Безкоштовна бібліотека підручників



Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том другий Частина п´ята (розділ ХІІІ - XXII)


XV

Вернувшись пізно увечері. Соня ввійшла до Наташиної кімнати і, на подив свій, побачила, що Наташа нероздягнена спить на дивані. На столі біля неї лежав відкритий лист Анатоля. Соня взяла листа і стала читати його.

Вона читала і поглядала на сонну Наташу, на обличчі її відшукуючи пояснення того, що вона читала, і не знаходячи його. Обличчя було тихе, лагідне і щасливе. Схопившись за груди, щоб не задихнутися, Соня, бліда і тремтяча від страху та хвилювання, сіла в крісло і залилась сльозами.

«Як я не бачила нічого? Як могло це зайти так далеко? Невже вона розлюбила князя Андрія? І як вона могла до цього допустити Курагіна? Він дурисвіт і лиходій, це ясно. Що буде з Nicolas, з милим, благородним Nicolas, коли він почує про це? Так ось що означав схвильований, рішучий Г вимушений вираз їїобличчя позавчора, і вчора, і сьогодні,— думала Соня,—Але не може бути, щоб вона любила його! Певне, не знаючи від кого, вона розпечатала цього листа. Певне, вона ображена. Вона не може цього зробити!»

Соня обтерла сльози і підійшла до Наташі, знову вглядаючись у її обличчя.

— Наташо! — сказала вона ледь чутно. Наташа прокинулась і побачила Соню.

— А, повернулася?

І вона рішуче й ніжно, як буває в хвилини пробудження, обняла подругу. Але коли Наташа помітила збентеженість у Соні на обличчі, вираз збентеженості і підозріливості з´явився на обличчі і в неї самої.

— Соню, ти прочитала листа? — спитала вона.

— Прочитала,— тихо сказала Соня. Наташа радісно усміхнулася.

— Ні, Соню, я не можу більше! — сказала вона.— Я не можу більше критися від тебе. Ти знаєш, ми любимо одне одного!.. Соню, голубонько, він пише... Соню...

Соня, ніби не вірячи своїм вухам, пильно дивилась на Наташу

А Волконський? — спитала вона.

Ах, Соню, ах, якби ти могла знати, яка я щаслива! — сказала Наташа.—Ти не знаєш, що таке любов...

— Але ж, Наташо, невже всьому тому кінець?

Наташа великими очима дивилась на Соню, наче не розуміючи її запитання.

— Що ж, ти відмовляєш князеві Андрію? — спитала Соня.

— Ой, ти нічого не розумієш, ти не говори дурниць, ти слухай,— на мить розсердившись, сказала Наташа.

— Ні, я не можу цьому вірити,— повторила Соня.— Я не розумію. Як же ти рік цілий любила одного і раптом... Адже ти лише тричі бачила його. Наташо, я тобі не вірю, ти пустуєш. За три дні забути все і так...

— Три дні,— сказала Наташа.— Мені здається, я сто років люблю його. Мені здається, я нікого ніколи не любила до нього. Ти цього не можеш зрозуміти. Соню, стривай, сідай тут.— Наташа обняла і поцілувала її.— Мені казали, що це буває, і ти, мабуть, чула, але я тепер тільки спізнала цю любов. Це не те, що раніш. Тільки-но я побачила його, я відчула, що він мій володар, і я раба його, і що я не можу не любити його. Так, раба! Що він мені звелить, те я і зроблю. Ти не розумієш цього. Що ж мені робити? Що ж мені робити, Соню? — говорила Наташа зі щасливим і зляканим обличчям.

— Та ти подумай, що ти робиш,— казала Соня,— я не можу цього так залишити. Ці таємні листи... Як ти могла допустити його до цього? — говорила вона з жахом і з огидою, яку насилу приховувала.

— Я тобі казала,— відповіла Наташа,— що в мене нема волі, як ти не розумієш цього: я його люблю!

— То я не допущу до цього, я розкажу,— не стримавши сліз, вигукнула Соня.

— Що ти, змилуйся... Якщо ти розкажеш, ти мій ворог,— заговорила Наташа.— Ти хочеш мого нещастя, ти хочеш, щоб нас розлучили...

Побачивши цей страх у Наташі, Соня заплакала слізьми сорому і жалю за свою подругу.

— Але що було між вами? — спитала вона.— Що він казав тобі? Чому він не їздить до тебе додому? Наташа не відповіла на її запитання.

— Благаю тебе. Соню, нікому не кажи, не муч мене,— просила Наташа.— Ти пам´ятай, що не можна втручатися в такі справи. Я тобі відкрила...

— Але нащо ці таємниці? Чому ж він не їздить до тебе додому? — питала Соня.— Чому він прямо не добивається твоєї руки? Адже князь Андрій дав тобі повну волю, коли вже на те пішло; але я не вірю цьому. Наташо, ти подумала, які можуть бути таємні причини?

Наташа здивованими очима дивилась на Соню. Видно, перед нею самою вперше поставало це питання, і вона не знала, що відповісти на нього.

— Які причини, не знаю. Але, виходить, є причини!

Соня зітхнула і недовірливо похитала головою.

— Якби були причини...—почала вона. Але Наташа, вгадуючи її сумніви, злякано перебила її.

