Безкоштовна бібліотека підручників

2.7. Політичний устрій

Київське держава була ранньофеодальною монархією, яка мала певні особливості та своєрідні риси. До них належать деякі елементи демократизму, що проявлялися в діяльності віче, яке в князівську добу збиралося рідко і не мало чітких функцій. Однак у виняткових ситуаціях воно обирало князів чи запрошувало авторитетних серед населення людей на великокнязівський стіл, як це було у 1068 та 1113 роках.

Вчені висловили справедливу думку, що державу ІХ-Х ст. слід назвати дружинною монархією, оскільки дружини брали активну участь в управлінні країною. Держава кінця X — першої третини XII ст. може бути охарактеризована як централізована монархія (за винятком останньої третини XI ст.). Державна організація Русі від середини XII і до середини XIV ст. — федеративна монархія.

Монархія не завжди була владою одного князя. Іноді функції управління країною виконувалися співкерівниками (Олег — Ігор, Ярослав — Мстислав). Верховна влада у Київській державі належала династії Рюриковичів, і займати посади великого князя чи князів земель мали право лише вони. Влада київського князя була спадковою. Головне правило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Після батька заступав його старший син, якщо не було старшого за нього дядька. Якщо був дядько, то він ставав на Київський стіл. Після Любецького зібрання князів (1097 р.) утверджується принцип «отчини» і наслідування по лінії «від батька до сина». З розпадом Київської держави на окремі князівства цей принцип втрачає силу. Однак золотий стіл Київський, Київ, як історичний центр Руської землі, вабив до себе князів, і за нього точилася постійна боротьба.

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче.

Старша дружина до кінця X ст. була для князя і дорадчим органом, компетенція якого не регламентувалася, а базувалась на звичаях, традиціях, потребах часу. Князь був зобов´язаний з нею радитися, інакше дружина могла відмовитись виконувати його волю.

Князь призначав урядових чиновників, які були йому підзвітні. Головними серед них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Правовою основою судової діяльності були закони, зібрані в «Руській правді», хоча юридичні норми існували і в давні часи. Про це свідчать згадки про «руський закон» у договорах з греками 907, 941 та 971 років. «Руська правда» має ряд позитивних рис, і серед них перш за все слід відзначити незвичайний для ХІ-ХІІІ ст. гуманізм. Зокрема, подив викликає відсутність смертної кари чи скалічення людини, як то було у Візантії та інших країнах. У цьому збірнику захищається і декларується глибока повага до жінки: мати-вдова вільно користується своїм майном, розподіляє його між дітьми та ін. Убивство жінки каралося так само, як і вбивство чоловіка.

Водночас пануюча феодальна верхівка (бояри, князівські чиновники), а також багаті купці мали значно ширші права, ніж смерди. Дозволялося боргове рабство. Збірник захищав переважно інтереси феодалів.

«Руська правда» мала кілька редакцій, змінювалася та доповнювалася. Святополк Ізяславович ввів у збірник ряд статей (ст. 47-52) «Просторної редакції», за якими передбачались жорстокі умови стягнення процентів з позики. Після народних повстань, спрямованих в основному проти грабіжникій-лихварів (1113 p.), Володимир Мономах вніс у збірник зміни, згідно з якими обмежувалися лихварські проценти.

«Руська правда» стала основою для формування правових збірників пізнішого часу, зокрема Литовського статуту.

Київська держава мала свою символіку — тризуб та жовто-блакитний прапор. Тризуб (або відповідний йому двозуб) є найдавнішим із знаків, які дійшли до наших часів. Знайдені предмети з його зображенням часів Трипільської культури та ін. На землях Центральної України він відомий з VI-VIII ст., тобто був символом влади родових старшин чи племінних вождів задовго до Рюриковичів. Згідно з легендою, першим запровадив його на Русі князь Кий.

У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком, і це зображення вперше відомо нам з печатки Київського князя Святослава Ігоровича (964-972 pp.). Згодом він карбується на срібних монетах його сина Володимира Святославовича (978-1015 pp.). Тризуб можна зустріти також на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському та ін.

Керівні кола Київської держави надавали цьому знаку традиційно глибокий, утаємничий зміст символу державної влади. Існує багато версій, які пояснюють його походження і значення. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дістав ім´я Георгія, Георгій Побідоносець став вважатися покровителем усієї Русі, і на монетах Ярослава з одного боку зображений тризуб, а на звороті — Святий Георгій.

У період феодальної роздробленості тризуб поступово витісняється з використання, його згодом замінить двозуб, а потім — зображення святого архистратига Михаїла.

За часів Київської Русі широко використовувалися прапори, стяги та ін. Військовий прапор мав червоний колір. Усна народна творчість свідчить, що в князівську добу перевага віддавалася жовтому і блакитному кольорам. В цих барвах розписані і інтер´єри Софійського собору, знаменита фреска Св. Софії — Марія Оранта. Ці кольори перейшли і на прапор України.

�� | ��