XXIX

Коли французький офіцер і П´єр разом з ним увійшли до кімнати, П´єр вважав за свій обов´язок знову запевнити капітана, що він не француз, і хотів піти звідси, але французький офіцер і чути про це не хотів. Він був до такої міри чемний, люб´язний, добродушний і щиро вдячний за врятування його життя, що П´єру було ніяково відмовити йому, і він сів разом з ним у залі, в першій кімнаті, в яку вони увійшли. На П´єрове твердження, що він не француз, капітан, очевидно, не розуміючи, як можна відмовлятися від такого втішного звання, знизав плечима і сказав, що коли він неодмінно хоче, щоб його вважали за росіянина, то нехай так буде, але що він усе ж, незважаючи на те, так само навіки зв´язаний з ним почуттям вдячності за врятування життя. [...]

Закінчивши своє оповідання про чарівливу польку, капітан звернувся до П´єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.

Викликаний цим запитанням, П´єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; він став пояснювати, як він — трохи інакше — розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.

Потім П´єр пояснив, що він любить цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім´я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання,, П´єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.

Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.

Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв´язало язика П´єру. І він, шамкаючи і масними очима дивлячись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку,— своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім´я.

Найбільш у П´єровому оповіданні вразило капітана те, що П´єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім´я і звання.

Уже пізно вночі вони разом вийшли на вулицю. Ніч була тепла і видна. Ліворуч від будинку ясніла заграва першої в Москві, на Петровці, пожежі. Праворуч високо стояв молодий серп місяця, і на протилежному від місяця боці висіла та ясна комета, що зв´язувалася в П´єровій душі з його любов´ю. Біля воріт стояли Гарасим, куховарка та два французи. Вони сміялися і розмовляли двома мовами, не розуміючи одні одних. Вони дивилися на заграву, що виднілася в місті.

Нічого страшного не було в невеликій далекій пожежі у величезному місті.

Дивлячись на високе зоряне небо, на місяць, на комету та на заграву, П´єр почував радісне зворушення. «Ну, от як гарно, чого ще треба?» — подумав він. І раптом, коли він згадав свій намір, голова в нього запаморочилася, йому стало так недобре, що він сперся на паркан, щоб не впасти.

Не попрощавшись зі своїм новим другом, П´єр нетвердими кроками відійшов від воріт і, повернувшись до своєї кімнати, ліг на диван і зараз же заснув.

XXXI

Камердинер, повернувшись, повідомив графа, що горить Москва. [...]

Графиня заплакала, почувши звістку про пожежу Москви. Наташа, бліда, з застиглим поглядом, сидячи під образами на лаві (на тому самому місці, де вона сіла, приїхавши), зовсім не звернула уваги на батькові слова. Вона прислухалася до чутного через три будинки безугавного стогону ад´ютанта.[...]

Відтоді, як Наташі нинішнього ранку сказали, що князь Андрій тяжко поранений і їде з ними, вона тільки в першу хвилину багато розпитувала про те, куди, як, чи небезпечно його поранено і чи можна їй бачити його. Але після того, як їй сказали, що бачити його їй не можна, що його поранено тяжко, але життю його це не загрожує, вона, очевидно, не повіривши тому, що їй говорили, але переконавшись, що хоч скільки б вона говорила, їй відповідатимуть те саме, перестала питати й говорити. Всю дорогу Наташа сиділа нерухомо, з великими очима, які так знала і виразу яких так боялася графиня, в кутку карети і так само сиділа тепер на лаві, де сіла. Щось вона задумувала, щось вона вирішувала чи вже вирішила у своїй голові тепер — це знала графиня, але що це таке було, вона не знала, і саме це страшило й мучило її.

— Наташо, роздягнись, голубонько, лягай на мою постіль.

