...Література, за В. Підмогильним, буде справжньою лише тоді, коли вона кластиме в основу актуальні національні проблеми, а у формі прагнутиме рівня світових здобутків. Особливо важливим для української літератури стало продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI—XVII ст., коли відбувався безпосередній контакт з культурою Західної Європи.

...Коли простежити творчість В. Підмогильного 20-х років, неважко помітити, що крізь неї магістральною лінією проходить основна тема всієї молодої пролетарської літератури: революція і людина. Тільки В. Підмогильний бачив цю тему інверсивно: людина і революція, а не навпаки, як багато кому тоді видавалося. А ще письменник добре розумів, що відповісти на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, можна лише зосередившись на найгострішій проблемі, в якій тугим вузлом перепліталися б усі ті питання. Це, безперечно, була проблема міста і села, взаємин двох класів, які найвиразніше окреслювали минуле й особливо сучасне життя народу в соціальному та національному аспектах.

Проблема міста і села цікавила В. Підмогильного з самого початку його творчості. Цілеспрямовано вона окреслилася у повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой, виходець із села, здобувши у місті освіту й працю, все ж почувається незатишно в атмосфері байдужості до окремого індивіда, карається моральною провиною перед тими, хто дав можливість йому вийти «в світ».

Устами одного з героїв повісті «Третя революція» Підмогильний проголошує необхідність синтезу розбуджених, «незагнузданих» сил народу з культурою елітарних шарів суспільства: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!» Культура ж — це місто. Його слід завойовувати, але не зброєю. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, і водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, усуненні антагонізму між ним і селом, розповів письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто».

Степан Радченко — енергійний сільський юнак — приїздить до Києва для навчання у технічному вузі, сподіваючись колись повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнак захоплюється літературним життям, починає сам писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він вирушив «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, бо був певен, що місту потрібна «свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти». Але згодом Степан поступово входить у життя міста, стає його апологетом, і думки про повернення на село остаточно зникають. Проте, хай це досить підсвідомо, Радченко починає розуміти, що, врешті, став перекотиполем, котре віднесене від одного берега і не пристало надійно до іншого.

Роман перш за все — психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко неоднозначний. Письменник вивів людину, в якій постійно борються комплекси добра і зла, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на людські жертви (як то сталося з його подругою Зоською). Одне слово, це неординарна особистість, з умінням скептично, а то й іронічно сприймати себе і навколишній світ.

Підмогильний знову й знову роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що терзають кожну мислячу особистість, над самою природою існування в оточенні собі подібних...