дуб. І, щоб з землею злить,

Чебрець розстелять килимом духмяним.

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.

Лист

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,

Батьківщино моя, Батьківщина німа!

Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

А пусті, нескінченні, бездонні ночі,

А ворожі, навіки вже страчені дні,

Коли марно палаєш, а ворог регоче,

А доба ось гримить у залізі й вогні.

І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш

Крізь завісу просторів у скудний мій день

Ані леготом піль, ані квітом любові,

Ані шумом топіль, ані вітром пісень.

Та у муках ночей, під нещадними днями,

За безкрилим триванням цих згублених літ

Виростає ось мудрість, важка наче камінь,

Одинокий безрадісний плід.