— Ні, мамо, я ляжу тут, долі,— сердито сказала Наташа, підійшла до вікна і відчинила його. Стогін ад´ютанта з відчиненого вікна стало чутно ясніше. Вона виставила голову у вологе повітря ночі, і графиня бачила, як тонка шия її здригалася від ридання й билася об раму. Наташа знала, що стогнав не князь Андрій. Вона знала, що князь Андрій лежав під тією ж покрівлею, де були вони, в другій хаті через сіни; але цей страшний безугавний стогін викликав у неї ридання. Графиня переглянулася з Сонею.

— Лягай, голубонько, лягай, друже мій,— сказала графиня, злегка доторкуючись рукою до Наташиного плеча.— Ну, лягай же.

— Ага, правда... Я зараз, зараз ляжу,— сказала Наташа, квапливо роздягаючись і обриваючи торочки спідниць. Скинувши плаття й одягнувши кофту, вона сіла, підігнувши ноги, на приготовлену на підлозі постіль і, перекинувши через плече наперед свою недовгу тонку косу, стала переплітати її. Тонкі довгі звичні пальці швидко, спритно розбирали, плели, зав´язували косу. Наташина голова звичним жестом поверталася то в один, то в другий бік, а очі, гарячкове розширені, нерухомо дивились перед собою. Закінчивши з нічним убранням, Наташа тихо опустилася скраю від дверей на простирадло, постелене на сіно.

— Наташо, ти посередині ляж,— сказала Соня.

— Я тут,— промовила Наташа.— Та лягайте ж,— додала вона з досадою. І вона уткнулася обличчям у подушку. [...]

Скоро Наташа почула рівне дихання матері. Наташа не ворушилась, незважаючи на те, що її маленька боса нога, вистромившись з-під ковдри, мерзла на голій підлозі.

Ніби святкуючи перемогу над усіма, в щілині зацвірчав цвіркун. Проспівав півень далеко, озвався близький. У шинку затих галас, тільки чутно було той самий стогін ад´ютанта. Наташа трошки підвелася.

— Соню, ти спиш? Мамо? — прошептала вона.

Ніхто не відповів. Наташа повільно і обережно встала, перехрестилась і ступила обережно вузькою і гнучкою босою ступнею на брудну холодну підлогу. Скрипнули мостини. Вона, швидко перебираючи ногами, перебігла, як котеня, кілька кроків і взялась за холодну клямку дверей.

їй здавалося, щось важке рівномірно гупає в усі стіни хати; це билося, завмираючи від страху, розриваючись від жаху і любові, її серце.

Вона відчинила двері, переступила через поріг і стала на сиру, холодну землю сіней. Холод, охопивши її, освіжив. Долі хтось спав; вона торкнулась його босою ногою, переступила через нього і відчинила двері до хати, де лежав князь Андрій. У цій хаті було темно. В кутку перед Наташею, біля ліжка, на якому лежало щось, на ослоні стояла нагоріла великим грибом лойова свічка.

Наташа ще зранку, коли їй сказали про поранення і присутність князя Андрія, вирішила, що вона повинна бачити його. Вона не знала, для чого це треба, але вона знала, що побачення буде тяжке, і тим більш вона була певна, що воно конче потрібне.

Цілий день вона жила тільки надією, що вночі побачить його. Але тепер, коли настала ця хвилина, її охопив жах перед тим, що вона побачить. Як його покалічено? Що залишилось від нього? Чи такий він, як Цей безугавний стогін ад´ютанта? Так, він весь такий. Він був у її уяві втіленням цього страшного стогону. Коли вона побачила невиразну масу в кутку і прийняла його підняті під ковдрою коліна за його плечі, вона Уявила собі якесь страхітливе тіло і злякано зупинилася. Але непереборна сила тягла її вперед. Вона обережно ступила один крок, другий і опинилася на середині невеликої заставленої хати. В хаті під образами лежала на лавах друга людина (це був Тимохін) і на підлозі лежали ще двоє якихось людей (це були лікар і камердинер).

