Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Культура нації — звуть її.

Ю. Яновський, «Майстер корабля»

Епізод перший. Розмова про композитора Прокоф´єва. Раптом мій співбесідник, учень Прокоф´єва, запитав:

— Чи ви Юрія Яновського знаєте?

— Знав.

— А його «Вершники» читали?

— На жаль, ні. Цей роман вийшов тоді, коли мені було вже не до читання,— іронічно зауважую.

— Ви багато втратили. А я читав. Він вийшов у російському перекладі десь за рік до мого арешту. Це надзвичайна симфонія про людей і добу, яку ми так тяжко переживаємо. Прочитавши, я відчув, що ця симфонія слів мусить бути озвучена музикою. Так виникла у мене ідея написати оперу «Вершники». Я її відкрив своєму вчителю. Він благословив мій задум. Я зав´язав контакт з Яновським, і він швидко прислав мені проект лібрето опери. Так почалась моя праця над оперою «Вершники». Я ніколи і ні над чим з такою тривогою, з запалом і патосом не працював. Це була не творчість, а шаленство. Якась надлюдська розпука і материнська ніжність, жорстока безглуздість і доцільна мужність відважних, жахна смерть і радість вічного життя на землі. Не від мене виходило це. Було це внутрішнє глибоке звучання твору Яновського. Ну, але, як бачите, мені не пощастило... Сила різноманітних мотивів, етюдів, окремих драматичних частин залишилася десь там...

Мій співбесідник замовк. Я його розумів. Але за хвилину він додав:

— Я української літератури майже не знаю. Не знаю, чи має вона ще когось, хто силою мистецького обдаровання дорівнює Яновському. Але навіть якби вона нікого більше не мала, хто дорівнював би йому, то й тоді ви можете бути горді за неї.

Епізод другий. Замість епіграфа до останнього свого великого роману «Жива вода» Ю. Яновський навів такий факт:

«20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдтукунен знайдено тіло снайпера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившись на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був роман «Вершники» (перше видання), прострелений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На шостій сторінці книги записано рукою снайпера 27 знищених ним ворогів. Хай буде легка йому земля».

Він прийшов до української літератури, до українського культурного і громадського життя взагалі з півзрусифікованої міщанської родини. Революція 1917 року, великий розмах українського національного відродження, українська стихія, що владно крокувала і перемагала старий імперський російський дух українського міста, полонили і захопили з собою назавжди молодого двадцятирічного студента Київського політехнічного інституту. За 1924 рік у київському журналі «Глобус», у газеті «Більшовик», у харківському місячнику «Червоний шлях» і в деяких інших вперше почали появлятися вірші та оповідання, підписані нікому ще тоді не відомим ім´ям Юрій Яновський. То і був рік народження українського письменника Юрія Яновського, що йому незабаром належало зайняти особливо визначне місце в українській літературі пореволюційної доби.

Юрій Яновський належав до тієї першої талановитої української молоді, що відразу беззастережно відповіла ясно і недвозначно на цей запит позитивно і стала під неспокійний і небезпечний прапор нашого великого слобожанця. Ставши членом ВАПЛІТЕ, з першого дня її заснування Ю. Яновський ніколи не покидав і не відрікався цього середовища. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він належав далі до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами бере активну участь у творенні знаменитого «позагрупового» місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. З цією організацією переживає поразку і поліційну, з наказу партії, ліквідацію її на початку 1931 року. Спільно з цією групою переходить до уніфікованої спілки письменників. Витримує тяжку атаку офіційної партійної критики всіх творів, зокрема щойно видрукуваного роману «Чотири шаблі». Під час цих погромних атак і страшних звинувачень у контрреволюції й націоналізмі здавалося, що Юрій Яновський ходить на гострому вістрі ножа життя і смерті.

Від 1941 до 1946 року Ю. Яновський був редактором журналу «Українська література» (що по війні змінив назву на «Вітчизна»).

