Я (РОМАНТИКА) ( Скорочено)
«Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мама — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам´ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м´ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір´я.
Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м´яту, і м´ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів1 у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, усю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ. Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: «Я — чекіст, алея і людина».
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: «Тут засідає садизм!»
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б´є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я: «Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!»
З дальніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон1 і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.
Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
— «розстрілять»,
завше мнеться, завше розписується так: не ім´я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я: «Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?»
Доктор (динамічно): «Розстрілять!»
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячим і непевним голосом, каже: «Я з вами, докторе, не згодний».
«Ви зі мною не згодні?» — і грохіт хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінації.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... «Розстрілять???»
І мати тихо, зажурно дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б´є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
...Доктор Тагабат нажав копку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидять доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п´ють пожадливо, хижо. Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
— «розстрілять»,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?» Я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації і бредуть народи, і віки, і сам час...
«Але я не бачив виходу!»
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав: «Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни».
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи.
...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
.. .До розстрілу присуджено
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п´ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий
маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м´ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу: «Ти спиш?»
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м´ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
«Ах, як я втомився, мамо!»
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: «Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!»
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
«Фантом?» — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу: «Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? »
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинувсь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
«Ідуть глухі нарікання».
«Може спалахнути бунт».
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гінці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: «Штаб Духоніна!»
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п´ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно, печально каже: «Слухай, друже! Одпусти мене!»
Я: «Куди?»
Андрюша: «На фронт. Я більше не можу тут».
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові?
Тоді я кричу: «Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю».
Доктор Тагабат динамічно: «Так його! так його!» — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— «Так його! так його!»
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав: «Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!»
Я: «Хто на черзі?»
«Діло № 282».
Я: «Ведіть».
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних.)
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я: «Вашафамілія?»
«Зет!»
«Ваша фамілія?»
«Ігрек!»
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платКом очі.
Я: «Де вас забрали?»
«Там-то!»
«За що вас забрали?»
«За те-то!»
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...
Я: «Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Месії»?
Мужчина й женщина: «Так!»
Я: «Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?»
Мужчина й женщина: «Так!»
Я: «Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?»
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітав гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Сказала глухо й мертво:
«Слухайте, я мати трьох дітей!..»
Я: «Розстрілять!»
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: «Далі!»
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: «Тільки-но привезли з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни».
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
«Ведіть!»
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло.— Я довго не повертався, смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити, в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: «Роз-стрі-лять!»
Але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: «Ти?»
І чую з натовпу женщин зажурне: «Сину! мій м´ятежний сину!»
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат? «Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? Мамо?!!»
Я вмить опам´ятався й схопився рукою за маузер.
«Чорт!» — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав: «Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими».
І я мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти.)
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край город а злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут».
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: «Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю!» — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п´яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов´язки перед революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: «Слухай! Дозволь її випустити!»
Я: «Кого?»
«Твою матір!»
Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати! «Слухай. Навіщо ця мелодрама?»
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився:
Я (грубо): «Провалівай!»
Андрюша й на цей раз зблід. Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев´яним обличчям.
Я: «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!»
Андрюша: «Слушай!..»
Я: «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!»
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три версти. Козачі роз´їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним і я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце — мідь, і неба не видно. Тільки мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам´ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — дегенерат.
«От так стража! Всі повтікали!., хі... хі...»
Я: «Ви?»
Він: «Я? О, я!» — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам´ятаю, я подумав тоді:
— «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південу частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збивався з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збивався з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п´є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу: «Докторе Тагабат! через годину
я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд».
Тоді він іронічно й байдуже: «Ну, і що ж?
Добре!»
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я: «Будь ласка, покиньте кімнату!»
Доктор: «Ну, і що ж? Добре!»
Тоді я не витримую й шаленію.
«Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!»
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
... «Конвой!»
Вартовий увійшов і доложив: «Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору».
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував: там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м´ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло: «Невже я веду її на розстріл?»
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка?
Може, треба інакше зробити?
Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапшп езі;1. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам´ятаю, як розставляли черниць, я пам´ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»
Я подивився: з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожовий загін мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам´ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам´ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурено дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: «Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе».
І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м´ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
«От дурень!» — подумав я. ...Потім скинувся: «Де ж люди?»
Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам´ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.
І раптом чую: «Ну, комунаре, підводься! Пора
до батальйону!»
Я зиркнув і побачив: переді мною знову стояв
дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як давні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.
|
:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)