Камердинер підвівся і прошептав щось. Тимохін, страждаючи від болю в пораненій нозі, не спав і пильно спостерігав чудну появу дівчини в білій сорочці, у кофті і в нічному чепчику. Сонні і злякані слова камердинера «що таке? чого вам?» тільки викликали в Наташі потяг швидше підійти до того, що лежало в кутку. Хоч як страшно несхоже на людину було це тіло, вона повинна була його бачити. Вона поминула камердинера; нагорілий гриб свічки упав, і вона ясно побачила лежачого з покладеними поверх ковдри руками князя Андрія, такого, яким вона його завжди бачила.

Він був такий самий, як завжди; але запалений колір його обличчя, блискучі очі, захоплено спрямовані на неї, а особливо ніжна дитяча шия, що виступала з викладеного коміра сорочки, надавали йому особливого, невинного, хлоп´яцького вигляду, якого, проте, вона ніколи не бачила в князеві Андрії. Вона підійшла до нього і бистрим, гнучким молодим порухом стала навколішки.

Він усміхнувся і простягнув їй руку.

XXXII

Для князя Андрія минуло сім днів з того часу, як він прийшов до пам´яті на перев´язочному пункті Бородінського поля. Майже весь час він був непритомний. На думку лікаря, що їхав з пораненим, гарячковий стан і запалення кишок, які було пошкоджено, мали привести його до кінця. Але на сьомий день він залюбки з´їв шматок хліба з чаєм, і лікар помітив, що загальний жар зменшився. Князь Андрій вранці прийшов до пам´яті. Першої ночі після виїзду з Москви було досить тепло, і князя Андрія залишили на ніч у колясці; але в Митищах поранений сам зажадав, щоб його винесли і щоб йому дали чаю. Від болю, якого завдало йому перенесення до хати, князь Андрій голосно стогнав і знову знепритомнів. Коли його поклали на похідне ліжко, він довго лежав нерухомо з заплющеними очима. Потім він розплющив їх і тихо прошепотів: «А як чай?» Ця пам´ятливість на дрібниці життя здивувала лікаря. Він пощупав пульс і, на подив свій і на своє незадоволення, помітив, що пульс бив краще. На незадоволення своє це помітив лікар тому, що він з досвіду свого був певний, що жити князь Андрій не може і що коли він не помре тепер, то тільки з більшими стражданнями помре трохи згодом. З князем Андрієм везли майора його полку Тимохіна з червоним носиком, пораненого в ногу у тому ж Бородінському бою; майор приєднався до них у Москві. При них їхав лікар, князів камердинер, його ж кучер і два денщики.

Князеві Андрію дали чаю. Він жадібно пив, гарячковими очима дивлячись перед собою на двері, ніби намагаючись щось зрозуміти і пригадати.

— Не хочу більше. Тимохін тут? — спитав він. Тимохін підповз до нього по лаві.

— Я тут, ваше сіятельство.

— Як рана?

— Моя тобто? Нічого. От ви ось? — Князь Андрій знову задумався, наче пригадуючи щось.

— Чи не можна дістати книжку? — спитав він.

— Яку книжку?

— Євангеліє! У мене нема.

Лікар обіцяв дістати і став розпитувати князя про те, що він почуває. Князь Андрій неохоче, але до ладу відповідав на всі лікареві запитання і потім сказав, що йому треба було б підкласти валика, а то незручно і дуже боляче. Лікар і камердинер підняли шинель, якою він був накритий, і, скривившись від важкого запаху гнилого м´яса, що йшов від рани, стали розглядати це страшне місце. Лікар зостався чимсь дуже незадоволений, щось інакше переробив, повернув пораненого так, що той знову застогнав і від болю під час повертання знову втратив свідомість і став марити. Він усе говорив про те, щоб йому швидше дістали цю книгу і щоб підклали її туди.

— І хіба це важко вам! — казав він.— У мене її нема — дістаньте, будь ласка, підкладіть на хвилиночку,— говорив він жалісним голосом.

Лікар вийшов до сіней, щоб помити руки.

— Ох, безсовісні, далебі,— казав лікар до камердинера, який лив йому на руки воду.— Тільки на хвилину недоглянув. Це ж такий біль, що я дивуюся, як він терпить.