— Соню, не може бути сумніву щодо нього, не може, не може, ти розумієш? — прокричала вона.

— А любить він тебе?

— Чи любить? — повторила Наташа, з жалем усміхаючись з того, щ0 подруга її така нетямуща.— Ти ж прочитала листа, ти бачила його?

— А якщо він неблагородна людина?

— Він!., неблагородна людина? Якби ти знала! — сказала Наташа.

— Коли він благородна людина, то він або повинен сказати про свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу папа,— рішуче сказала Соня.

— Та я жити не можу без нього! — вигукнула Наташа.

— Наташо, я не розумію тебе. І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.

— Мені нікого не треба, я нікого не люблю, крім нього. Як ти смієш казати, що він неблагородний? Ти хіба не знаєш, що я його люблю? — вигукнула Наташа.— Соню, іди звідси, я не хочу з тобою сваритися, іди, змилуйся, іди: ти бачиш, як я мучуся! — сердито кричала Наташа стримано роздратованим і розпачливим голосом. Соня розридалась і вибігла з кімнати.

Наташа підійшла до столу і, не думавши ні хвилини, написала ту відповідь княжні Марії, якої вона не могла написати цілий ранок. В листі цьому вона коротко писала княжні Марії, що всі непорозуміння їхні кінчилися, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який, виїжджаючи, дав їй волю, вона просить її забути все і простити їй, коли вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося таким легким, простим і ясним в цю хвилину.

У п´ятницю Ростови мали їхати в село, а в середу граф поїхав з покупцем у свою підмосковну.

У день від´їзду графа Соня і Наташа були запрошені на великий обід до Курагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На цьому обіді Наташа знову зустрілась з Анатолем, і Соня помітила, що Наташа говорила з ним про щось, пильнуючи, щоб ніхто не чув, і під час обіду була ще більш схвильована, ніж перше. Коли вони повернулись додому, Наташа почала перша з Сонею ту розмову, якої чекала її подруга.

— Ось ти, Соню, казала усякі дурниці про нього,— почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили.— Ми порозумілись з ним сьогодні.

— Ну, що ж, що? Ну, що ж він сказав? Наташо, яка я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?

Наташа задумалась.

— Ах, Соню, якби ти знала його так, як я! Він сказав... Він питав мене про те, як я обіцяла Волконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.

Соня сумно зітхнула.

— Але ж ти не відмовила Волконському? — сказала вона.

— А може, я й відмовила! Може, з Волконським усе кінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?

— Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього...

— Почекай, Соню, ти все зрозумієш. Побачиш, яка він людина. Ти не думай поганого ні про мене, ні про нього.

— Я ні про кого не думаю поганого: я всіх люблю і всіх жалію. Але що ж мені робити?

Соня не здавалася на ніжний тон, з яким до неї зверталась Наташа. Чим лагідніший і запобігливіший був вираз Наташиного обличчя, тим серйозніше і суворіше було обличчя в Соні.

Наташо,— сказала вона,— ти просила мене не говорити з тобою, я Й не говорила, тепер ти сама почала. Наташо, я не вірю йому. Нащо ця

таємниця?

— Знову, знову! — перебила Наташа.

Наташо, я боюсь за тебе,

— Чого боятися?

— Я боюсь, що ти занапастиш себе,— рішуче сказала Соня і сама злякалася того, що вона сказала. На обличчі в Наташі знову з´явився вираз злості.

— І занапащу, занапащу, якнайшвидше занапащу себе. Не ваше діло. Це вам, а мені погано буде. Іди, іди від мене. Я ненавиджу тебе.

— Наташо! — злякано волала Соня.

— Ненавиджу, ненавиджу! І ти мій ворог назавжди!

Наташа вибігла з кімнати.

Наташа не розмовляла більше з Сонею і уникала її. З тим самим виразом схвильованого подиву і злочинності вона ходила по кімнатах, беручись то до тієї, то до іншої роботи, і зараз же кидаючи її.

Хоч як це важко було для Соні, але вона, не зводячи очей, стежила за своєю подругою.

Напередодні того дня, коли мав повернутися граф, Соня помітила, що Наташа сиділа цілий ранок біля вікна у вітальні, наче дожидаючись чогось, і коли вулицею проїхав військовий, схожий на Анатоля, вона зробила йому якийсь знак.

Соня стала ще уважніше спостерігати свою подругу і помітила, що Наташа була увесь час обіду і ввечері в чудному і неприродному стані (відповідала не до речі на запитання, починала і не закінчувала фрази, з усього сміялася).

Після чаю Соня побачила дівчину-покоївку, яка боязко чекала на Наташу біля її дверей. Вона пропустила її і, підслухавши біля дверей, дізналася, що знову було передано листа.

І раптом Соні стало ясно, що в Наташі якийсь страшний план на нинішній вечір. Соня постукала до неї. Наташа не пустила її.

Вона втече з ним! — думала Соня.— Вона на все здатна. Сьогодні в обличчі її був якийсь особливий жаль і разом з тим рішучість. Вона заплакала, прощаючись з дядьом,— згадувала Соня.— Так, це напевне, вона втече з ним,— але що мені робити? —думала Соня, пригадуючи тепер ті ознаки, які ясно доводили, що в Наташі був якийсь страшний намір.— Графа нема. Що мені робити? Написати до Курагіна, вимагати від нього пояснень? Але хто накаже йому відповісти? Писати П´єру, як просив князь Андрій у разі нещастя?.. Але, може, й насправді вона вже відмовила Волконському (вона вчора надіслала листа княжні Марії). Дядечка немає!»

