Писати почав рано, його великий літературний талант швидко сформувався. У 1919 р. він надрукував у газеті «Боротьба» свою першу новелю «На буряки», де з великою силою показав своє злиденне дитинство; новелю підписав псевдонімом Косинка, з того часу цей псевдонім цілком заступив йому справжнє прізвище. Проте увагу його захоплювала в той

час не літературна робота, а війна і революція, в якій він, як прихильник українських визвольних змагань, брав живу участь. У зв´язку з цим попав на кілька місяців до більшовицької в´язниці. В´язничні переживання, що лягли пізніше в основу прегарного оповідання «Фавст», ще більше скріпили його стихійні національні почування.

...Вже така тематична лінія творів Косинки дала підсовєтській критиці пребагатий матеріял, щоб йому причепити усякі політичні злочини. Проте з кількох його творів, друкованих і недрукованих, визирає ще інше обличчя Косинки, героїчне обличчя українця-державника. Це оповідання «В степу», «Фавст» і «Серце». «Фавст» за більшовиків не був взагалі надрукований. Ось тло, на якому відбувається дія оповідання «В степу», що цілком по-новому, але з величезною силою передає стогін віками закріпаченої нації:

«Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвенить, і на камінцях бринять старечі сльози».

Яким нелюдським болем дихає характеристика нації у цьому ж таки оповіданні:

«П´ятнадцять мільйонів поетів, десять — артистів, а решта сіють хліб і самі здихають з голоду».

Стихійні національні почування Косинки знайшли найяскравіший вияв в незакінченому оповіданні «Фавст», що варте детальнішого обговорення.

Оповідання «Фавст» — це ще живі згадки письменника з часу першого його ув´язнення більшовиками в 1920 р., це водночас патетична проповідь месіанства України. У центрі цього твору стоїть постать ув´язненого партизана Федора Конюшини, так монументально намальована, що підсуває найширші узагальнення. Серед страшних мук і катувань український Фавст не просить у більшовиків пощади, у жорстокому болю він навіть не просить собі передчасної смерти. А коли ж його психіка під впливом пекельних мук розкладається, то й тоді він міцний, як ґранітна скеля. У божевіллі йому маряться тільки образи героїчних повстанських походів. «Не зацвітуть ніколи пісні на гриві мого коня»,— каже він у хвилину, коли приходить до себе.— «А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім´я наступних поколінь». Під гомін різдвяної пісні про Сина Божого, що народився, Фавста виводять на страту. Його останні слова до товаришів келії такі: «Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайсь!»