— Ми, здається, підклали, Господи Боже мій,— сказав камердинер.

Вперше князь Андрій зрозумів, де він був і що з ним було, і згадав,

що його було поранено і як, у ту хвилину, коли коляска зупинилась у Митищах, він попросився до хати. Сплутавшись знову від болю, він вдруге опам´ятався в хаті, коли пив чай, і тут знову, повторивши у своєму спогаді все, що з ним було, він найвиразніше уявив собі ту хвилину на перев´язочному пункті, коли, під час споглядання страждань неприємної йому людини, в нього виникли ці нові думки, що обіцяли йому щастя. І думки ці, хоч і неясно і невизначено, тепер знову запанували в його душі. Він згадав, що в нього було тепер нове щастя і що це щастя мало щось таке спільне з євангелієм. Саме тому він і попросив євангеліє. Але від болю й турбот, яких йому завдали новим повертанням, знову змішались його думки, і він втрете пробудився до життя в повній тиші ночі. Усі спали навколо нього. Цвіркун цвірчав у хаті через сіни, на вулиці хтось кричав і співав, таргани шелестіли по столу, по образах і по стінах, товста муха билася в нього по узголів´ю та біля лойової свічки, що стояла коло нього і нагоріла великим грибом.

Душа його була не в нормальному стані. Здорова людина звичайно мислить, відчуває і згадує одночасно про незчисленну кількість речей, але має волю і силу, обравши один ряд думок чи явищ, на цьому ряді явищ зупинити всю свою увагу. Здорова людина відривається, навіть поринувши в задуму, щоб сказати на відповідь чемне слово, і знову повертається до своїх думок.

А душа князя Андрія була не в нормальному стані з цього погляду. Всі сили його душі були більш діяльні, більш ясні, ніж будь-коли, але вони діяли поза його волею. Найрізноманітніші думки та уявлення одночасно владали ним. Іноді думка його раптом починала працювати, і так сильно, ясно і глибоко, як ніколи вона не була спроможна діяти в здоровому стані; але раптом, посеред своєї роботи, вона уривалася, замінювалась яким-небудь несподіваним уявленням, і не було сили повернутись До неї.

«Так, мені відкрилося нове щастя, невід´ємне від людини,— думав він, лежачи в напівтемній тихій хаті і дивлячись вперед гарячково-розширеними, застиглими очима,— Щастя, яке перебуває поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові! Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і приписати його міг лише Бог. Але як же Бог приписав цей закон?» [...] І раптом знову незвичайно ясно і сильно випливала думка і почуття.

Так, любов, але не та любов, яка любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, а та, яку я вперше спізнав, коли, помираючи, побачив свого ворога і проте полюбив його. Я спізнав це почуття любові, яке є самою суттю душі і для якої не треба об´єкта. Мене й тепер охоплює це блаженне почуття. Любити ближніх, любити ворогів своїх. Усе любити — любити Бога в усіх проявах. Любити людину дорогу можна людською любов´ю; але тільки ворога можна любити любов´ю Божою. І ось тим-то я спізнав таку радість, коли відчув, що люблю його. Що з ним? Чи живий він... Коли любиш людською любов´ю, можна від любові перейти до ненависті; а Божа любов не може змінитися. Ніщо, ні смерть, ніщо не може зруйнувати її. Вона є суть душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більш не любив я і не ненавидів, як її». І він ясно уявив собі Наташу не так, як уявляв собі її раніш, з однією чарівністю її, радісною для себе; а вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею. Якби мені було можливо ще лише один раз побачити її. Один раз, дивлячись у ці очі, сказати...» [...]

