Володимир Свідзинський і за життя не посідав у нашій поезії того місця, на яке заслуговував. Хоч окремі, певні смаку поцінувачі швидко зауважили його і поставили високо, все ж загалом для літературної свідомості він лишався десь трохи осторонь творчого виру, на периферії літературного життя, затінений більшими постатями і затлумлений гучнішими голосами. В. Свідзинський не відзначався ні творчим розмахом, ні енергією шукань, ні продуктивністю. І якщо були тоді поети, котрі ще за юнацьких літ зажили гучної слави, то натомість В. Свідзинський лише в двадцять сім років (1912) надрукував першого вірша (в «Українській хаті»), а перша його збірка «Ліричні поезії» вийшла 1922 року, коли авторові було вже тридцять сім. І з самого початку в нього зрілий роздум та зажурений спогад переважали над юнацьким запалом... Володимир Свідзинський як поет — набагато більший за того, ким він уявлявся собі самому і, на жаль, загалові своїх сучасників... Є у Свідзинського сумовита поезія про осінь, що збирає сухозлітку листя та стебельну ламань. І я так само тепер ходжу, каже поет, збираю сухозлітку «того, що молодість дала, а я згубив так необачно».

Коли б зібрати якнайбільше! Нехай тоді глуха зима, Нехай залізо самоти, Я б засвітився сам од себе...

Не нам віднайти те, що поет утратив на дорогах життя, але якби нам «зібрати» бодай те, що він на цих дорогах зберіг, і все те поновити, то й тоді б він «засвітився сам од себе» і сяяв би для людей нового часу дивним світлом.

Це справді дивний поет, а якоюсь мірою для передвоєнної української літератури чи й не унікальний. Йдеться про неймовірну душевну й поетичну стабільність у добу неймовірних громадянських та творчих еволюцій; і йдеться також про те, що він чи не єдиний на ту пору поет, мистецька доля якого позначена безперервною лінією творчого зростання в раз обраному напрямку, хоч це і видно тільки тепер. У всякім разі, верховина його творчості — це не збірка 1922 року «Ліричні поезії» і не збірка 1927 року «Вересень», але збірка 1940 року «Поезії» — і це вже само по собі вельми парадоксально.

Свідзинський, як, мабуть, і кожен справжній поет, сучасний, тільки не так зовнішніми реаліями, як внутрішнім сенсом своєї поезії. А в чомусь і полемічно сучасний. Володимирові Свідзинському випала доля тих поетів, які набирають остаточних розмірів та остаточної значущості свого обличчя з бігом часу і які для нащадків можуть важити чи не більше, ніж для сучасників.

Мабуть, у кожного справжнього поета потреба самовиявлення тотожна з потребою самоутвердження, подолання своєї відокремленості від світу, духовного опанування світового буття. Одні вдовольняють цю потребу шляхом саморозпросторення, завдяки своєрідній духовній «агресивності» й невситимості; інші ж зосереджуються в собі, відмовляються від зовнішньої активності заради пошукування внутрішньої точки доторкнення до потаємного пульсу космічного буття.

Тиша і самотність — найчастіше вживані у В. Свідзинського поняття, найпостійніше означення пошукуваних ним обставин для духовного самовиявлення. «Самота» Свідзинського — це, скажімо, не драматична філософська самота Сен Жона Перса, не гіркувата, саркастична й інтелігентно-артистична самота Євгена Плужника. «Самота» В. Свідзинського — спокійна, добра і роздумлива, а його «тиша» — м´яка, ненапружена, врівноважена. Це самота вивільнення від випадкового й дріб´язкового задля сутнього; це тиша неперервного самонародження життя, тиша триваючого дива самоусвідомлення і все нового відчування своєї глибинної причетності до великого і радісного кругообігу природи. А втаємничитися в мову природи — то найбільший здобуток для нашого поета, бо:

Ніхто ж не скаже нам того,

Що добра крапля дощова.

Природа для поета сповнена живих діючих сил, вона для нього незупинне диво, і він щоразу пробує схопити її незбагненні чародійства. Тут є й щось від античної мудрої наївності з її баченням філософської проблематики крізь найелементарніші з´яви буття, і поганська ритуальність, здорова народнопоетична «містика» — тобто те естетичне переживання глибинного, донаукового народного світогляду, яке, щедро і невимушено живлячи поетичну уяву містким пластичним матеріалом з просторої і рухливої підсвідомості, вкупі з ледь чутним настроєм «природничої» сюрреалістичності, надає зовні традиційній поезії В. Свідзинського «на теми природи» внутрішньо сучасного, модерного характеру.

Поетичні оповіді В. Свідзинського про якісь природничі явища — це кожного разу закінчений сюжет певного буття, вичерпана пригода думки, вивершений роздум про феномен життя, доконана цілість його переживання. Зі своєю, кожного разу неповторною драматургією.

Загалом же поезія В. Свідзинського досить розмаїта і різнорідна. Аж дивно, що поет, котрий написав так мало (принаймні нам відомо мало з написаного ним), здавався таким пасивним, відстороненим від буяння життя (з тих, хто «вариться у власному соку»),— насправді такий багатий, різноякісний і многоликий. Він і виразно суб´єктивний лірик, і епічний хист йому не чужий; журна задума і миродайний спокій споглядання так само йому притаманні, як і невідома екзистенційна тривога; чіпка помічальність і добротна реалістична описовість лучаться в нього з тим, що тепер звуть еліптичністю» поетичного мислення, а пафос натуральності, природності — з химерною міфотворчістю... Свідзинський високою мірою виборчий, сугестивний і зосереджальний; шляхами поетичної інтуїції він увіходить у внутрішній потаємний взаємоплин речей, дає свій, підвладний критеріям загальної очевидності і водночас виразно індивідуальний, розтин світу; і де один з небагатьох в українській поезії випадків, коли дар емоційного переживання, гущина побутових помічань, розкіш предметної пластики злучилися з дисципліною думки, вирафінуваною душевною культурою, заглибленою рефлексією і наполегливістю самоспоглядання...

Сучасний поет, сучасний поцінувач поезії може повчитися у В. Свідзинського багато чому — і поваги до слова, і стилістичних тонкощів, і чарів поетичної магії, і шукання скарбниць народної поетики,— але найбільше: сили бути самим собою.