Сказати Марії Дмитрівні, яка так вірила в Наташу, Соні здавалось жахливим.

«Але так чи інакше,—думала Соня, стоячи в темному коридорі,— тепер настав час довести, що я пам´ятаю благодіяння їхньої родини й люблю Nicolas; тепер або ніколи! Ні, я хоч три ночі не спатиму, а не вийду з цього коридора силоміць не пущу її, і не дам ганьбі упасти на їх сім´ю»,—думала вона.

XVI

Анатоль останнім часом перебрався до Долохова. Уже кілька днів, як Долохов обдумав і підготував план викрадення Ростової, і того дня, коли Соня, підслухавши біля дверей, вирішила оберігати її, план цей мав бути

здійсненим. Наташа о десятій годині вечора обіцяла вийти до Курагіна на чорний ґанок. Курагін мав посадити її на підготовлену тройку і везти за шістдесят верст від Москви, в село Каменку, де був підготовлений роз. стрижений піп, який мав повінчати їх. У Каменці були готові підставні коні, які мали вивезти їх на Варшавський шлях, і там на поштових вони повинні були мчати за кордон.

У Анатоля були і паспорт, і подорожня, і десять тисяч грошей, взяті у сестри, і десять тисяч, позичені через посередництво Долохова.

Два свідки — Хвостиков, колишній приказний, якого використовував для гри Долохов, і Макарін, відЬтавний гусар, добрячий і слабкий чоловік, який безмежно любив Курагіна,— сиділи в першій кімнаті за чаєм.

У великому кабінеті Долохова, вбраному від підлоги до стелі перськими килимами, ведмежими шкурами та зброєю, сидів Долохов у дорожньому бешметі і в чоботях перед розкритим бюро, на якому лежали рахунки і пачки грошей. Анатоль у розстебнутому мундирі ходив з тієї кімнати, де сиділи свідки, через кабінет до задньої кімнати, де його лакей-француз з іншими складав останні речі. Долохов рахував гроші і записував.

— Ну,— сказав він,— Хвостикову треба дати дві тисячі.

— Ну і дай,—сказав Анатоль.

— Макарка (так вони звали Макаріна), цей безкорисливо за тебе у вогонь і в воду. Ну от, і закінчено рахунки,— промовив Долохов, показуючи йому записку.— Так?

— Ага, звичайно, так,— сказав Анатоль, очевидно не слухаючи Долохова, не перестаючи усміхатись і дивлячись перед себе.

Долохов грюкнув віком бюро і звернувся до Анатоля, глузливо усміхаючись.

— А знаєш що — кинь усе це: ще є час! — сказав він.

—Дурень! — сказав Анатоль.—Перестань базікати! Якби ти знав... Це чорт зна що таке!

— Справді, кинь,— сказав Долохов.— Я тобі до діла кажу. Хіба це жарти, що ти затіяв?

— Ну, знову, знову дратувати? Іди к бісу! Га?..— скривившись, сказав Анатоль.— Ій-богу, не до твоїх дурних жартів.— І він пішов з кімнати.

Долохов презирливо і поблажливо усміхнувся, коли Анатоль вийшов.

— Ти стривай,— сказав він услід Анатолеві,— я не жартую, я до діла кажу, іди, іди сюди.

Анатоль знову ввійшов до кімнати і, намагаючись зосередити увагу, дивився на Долохова, очевидно мимоволі підкоряючись йому.

— Ти мене слухай, я тобі востаннє кажу. Чого мені з тобою жартувати? Хіба я тобі перечив? Хто тобі все влаштував, хто попа знайшов, хто паспорта взяв, хто грошей дістав? Усе я.

— Ну і спасибі тобі. Ти думаєш, я тобі не вдячний? — Анатоль зітхнув і обняв Долохова.

— Я тобі допомагав, проте я повинен тобі правду сказати: діло небезпечне і, як розібратись, дурне. Ну, ти її вивезеш, добре. Хіба це так залишать? Викриється діло, дізнаються, що ти жонатий. Тебе ж під кримінальний суд підведуть...

— Ах! Дурниці, дурниці! — знову скривившись, заговорив Анатоль.-— Я ж тобі пояснював. Га? — І Анатоль з особливою схильністю тупих людей

будь-Щ0 триматися за висновок, до якого вони дійдуть своїм розумом, повторив те міркування, яке він разів зо сто повторював Долохову.— Я ж тобі пояснював, я вирішив: якщо цей шлюб буде недійсний,— сказав він, загинаючи палець,— то я не відповідаю; ну, а якщо дійсний, все одно: за кордоном ніхто цього не знатиме. Ну, так же? І не говори, не говори, не говори!

— Далебі, кинь! Ти тільки себе зв´яжеш...

