Ще з раннього ранку все небо облягли дощові хмари; було тихо, не скучно, як буває в сірі похмурі дні, коли над полем давно вже нависли хмари, ждеш дощу, а його нема. Ветеринарний лікар Іван Іванович та вчитель гімназії Буркін уже стомились іти, і поле здавалося їм безкраїм. Далеко спереду ледь було видно вітряки села Мироносицького, праворуч тягся і потім зникав далеко за селом ряд пагорбів, і обидва вони знали, що це берег ріки, там луги, зелені верби, садиби, і коли стати на один з пагорбів, то звідти видно таке ж величезне поле, телеграф і поїзд, здалеку схожий на повзучу гусеницю, а в ясну погоду звідти буває видно навіть місто. Тепер, у тиху погоду, коли вся природа здавалася лагідною і задумливою, Іван Іванович та Буркін були пройняті любов´ю до цього поля і обидва думали про те, яка велика, яка чудова ця країна, — Минулого разу, коли ми були в сараї у старости Прокопія,— сказав Буркін,— ви збирались розповісти якусь історію. І — Так, я хотів тоді розповісти про свого брата.

Іван Іванович спроквола зітхнув і закурив люлечку, щоб почати розповідь, але саме в цей час пішов дощ. І хвилин через п´ять лив уже великий дощ, обложний, і важко було передбачити, коли він перестане. Іван Іванович та Буркін спинились в роздумі; собаки, вже мокрі, стояли, підібгавши хвости, і дивились на них зворушливо.

В — Нам треба сховатися куди-небудь,— сказав Буркін.— Ходімо до Альохіна. Тут близько, її — Ходімо.

Вони звернули вбік і йшли все по стерні, то прямо, то забираючи праворуч, доки не вийшли на дорогу. Незабаром показалися тополі, сад, потім червоні дахи амбарів; заблискотіла ріка, і відкрився вид на широке плесо з млином і білою купальнею. Це було. Софіїно, де жив Альохін.

Млин працював, заглушаючи шум дощу; гребля двигтіла. Тут коло возів стояли мокрі коні, похнюпивши голови, і ходили люди, понапинавши на голови мішки. Було вогко, брудно, незатишно, і вид у плеса був холодний, злий. Івана Івановича та Буркіна пройняло вже відчуття мокроти, нечистоти, незручності в усьому тілі, ноги обважніли від грязюки, і, коли, пройшовши греблю, вони піднімались до панських амбарів, то мовчали, ніби сердились один на одного.

В одному з амбарів шуміла віялка; двері були відчинені, і з них шугала курява. На порозі стояв сам Альохін, чоловік років сорока, високий, огрядний, з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика. На ньому була біла, давно не прана сорочка, з мотузяним пояском, замість брюк кальсони і на чоботях теж налипли грязь і солома. Ніс і очі були чорні від пилюки. Він впізнав Івана Івановича та Буркіна і, як видно, дуже зрадів.

— Прошу, панове, до господи,— сказав він, усміхаючись.— Я зараз, одну хвилиночку.

Будинок був великий, двоповерховий. Альохін жив унизу, в двох кімнатах зі склепінням і з маленькими вікнами, де колись жили прикажчики; тут була обстановка проста, і пахло житнім хлібом, дешевою горілкою і збруєю. А нагорі, в парадних кімнатах, він бував рідко, тільки коли приїздили гості. Івана Івановича та Буркіна зустріла в домі покоївка, молода жінка, така вродлива, що вони обидва разом зупинились і глянули один на одного.

— Ви не можете собі уявити, який я радий бачити вас, панове,— говорив Альохін, входячи за ними до передпокою.— От не чекав! Пелагеє, звернувся він до покоївки,— дайте гостям переодягнутись у що-небудь Та, до речі, і я теж переодягнусь. Тільки треба спочатку піти помитись, а то я, здається, з весни не мився. Чи не хочете, панове, піти в купальню а тут тим часом приготують.

Вродлива Пелагея, така делікатна і на вигляд така лагідна, принесла простині і мило, і Альохін з гістьми пішов до купальні.

