...Натовп, що руйнує старе й намагається утворити нові цінності, більш вартісні, з його кута зору, не хоче визнавати старих, нібито доказаних аксіом, на яких будувалась психологія творчости минулого, мабуть, і вузько класового, але все-та- ки прекрасного, особливо зараз, під час болючого страждання від руїни і майже абсолютного знищення здобутків так званої «буржуазної культури». Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще не чуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від того нападу на всі традиції й звички, на яких зараз наліплено етикетки з плямуючим написом— «негідно народові», не можуть стати на ґрунт міцними ногами, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнє самовиправдання творчости». І чи можна докоряти мистцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його світогляд, покинув його на голому місці й поставив такі тяжкі вимоги щодо творчости, що тільки великим напруженням усіх своїх активних сил особа може деякою мірою подолати поставлені завдання. Трагедія сучасного поета, трагедія мистця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував власний народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, котре про нього стільки балакало й плело стільки нісенітниць, що він рішуче його зрікся і не тільки просто одмежувався від нього, а навіть з легким серцем сплюндрував, і треба визнати, що, плюндруючи, доходив до блюзнірства. ...Природна й нормальна постановка питання про мистця, перебуваючого трагедію минулих помилок, вимагає вирішення в першу чергу самого головного питання, яке можна схарактеризувати тою назвою, що я дав своїй статті.

...Індивідуальність (себто те, чого так прагнуть усі мистці) сама собою передбачає колектив, без якого індивід перестає бути індивідом і стає одиницею. Очевидно, не в цьому домагання поетів та інших індивідуалістів і псевдоіндивідуалістів. Безсумнівно те, що індивідуальність — це не що інше, як тільки усвідомлене відокремлення від загалу, де всі члени-складники не споріднені чим-небудь спільним (в такому випадку і відокремлення не може бути, бо нема від чого відокремлюватись), а від загалу, що зв´язує кожного свого окремого члена з усіма певною більш-менш одноманітною психологією, більш-менш одностайною психікою. Мені вважається потрібним зв´язати два поняття — колективу й індивідуума, які тісно зв´язані в понятті творчости, хоч і індивідуальної, проте не позбавленої тих психологічних моментів, які споріднюють дві повсякчасно ворожі сили. Так є збудований наш людський світ і наша людська культура, що виникла з бойовиська двох стихій — колективу й індивіду. ...Кожна людина — це лише момент, що проходить у своїй психологічній особливості на загальному тлі свого народу, який живе своїм життям, своєю традицією, традицією, котра складалася віками і котра, тому що вона будується на психіці, не може бути порушена. Бо ми ж знаємо, що психологічна революція завжди є наслідком божевілля і що можлива лише еволюція психіки. Таким чином, психологія народу — нації —це щось тривке, стале і не легко підлягає впливам чужим, зовнішнім. Навпаки, кожна національність завжди виявляє непереможне бажання впливати на других.

...Трагедію культури переживе завжди той народ, якого зречуться його творчі індивідуальності і, відкинувши зі зневагою стихію, стануть лицем до чужого й насильно насаджуватимуть, не вважаючи на психологію й світогляд народу...

Таким чином, у відношенні колективу до творчости можна відзначити два моменти, обидва однаково прикрі. Перший — це замах несвідомого натовпу, що не має свого обличчя, на індивідуальність. Другий момент ставить питання значно ширше. Я бачу в ньому перемогу матеріяльної культури над духовною, власне не перемогу, а настирливі, уперті намагання й перші бойові кроки.

...Індивідуальність здушена колективом, який знає лише матеріяльний бік життя і принципово нехтує духовним; машинність, штамп, загальні мірки повільно просотуються в наше громадське, потім хатнє, потім персональне життя і нарешті беруть у полон усю душу індивідуума, пропонуючи йому замість важкої творчої роботи творчість колективну і заздалегідь ухвалену пошлість. Цей факт є страшний, бо ми багато вже маємо ознак того, що творчості в мистецтві загрожує небезпека. Матеріяльна культура (ми кажемо не про матеріяльний добробут, а про самий потяг, про той принцип, який ставить собі зараз людність, котра воліє іти шляхом переважно конкретно раціональним, нехтуючи абстрактною філософічною думкою) зараз остільки заполонила психологію мистця, що самі абстрактні форми мистецтва, як поезія і особливо музика, вже засмічуються машинністю й фабричністю. Згадаймо потворно диких клікуш футуристів, що не витримали вражін- ня від машини й збожеволіли, і останнє слово музики німця Штравса, в якого є все — і вівці, і вітряки, і коні, і хатній родинний галас (ЗітрЬопіа сіотезїіса), лише нема музики як такої.

...Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір і не один полемічний вигук, визнаю необхідним зазначити, що ті скороспілі погляди, на яких будуються принципи так званої «пролетарської культури», остільки незрілі, що з ними полемізувати неможливо. Таким чином, зрікшися наперед усякої полеміки, я закінчую свої думки аксіомою, яку я поставив у самому початку, замінивши лише слово загал словом колектив і додавши поняття національности.

Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки почуває свою національну з ним спорідненість.