— Забирайся к бісу,— сказав Анатоль і, взявшись за волосся, вийшов до ДРУГ°Ї кімнати і зараз же повернувся і з ногами сів у крісло близько перед Долоховим.— Це чорт зна що таке! Га? Ти подивись, як б´ється! — Він узяв руку Долохова і приклав до свого серця — Яка ніжка, любий друже, який погляд! Богиня! Га?

Долохов, холодно усміхаючись, блищав своїми гарними, нахабними очима, дивлячись на нього, і, очевидно, бажаючи ще весело поглумитися над ним.

— Ну, гроші вийдуть, тоді що?

— Тоді що? Га? — повторив Анатоль, раптом розгублюючись перед думкою про майбутнє.—Тоді що? Там я не знаю що... Ну, нащо дурниці говорити! — Він подивився на годинник.—Пора!

Анатоль пішов до задньої кімнати.

— Ну, скоро ви? Копаєтесь тут! — крикнув він на слуг.

Долохов прибрав гроші і, гукнувши слугу, щоб він дав поїсти й випити на дорогу, ввійшов до тієї кімнати, де сиділи Хвостиков і Макарін.

Анатоль у кабінеті лежав, спершись на руку, на дивані, усміхався в задумі і щось ніжно сам до себе шепотів.

— Іди з´їж що-небудь. Ну, випий! — крикнув до нього з другої кімнати Долохов.

— Не хочу! — відповів Анатоль, не перестаючи усміхатися.

— Іди, Балага приїхав.

Анатоль встав і ввійшов до їдальні. Балага був відомий тройковий візник, він уже років зо шість знав Долохова і Анатоля і служив їм своїми тройками. Не раз, коли Анатолів полк стояв у Твері, Балага звечора вивозив його з Твері, до світанку доставляв у Москву і вивозив другого дня вночі. Не раз він рятував Долохова від погоні, не раз катав їх по місту з циганками й дамочками, як називав Балага. Не раз він, служачи їм, чавив по Москві людей та візників, і завжди його визволяли його пани, як він називав їх. Не одного коня він загнав під ними. Не раз вони його били, не раз напоювали шампанським та мадерою, яку він любив, і не одну витівку, яка звичайну людину давно завела б на Сибір, він знав за кожним з них. У гульні своїй вони часто закликали Балагу, примушували його пити й танцювати у циган, і не одна тисяча їх грошей перейшла через його руки. Служачи їм, він двадцять разів на рік рискував і своїм життям, і своєю шкурою, і на їх роботі перевів більше коней, ніж вони йому переплатили грошей. Але він любив їх, любив цю шалену їзду, по вісімнадцять верст на годину, любив перекинути візника і розчавити прохожого в Москві, і на весь мах пролетіти московськими вулицями. Він любив чути за собою цей дикий крик п´яних голосів — «Паняй! па-няй!» — тимчасом як уже й так не можна було їхати швидше; любив боляче Шмагнути по шиї дядька, який і так, ні живий ні мертвий, оступався з дороги. «Справжні пани!» — думав він.

Анатоль і Долохов теж любили Балагу за його майстерність їзди і за те, що він любив те саме, що й вони. З іншими Балага торгувався, брав

по двадцять п´ять карбованців за двогодинне катання, і з іншими тільки зрідка їздив сам, а здебільшого посилав своїх хлопців. Але зі своїми панами, як він називав їх, він завжди їхав сам і ніколи нічого не вимагав за свою роботу. [...]

— Здрастуй, ваше сіятельство,— сказав він, побачивши в дверях Анатоля, і теж простягнув руку.

— Я тобі кажу, Балаго,— промовив Анатоль, кладучи йому руки на плечі,— любиш ти мене чи ні? Га? Теперь стань у пригоді... Якими приїхав? Га?

— Як посол звелів, вашими звірами,— сказав Балага.

— Ну, чуєш, Балаго! Заріж усю тройку, а щоб за три години приїхав.

Га?

— Як заріжу, чим доїдемо? — сказав Балага, підморгуючи.

— Ну, я тобі пику поб´ю, ти не жартуй! — раптом витріщивши очі, крикнув Анатоль.

— Чого жартувати,— посміюючись сказав візник.— Хіба я для своїх панів пожалію? Як можуть летіти коні, так і їхатимем. [...]

XVII

Анатоль вийшов з кімнати і за кілька хвилин повернувся в підперезаній срібним поясом шубці та в соболевій хвацько надітій набакир шапці, що дуже пасувала до його красивого обличчя. Подивившись у дзеркало і в тій самій позі, яку він прибрав перед дзеркалом, ставши перед Долоховим, він узяв склянку вина.

— Ну, Федю, прощавай, спасибі за все, прощавай,—сказав Анатоль,— Ну, товариші, друзі...— він задумався...— молодості... моєї, прощавайте,— звернувся він до Макаріна й інших.

Незважаючи на те, що всі вони їхали з ним, Анатоль, очевидно, хотів зробити щось зворушливе і урочисте з цього звернення до товаришів. Він говорив повільно й голосно і, виставивши груди, похитував однією ногою. [...]

Лакей Joseph подав Анатолеві сумку та шаблю, і всі вийшли до передпокою.

