Яскравий представник українського відродження. Яків Григорович Савченко народився 2 квітня 1890 року в с. Луцен- ки на Полтавщині в селянській родині. Поет-символіст, автор самоцвітних збірок «Поезії» (1918), «Земля» (1921), «Азіатський апокаліпсис» (1926). Збагатив українську лірику новою тематикою, образами-символами, метафорами, милозвучністю вірша. Поема «Гуни» За тоталітарного режиму була забороненою. У 1937 році Савченко був репресований і розстріляний.

Христос отаву косив

Танцювали за вікном чотири кущі,

Тоді, як не стало вже сліз.

Згинув син у боях революцій —

І ніхто і чутки не приніс.

Носила осінь сонце в золотих відрах,

А мужик перепланував журбу сліпу.

— Тату! Осідлайте не коня, а вітра,

Пошукайте ще раз у степу.

Може, він спочиває в знемозі,

Або на грудях Великдень несе,

Чи в степах на небитій дорозі

На споришах коня пасе.

І полетіли —
Долинами,
Ярами
Та лісами.

А вгорі

На високій брамі
Самотній місяць
Грає-виграває,
Жалібно промовляє:

Ой, туго, туго мужикова,
Червона, як кров,

Як трава шовкова!
Та не пить тобі, туго,
Води з криниці —
Бо вже ж тобі, туго,
Страшне сниться.
Та не милувать тобі, туго,
Русявого сина, —
Ой, у того сина
Парчева домовина...

А як повертались:

Упав мужик на торішніх покосах:

Аж сто зірок цвіте!

Глянув: — Христос отаву косить

І в копиці кладе.

Глянув прострелено: хто се?
Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе,
Обірваний, босий?
Хто се?

Ой, зацвіли в степах слова зоряно,
Ой, заплакав смуток нив.

Давно вже людське поле зорано,
А ти й отави не скосив...

Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя.
Став тонути в Христових очах.

Я прийшов косить тобі за сина,
Твій син — на моїх жнивах.

Ой, полетів вітер
До мужикової хати,
Упав на призьбі:

Добривечір!
Радій, Маріє!

Та збирай барвінок,
Стели лепехи
На помості:

Іде в степу твій батько,
А з ним —
Христос у гості...

* * *

Я тихий між ними, як привид, як тінь.
У деннім полоні проходжу кудись.
І маревом марю блакитних пустинь,
Де був я спочатку, де буду колись.

Над денним огніє страшний Огнепал.
Я денне зневажив — і тишу люблю.
Умер я красиво від Сонцевих жал —
І в деннім полоні красиво я сплю.

Я тону в незмірній глибинности снів.
Очей я не звожу нікому в мольбі.
І сонний прохожу крізь полум´я днів,
І сняться, і бачу стежки голубі.

Я мертвий між ними. Я привид. Я тінь.
Я тихий, я тихий. Я в казці чиїйсь.
Хтось кличе, хтось манить з блакитних пустинь,—
Іду я, іду я... і буду колись...

Два

Було їх од Вічності тільки лиш два.
Єсть дивні, могучі про Вічних слова,—
Душа їх сховала і гордо мовчить —
Душа моя в сяйві таємнім горить...

А сам я добою душі говорю,—

І Вічних я бачу, і в щасті горю...

І схочу, — дочасно умру я в житті,

Щоб міг перейти я в надземні путі.

Щоб міг на вершині незримих дорог

Зробитися братом для Вічних, для двох.

Щоб міг я збагнути і їх імена,

І вже не вертатись до Сонця, до сна.

І хоче душа моя... вірить і жде...
І мрію про Смерть золотую пряде.
І прагне, щоб вмер я дочасно в житті,
Щоб міг перейти я в надземні путі.

* * *

Ранок — Стремлінне. Південь —

Розпука. Вечір — Вмираннє.
Зустрічі Мертвих. Вічна розлука?..

Смертне співаннє.
Жданнє покою. Сум.