— Еге ж, давно я вже не мився,— говорив він, роздягаючись.— Купальня у мене, як бачите, хороша, батько ще будував, але митися якось все ніколи.

Він сів на приступці і намилив своє довге волосся і шию, і вода навколо нього стала коричневою.

— Да, признаюся...— промовив Іван Іванович, значуще дивлячись на його голову.

— Давно я вже не мився...— повторив Альохін конфузливо і ще раз намилився, і вода біля нього стала темно-синьою, як чорнило.

Іван Іванович вийшов з купальні, кинувся у воду з шумом і поплив під дощем, широко змахуючи руками, і від нього йшли хвилі, і на хвилях похитувалися білі лілії; він доплив до самої середини плеса і пірнув, і через хвилину показався на другому місці і поплив далі і все пірнав, намагаючись дістати дна. «Ах, боже мій...— повторював він з насолодою.— Ах, боже мій...» Доплив до млина, про щось поговорив там з мужиками і повернув назад, і на середині плеса ліг, підставляючи своє обличчя під дощ. Буркін і Альохін уже одяглись і зібрались іти, а він усе плавав та пірнав.

— Ах, Боже мій...— говорив він.— Ах, Господи помилуй.

— Та годі вам! — крикнув йому Буркін. Вернулись в дім. І тільки, коли у великій вітальні, на горі, засвітили лампу, і Буркін та Іван Іванович, одягнуті в шовкові халати й теплі туфлі, сиділи в кріслах, а сам Альохін, умитий, причесаний, в новому сюртуку, ходив по вітальні, видимо, з насолодою відчуваючи тепло, чистоту, сухе вбрання, легке взуття, і коли вродлива Пелагея, безшумно ступаючи по килиму і лагідно усміхаючись, подавала на підносі чай з варенням, тільки тоді Іван Іванович став розповідати, і здавалось, що його слухали не самі лише Буркін та Альохін, але також старі і молоді дами та військові, які спокійно й суворо дивилися з золотих рам.

— Нас два брати,— почав він,— я, Іван Іванович, і другий — Микола Іванович, років на два молодший. Я пішов по науковій лінії, став ветеринаром, а Микола уже з дев´ятнадцяти років сидів у казенній палаті. Наш батько Чимша-Гімалайський був із кантоністів, але, вислуживши офіцерський чин, залишив нам потомствене дворянство і маєточок. Після його смерті маєточок у нас відсудили за борги, але хоч би як там було, дитинство ми провели в селі на волі. Ми так само, як селянські діти, дні і ночі проводили в полі, в лісі, пасли коней, драли лико, ловили рибу тощо... А ви знаєте, хто хоч раз у житті піймав йоржа або бачив восени перелітних дроздів, як вони в ясні прохолодні дні літають зграями над селом, той уже не міський житель, і його до самої смерті тягтиме на волю. Мій брат нудився в казенній палаті. Літа минали, а він все сидів на одному місці, писав все ті самі папери і думав все про одне й те саме, як би його в село. І ця нудьга в нього мало-помалу вилилась у певне бажання, у мрію купити собі маленьку садибку де-небудь на березі річки або озера.

Він був доброю, лагідною людиною, я любив його, але цьому бажані замкнути себе на все життя у власну садибу я ніколи не співчував. Кажуть людині потрібно тільки три аршини землі. Але ж три аршини потрібні трупові, а не людині. І кажуть також тепер, що, коли наша інтелігенція має потяг до землі і поривається в садиби, то це добре. Але Ж ці садиби ті самі три аршини землі. Іти з міста, від боротьби, від житейського шуму, іти і ховатися в себе в садибі — це не життя, це егоїзм, лінощі, це своєрідне чернецтво, але чернецтво без подвигу. Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б виявити всі властивості і особливості свого вільного духу.

