Перша дія 1 

Нарешті У ля прийшла. Р ин а до неї, од люстра: — Ой Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з´явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?

Уля тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі: — За три сорок!

Рина до люстра. Зробила трагічні очі: — І, мабуть, уб´є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише! Уля повернулася од люстра: — Що ти кажеш? Рина до люстра, перехрестилась: — От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не «сапоги», а «спаг´і»... Уля навіть од люстра відійшла: — Так? Рина. А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. У ля аж сіла: — Та що ти кажеш?

— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері: «Мамо, на хвилинку!.. До У лі), якнайскоріше приїхала. Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться?

2

Увійшла мати. Рина до неї: — Ти написала листа? Мати. Уже й одіслала.

Рина. Жаль! Я оце подумала: одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло.) Треба негайно теілеграму вдарити! Те-ле-гра-му!

Мати теж заломила руки. В люстро:

— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?

Рина. Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно.) Все! А ти кажеш — навіщо... Зараз напиши! (Мати пішла.) Уля. Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?

— А ти думала, де? Тільки в загсі! Прізвище, ім´я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...

— Ха-ха! Хіба це поможе?

— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко!

— Ти серйозно?

— Серйозно.

— Не зможу я цього зробити.

— Чого?

— Ну, просто не зможу. Хіба я така?

— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.

— Це тобі так здається.

— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.

— Серйозно?

— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.

Уля в люстро: — Що ти кажеш?

— От на!

У ля мрійно: — Два вечірні озерця. Рима підкреслено: — Не забувай — у степу.

У ля роздумливо, критично: — Два вечірні озерця... Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?

— Ну?

— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього... Оля каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок.

Рина. Отож почни з Мокія, Улько,— практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш? У ля зацікавлено: — Серйозно?

— Вже на збори ходить.

 

З

Увійшла мати.

Рина. Написала?

Мати. «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина». Я вмисне написала двічі «негайно», щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала... Рина. А подробиці листом навіщо?

Мати. Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться...

Рина. Ну, то вона й ждатиме листа.

М а ти з досади прикусила язика. Тоді: — То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила. Рина. Дай я покажу, як писати! (Вголос.) «Курськ, Корєнний» — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала.) «Мрія воскресла. Папа міняє...» Мати. Не папа, а Мина. Телеграма од мене. Рина. Не заважай! Мені ніколи!.. «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно». (До матері.) Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (Мати вийшла, Рина до У лі.) Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!

У ля схвильовано: — Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?

— З українського.

— Не розумію. Як це?

— А так, що тільки з українського.

У ля подумала: — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український.

Рина подумала. Раптом: — Ха-ха! Ти дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.

Уля розсердилася: — Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.

Р ина побачила — лихо: — Улю! Золотко! Ти не дурна! У ля до люстра: — Не хочу! Не можу! Не знаю, як...

— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.

— Ні, ні! Я не розумію! Не розумію!

Тоді Рина натхненно, з викликом: — Не віриш? А хочеш, Улько, він тебе поведе сьогодні в кіно? Як усяка У ля, У ля — кіноманка: — Ти серйозно? Р ина не така, щоб назад. Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути: — От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата.) Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?

Уля ледь чутно, самими рухами: — Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце.)

4

Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно: — Тьотя не одержить такої телеграми! Рина. Цс-с... Чого?

Мати. А того, що в ній тринадцять слів, треба скоротити.

5

Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:

— Ну?

Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.

Мати вийшла. Рина до брата:

— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.

Уля самими губами: — Розсохина. Рина з натиском: — Розсоха. Мокій незграбно подав руку: — Гм...

Рина. На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?

Мокій хмуро, недовірливо: — Бразолійний, ти хочеш сказати? Рина до Улі: — Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний! Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо: — Бразолійний — темно-синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взявся йти.)

Рина до Улі: —Бразолійний— темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.

Мокій до Улі. Стримано: — Ви де чули чи вичитали це слово? Уля розгубилась: — Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось...

