«Чи знаєш край...» — так був почав колись свою «Міньон» великий майстер Гете. А я: той край, над котрим простяглись ялиці і сосни ігласті сплети, де ще шугає в їхній хащі рись, а в нетрах можна вгледіти сильвети1 останніх зубрів, як серед галяв мов острови стримлять із моря трав.

А прийде час зимової хуги,— виходять на узлісся бистрі тіні, і тяглий заклик вовчої туги почути у завивній хуртовині. Габою білою метуть сніги, а в їх теплі Поліссю та Волині ввижаються, немов дитині, сни про усмішки далекої весни.

***

У татарви шукали оборони, людьми татарськими воліли бути, бо ханські вже миліші були пута, аніж свої, князівськії, закони.

Ставали в Посполитій Кисілями... (В гостині більш подобалось, ніж вдома.) Від справ чужих не відчувалась втома, хоч душі й руки крились мозолями.

В Палаті Грановитій розбивали собі лоби, чолом цареві б´ючи. За ранги та за цяточки блискучі і вольності, і звичаї міняли.

Імперіям були все вірні слуги і ширили до безтяму простори... Раби-Баярди, вірністію хворі, за честь чужу — свою дали в наругу...

Все барвилось: у чорне, злотне, біле, все мріяли про східного владику... Від довголітнього, від вікового звику й червона мла вам очі засліпила!

А ще кому знесете ви данину? Яким варягам зложите присягу? Яку чужу прикрасите ви сагу? І перед ким ще схилите коліна?

***

Є. Маланюкові Мені здається: це когорти, ряди твоїх метальних слів.

Здіймаєш тризубий прапор ти над військом предківських степів.

Знова торують легіони шляхи задернілих доріг... . О, хто поставить перепони оцій розмірності каліг!

А вождь глядить звитяжним оком на міць не зірваних ще пут, здіймає вгору меч високо і заслухається в салют...

Та тільки ніч над містом шатер почне зміняти черги чат,— зникає вождь і імператор і днини відгуки мовчать...

Від миготливої лампади спада на стіл мінливий диск і стиль вкарбовує принади силаб в покірний думам віск.

«Стилет чи стилос?» Сумнів знову: чи віск м´який, чи синя сталь? А за шатром, напоготові, стоїть нездолана печаль.