Брат мій, Микола, сидячи в себе в канцелярії, мріяв про те, як він буде їсти свої власні щі, від яких так смачно пахне на все подвір´я, їсти на зеленій травиці, спати на сонечку, сидіти цілі години за ворітьми на лавці і дивитися на поле і ліс. Сільськогосподарські книжки і різні оті поради в календарях були для нього радістю, любимою духовною поживою; він любив читати і газети, але читав у них самі лише об´яви про те, що продаються стільки-то десятин орної землі та луки з садибою, річкою, садом, млином, з проточними ставками. І уявлялися йому стежечки в саду, квіти, фрукти, шпаківні, карасі в ставках і, знаєте, всяка така штука. Оці уявлювані картини були різні, залежно від об´яв, які траплялися йому, але чомусь в кожній із них неодмінно був аґрус. Жодної садиби, жодного поетичного закутка він не міг собі уявити без того, щоб там не було аґрусу.

— Сільське життя має свої вигоди,— говорив він бувало.— Сидиш на балконі, п´єш чай, а на ставку твої качечки плавають, пахне так хороше і... і аґрус росте.

Він креслив план свого маєтку і щоразу в нього на плані виходило одне й те саме: а) панський будинок, в) людська, с) город, d) аґрус. Жив він скупо: недоїдав, недопивав, одягався бозна-як, наче жебрак, і все заощаджував і клав у банк. Страшенно жадував. Мені було боляче дивитися на нього, і я дещо давав йому і посилав на свята, але він і це ховав. Уже коли захопилася людина ідеєю, то нічого не поробиш.

Літа минали, перевели його в іншу губернію, минуло йому вже сорок років, а він усе читав об´яви в газетах і відкладав гроші. Потім, чую, женився. Все з тією ж метою, щоб купити собі садибу з аґрусом, він одружився з старою, некрасивою вдовою без всякого почуття, а тільки тому, що в неї водились грошенята. Він і з нею теж жив скупо, держав її впроголодь, а гроші її поклав у банк на своє ім´я. Раніше вона була за поштмейстером і звикла в нього до пирогів та до наливок, а у другого чоловіка і хліба чорного не бачила вдосталь; стала чахнути від такого життя, та років через три взяла й віддала богу душу. І, звичайно, брат мій жодної хвилини не подумав, що він винен у її смерті. Гроші, як горілка, роблять людину диваком. У нас у місті помирав купець. Перед смертю наказав подати собі тарілку меду і з´їв усі свої гроші і виграшні білети разом з медом, щоб нікому не дісталось. Якось на вокзалі я оглядав гурти, і в цей час один баришник попав під локомотив, і йому одрізало ногу. Несемо ми його в приймальну палату, кров ллє — страшне діло, а він усе просить, щоб ногу його відшукали, і все непокоїться; в чоботі на одрізаній нозі двадцять карбованців, як би не пропали.

— Це ви вже із іншої опери,— сказав Буркін.

— Коли померла жінка,— продовжував Іван Іванович, подумавши, з півхвилини,— брат мій став наглядати собі маєток. Звичайно, хоч п´ять років наглядай, але все ж таки, кінець кінцем, помилишся, і купиш з0. всім не те, про що мріяв. Брат Микола через комісіонера, з переводом боргу купив сто дванадцять десятин з панським будинком, з людською, з пар! ком, але ні фруктового саду, ні аґрусу, ані ставків з качечками; була річка, але вода в ній на колір, як кофе, бо по один бік маєтку цегельня, а по другий — костопальний завод. Та мій Миколай Іванович мало жури, вся; він виписав собі двадцять кущів аґрусу, посадив і зажив поміщиком.

Торік я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю собі, подивлюсь, як там і що. В листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклове Пустище, Гімалайське теж. Приїхав я в «Гімалайське теж» пополудні. Було жарко. Всюди канави, паркани, огорожі, насаджені рядами ялинки,— і не знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Іду до будинку, а назустріч мені рудий собака, товстий, схожий на свиню. Хочеться йому гавкати, та ліньки. Вийшла з кухні куховарка, голонога, товста, теж схожа на свиню, і сказала, що пан спочиває після обіду. Заходжу до брата, він сидить у ліжку, коліна вкриті ковдрою; постарів, розповнів, обрюзгнув; щоки, ніс і губи тягнуться вперед,— так і здається, хрюкне в ковдру.