Рина перехопила: — Улі ще одне подобалось слово... (До Улі.) Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? «Бринить» ти казала? Уля. «Бринить». Рина. Що таке «бринить», Моко?

Мокій м´якше: — А, «бринить». По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала... Рина здивовано: — Я?

Мокій суворіше: А.вжбж« питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.

Рина. Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі.) Пам´ятаєш,

ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата.) А я у тебе

спитала для Улі, та забула. (До Улі.) Пам´ятаєш?

Уля. Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську

мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не

знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке...

«звучить»?

Рина перебила: — «Бринить»! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово...

Мокій до Улі: — «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.

Уля примружила очі. Рина до У лі: — Ти розумієш? Уля кивнула головою. Мокій м´якше: — Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить. Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Уля мрійно: — Бринить.

Мокій з гумором: — Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.

Уля. А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.

Рина. Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія.)

Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і

написи... каже, що вони якісь... (До У лі.) Які, Улю?

Уля. Надзвичайні.

Рина до Мокія: — Ти розумієш?

Мокій. На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!

Рина. Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш? Мокій. Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори...

Рина. Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До У лі.) Я не знаю, чого тебе це цікавить.

Уля здивовано: — Мене?..

Рина. Не однаково — чи чистою, чи робленою?.. Мокій. А.вж6ж • не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою написані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...

Рина до Улі: — От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання! Мокій до У лі: — Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі? Уля. Взагалі страх як цікавить!

Рина. Як стане коло української афіші: читає-читає, думаєдумає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю!

Мокій до У лі, приязно: — Серйозно? Уля почервоніла: — Серйозно!

Мокій. А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану

афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову... Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність.) Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг.) Рина до Улі: — А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав. Уля пошепки: — Що ти кажеш?

— От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку —і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу! Уля до люстра. Від люстра під хрест. Тоді раптом стала: — А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак? Рина. Попадеш.

Уля. Ну як? Як? Коли мені здається, що «Стоїть гора високая» краще за Тичину.

Рина на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя її засвітилося: — Прекрасно! Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш? Уля добрала розуму: — А не помилюся? Рина. Ні!

Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла.

Рина до люстра: — Ху! Слава Богу.

6

Увійшла мати. Рина. Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? Мати. Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила... Рина. Як же ти скоротила?

Мати. Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все... Рина. Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми! Мати. Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять? Рина. Та кому телеграма? Корєнному ринкові?

Мати. Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро... (прикусила язика, аж позеленіла.) Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. Рина за копію: — Ослице! Дай я допишу! Мати вирвала назад: — Я сама!

Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже мати вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:

— Папа прийшов.

7

Ускочив Мазайло, подивився гарячими очима: — Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе... Мазайлиха і Рина. Ну? Не міняють? Мазайло. По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі.

Мазайлиха та дочка й собі за серце: — Поміняли? Не міняють?

Мазайло. Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води.) Од усіх вищезгаданих середній. Мазайлиха. Которий же?

— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов...

Рина. Хто?

Мазайло. Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бевбев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» — арихметичним голосом. Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не

хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю». Мазайлиха. Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Рина. І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?

Мазайло. Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило...

Мазайлиха. Було б голкою вколотися. Мазайло. Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.

Рина радісно і разом погрозливо: — Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій.)

Мазайло натхненно, але тихіш: — Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку.) Отак! (Дочку.) Отак (знов жінку ) і отак!

Мазайлиха, мало не плачучи з радості: — Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Рина. Було б попросити і нам Алмазова... Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором: — Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки: — Сіренєв! Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанові Фон Лілієн!

Мазайло, диригуючи: — Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце.) Думав, не переживе.

Мазайлиха. З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...

Мазайло раптом потемнів: — Він ще не знає? Мазайлиха. Ні!

Мазайло з радісним гнівом: — Заставлю! Виб´ю з голови ДУР український! А як ні — то через труп переступлю.

Через труп!.. До речі, де він? Покличте негайно! (Гукнув.) Мокію!

Дочка спинила: — Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?

Мазайло. Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім´я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію!