О, яке тяжке це безперестанне марення!» — подумав князь Андрій, намагаючись вигнати це обличчя зі своєї уяви. Але обличчя це стояло перед ним з чіткістю дійсності, і обличчя це наближалося. Князь Андрій хотів повернутися до попереднього світу чистої мислі, та він не міг, і марення втягало його в свою царину. Тихий голос пошепки провадив своє розмірене белькотіння, щось гнітило, тяглося, і дивне обличчя стояло перед ним. Князь Андрій зібрав усю свою силу, щоб опам´ятатись; він поворушився, і раптом у вухах його задзвеніло, в очах помутилось, і він, наче в воду занурився, знепритомнів. Коли він прийшов до пам´яті, Наташа, та сама жива Наташа, яку з усіх людей на світі йому найбільш хотілось любити тією новою, чистою, Божою любов´ю, що була тепер відкрита йому, стояла перед ним на колінах. Він зрозумів, що це була жива, справжня Наташа, і не здивувався, а тихо зрадів. Наташа, стоячи навколішки, злякано, але прикуто (вона не могла поворушитись) дивилась на нього, стримуючи ридання. Обличчя в неї було бліде й нерухоме. Тільки в нижній частині його тріпотіло щось.

Князь Андрій полегшено зітхнув, усміхнувся і простягнув руку.

— Ви? — сказав він.— Яке щастя!

Наташа швидким, але обережним порухом присунулась на колінах до нього і, взявши обережно його руку, нагнулась над нею обличчям і стала цілувати її, ледве торкаючись губами.

— Простіть! —сказала вона пошепки, підвівши голову і глянувши на нього.— Простіть мені!

— Я вас люблю,— сказав Андрій.

— Простіть...

— Що простити? — спитав князь Андрій.

— Простіть мені те, що я зробила,— ледве чутним, уривчастим шепотом промовила Наташа і частіше стала, ледве торкаючись губами, цілувати його руку.

— Я люблю тебе дужче, краще, ніж перше,— сказав князь Андрій, піднімаючи рукою її обличчя так, щоб можна було дивитися в її очі.

Очі ці, налиті щасливими слізьми, боязко, жалісливо і радісно-любовно дивились на нього. Худе і бліде Наташине обличчя з розпухлими губами було більш ніж негарне, воно було страшне. Але князь Андрій не бачив цього обличчя, він бачив сповнені сяйва очі, що були прекрасні. Ззаду за ними почувся гомін. [...]

В цей самий час у двері стукала покоївка, яку послала графиня, спохватившись за дочкою.

Як сомнамбула, яку розбудили серед її сну, Наташа вийшла з кімнати і, повернувшись до своєї хати, ридаючи впала на свою постіль.

З цього дня, під час усієї дальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і нічлігах Наташа не відходила від пораненого Волконського, і лікар мусив признатися, що він не чекав від дівиці ні такої твердості, ні такого вміння доглядати пораненого.

Хоч якою страшною здавалася для графині думка, що князь Андрій міг (дуже імовірно, як казав лікар) померти під час подорожі на руках у її дочки, проте вона не могла чинити опір Наташі. Хоча внаслідок зближення, що тепер встановилося між пораненим князем Андрієм і Наташею, спадало на думку, що в разі одужання колишні взаємини нареченого і нареченої буде відновлено, ніхто, а тим більш Наташа і князь Андрій, не говорив про це: нерозв´язане питання — життя чи смерть,— що висіло не тільки над Волконським, але й над цілою Росією, заслоняло всі інші передбачення.

XXXIII

З вересня П´єр прокинувся пізно. Голова в нього боліла, одяг, в якому він спав, не роздягнувшись, обтяжував його тіло, і на душі була неясна свідомість чогось ганебного, вчиненого напередодні; цим ганебним була вчорашня розмова з капітаном Рамбалем. [...]

«Чи не спізнився я? — подумав П´єр.—Ні, певне, він в´їде в Москву не раніш дванадцятої».— П´єр не дозволяв собі роздумувати про те, що його чекає, а поспішав швидше діяти.

Поправивши на собі одяг, П´єр взяв у руки пістолета і збирався вже йти. Але в цю хвилину в нього вперше виникла думка про те, як по вулиці,— не в руці ж,— нести йому цю зброю. Навіть і під широким каптаном важко було сховати великий пістолет. Ні за поясом, ні під пахвою не можна було нести його непомітним.

