Павло Филипович (1891—1937) і його творчість
Видатний діяч національного відродження, поет, перекладач, літературознавець, педагог. Павло Петрович Филипович народився 20 вересня 1891 року в с. Кайтанівка на Черкащині в селянській родині. Належав до київських неокласиків. За життя видав поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Збагатив українську лірику філософськими мотивами, витонченими образами й досконалою формою. Репресований і 1937 року загинув на Соловках.
Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.
Натхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.
З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!
* * *
Дивись, дивись: безмежні перелоги
І хмар насуплених погроза в далині.
Приносить вітер виклики тривоги —
Шалений вітер і криваві дні.
Не перший рік, як позникали боги,
Остались люди та мерці одні.
Жують і плачуть: дайте-бо підмоги,
Заснуть спокійно дайте у труні.
Я чую жаль. Мене турбує звада,
Та марний біль перемогла відрада,
Бо у минулім не кохаюсь я,
Бо не розстанусь з мрією моєю:
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо, гордий; сильний, як земля.
* * *
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з´єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
* * *
На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірам, що плигом
Проминуть і квітку, і храм.
Оддаю і тривожну душу,
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк.
Над землею сонце червоне
Залива промінням блакить,
Поруч серце чуже, холодне,
Умира, не може любить.
І на всій безмежній країні
Ні один ще Лазар не встав.
Тільки ночі чорт та сині
Десь пливуть понад морем трав.
* * *
Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини,
Смілий вітре, хоч ти розвій, —
Хай живуть і квіти й рослини
У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне роси й трави,
Вас кохаю, вас заклинаю,
Хочу бути таким, як ви!..
З Античних Барельєфів
Титан сидів на скелі і ліпив
(Могутні м´язи, голова кудлата!).
А перед ним — незнане диво з див —
Холодні, нерухомі немовлята.
Пишався день і дерева цвіли,
І височінь горіла, темно-синя,
І враз упало запинало мли
І зникло десь, і надійшла богиня, —
Така спокійна, владна і струнка,
Навіки світлозора, у шоломі.
Блискучий спис трима її рука,
У другій — дар іще недовідомий.
Земні створіння Прометея! Мить —
І ви живі і радісні тепер ви —
На голови дитячі вже летить
Метелик ясномудрої Мінерви!
|
:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)