Дочка. Ти, здається, маєш знайти собі вчительку? Мазайло. Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино. Мазайлиха. Яка краса!

Дочка до батька: — І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу? Мазайло. Уб´ю!

Мазайлиха. Минасю, яка грубість! Мазайло. Ну, вигоню з дому!

Дочка. Ой папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З´яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна... Мазайлиха. Сестру мою Мотю з Курська. Дочка. Можна буде ще дядька Тараса з Києва. Мазайлиха жахнулася: — Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

Дочка. Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?

Мати. Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?

Дочка. Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? Ні і нк а нервово: — Мино!

Дочка. Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на

тиждень, папочко!

Жінка погрозливо: — Мин-но!

Дочка, поцілувавши батька: — Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанові Ну?

Мазайло. Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро.) Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...

В цей момент підвищений, радісний голос М о кії в:

— ...Мазайло-Квач, наприклад.

Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з У лею. Не помітивши навіть батька, переконував далі: — МазайлоКвач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодкоміщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

Уля обернулася до Рини: — Ми йдемо в кіно!

Третя дія

1 

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі: — Ой Улю! Настає вирішальний момент! Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію. Уля до люстра, як жадобна до води: — Що ти кажеш? Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи: — На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться. Прислухались. Чути було Мокієвий голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це!» Вигукував дядьків: «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»

—        Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?

Уля новим якимсь голосом: — Нічого подібного! Ах Рино! Рина, зачувши цей голос: — Що, Улюню, що?

—        Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

-Ну?

—        Зорію. Правда, прекрасно звучить?

Рина. Це ж ти до чого?.. Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася? Уля зашарілася: — Ні, ні...

—        Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?.. Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло?.. Улюню! Ще раз молю і благаю! Уговтай Моку, ні,— власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?

—        Серйозно?

—        Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п´яний ходив!..

—        А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському «дружиною» зветься? І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Рина вже не знала, що їй казати на таке У лине безглуздя: — Ну, бачу я...

А Уля вже в захопленні: — Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?

Рина. Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав... Уля хотіла виправитись: — Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...

Рина до неї: — Са-ма?!

Уля од неї в другу кімнату. Побігли.

2

З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Тарас:

—        Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб´єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована.

Мокій з дверей: — Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися. Засолодились, дя-дю. Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати...

Дядько з дверей: — 3 якої? Ви ж свою в « Югосталь » оддали!.. Мокій. Шовінізм!

Зачинивши двері, прибив дядькові носа. Од такої образи Дядько аж ногами затупав:

—        Га, питаюсь, га? (Одійшов.)

3

Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:

—        Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат.) Це я у його питаюсь. (Іронічно.) А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?

Тьотя Мотя. Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись? Дядько. Аяж про що кажу?

4

Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино. Тьотя Мотя до Мазайла: — Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад... Дядько Тарас витріщивсь: — Хто?

Тьотя. Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто безобразіє!

Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:

—        Тарас Бульба? Остап? Андрій? Говорили по-московському?

Тьотя холодно: — Що з вами?

Дядько Тарас. По-московському, га?

Тьотя. — А ви думали, по-вашому, по-хохлацькому?

Дядько Тарас. Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки повкраїнському! Чуєте? Виключно по-вкраїнському... Тьотя Мотя. Єтого нє может бить!

—        Доводи?

—        Доводи? Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.

7

Мазайло. Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..

Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, тьотя увірвала Мокієву промову. Задихано:

—        Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невжє ти не руська людина?

Мокій. Я — українець!

Тьотя. Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

Мокій. Вони такі росіяни, як росіяни — українці... Тьотя. Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...

Мазайло, випивши води: — Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя. Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мазайло. Частина — наші малороси, себто руські... Тьотя. Ну?

Мазайло. А частина, з´явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя. Я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію. Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас. Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов´яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку.) Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри.) Ось... Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі —двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов´яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста... А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова! Мазайло. Мені слово!

Мокій. Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, укра

їнська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... Тьотя. Слово даю Мині.

Мокій до батька: — А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо!