— А шуба де? — спитав Долохов.— Гей, Ігнатка! Піди до Мотрони Матвіївни, скажи, хай дасть шубу, салоп соболевий. Я чув, як викрадають,— сказав Долохов, підморгнувши.— Адже вона вихопиться ні жива ні мертва, в чому вдома сиділа; тільки загаєшся — тут і сльози, і татусь, і матуся, і зараз вона змерзла, і назад,— а ти в шубу приймай одразу й неси в сани.

Лакей приніс жіночий лисячий салоп.

— Дурню, я тобі сказав соболевий. Гей, Мотронько, соболевий! — крикнув він так, що далеко по кімнатах залунав його голос.

Вродлива, худа і бліда циганка з блискучими чорними очима і з чорним кучерявим, сизого вилиску волоссям, у червоній шалі вибігла з соболевим салопом на руці.

— Що ж, мені не жаль, ти візьми,— сказала вона, очевидно торопіючи перед своїм паном і жаліючи салопа.

Долохов, не відповідаючи їй, узяв шубу, накинув її на Мотроньку і закутав її.

— Отак,— сказав Долохов.— І потім так,— і він підняв їй коло голови коміра, залишаючи його трохи відкритим лише перед обличчям.^

Потім отак, бачиш? — І він прихилив Анатолеву голову до залишеного отвору, з якого видно було блискучу усмішку Мотроньки.

— Ну, прощавай, Мотронько,— сказав Анатоль, цілуючи її.—Ех, кінчилася моя гульня тут! Степці кланяйся. Ну, прощавай! Прощавай, Мотронько; ти мені побажай щастя.

— Ну, дай вам Боже, князю, щастя великого,— сказала Мотронька зі своїм циганським акцентом".

Біля ґанку стояли дві тройки, два Балагових помічники тримали їх. Балага сів на передню тройку і, високо піднімаючи лікті, неквапливо розібрав віжки. Анатоль і Долохов сіли до нього, Макарін, Хвостиков і лакей сіли у другі сани. [...]

Долохов залишився біля воріт, Анатоль увійшов за покоївкою на подвір´я, повернув за ріг і вбік на ґанок.

Гаврило, величезний виїзний лакей Марії Дмитрівни, зустрів Анатоля.

— До пані, будь ласка,— басом сказав лакей, заступаючи дорогу від дверей.

— До якої пані? Та ти хто? —захекавшись, пошепки спитав Анатоль.

— Будь ласка, наказано привести.

— Курагін! Назад! — кричав Долохов,— Зрада! Назад!

Долохов біля хвіртки, де він зупинився, боровся з двірником, який намагався замкнути хвіртку за Анатолем, що увійшов на подвір´я. Анатоль вибіг з ґанку. Долохов з останньої сили відштовхнув двірника і, схопивши за руку Анатоля, шарпнув його у хвіртку й побіг з ним назад до тройки.

XVIII

Марія Дмитрівна, заставши заплакану Соню в коридорі, змусила її в усьому признатися. Перехопивши Наташину записку і прочитавши її, Марія Дмитрівна з запискою в руці увійшла до Наташі.

— Мерзотниця! Безсоромниця! — сказала вона до неї.—Слухати нічого не хочу! — Відштовхнувши Наташу, що здивованими, але сухими очима дивилась на неї, вона замкнула її на ключ і, наказавши двірникові пропустити у ворота тих людей, що прийдуть сьогодні увечері, але не випускати їх, а лакеєві — привести цих людей до неї, сіла у вітальні, чекаючи викрадачів.

Коли Гаврило прийшов повідомити Марію Дмитрівну, що люди приходили, але втекли, вона, насупившись, встала і, заклавши назад руки, довго ходила по кімнатах, обдумуючи, що їй робити. О дванадцятій годині ночі вона, намацавши в кишені ключ, пішла до Наташиної кімнати. Соня, ридаючи, сиділа в коридорі.

— Маріє Дмитрівно, пустіть мене до неї, благаю вас! — сказала вона. Марія Дмитрівна, не відповідаючи їй, відімкнула двері і ввійшла. «Гидко, паскудно... в моєму домі, мерзенне дівчисько... Тільки батька шкода! — думала Марія Дмитрівна, намагаючись погасити свій гнів.— Хоч як трудно, а звелю усім мовчати і приховати від графа». Марія Дмитрівна рішучими кроками увійшла до кімнати. Наташа лежала на дивані, закривши голову руками і не ворушилася. Вона лежала в тій самій позі, в якій залишила її Марія Дмитрівна.

— Гарна, дуже гарна,— сказала Марія Дмитрівна.— У моєму домі коханцям побачення призначати! А прикидатись нема чого. Ти слухай, коли я з тобою говорю.— Марія Дмитрівна торкнула її за руку.— Ти слухай, коли я говорю. Ти себе осоромила, як дівка найгірша. Я б з тобою те зробила, та мені твого батька жаль. Я приховаю.— Наташа не змінила положення, а тільки все тіло її стало скидатися від беззвучних, судорожних ридань, що душили її. Марія Дмитрівна оглянулась на Соню і присіла на диван біля Наташі.

— Щастя його, що від мене втік; та я знайду його,— сказала вона своїм грубим голосом.— Чуєш ти, чи ні, що я говорю? — Вона просунула свою велику руку під Наташине обличчя і повернула її до себе. І Марія Дмитрівна, і Соня здивувалися, побачивши Наташине обличчя. Очі її були блискучі й сухі, губи міцно стулені, щоки опустилися.

