В тісних кораблях на морі,

 

Що синь безмежну розгортають по боках

 

Зі скавчанням вітрів і музикою хвиль, великих, можновладних хвиль,

 

Або в якомусь самотньому байдаці, що у танку морському виринає,

 

І, радісні упевнені вітрила білі простягнувши,

 

Перетинає він етерне серце променя та піни вдень або під силою зір уночі,—

 

Моряки молоді й старі, може, випадком мене, спогад про землю,

 

читатимуть До кінця, нарешті.

 

— Тут наші думи, мандрівників думи,

 

Тут не земля, сама тверда земля ввижається,— може, скажуть вони тоді,—

 

Тут небо аркою, ми почуваємо хвилювання палуби під нашими ногами.

 

Ми відчуваємо пульсацію тривку, одлив і приплив нескінчимого руху,

 

Звуки невидимої містерії непізнаного, величезного натхнення

 

рідиною насичених часток,

 

Пахощі, млосне скрипіння канатів, меланхолійний ритм.

 

Безмежний краєвид, обрій далекий і тьмяний — все є тут,

 

І це океану поема.

 

Тоді не вагайся, о книго, виконуй своє призначення,

 

Ти — не тільки спогад про землю,

 

Ти також, як самотній байдак, розсікаєш повітря, не знаю,

 

куди скерована, але певності повна,

 

В товаристві з кожним кораблем — пливи й ти.

 

Несись поперед їх, обвита моєю любов´ю

 

(дорогі моряки, для вас я перевив нею кожен листок);

 

Поспішай, моя книго!

 

Надимай свої білі вітрила, мій маленький

 

байдаче, через можновладні хвилі,

 

Лунай, пливи, лети понад безмежну синяву від мене до кожного моря! Ця пісня — морякам та всім їхнім кораблям.

 

1871

 

Переклад з англійської В. Коротича Тобі, праве діло