Шлях П´єрів лежав через провулки на Поварську і звідти на Арбат до Ніколи Явленого, біля якого він в уяві своїй давно визначив місце, де він повинен був зробити свою справу. Ворота і віконниці більшості домів були замкнені. На вулицях і провулках було пусто. В повітрі пахло гаром і димом. [...] Проходячи стежкою, що вела через велику незабудовану галявину, яка прилягала одним боком до Поварської, другим до садів князя Грузинського, П´єр раптом почув біля самого себе розпачливий плач жінки. Він зупинився, наче прокинувшись, і підвів голову.

Осторонь від стежки, на засохлій, укритій порохом траві, були скидані купою хатні речі: перини, самовар, образи і скрині. На землі біля скринь сиділа немолода худа жінка, з довгими виставленими верхніми зубами, одягнена в чорний салоп і чепчик. Жінка ця, хитаючись і примовляючи щось, надсадне плакала. Дві дівчинки, від десяти до дванадцяти років, одягнені у брудні коротенькі платтячка й салопчики, з виразом нерозуміння на блідих, зляканих обличчях, дивились на матір. Менший хлопчик, років семи, в лейбику і в чужому великому картузі, плакав на руках у старої няньки. [...]

Побачивши П´єра, жінка майже кинулась йому до ніг.

— Братіки рідні, християни православні, рятуйте, поможіть, голубчики!.. хто-небудь поможіть,— вимовила вона крізь сльози.— Дівчинку!.. Дочку!.. Дочку мою меншу залишили!.. Згоріла! О-о-о! для того я тебе коха... О-о-о!

— Годі-бо, Маріє Миколаївно,—тихим голосом звернувся чоловік до дружини, очевидно, для того лише, щоб виправдатися перед сторонньою людиною.— Мабуть, сестриця винесла, бо де б вона більше могла бути! — Додав він.

— Бовван, негідник! — злісно закричала жінка, раптом переставши плакати.— Серця в тебе нема, своєї дитини не жалієш. Інший батько з вогню дістав би. А це бовван, а не людина, не батько. Ви благородна людина,— скоромовкою, схлипуючи, звернулась жінка до П´єра.— Загорілося поруч,— кинуло до нас. Дівка закричала: горить! Кинулись збирати. В чому були, втому й вискочили... Ось що захопили...— ізнову вона заголосила.— Дитятко моє любе, згоріло! згоріло!

— Та де ж, де ж вона зосталася? — спитав П´єр.

По виразу пожвавілого обличчя його жінка зрозуміла, що ця людина може допомогти їй.

— Проведи, проведи, я... я... зроблю я,— задиханим голосом швидко сказав П´єр. [...]

П´єр піткнувся до флігеля, але жар був такий сильний, що він мимоволі описав півколо круг флігеля і опинився біля великого будинку, який ще горів лише з одного боку з даху і коло якого кишів натовп французів. П´єр спочатку не зрозумів, що робили ці французи, носячи щось; але побачивши перед собою француза, який бив тупим тесаком селянина, видираючи в нього лисячу шубу, П´єр туманно зрозумів, що тут грабують, та йому було ніколи зупинитися на цій думці. [...]

П´єр, задихаючись від радості, підбіг до дівчинки і хотів її взяти на руки. Але, побачивши чужу людину, золотушно-хвороблива, схожа на матір, неприємна на вигляд дівчинка закричала й кинулась тікати. П´єр, проте, схопив її і підняв на руки; вона заверещала запекло-злобним голосом і своїми маленькими рученятами стала відривати від себе П´єрові руки і сопливим ротом кусати їх. П´єра охопило почуття жаху та огиди, подібне до того, яке проймало його, коли він торкався до якої-небудь маленької тваринки. Але він зробив зусилля над собою, щоб не кинути дитини, й побіг з нею назад до великого будинку. Та пройти назад тією ж дорогою вже не можн´а було; дівки Ониськи вже не було, і П´єр, з почуттям жалості й відрази пригортаючи до себе якнайніжніше мокру дівчинку, що стражденно схлипувала, побіг через сад шукати іншого виходу.