Мазайло, взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись: — Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному... Тьотя з тривогою: — Кому?

Мазайло. Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.

Губа. Це значить — воно у вас хворе. Т ер ти к а прибив м´ячем: — Оце факт!

Губа. А наші всі пролетарські органи, в першу чергу голова наша — партія, навпаки... Передчувають і реально знають, що вийде.

Т ер тик а м´ячем: — Капітальний факт!

Тьотя. Ви серйозно чи по-вкраїнському?

Тертика бах ногою м´яча: — По-більшовицько-українсь-

кому!

М´яч ударився об тьотю. Ойкнули всі. Тертика до тьоті: — Простіть, мадамко... Я не хотів цього... Це сам м´яч якось вирвався і бузонув вас... Тьотя, отямившись: — Подивіться, я вся стала біла! Тертика. Вибачте!.. Ви й до цього була біла. Тьотя. Проте я не злякалась, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка!

Мазайло. Аяне повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.

Дядько Тарас. їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!

Мокій. Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?

Тьотя. А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики. Дядько Тарас аж підскочив: — Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти (став пити воду і захлинувся). Губа до Мазайла: — Невже ви справді не вірите?

—        Не вірю!

—        Радянській владі не вірите? Партії? Мазайло замість відповіді став пити воду.

Дядько Тарас, прокашлявшись після води: — Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені! Тьотя М от я владно зацокотіла каблучкою: — Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води.) Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою? Мокій. Так.

Дядько Тарас С про себе). Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда... (Загарчав.) Гм!..

Мокій. Так! І партійці, і комсомольці.

Тьотя. Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбіних» — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, «Дні Турбіних». Це Ж Т&КЙ. розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони... Ха-ха-ха... трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її,— бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі... Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала... (Утерла сльози.) І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...

Мокій, Губа, Тертика, навіть дядько Тарас:

—        Що-о?!

Тьотя хитро: — СРСР...

Губа до Тертики: — Баба з кованим носом!

Четверта дія

1

Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела. — Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш? Рина. Ну, Улюню, золотко? Ну?

Уля. Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так. Пам´ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась.) Мока вдома? Рина кивнула головою: — До бібліотеки збирався йти... Уля радісно: — Невже? (Пальчиком.) От!.. (Хвилюючись, але тихше.) Пам´ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...

2

Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха: — Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Рина. Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама казала, що тільки покійна баба по-малоросійському говорила. Уля. Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Тьотя Мотя й Мазайлиха. Ноги? Но-ги? Рина. До чого ж тут ноги, ідійотко?

Уля. А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки,— в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої.) Рина. Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя. Бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...

Мазайлиха. Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-ацію...

Тьотя Мотя. Боже!.. По-моєму, прілічнєєбитьізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла.) Рина. Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, чуєш! Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! Тьотя. Або-або!

Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в

кімнату вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях ).

Рина вигулькнула з дверей: — Тьотю!

Тьотя заиіарілася: — Я зараз. Це у мене підв´язка спала... (Пішла до Рини. Причинила двері.)

З

Увійшли Мокій і Уля. Мокій взяв Улю за руку:

—        Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив:

Ти, місяцю, який же ти ясний,

як засвітиш — на весь світ прекрасний.

Ой, спусти вниз роги,

засвіти по діброві,—

покажи всі в степу до милої дороги.

Правда, чудесно звучить, Улю?

Уля. Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко.

Мокій приголомшений: — Як це... до тітки в Одесу?!

Уля. Так... в Одесу, до тітки... жити...

Мокій глухо: — Серйозно?

Уля. Серйозно... Заставляють...

Мокій. Хто?

Уля. Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія... Мокій. По-українському — непоборні перешкоди кажуть. Уля з натиском: — Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.

Мокій. Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі.) Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.

З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с... нуш-ш... Уля щиро з болем: — Моко!.. А ви б могли зробити... щось, щоб я зосталася?

Мокій. Щось? Що саме, Улю?.. Що? Уля. Що?.. Прощайте!..