— Йдіть... від... мене... що мені... я... помру...— промовила вона, злим зусиллям видерлася від Марії Дмитрівни і прибрала попередню позу.

— Наталіє!..— сказала Марія Дмитрівна.— Я тобі добра бажаю. Ти лежи, ну лежи так, я тебе не займатиму, і слухай... Я не говоритиму, яка твоя провина. Ти сама знаєш. Ну, а тепер уже батько твій завтра приїде, що я йому скажу? Га?

Знову Наташине тіло заколивалось від гіркого плачу.

— Ну, взнає він, ну, брат твій, наречений!

— У мене нема нареченого, я відмовила,— прокричала Наташа.

— Все одно,— говорила далі Марія Дмитрівна.— Ну, вони взнають, що ж вони, так залишать? Адже він, батько твій, я його знаю, коли він на дуель його викличе, добре це буде? Га?

— Ах, залиште мене, нащо ви всьому перешкодили! Нащо? нащо? хто вас просив? — кричала Наташа, підвівшись на дивані і злісно дивлячись на Марію Дмитрівну.

— Та чого ж ти хотіла? — вигукнула, знову розсердившись, Марія Дмитрівна.— Що ж, тебе замикали, чи що? Ну, хто ж йому перешкоджав до тебе додому їздити? Нащо ж тебе, як циганку яку, вивозити?.. Ну, завіз би він тебе, що ж ти думаєш, його б не знайшли? Батько твій, твій брат, чи наречений? А він мерзотник, негідник, ось що!

— Він кращий за всіх вас,— вигукнула Наташа, підводячись на лікоть.— Якби ви не заважали... Ах, Боже мій, що це, що це! Соню, за що? Ідіть звідси!..— І вона заридала так розпачливо, як оплакують люди лише те горе, причиною якого вони почувають самі себе. Марія Дмитрівна почала була знову говорити; та Наташа вигукнула: «Ідіть, ідіть, ви всі не любите мене, зневажаєте!..» І знову впала на диван.

Марія Дмитрівна ще якийсь час навчала розуму Наташу і переконувала її, що все це треба приховати від графа, що ніхто не знатиме нічого, якщо тільки Наташа візьме на себе все забути і ні перед ким не давати взнаки, що будь-що трапилось. Наташа не відповідала. Вона й не ридала більше, але її почало морозити і трусити. Марія Дмитрівна підклала їй подушку, накрила її двома ковдрами і сама принесла їй липового цвіту, та Наташа не озвалася.

— Ну, нехай спить,— сказала Марія Дмитрівна, йдучи з кімнати і думаючи, що вона спить. Але Наташа не спала і застиглим поглядом розширених очей на блідому обличчі дивилася просто перед себе. Цілу цю ніч Наташа не спала, і не плакала, і не розмовляла з Сонею, яка кілька разів вставала й підходила до неї.

Другого дня на сніданок, як і обіцяв граф Ілля Андрійович, він приїхав з підмосковної. Він був дуже веселий: справа з покупцем ішла на лад і ніщо вже не затримувало його у Москві і в розлуці з графинею, за якою він скучив. Марія Дмитрівна зустріла його і сказала, що Наташа дуже захворіла вчора, що посилали за лікарем, але що тепер їй краще. Наташа цього ранку не виходила зі своєї кімнати. З міцно стуленими потрісканими губами, з сухими застиглими очима, вона сиділа біля вікна і неспокійно вглядалася в тих, що проїжджали вулицею, і квапливо озиралася, коли хто входив до кімнати. Вона, очевидно, чекала вістей про нього, чекала, що він сам приїде або напише їй.

Коли граф увійшов до неї, вона стурбовано обернулась на звуки його чоловічих кроків, і обличчя її набрало попереднього холодного і навіть злого виразу. Вона навіть не підвелася назустріч йому.

— Що з тобою, мій ангеле, хвора? — спитав граф. Наташа помовчала.

— Так, хвора,— відповіла вона.

На тривожні графові запитання про те, чому вона така пригнічена і чи не трапилось чого-небудь з нареченим, вона запевняла його, що нічого не сталося, і просила його не турбуватись. Марія Дмитрівна підтвердила Наташині запевнення, що все гаразд. Граф по вдаваній хворобі, по глибокому засмученню дочки, по збентежених обличчях Соні і Марії Дмитрівни ясно бачив, що в його відсутність щось сталося; але йому так страшно було думати, що що-небудь ганебне трапилося з його любою дочкою,» він так любив свій веселий спокій, що уникав розпитів і все намагався запевнити себе, що нічого особливого не було, тільки печалився від того, що через її недугу відкладався їх від´їзд у село.

XIX

З дня приїзду дружини в Москву П´єр збирався поїхати куди-небудь, щоб тільки не бути з нею. Скоро після приїзду Ростових у Москву враження, яке справляла на нього Наташа, змусило його поквапитися здійснити свій намір. Він поїхав у Твер до вдови Йосипа Олексійовича, яка давно обіцяла дати йому папери небіжчика.