Безнадійність. Туга жорстока.
Регіт безжальний, злобний,

єхидний Білого Ока.

Східці таємні. Тиша.

Мовчазність в круглій Печері.
Підеш у Вічність сонно-безгласний.

Замкнуться Двері.
Підеш од Сонця.

Там не досягне Соняшна Влада.
Будеш дивитись вічно

на себе в Чорні Свічада.

* * *

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:

Один між трупами піду.
Вгорі Червоний Ворон кряче
На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині?
Чи дзвоном арф, чи криком труб?
Із Білих Земель — в Чорні кинув
З душею чорта — Кроволюб.

З душею чорта — що він бачить!
(А дань із Білих Лілій — дай!)
Тужи на камені. Жебраче,
Востаннє кров´ю заридай.

Хіба ж йому стоять на герці?
Якби й посмів — сліпа борба!
Тумани стеле ніч на серці,
А над туманами журба.

Комусь... Далеким — скорбно плаче:

На Білі Землі хочу знов.
Вгорі Червоний Ворон кряче.
Червоний Ворон чує кров.

Крик

О, крик смертельний, крик вночі,
Що нагло тишу розбудив.
Сплелись, як змії, два мечі —
Дужий Ніжного убив.

Застиг докір. Уста німі...
Душа в агонії горить.
Проходить ніч в безгласній тьмі —
І сталь закроплена блищить.

І Дужий впав і затужив
Над трупом Брата дорогим.
І знову тишу розбудив
Риданнєм диким і страшним.

Гуни

(Уривки з поеми)

Где вьі, грядущие Гунньї,
Что тучей нависли над миром?

В. Брюсов

Не треба нам ні Чуда, ні Христа.
Летіть на кров, зловісні круки!
Ми, темні, підем руйнувать міста,
Ми — діти Безуму й Розпуки.

Століття корчить нас голодний гнів,
Віщуйте смерть, червоні птиці,
Ми — п´яні месники споконвіків,
Потвори лютої билиці.

Для нас, сліпих,— Судьба одна!
Нам очі злобою залиті.
Іде в крові червоний сатана,
Навколо — черепи розбиті.

Хай гине світ, проклятий світ — навік!
Ми йдем! Ідем, останні гуни!
На цілий світ хрипить дикунський крик,
На цілий Всесвіт — громолуни.

Зайнявся світ гнилий! Пливе пожар!

Шумить річками, дико виє,

Чорти стріляють іскрами до хмар,

Летять на конях і на зміях.

На чорний сполох клеца тарабан1,

Лютує мідь. Регочуть труби,

Залізним криком виє ураган,

Прокляття, зойки, сміх беззубий!

В обіймах бур летить стоокий жах.

Ми йдем збирать криваві дані.

Про нас колись написано в віках,

Ми є давно в жорстокім плані.

Ми — темні слуги грізних повелінь...

Життя є прокляте, як люде.

Приходять дні великих запустінь, —

Так бути мусить! І так буде!

Земля в диму кривавих катастроф...

Нас — легіони! Міліони!

Ми, дикі, прийдем сотнями дорог,

Розтопчем правду і закони.

Нам прадіди лишили заповіт,

Що марять помстою століття.

Ми йдем рубати мури і граніт

У шкурах барсів і в лахміттях.

У наших душах — вічна ніч і хмур.

І лють сліпа хрипить, клекоче.

Ми йдем до вас, як чорні грози бур,

Без жалю наші косі очі.

Зруйнуєм все, що створено до нас,

Усе в смітник загальний кинем!

Ми Сил Одвічних сповнюєм наказ...

Хай гине світ — ми також гинем.

До чого нам ілюзії! Отрута снів!

Або життя в новій будові!

Брехня! Брехня! Нам серце сушить гнів.

Ми прагнем тільки смерті й крові!

У нас, дияволів,— одна мета,

І тільки д´явола ми славим!

Ордою ми оточимо міста,

Під свист і гавкіт їх запалим!