Об´єктивність художнього письма і гострота відтворюваних ним конфліктів викликали здивування в середовищі критиків, а найбільш вульгаризаторські з них звинувачували письменника в поетизації ворожих новій дійсності сил, в апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. Високу оцінку творам письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов таін. М. Рильський наголошував, що новели Косинки, з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції, а С. Єфремов писав, що Косинку цікавить не просто перебіг революційних подій, а буття народу.

Ця риса творчості письменника добре виявлена вже в одній із його ранніх новел «На золотих богів». У ній розкрито драму народу, який змушений боронити свою волю під злиденними стріхами і на злиденних осьмушках та обніжках і разом з ними горіти потім у вогні білогвардійських карателів і завойовників. Стиль художнього мислення в новелі — типово романтичний. «Романтичні образи людей і подій,— пише В. Фащенко,— виникають тут у стислих фрагментах, що квапливо змінюють один одного, але ця швидкоплинність не затемнює суті речей та авторської концепції». Полягає вона в героїзації селянської боротьби проти північних завойовників («За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!») і в показі незмірності того горя, яке несли українському селу розбої білогвардійських банд («Одступило військо золотих богів, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем»).

З оповіданням «Фавст» — ще драматичніша історія. Не маючи надії опублікувати, письменник навіть не завершив його, і воно тривалий час залишалося в рукописі. Першу публікацію здійснив журнал «Український засів», що протягом кількох місяців у 1942—1943 рр. виходив в окупованому фашистами

Харкові. Як потрапив рукопис «Фавста» до видавців «Українського засіву», сказати важко, оскільки після арешту письменника 1934 р. його майно було конфісковане. Припускаю, що видавці могли внести в новелу якісь словесні доповнення чи виправлення, але дух твору залишився незмінним: він суто Косинчин і за життєвим матеріалом, і за характером художнього осмислення його.

У закінченому вигляді «Фавст» міг би бути чи не найглибшим твором самого письменника і всієї української новелістики 20-х років. Мотив громадянської війни, до якого тут звернувся Г. Косинка, піднесений до рівня світової, сказати б, теми. Він має принципове значення для розуміння і драм революційної дійсності, й історико-психологічних особливостей українського народу загалом, який на складних шляхах революції шукав життєвої істини з такою ж болючою одержимістю, як і легендарний Фауст із трагедії Й. В. Ґете на рубежі середньовічної та нової історії Європи. Європейський Фауст, як відомо, не знайшов тієї істини, але залишив людям спрагу шукань і незнищенну віру у величезні духовні можливості людства. Таким же, хоч і на суто українському терені, постає в новелі Г. Косинки і «Фавст з Поділля» — Прокіп Конюшина, пошук істини якого закінчився божевіллям і смертю в муравйовсько-більшовицьких катівнях.

Муравйовщина — одна з найчорніших сторінок в історії громадянської війни в Україні. Україножерські програми її, що здійснювалися під прапором радянської влади, обійшлися українському народові дуже дорого. Та й не тільки українському. Г. Косинка показує у «Фавсті», що муравйовці горнули попереду себе представників будь-якої нації і нове життя уявляли собі не інакше, як режим карцерного типу. Тому в зображеному письменником карцері «успішно» конають разом з українцями також росіяни, поляки, євреї, хтось із мусульман та представники інших народів. Центральною постаттю серед них вивищується Прокіп Конюшина, якого росіянин Клєнцов за характерну сивину саме й назвав Фавстом, але це ім´я героя Й. В. Ґете, як я вже говорив, споріднюється з Конюшиною не лише зовнішньо: в муравйовські катівні посаджено не лише сучасність, а й історію, не одну якусь особу, а цілий народ.

Друга проблема новели «Фавст» — філософія буття українського народу і його вічний гордіїв вузол. Суть того «вузла» концентровано виражає рядок із згаданого в новелі вірша: «Сліпе село лютує, а Україна кров´ю харка». Село України справді «лютувало» в роки громадянської війни, але незрідка залишалося «сліпим», бо не мало чітких соціальних орієнтирів і до того ж ставало на бій стихійно, в дусі партизан щини. Як наслідок — утворення в багатьох селах так званих «своїх» республік, які по черзі були потоплені в крові. Одна з таких республік зображена в «Думі про Британку» Ю. Яновського, а найдовше, майже до середини 20-х рр., протрималася республіка в селі поблизу Холодного Яру, що під Чигирином, про що маємо художнє відлуння в повісті Д. Бузька «Лісовий звір»... Трагедія Конюшини, зображеного Г. Косинкою, полягає в тому, що муравйовці бачать у ньому «самостійника», а він вважає себе щирим і свідомим борцем за свободу свого народу. Фінал цієї трагедії і закономірний, і художньо вмотивований: герой гине в більшовицьких секретках, а письменник бачить у цій загибелі не випадок, а типові обставини, в які потрапив соціально і національно поневолений народ.

Прокіп Конюшина — це ще один із тих «блудних синів» України, які у вирішальні моменти історії так і не можуть вийти на стовпову дорогу до істини. Європейський Фауст шукав її «із молитовником в руках» (П. Тичина), а «Фавст з Поділля» взяв до рук навіть зброю, але її виявилося замало. Щось неладне робиться з людиною в цьому світі, говорить автор, і йому здається, що жертовності людській не буде кінця до тих пір, поки правитимуть світом розбрат і різні форми неприязні, поки Клєнцови ради втіхи «розпікатимуть» Яцьківських, поки Однорогови й Бейзери не зрозуміють прагнень Конончуків і Конюшин, а Сторожуки «за шмат гнилої ковбаси» вислужуватимуться навіть перед найбільшими гнобителями тих Конончуків та Конюшин.

Новела «Фавст» належить до тих творів, у зв´язку з якими немає потреби окремо говорити про «художні засоби», «письменницьку майстерність» та іншу суто естетичну атрибутику творчого мислення. Усе в ній «на своїх місцях» навіть у незавершеному варіанті, і кожна деталь так званої форми з такою виразністю працює на розкриття змісту, що цілковито розчиняється в ньому. З висоти літ можна лише ще раз з гіркотою пошкодувати, який могутній талант в особі Григорія Косинки втратила українська проза. Почасти втішає тільки те, що його стефаниківську естафету в новелістиці свого часу підхопив Григір Тютюнник, а не за горами, мабуть, уже той час, коли народить наша земля ще молодшого їхнього побратима. Бо ж не даремно повторював Прокіп Конюшина: «Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби».

Дивослово.— 2001.— № 6.