XXXIV

Коли П´єр оббіг дворами та провулками і вийшов назад зі своєю ношею до саду Грузинського, на розі Поварської, він у першу хвилину не впізнав того місця, з якого пішов за дитиною: стільки там зібралося людей та винесених з будинків речей. [...] Він поспішав знайти сім´ю чиновника, щоб віддати дочку матері і йти знову рятувати ще когось. П´єру здавалося, що йому ще багато чогось і якнайшвидше треба зробити. Розігрівшись від жару та біганини, П´єр ще дужче в цю хвилину був перезнятий почуттям молодості, жвавості і рішучості, що охопила його в той час, як він побіг рятувати дитину. Дівчинка затихла тепер і, тримаючись рученятами за П´єрів каптан, сиділа на його руці і, як дике звіреня, озиралася навколо себе. П´єр зрідка поглядав на неї і трошки усміхався, йому здавалося, що він бачить щось зворушливо-невинне в цьому зляканому і хворобливому личку.

На попередньому місці ні чиновника, ні його дружини вже не було. Г...]П´єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.

— Що, загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, мабуть? Чия це дитина? — питали його.

П´єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.

— Та це ж Анфьорови, як видно,— сказав старий Диякон, звертаючись до рябої жінки.— Господи помилуй, Господи помилуй,— додав він звичним басом.

— Де Анфьорови? — сказала жінка.— Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.

і — Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — пані,— промовив дворак.

— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа,— казав П´єр.

— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили,— сказала жінка, показуючи на французьких солдатів. [...]

|t:— Візьми, візьми дитину,— промовив П´єр, віддаючи дівчинку і владно й поспішно звертаючись до жінки.—Ти віддай їм, віддай! — майже крикнув він на жінку, садовлячи дівчинку, яка закричала, на землю, і знову оглянувся на французів та на вірменську сім´ю,

Старий уже сидів босий. Маленький француз стягнув з нього другого чобота і постукав чобітьми один об один. Старий, схлипуючи, говорив щось, але П´єр тільки мигцем бачив це; вся увага його була звернута на француза в капоті, який у цей час, повільно розхитуючись, підступився до молодої жінки і, вийнявши руки з кишень, взявся руками за її шию.

Красуня-вірменка сиділа нерухомо в тій самій позі, опустивши довгі вії, і наче не бачила й не почувала, що робив з нею солдат.

Поки П´єр пробіг ті кілька кроків, які відділяли його від французів, довгий мародер у капоті вже рвав з шиї вірменки намисто, що було на ній, і молода жінка, хапаючись руками за шию, кричала пронизливим голосом.

— Не займайте цієї жінки! — лютим голосом прохрипів П´єр, хапаючи довгого, сутулуватого солдата за плечі і відкидаючи його. Солдат упав, підвівся і побіг геть. Але товариш його, кинувши чоботи, вийняв тесака і грізно рушив на П´єра.

— Ну, ну! Не дурій! —крикнув він.

П´єра охопив той захват люті, в якому він нічого не пам´ятав і в якому сила його збільшувалась у десять разів. Він кинувся на босого француза і, перше ніж той встиг вийняти свого тесака, збив його з ніг і молотив по ньому кулаками. З усіх боків залунав схвальний галас натовпу, і одночасно з-за рогу з´явився кінний роз´їзд французьких уланів. Улани Риссю під´їхали до П´єра та француза і оточили їх. П´єр нічого не пам´я

тав з того, що було далі. Він пам´ятав, що він бив когось, його били і щ0 під кінець він відчув, що руки його зв´язані, що натовп французьких солдатів стоїть навколо нього і обшукує його одяг.

— Поручику, в нього кинджал,— були перші слова, що їх зрозумів П´єр. [...]