Ми обнялись і сплакнули від радості і від сумної думки, що колись ми були молоді, а тепер обидва сиві і помирати час. Він одягся і повів мене показувати свій маєток.

— Ну, як ти тут поживаєш? — спитав я.

— Та нічого, слава богу, живу добре.

Це вже був не колишній, несміливий бідолаха-чиновник, а справжній поміщик, пан. Він уже обжився тут, звик і добрав смаку; їв багато, в бані мився, повнів, уже судився з громадою і з обома заводами і дуже ображався, коли мужики не називали його «ваше високоблагородіє». І продушу свою дбав солідно, по-панськи, і добрі діла робив не просто, а поважно. А які добрі діла? Лікував мужиків від усіх хвороб содою та рициною і в день своїх іменин служив серед села благодарствений молебень, а потім ставив піввідра, думав, що так треба. Ах, оці жахливі піввідра! Сьогодні товстий поміщик тягне мужиків до земського начальника за спаш, а завтра, в урочистий день, ставить їм піввідра, а вони п´ють і кричать ура і п´яні кланяються йому в ноги. Зміна життя на краще, ситість, неробство розвивають у росіянина зарозумілість найнахабнішу. Миколай Іванович, який колись у казенній палаті боявся навіть для себе особисто мати власні погляди, тепер говорив самі лише істини, і таким тоном, наче міністр; «Освіта необхідна, але для народу вона передчасна», «тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках вони корисні і незамінимі».

— Я знаю народ і вмію з ним поводитись,— говорив він.— Мене народ любить. Досить мені тільки пальцем ворухнути, і для мене народ зробить все, що захочу.

І все це, майте на увазі, говорилося з розумною, лагідною усмішкою. Він разів з двадцять повторив: «ми, дворяни», «я, як дворянин»; очевидно, вже не пам´ятав, що дід наш був мужик, а батько — солдат. Навіть наше прізвище Чимша-Гімалайський, по суті безглузде, здавалось йому тепер звучним, знатним і дуже приємним.

Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти,, яка зміна сталася в мені за ці кілька годин, поки я був у його садибі. Ввечері коли ми пили чай, куховарка подала на стіл повну тарілку аґрусу. Це був не купований, а свій, власний аґрус, зібраний вперше з того часу, як були посаджені кущі. Микола Іванович засміявся і хвилинку дивився на аґрус мовчки, із слізьми,— він не міг говорити від хвилювання, потім доклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, яка, нарешті, дістала свою любиму іграшку, і сказав:

— Як смачно!

І він жадібно їв і все повторював:

— Ах, як смачної Ти покуштуй!

Ягоди були жорсткі і кислі, але, як сказав Пушкін, «дорожчий істини низької нас окриляючий обман ». Я бачив щасливу людину, заповітна мрія якої здійснилась так очевидно, яка досягла мети в житті, дістала, чого хотіла, яка була задоволена своєю долею, самою собою. До моїх думок про людське щастя завжди чомусь примішувалось щось сумне, а тепер, бачачи щасливу людину, я відчув тяжке почуття, майже відчай. Особливо важко було вночі. Мені постелили в кімнаті рядом з братовою спальнею, і мені було чути, як він не спав і як вставав і підходив до тарілки з аґрусом і брав по ягідці. Я думав собі: як багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабство і неробство сильних, неуцтво і скотоподібність кволих, кругом бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня... А проте в усіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п´ятдесяти тисяч, що живуть у місті, жодного, хто б скрикнув, обурився вголос. Ми бачимо тих, які ходять на ринок по провізію, вдень їдять, вночі сплять, які мелють свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх покійників; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і того страшного в житті, що відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання... І такий лад, мабуть, потрібен; мабуть, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання щастя було б неможливе. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що який би він не був щасливий, життя рано чи пізно покаже йому свої пазура, скоїться лихо — хвороба, бідність, втрати, і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком нема, щасливий живе собі і дрібні житейські турботи хвилюють його злегенька, як вітер осику,— і все гаразд.

