Біля ґанку міської друкарні. Бідно, але охайно одягнена. Сіра з латкою хустка була пов´язана низько на лоба. Сліпа старчиха тихо плакала. Втирала сльози білою заношеною кишеньковою хусточкою.

Старченя, босе й без картуза,— біля неї. Вчепилося за сукню й байдуже колупало пальцем в носі. Сліпа старчиха невпинно тихо плакала. Старченя нерухомо тримало в руці розмальовану старцівську чашку.

Я пройшов повз них і мені щось стисло в грудях:

— Чого вона плаче?

Старечі зморшки і скорбні риси біля уст нагадували мені щось рідне, боляче близьке. Може, того мені так тривожно забило серце:

— Чого вона плаче? — безнастанно питав я, ніби на це запитання хтось міг відповісти і не хотів. Я пройшов вдруге.

Старчиха плакала зовсім нечутно, іноді в ту ж хусточку сякала носа. В її нечутному плачі було безнадійне горе.

— Чого вона плаче?

Мене підбивало приєднатися до неї і теж плакати. Я почував, що зіпсував собі весь день. Мені сором було дивитися на старців і подавати їм. Сором робити навпаки. Взагалі мені було сором. Кортіло стати поруч з нею і жебрати разом. Я хочу сам старцювати:

— Чого вона плаче?

Я гнівався. Так було завжди. Цей нечутний плач знервував мене!

— Чого вона плаче?

Це робилося неможливим! Я помінявся б охоче з нею своїм

станом. Певно б, вона перестала плакати. Але це не задовольняло:

— Чого вона плаче?

У мене в кишені — мій тижневий заробіток. Я витяг гаманця і всі гроші віддав старченяті. Воно повертіло їх перед очима, сіпнуло за рукав старчиху і щось радісно до неї зашепотіло. А я згорбившись пішов геть. Я знав, що до ночі болітиме мені голова і що не зможу виконати своєї обов´язкової праці.

— Чого вона плаче?

Якби ридати я міг, або... Якби я знав, що мені вистачить рішучого на це жадання:

— Чого вона плаче?