Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в м. Ічня на Чернігівщині в селянській родині. Автор поетичної збірки «Заспів» (1919), розстріляний на дев´ятнадцятому році

життя денікінцями в Києві. Писав новели в прозі, статті та рецензії. Як поет-імпресіоніст за допомогою називних речень, виразних деталей, кольорів, «штрихової стилістики» майстерно відбив складні психічні переживання людини та її мінливі настрої, а головне — відтворив волелюбну енергію мас до незалежної України в добу національної революції 1918 — 1919 років.

 

ТРАВЕНЬ

Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.

Стати — слухати: говорить захмелілий гай.

І самому захмеліти — й не словами,

а рухами говорити про зелене, безкордонне-безкордонне...

А розмай?! Пісня тоне,

тоне в шелесті, між листом...

Говорити переконано, барвисто і когось переконати.

Цебто: знятись пташиною, пташиною літаючи — задзвеніть,

заворожить: ви ще й досі задоволені півопругом та хатиною?

Можна ж краще і вільніше жить!

Потім: тихше — тихше — тихше...

І замовкнути: нема!

Тільки шелест. Тільки листя. І розмай.

 

Червоний заспів

Риємо — риємо — риємо

землю, неначе кроти;

з кутів плазуємо зміями,

сіємо — сіємо — сіємо

буйні червоні цвіти...

Бурями сійтеся, бурями,

маки — червоні вогні:

там поза ґратами-мурами

тінями сірими-хмурими

ранки конають ясні.

Вдаримо гучно ми дзвонами,

— всесвіт обійде луна,

— кинемо вільно червоними:

—Владарі світу з коронами,

вже не потрібні ви нам.

II

На зелені килими

папірцями білими

полетіли вершники з низом розмовлять:

—Гей, не спи, робітнику:

на панському смітнику

вороги не сплять!

Гордою, сміливою

бурею бурхливою

встань, народе зраджений, як один устань:

з гімном-перемогами

новими дорогами

підемо на брань.

Блисками-пожежами

небо обмережимо,

сполохами-ралами обрії зорем:

годі нагинатися,

годі підставлятися

під вагу ярем!

III

Ми — тіні... Ми — тіні меткі.

Ми — влучні рушення руки.

Ми носимо в грудях ненависті море,—

і в ночі осінні, в обіймах імли

ми гімни тобі заплели,

червоний тероре!

 

Ми — жах. Ми — караючий гнів.

Ми молимся культу вогнів.

І хто є відважний, і хто нас поборе?..

Ми — тіні. Ми — криця.

В обіймах імли

ми гімни тобі заплели,

червоний тероре!

 

Кобзареві

Пісні — що хмари — без кінця.

В них слів нема — ридає туга.

Чоло твоє в тернах вінця;

В краю твоїм наруга,

В краю твоїм тумани.

Мла Шляхи-дороги замела.

Кайдани, дзвін — єдині звуки.

Та ворон кряче. Всюди смерть,

Бо чарку, сповнену ущерть

Гіркого поту, крові-муки,

Вже випив люд. Пора!.. Пора!..

Останній промінь догора...

І сталось чудо... Чудо чуд!

Пісні-вогні пожаром стали,

До хмар, до неба зайнялись —

І засіяли — Гей! Дзвони свята!

Це свято волі. Гяжкз. утрата,

Ще тяжчі болі,

Але не плачем,

Бо оновлені

Дороги бачим

— Луги зелені...

— Гей! Дзвони свята,

— Гучні метали! Гукніть завзято,

— Що ми повстали!..

Співаче-брате! Чи він знає,

Що свято волі на землі;

Що промінь грає, грає, грає

На оксамитовому тлі;

Що промінь цей на Україні

Він перший сміло запалив?

Чи зна?.. Він спить.

Але не згине

Велика правда його слів!

 

Дві душі: одна шукає бурі,

струн шалених на бандурі срібнодзвону,

блискавок, поезій,

братніх марсельєзів.

А друга... друга — блакитний спокій

вдалині, де степ широкий,

танки мрій тремтючих, ніжних-ніжних,

в шатах білосніжних.

Мов шляхи-плющі переплелися,

дві душі моїх зійшлися,

і чого я прагну:

чи спокою, чи гучного бою?

 

Офіра

І

Краплю крові. Кожну хвилю — краплю крові місту;

скло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом.

На плакатах не атрамент1. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.

II

Смуги втоми під очима. Воскові обличчя.

Але фарбами плакатів кличем, кличем, кличем.

Шостий поверх. Цементові підраховувать щаблі.

О, нарешті. Відчинили. Захапався. Ліг.

III

Безнадійно. Є надія. Ось, на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.

Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день.

Переможці. Піонери. Казка. Близько. Йде...

 

***

Сьогодні ходив на могилу матусі:

ще мріє барвінок під снігом,

ще лози, схилившися, — лози у тузі,

ще тихо,

а з бані блакитної промене-шовком

всі плями, всі тіні зітерті.

— Матусю! Чекати лишилось недовго:

весною — умерти,

прийти до коханої, любої нені

надовго, назавжди, довіку,

принести їй пролісок. Пролісок жмені —

без ліку.

 

***

Люблю. Лелію. Обів´ю

її — прозоро-мармурову,

свою весну, таку вирову,

в жагучі вінця переллю —

весну свою;

 

і дзвінко з вінців будем пить

отруту спрагло — пелюстками,

і будем п´яні, а за мить

впадем осінніми листками —

за мить — любить.

 

Конвалії

Плачете? — плачте:

свічка розтане на вшпиленнях башти —

свічка розтане —

смерть.

Келих востаннє

пінявий вщерть.

 

Завтра: світанок

вирине — леґінь — вітати коханок,

леґінь — вітати

смерть?..

Келих востаннє

пінявий вщерть.

 

***

Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки

на віях яворів,

а вечір похиливсь такшизько, низько-низько

ще мрів — про ранок? — мрів...

і плакали — чого? —

старі-старі мотиви, старі слова —

сочили тугу вижатої ниви,

ізгаслих сподівань.

А я мовчав. Як ти.

Як ти мовчиш і досі.

І боляче, так боляче мені:

навколо скрізь молилась осінь,

а ти була в труні.

 

***

Ряд хаток, пошарпані, подерті,

Мов старесенькі бабусі похилились;

Кіллям стіни затрухнявілі підперті,

Щоб од вітру не звалились.

О народе! Чи ти бачив сонце?

Хоч один тонюсінький промінчик долі?

— Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце,

Голі й босі. Босі й голі.

 

***

Більше надії, брати!

Місця сумніву нема —

сміло і прямо іти,

ширше ступать до мети

з міццю, що скелі лама.

Щиро гартуйте мечі,

друзі-коханці звитяг!

Геть же з дороги, сичі:

дзвінко кайдани рвучи,

ми підняли уже стяг!