— Цієї ночі мені стало зрозуміло, який я теж був задоволений і щасливий,— вів далі Іван Іванович, підводячись з місця.— Я теж за обідом і на полюванні повчав, як жити, як вірувати, як управляти народом. Я теж говорив, що вчення світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки що досить самої грамотності. Свобода є благо, говорив я, без неї не можна, як без повітря, але треба почекати. Егеж, я говорив так, а тепер питаю: в ім´я чого ждати? — спитав Іван Іванович, сердито дивлячись на Буркіна.— В ім´я чого ждати, я вас питаю? В ім´я яких міркувань? Мені кажуть, що не все зразу, всяка ідея здійснюється в житті поступово, в свій час. Але хто це говорить? Де докази, що це справедливо? Ви посилаєтесь на природний порядок речей, на законність явищ, але чи є порядок і законність в тому, що я, жива, мисляча людина, стою над ровом і жду, коли він заросте сам, чи затягне його мулом, тоді як, можливо, я міг би перестрибнути через нього, або збудувати через нього міст? І знову-таки, в ім´я чого ждати? Ждати, коли несила жити, а проте жити треба і хочеться жити!

Я поїхав тоді від брата рано-вранці, і відтоді для мене стало нестерпно бувати в місті. Мене гнітить тиша і спокій, я боюсь дивитись на вікна, бо для мене тепер нема тяжчого видовища, як щасливе сімейство, яке сидить навколо столу і п´є чай. Я вже старий і нездатний для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки болію серцем, роздратовуюсь, досадую, ночами у мене горить голова від напливу думок, і я не можу спати... Ах, коли б я був молодим!

Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:

— Коли б я був молодим!

Він раптом підійшов до Альохіна і став тиснути йому то одну руку, то другу.

— Павле Костянтиновичу! — промовив він благальним голосом,— не заспокоюйтесь, не давайте усипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтесь робити добро! Щастя нема і не повинно його бути, а коли в житті є смисл і мета, то смисл цей і мета зовсім не в нашому щасті, а в чомусь розумнішому і значнішому. Робіть добро!

І все це Іван Іванович промовив з жалісною, благальною усмішкою, ніби просив особисто для себе.

Потім усі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали. Оповідання Івана Івановича не задовольнило ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з золотих рам дивились генерали і дами, в присмерках здаючись живими, слухати оповідання про бідолаху-чиновника, який їв аґрус, було скучно. Хотілось чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те, що вони сиділи у вітальні, де все — і люстра в чохлі, і крісла, і килими під ногами — свідчило, що тут колись ходили, сиділи, пили чай оці самі люди, які дивились тепер із рам, і те, що тут тепер безшумно ходила вродлива Пелагея,— це було краще за всякі розповіді.

Альохіну дуже хотілося спати; він устав по хазяйству рано, о третій годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не стали без нього розповідати щось цікаве, і не йшов. Чи розумне, чи справедливе було те, про що тільки-но говорив Іван Іванович, він не вникав; гості говорили не про крупи, не про сіно, не про дьоготь, а про щось, що не мало безпосереднього зв´язку з його життям, і він був радий і хотів, щоб вони продовжували...

— Але пора спати,— сказав Буркін, підводячись.— Дозвольте побажати вам спокійної ночі.

Альохін попрощався і пішов до себе вниз, а гості лишились нагорі, їм обом приділили на ніч велику кімнату, де стояло двоє старих дерев´яних ліжок з різними оздобами і в кутку було розп´яття з слонової кості, від їх постелей, широких, прохолодних, які стелила вродлива Пелагея, приємно пахло свіжою білизною.

Іван Іванович мовчки роздягся і ліг.

— Господи, прости нас грішних! — промовив він і вкрився з головою.

Від його люлечки, що лежала на столі, дуже пахло тютюновим перегаром, і Буркін довго не спав і все ніяк не міг зрозуміти, звідки цей тяжкий запах.

Дощ стукотів у шибки цілу ніч.