Коли П´єр повернувся в Москву, йому подали листа від Марії Дмитрівни; вона запрошувала його до себе у вельми важливій справі, що стосувалася Андрія Волконського та його нареченої. П´єр уникав Наташі. Йому здавалося, що його приязнь до неї глибша, ніж мала б бути приязнь жонатого чоловіка до нареченої свого друга. І якась доля раз у раз зводила його з нею.

«Що трапилось? І що їм до мене? — думав він, одягаючись, щоб їхати до Марії Дмитрівни.— Скоріше б приїхав князь Андрій і одружився з нею!» — думав П´єр по дорозі до Ахросимової. [...]

У передпокої Ахросимової лакей, знімаючи з П´єра шубу, сказав, що Марія Дмитрівна просять до себе у спальню.

Відчинивши двері до зали, П´єр побачив Наташу. Вона сиділа біля вікна, худа, бліда і зла. Оглянувшись на нього, вона насупилась і з виразом холодної гідності на обличчі вийшла з кімнати.

— Що сталося? — спитав П´єр, входячи до Марії Дмитрівни.

— Гарні справи,— відповіла Марія Дмитрівна.— П´ятдесят вісім років прожила на світі, такого сорому не бачила.— І, взявши з П´єра слово честі, що він збереже таємницю всього почутого від неї, Марія Дмитрівна Розповіла йому, що Наташа без відома батьків відмовила своєму нареченому і що причиною цієї відмови був Анатоль Курагін, з яким зводила її П´єрова дружина і з яким Наташа хотіла втекти, у відсутності свого батька, щоб таємно повінчатись.

П´єр, піднявши плечі і роззявивши рота, слухав те, що говорила Марія Дмитрівна, не вірячи своїм вухам. Щоб наречена князя Андрія, яку він так палко любив, ця раніш мила Наташа Ростова, проміняла Волконського на дурня Анатоля, уже жонатого (П´єр знав таємницю його одруження), і так закохалася в нього, щоб погодитися втекти з ним? — цього П´єр не міг зрозуміти і не міг собі уявити.

Милий образ Наташі, яку він знав з дитинства, не міг поєднатися в його душі з новим уявленням про її підлість, глупоту і жорстокість. Він згадав про свою дружину. «Всі вони однакові»,— сказав він сам до себе, думаючи про те, що не тільки на його долю припала печаль бути зв´язаним з гидкою жінкою. Проте йому до сліз жаль було князя Андрія, жаль було його гордості. І чим більше він жалів свого друга, тим з більшим презирством і навіть з відразою думав про цю Наташу, що з виразом такої холодної гідності щойно пройшла повз нього по залі. Він не знав, щ0 Наташина душа була сповнена відчаю, сорому, приниження і що вона не винна була в тому, що неусвідомлений вираз спокійної гідності та суворості був на її обличчі.

— Та як повінчатися? — промовив П´єр на слова Марії Дмитрівни.— Він не міг вінчатися: він жонатий!

— Чим далі, то гірше,— сказала Марія Дмитрівна. — Гарний хлопчина! Ото ж мерзотник! А вона чекає, другий день чекає! Принаймні чекати перестане, треба сказати їй.

Почувши від П´єра подробиці одруження Анатоля, виливши свій гнів на нього лайливими словами, Марія Дмитрівна сказала П´єру, для чого вона викликала його. Марія Дмитрівна боялася, щоб граф або Волконський, який міг з хвилини на хвилину приїхати, не викликали на дуель Курагіна, і тому вона мала намір приховати від них Наташину історію, а П´єра просила наказати від її імені його шуринові, щоб він виїхав з Москви і не смів показуватись їй на очі. П´єр обіцяв їй здійснити її бажання, тільки тепер зрозумівши небезпеку, що загрожувала і старому графові, і Миколі, і князеві Андрію. Коротко і точно виклавши йому свої вимоги, вона випустила його у вітальню. [...]

Марія Дмитрівна сказала Наташі про те, що Анатоль був жонатий. Наташа не хотіла вірити їй і вимагала підтвердження цього від самого П´єра. Соня розповіла це П´єру в той час, як вона проводила його коридором до Наташиної кімнати.

Наташа, бліда, сувора, сиділа біля Марії Дмитрівни і від самих дверей зустріла П´єра гарячково-блискучим, запитливим поглядом. Вона не усміхнулася, не кивнула йому головою, вона тільки затято дивилася на нього, і погляд її питав його лише про те, чи друг він для Анатоля, чи такий самий ворог, як і всі інші. Сам по собі П´єр, очевидно, не існував для неї.

— Наталіє Іллівно,— почав П´єр, опустивши очі з почуттям жалю до неї і з огидою до тієї операції, яку він мав робити,— правда це чи неправда — для вас повинно бути однаково, бо...

— То це неправда, що він жонатий?

— Ні, це правда.

— Він жонатий був і давно? — спитала вона.— Слово честі?

П´єр дав їй слово честі.

— Він ще тут? — спитала вона швидко.

— Так, я його щойно бачив.

Вона, очевидно, була неспроможна говорити і робила руками знаки, щоб ішли від неї.

