Яскравий творець українського відродження 20-х років XX століття. Володимир Юхимович Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в с. Маянів на Вінниччині у родині священика. Автор поетичних збірок «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927), «Поезії» (1940). Спирався на традиції української та світової класики. Захищав самодостатність мистецтва слова, сповідував естетичні, а не політизовані гасла «пролетарських поетів», а тому й створив неповторний художній світ, закарбувавши його у витонченому класичному стилі. Трагічно загинув у 1941 році під Харковом.

Зелені свята

Зелені свята, весняні свята!

Липовим гіллям замаєна хата,

Липовим гіллям, татарським зіллям,

Чим весна багата.

Під синім небом, ласкавим світом

Земля красує розмаїтим цвітом.

Земля красує і нам дарує Зелені свята.

Ой гаю мій, гаю, великий розмаю!

До тебе піду, тебе звітаю.

То ж ти могучий, свіжий, дрімучий

В зелені свята!

Кипуче поле, сріблястий колос,

Буйна пшенице, шовковий голос!

Стану край лану, довкола гляну — Зелені свята!

Зелені свята, весняні свята,

Липовим гіллям уквітчана хата,

Липовим гіллям, татарським зіллям,

Чим весна багата.

* * *

Така мальована хата,

Ще й дві яблуні поруч.

На правій — цвіт красовит,

На лівій — черлений овоч.

Над хатою — стрілкою дим,
Від хати — дорога в стрілку.
Ранок іллє голубим,
Моститься сонце на гілку.

І раптом дитячий зойк:

«Ой жук величенний, ой лихо!»

Дим тоді в комин, стежка — в кущі,

Яблуні — попід стріху.

Розпласталася бистра тінь,

Загуло, задудніло грізно.

Жах! Коли яблуня в сміх:

«Та це ж не справжній — залізний!»

Знову в душі моїй

Знову в душі моїй знайомий сум замрів,

І знов зовуть мене далекії країни,

Де все інакове:

життя і річ людини,

Земля і небеса, поля і цвіт гаїв.

Де вічно ллє весна живе тепло в долини,
Де над піском пустинь, над хвилями морів
Блискочуть гір величні верховини
Льодами вічними і білістю снігів.

Там, мариться мені, жив у віках минулих,
Коли лягав туман серед степів поснулих,
І місяць осрібляв безмовний караван,—
Тоді в моїм шатрі солодкий морок ночі
До вуст моїх схиляв уста дівочі,
А поблизу шумів безмежний океан.

І час далекий, і земля далека

І час далекий, і земля далека,
А пам´ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим світлом дихає ясмин,
І двох тополь високих довгі тіні
Перелягли верхівками ослін.

І от виходить мати молода

І до куща звертає зір щасливий,

І ламле цвіт, і повідає в співі,

Що тихо йде Дунаєва вода.

І що ніде нема Дунаю краю.

Я слухаю і забуваю світ,

А біля мене невидимий кріт

Землі кругляву купку зворушає.

Далеко він, той вечір, і не встане

Сіяти знов над світом молодим;

Ні паростком не похитне малим,

Ні зглибока ув очі не погляне.

Навіщо ж він, як марево, як мрево,

Весь вік стоїть у спогаді моїм?

пам´яте! Ти мов розкішне древо,

Поставлене над горбиком німим.

* * *

Ти увійшла нечутно, як русалка,

Обличчя тлінне, спущені повіки,

Вогка земля в одежі. Ти сказала,

Глузливо усміхаючись:

— А, морок, Морока,

труд гіркий — живу сховати! —

Я крикнув і збудився. Ніч стояла,

Ніч, повна шуму й древньої скорботи.

плакав я вночі. Ти так далеко!

Страшна земля в одежі... Так глибоко!

Та сосонка, приставлена до тебе,

Та сосонка зів´яла чи живе? — Однаково!

Нічим вона не врадить. Не чуєш ти, засипана, як ніч

Сама в собі перебирає шум:

То покладе його на діл холодний,

То здійме знов на темні верховини.

* * *

Ніч вереснева холодна. Тихо.

Тебе я не жду. Сосни, як хмура сторожа,

Темно стоять у ряду.

Пусто в алеях вишневих;
Там, за окопом, поля.
Стану, погляну — так смутно
Стелеться чорна зябля1.

Чую — метелик пурхає.
Ні, то листочок упав.
...Десь одпливає, як човен,
Час яснооких купав2.

* * *

Десь з´єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

яке поле безкрає, безгранне!

знову мила мені назустріч,

І знов ми юні,— і знову любим,
І несвідомі свого кохання.

Твоя одежа — як цвіт вишневий,
Рукави пахнуть степовим вітром.

мила, мила! Нема розстання:
Світ дивний в обладі нашій.

Десь з´єдналися тисячі сонців,
Небесні вінця тремтять злотисто,

знов ми разом, і знову любим:
Світ дивний в обладі нашій.

* * *

Ой спалахне день по дні,
Голубо засіяє

І серце сп´янить у стозвучнім огні,
Зовучим мревом заграє.

Буду кудись іти,
Чогось жадати я буду.
Зречуся дитячих забав
Для поривного труду.

Несвідомий, стихійний, сліпий,

Як повіє весною із саду,

Подам невинним устам

Гіркість смертного яду.

Колом обернуться дні,

Люди, літа, країни,

І все те — лиш сон голубий,

Голубоокий, єдиний.

Покине серце одно,

Пригорнеться до другого,

І все те — лиш сон голубий,

Щоб співати про нього.

Ой спалахне день по дні,

Голубо засіяє

І серце сп´янить у стозвучнім огні,

Зовучим мревом заграє.

* * *

Як повно кругом
Солодкої тайни!
То дзвінко падуть
Гарячі плюскоти сонця,
То сиплються в морок
Блискучі стружки зірниць.

Ти, мила, дивна,
Чиї невидні одежі
Віють на мене блакиттю,
Як поглянути в очі твої,
Як дойнятись твоєї руки?
Чи то вії твої
Тихо срібляться вночі?

Стану я в полі,
Зайду в глибінь лісову,
Тисячі уст живих
Шепчуть мені одно:
Як повно кругом
Солодкої тайни!

* * *

В полум´ї був спервовіку

І в полум´я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

І там, невідущий, невісний,

Міріадом бездумних частинок

Зустрінуся знову з тобою,

Колись — як і я — живою.

Міріадом бездумних частинок

З розсипаним пилом пилинки земної.

І не повість нам, не скаже ніщо,

Як у часі незглибнім,

У світі заниклім,

Два листки на єдиному дереві,

Ми спахнули колись,

І вчарованим зором уздріли

Цвіт огневий над собою,

І розцвіли в його світлі ласкавім,

І невольники волі його

Так безумно, так трепетно

Пориналися серцем до серця,

Не повість нам, не скаже ніщо.