З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо:

—        Улю!... Можна вас хоч тепер... поцілувати?

Уля. Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози.) Як по-українсько-

му — разіня, нєдогадлівий?..

Мокій. Ну, недомека...

Уля. Поцілуйте ж, недомеко милий...

Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю. Тоді зворушено:

—        Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!

Уля. Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі.) Ні! Прощайте!.. Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.

5

Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках:

—        Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом. Де? Невже, папо? Господи!

Мазайло. Ось!.. (Істерично.) Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!..

Тьотя взяла у Мазайла газету: — Дайте я прочитаю... Мазайло. Обережніше, не помніть! Не помніть! Тьотя урочисто: — Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини.) А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля... Рина. Тьотю, яке ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами... Мазайлиха. Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала.)

6

Увійшов дядько Тарас: — Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги.)

Мазайло до тьоті: — І з´явіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш.) Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком... Дядько Тарас. Гм... Невже таки опубліковано? Га?

Знов ніхто на дядька уваги. Мазайлиха. Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають...

Рина. Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна!

Мазайло. Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом...

Тьотя Мотя. А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиція газету завести у рямці...

Рина. Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а!

Тьотя Мотя узяла газету: — В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартівливо показала на нього.) Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла.)

Мазайло. Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.

Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли. Дядько Тарас. Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін. (Пішов, ухопившись за голову.)

7

Убігла Мазайлиха з сюртуком: — На!.. Мотенькасказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт... (Поцілувавши чоловіка, побігла.) Мазайло сам: — Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром.) Здрастуйте, Мазєнін, Мино Марковичу! (Привітався на другий голос.) А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос.) Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки.) Ви не знайомі? (Подавши комусь руку.) Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився.) (Офіційним голосом.) Ваше посвідчення, громадянине! (Немов подав комусь посвідчення.) Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м´якший.) Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом.) Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...

10 

Вскочила Рина: — Тьотя вже заводить газету під скло. Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася...

Мазайлиха замріяно: — Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

11

Мазайло. Браво! Хай живе Мазєнін!..

Мазайлиха. Ці квіти і конфетки однесіть, будь ласка...

Рина замріяно: — Рині Мазєніній...

Мазайло. Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркович...

Мазайлиха. Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають

всіх родичів і друзів дружина...

Рина. І дочка Мазєніни... (Замислилась.)

15

Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом з одного, самотній Мокій — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Баронова-Козино поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла: — А не забули ще... Пахнєт сеном над... Мазайло. Пахнєт сеном над лу-ка-мі... Баронова-Козино. Браво! Браво! Браво! Прекрасно! Мазайло. Гех! Пєсньой душу вєсєля...

Баронова-Козино, Мазайло, тьотя, Рина, Мазайлиха разом:

—        Баби с к-рап-лямі рядамі Ходят, сєно шевєля.

Дядько Тарас демонстративно:

—        Вийшли в поле косарі Косить ранком на зорі, Гей нуте, косарі,

Бо не рано почали. Мокій самітно:

—        Під горою над криницею Горювали брат з сестрицею...

Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді: — Хай живе Мина Маркович Мазєнін! Ура-а! Дядько Тарас. Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський! Мокій. Мазайло-Квач!

Тьотя, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:

—        Там сухоє убірають і т. д.

—        Хоч не рано почали, Так багато утяли і т. д.

Тьотя Мотя. Хай живе Мазєнін! Мазєнін! Дядько Тарас. Хай живе Мазайлович! (Нишком: «Гетьман Самойлович!» ) Мокій. Мазайло-Квач!

Тьотя Мотя та інші трохи не збили з ніг Мокія:

— В ажіданьї конь убогій і т. д. Дядько Тарас. Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко!» )

Мокій у колі, заткнувши вуха. Знесилено: — Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!

Тьотя Мотя та інші заскакали:

—        Только Жучка удалая

В рихлом сене, как в волнах, То взлєтая, то ниряя, Скачет, лая, впопихах.

Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи:

—        Хай живе Мазєнін!

Тертика. Навпаки, скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м´яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.