XX

П´єр не залишився обідати, а зараз же вийшов з кімнати і поїхав. Він поїхав розшукувати по місту Анатоля Курагіна, від думки про якого тепер уся кров у нього приливала до серця, і йому важко було переводити дух. На горах, у циган, у Comoneno — його не було. П´єр поїхав до клубу. В клубі все йшло своїм звичаєм: гості, з´їхавшись обідати, сиділи групами і здоровалися з П´єром і розмовляли про міські новини. Лакей, привітавши його, повідомив, знаючи П´єрові знайомства і звички, що місце для нього залишено у маленькій їдальні, що князь Михайло Захарович у бібліотеці, а Павло Тимофійович не приїжджали ще. Один з П´єрових знайомих серед розмови про погоду спитав його, чи чув він, що Курагін викрав Ростову, як говорять у місті, чи правда це? П´єр, засміявшись, сказав, що це нісенітниця, бо він зараз оце від Ростових. Він питав усіх про Анатоля; йому сказав один, що не приїжджав ще, другий, що він обідатиме тут сьогодні. П´єру чудно було дивитися на цю спокійну, байдужу юрму людей, яка не знала, що робилося в нього в душі. Він пройшовся по залі, почекав, поки всі з´їхались, і, не дочекавшись Анатоля, не сів обідати, а поїхав додому.

Анатоль, якого він шукав, сьогодні обідав у Долохова і радився з ним про те, як виправити зіпсовану справу, йому здавалося, що конче треба побачитися з Ростовою. Увечері він поїхав до сестри, щоб переговорити з нею, в який спосіб влаштувати це побачення. Коли П´єр, марно об´їздивши всю Москву, повернувся додому, камердинер повідомив його, що князь Анатолій Васильович у графині. Вітальня графині була повна гостей.

П´єр, не здороваючись з дружиною, якої він не бачив після приїзду (вона більше, ніж будь-коли, ненависна була йому в цю хвилину), увійшов до вітальні і, побачивши Анатоля, підійшов до нього. [...]

Анатоль оглянувся на сестру і слухняно встав, готовий іти за П´єром. П´єр, узявши його за руку, шарпнув до себе і рушив до дверей.

Ввійшовши до свого кабінету, П´єр зачинив двері і звернувся до Анатоля, не дивлячись на нього.

— Ви обіцяли графині Ростовій одружитися з нею? Хотіли викрасти її?

— Дорогий мій,— відповів Анатоль по-французькому (як і точилася вся розмова),— я не вважаю себе зобов´язаним відповідати на допити, чинені в такому тоні.

Обличчя у П´єра, і до цього бліде, перекосилося від люті. Він схопив своєю великою рукою Анатоля за комір мундира і став трусити ним з боку на бік доти, поки обличчя в Анатоля не набрало достатнього виразу страху.

— Коли я кажу, що мені треба говорити з вами...— повторив П´єр.

— Ну що, це дурощі. Га? — сказав Анатоль, обмацуючи одірваного з сукном ґудзика від коміра.

— Ви негідник і мерзотник, і не знаю, що мене стримує від приємності розчерепити вам голову ось цим,— казав П´єр, висловлюючись так штучно тому, що він говорив по-французькому. Він взяв у руку важке прес-пап´є, погрозливо підняв і зараз же квапливо поклав його на місце.

— Обіцяли ви їй одружитися?

— Я, я, я не думав; а втім, я ніколи не обіцяв, бо...

П´єр перебив його.

— Є у вас листи її? Є у вас листи? — повторив П´єр, підступаючи д0 Анатоля.

Анатоль глянув на нього і зараз же, встромивши руку до кишені витягнув бумажника.

П´єр узяв поданого йому листа і, відштовхнувши стола, що стояв на його дорозі, повалився на диван.

— Я нічого не зроблю, не бійтеся,— сказав П´єр, відповідаючи на зляканий Анатолів жест.—Листи — раз,— сказав П´єр, наче повторюючи урок для самого себе.— Друге,— по хвилинній мовчанці говорив він далі, знову встаючи і починаючи ходити,— ви завтра повинні виїхати з Москви.

— Але ж як я можу...

— Третє,— не слухаючи його, продовжував П´єр,— ви ніколи ні слова не повинні говорити про те, що було між вами і графинею. Цього, я знаю, я не можу заборонити вам, але, коли у вас є іскра совісті...— П´єр кілька разів мовчки пройшов по кімнаті.

Анатоль сидів біля столу і, насупившись, кусав собі губи.

— Ви не можете не зрозуміти, нарешті, що крім вашого задоволення є щастя, спокій інших людей, що ви занапащуєте ціле життя лише тому, що вам хочеться повеселитись. Забавляйтеся з жінками, схожими на мою дружину,— з цими ви маєте право, вони знають, чого ви хочете від них. Вони озброєні проти вас тим самим досвідом розпусти; але обіцяти дівчині одружитися з нею... обдурити, викрасти... Як ви не розумієте, що це так само підло, як побити старого або дитину!..

П´єр замовк і глянув на Анатоля уже, не гнівним, а запитливим поглядом.

— Цього я не знаю. Га? — сказав Анатоль, підбадьорюючись у міру того, як П´єр переборював свій гнів. Нижня щелепа в Анатоля трошки тремтіла.— Цього я не знаю і знати не хочу,— сказав він, не дивлячись на П´єра,— але ви сказали мені такі слова: підло і таке інше, яких я, як чесна людина, нікому не дозволю.

П´єр здивовано дивився на нього, не можучи зрозуміти, чого йому треба.

— