Стандартизація — встановлення єдиних норм і вимог на готову продукцію, напівфабрикати, сировину й матеріали.

Головна мета стандартизації — реалізація єдиної технічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, захист інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції для життя, майна та охорони навколишнього середовища. Основні принципи стандартизації — врахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності технологічних процесів, корисності та безпеки для споживачів і держави в цілому.

Розрізняють такі рівні стандартизації: заводська, національна, регіональна, міждержавна.

До органів державної служби стандартизації належать: Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України); Державний науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ); Державний науково-дослідний інститут «Система» (ДНДІ «Система»); Державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ); технічні комітети зі стандартизації та територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації.

Держстандарт України був створений згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №293 від 23.09.1991 р. на базі українського республіканського управління Держстандарту СРСР. Він є національним органом зі стандартизації в країні і керує всіма роботами зі стандартизації, метрології та сертифікації.

Стандарти встановлюють межу якості продукції, нижче якої вона вважається некондиційною; диференціюють продукцію за якістю на певні категорії, класи, сорти; містять певну сукупність показників якості сировини для машин, обладнання, матеріалів; вимагають єдиних процесів і режимів для отримання стандартної продукції високої якості незалежно від місця її виробництва.

Інтеграція України у Європейський Економічний Союз вимагає перш за все усунення технічних бар´єрів, тобто створення: гармонізованих правових актів з безпеки та охорони навколишнього середовища; гармонізованих Європейських стандартів; довіри до результатів оцінки відповідності випробуваної продукції нормативам.

Україна є членом Міжнародної організації ISO, що дає їй право нарівні з іншими 90 країнами світу брати участь у діяльності більш як 1000 міжнародних робочих органів, технічних комітетів зі стандартизації і використовувати у своїй роботі понад 12 тис. міжнародних стандартів.

В Європейському Союзі діє новий підхід, відповідно до якого вимоги до робіт та послуг встановлюються стандартами. Існує 24 законодавчих акти цього підходу. Система законодавчих актів ЄС надає особливого статусу стандартам (презумпція відповідності), а між стандартами та законами існує тісний зв´язок.

У травні 2001 p. в Україні був прийнятий Закон «Про стандартизацію». Основними його принципами є відповідність стандартів законодавству. Згідно з цим законом було затверджено «Положення про технічні комітети стандартизації». Нині в Україні діє більше 3000 стандартів, за 2000—2001 pp. було розроблено і затверджено 800 стандартів, які відповідають вимогам ISO.

Стандарти ISO 9000 можна вважати першим всесвітньо визнаним знаком зразково-показового ведення бізнесу. Загалом ISO 9000 — це схема для проведення бізнес-процедур таким чином, щоб забезпечити найвищу можливу якість роботи підприємств. Вона охоплює всі етапи виробництва продукції і надання послуг: закупівля сировини або комплектуючих, аналіз контракту, контроль якості, проектування, створення, обробка, доставка, навчання персоналу, а також обслуговування і підтримка клієнтів. Стандарт ISO 9000 визначає базовий набір заходів щодо контролю якості.

В Україні діє близько 3000 державних стандартів, з них 300 аналогічні міжнародним стандартам серії ISO та європейським серії EN.

Різниця між українськими та міжнародними стандартами полягає в тому, що в перших чітко сформульовані вимоги до якості продукції, а також вимоги щодо вмісту шкідливих для здоров´я людини речовин. Міжнародні і європейські стандарти не є стандартами в нашому розумінні. В них сформульовані лише методики визначення вмісту певних речовин у продукції, але всі підприємства чи компанії, що виробляють продукцію, зобов´язані використовувати ці методики.

Сертифікація — це засвідчення незалежною від виробника і споживача третьою стороною того, що продукція відповідає певним вимогам, встановленим державою, якщо ця сфера є обов´язковою, або діловими партнерами, якщо ця сфера добровільна. Запевнення покупця продавцем відносно якості продукції також було однією з найдавніших і простих форм того, що зараз ми називаємо сертифікацією. В наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю, який дає можливість об´єктивно оцінити продукцію, надати споживачеві підтвердження її безпеки, забезпечити контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, і цим підвищити її конкурентоспроможність.

За кордоном безпека продукції для людини і навколишнього середовища давно підтверджується сертифікацією, і хоч вартість її значна, виробник змушений одержувати сертифікат для того, щоб мати ринок збуту і уникнути втрат при продажу своєї продукції. А втрати ці можуть бути значні: за даними Торгово-промислової палати в нашій країні вони досягають 25 % від обсягу продажу.

У Західній Європі діють приватні органи з сертифікації, яким вже понад сто років. Вони мають дуже хорошу репутацію серед виробників і споживачів. У 1989 р. європейські країни для забезпечення єдності ринку й вільного пересування товарів на внутрішньому ринку ЄС вирішили ввести обов´язкове підтвердження відповідності вимогам для деяких видів продукції.

Відтак директивами ЄС було розпочато запровадження уніфікованих процедур підтвердження відповідності у країнах Європейського Союзу.

Нині в ЄС діє трохи більше 20 директив, згідно з якими запроваджується обов´язкове підтвердження відповідності для продукції, яка потенційно може становити небезпеку для споживача або довкілля. Перевага надається підтвердженню відповідності — декларуванню відповідності, коли сам виробник декларує відповідність своєї продукції встановленим вимогам безпеки, зазначаючи своє найменування та адресу. Сертифікація ж застосовується лише для тих видів продукції, які є найбільш критичними з точки зору безпеки.

Сертифікація є лише одним із способів підтвердження відповідності, яких у світі існує три: перший — сам виробник декларує відповідність своєї продукції встановленим вимогам; другий — коли таку відповідність засвідчує сам споживач або постачальник; третій спосіб — відповідність продукції підтверджується незалежною стороною — компетентним органом зі сертифікації. Якраз цей спосіб і є власне сертифікацією, яка існує в Україні поки що як єдиний спосіб підтвердження відповідності.

Основною метою сертифікації є мінімізація (саме мінімізація, оскільки нульового ризику не існує) ризиків споживачів, а також відстеження пересування продукції, щоб у разі заподіяння шкоди споживачеві або довкіллю можна було б через орган з сертифікації знайти безпосереднього виробника і пред´явити йому судовий позов.

Провідними міжнародними організаціями в галузі сертифікації продукції та систем якості є Всесвітній Форум ISO 9000, Міжнародна асоціація з атестації та підготовки експертів-аудиторів (ІАТСА), Міжнародний Форум з акредитації лабораторій (ILAC), Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (EOQ), Європейський фонд з управління якістю (EFQM), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (EQNET), Європейська акредитація сертифікаційної діяльності (ЕАС) та деякі інші організації.

В Україні за часів незалежності було запроваджено лише підтвердження відповідності — сертифікацію. Створено державну систему обов´язкової сертифікації (УкрСЕПРО), в якій могли оперувати лише органи з сертифікації державної форми власності, приватні органи на право здійснення діяльності у цій системі не акредитували.

Після прийняття постанови Кабінету Міністрів № 95 від 27.02.1992 р. та Законів України «Про стандартизацію» і «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. почали розроблятися перші нормативні документи системи сертифікації УкрСЕПРО. Система УкрСЕПРО створена відповідно до міжнародних нормативних документів ISO/IEC і передбачає такі взаємопов´язані види діяльності: сертифікацію продукції (процесів, послуг); сертифікацію систем якості; атестацію виробництва; акредитацію випробувальних лабораторій (центрів); акредитацію органів з сертифікації продукції; акредитацію органів зі сертифікації систем якості; атестацію експертів-аудиторів за перерахованими видами діяльності. Загальне керівництво системою, координацію та організацію робіт зі сертифікації здійснює Держстандарт України — національний орган зі сертифікації, а його функції безпосередньо виконує Управління сертифікації Держстандарту.

В умовах ринкових відносин сертифікація є ефективним засобом розвитку торгово-економічних зв´язків країни, просування продукції (послуг) підприємства (організації) на зовнішній і внутрішній ринки, а також закріплення на них на досить тривалий час. Саме це визначило прийняття в Україні Закону «Про стандартизацію і сертифікацію», широке поширення сертифікації, а також включення її як функції до системи якості (СЯ).

Сертифікацію розглядають як дію, що встановлює відповідність продукції, послуги, процесу або стандарту технічному регламенту шляхом видачі ліцензії (дозволу) на нанесення знака сертифіката (сертифікаційного знака) або сертифіката відповідності.

Сертифікат відповідності (сертифікат) — документ, виданий за правилами системи сертифікації для підтвердження відповідності сертифікованої продукції (послуг, процесів) встановленим вимогам. Для забезпечення визнання вітчизняних сертифікатів і знаків відповідності за кордоном правила і рекомендації зі сертифікації в нашій країні побудовані відповідно до міжнародних правил, викладених у посібниках ISO і Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК), МС ISO серій 9000, 10 000 і 14 000 європейських стандартах серій 45 000 і 29 000, у документах інших міжнародних і регіональних організацій. Визнання акредитації закордонних органів зі сертифікації й випробувальних лабораторій, а також сертифікатів і знаків відповідності в Україні здійснюється на основі дво— і багатосторонніх угод, учасником яких є наша країна.