Отже, в добу нового погрому в повоєнні роки української літератури перший удар падає на Ю. Яновського. Редагувати журнал далі йому забороняють. Його навіть виводять зі складу редакції взагалі. Він знову переходить тільки на творчу письменницьку працю.

Для «витягання досвіду» і мобілізації потрібних творчих сил, після кожного удару партійних дресирувальників, Ю. Яновський мав занадто велику практику. На знищувальний удар проти перших його літературних виступів («Мамутові бивні», «Кров землі», «Прекрасна Ут») він відповів «Майстром корабля». На критику «Майстра корабля» — відповів «Чотирма шаблями». На вбивчу провокацію проти «Чотирьох шабель» — відповів «Вершниками» і «Короткими історіями». На звільнення з редакторства у «Вітчизні» він відповів романом «Жива вода». На знищувальну критику «Живої води» і шукання в ній небезпечних «підводних каменів», нема сумніву, що Яновський пробував відповісти чимось подібним. Відповіддю була п´єса «Дочка прокурора», що лиш по смерті автора, і то в російському перекладі, пішла в столиці.

Активний романтизм не був якоюсь вузько окресленою мистецькою догмою меншого кола «жерців мистецтва». В цьому сенсі він ніяк не подібний до всіх старих літературно-мистецьких напрямів. Поняття «активний романтизм» становить собою щось більше, глибше, ніж звичне поняття традиційного літературно-мистецького стилю. Юрій Шерех каже, що це був «союз творців», що вони «були колом творців, і тому серед них було багато однодумности і багато розбіжностей». Це влучно, але це не все. Це замало. Активний романтизм як комплексна, синтетична система мистецького бачення світу виростав, з одного боку, з багатовікової історії українського народу (звідси його національна органічність), а з другого — з багатовікових джерельних нашарувань світової культури.

Юрій Яновський був не тільки організаційно причетний до найчільнішого грона активних романтиків 20-х років. Ні, він поруч з М. Хвильовим і М. Кулішем був найактивнішим творцем цього стилю. Його мистецькі джерела, безсумнівно, тягнуться до європейських, світової слави «чарівників» слова і людської душі: це були насамперед англійські та американські письменники.

Описи партизанських боїв, війни та батальйонних ситуацій належать до основних тем творів Ю. Яновського. Силою експресії, розмахом і органічністю баталійних сцен я в українській літературі не знаю йому рівного. Саме цій тематиці присвячені його найкращі твори: «Кров землі», «Чотири шаблі», «Вершники». Прекрасні вставні баталійні сцени є і в останньому його романі «Жива вода».

Ю. Яновський чи не єдиний у нас письменник, твори якого пов´язані з романтикою мореплавства, з морською тематикою. Це є «Прекрасна Ут», «Майстер корабля», «Вершники». Чи це є вплив і наслідування Кіплінга чи Конрада? Ні, це щось більше і глибше. Це вплив і вияв української державницької ментальности покоління 20-х років.

Ю. Яновський — єдиний майстер у нашій літературі, що поклав основи новій композиції роману чи повісти. Його романи та повісті складаються з окремих цілком закінчених (сюжетно і композиційно) новель, що своєю ідеєю, персонажем, загальною психологічною настановою і внутрішніми

взаємозв´язками творять дивну цілість і закінченість. Такими є «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники».

Вся творчість Ю. Яновського, особливо його раннього періоду, перейнята почуттям великої віри в людину, в розумність і доцільність її земного буття. Це, сказати б, елліністичне світовідчування надає його творам особливої принади. Віра в людину, що наперекір стихіям, злобі і неправді крокує все вперед і вперед, як переможець, є чи не основним мотивом його химерного і неповторного «Майстра корабля».

Вперед! Завжди вперед летіть, відважні!

Плечима до плечей ставайте, дружні!

(Шоста пісня із «Чотирьох шабель»)

«Прометей».— Детройт, 1954.— 20—27 травня.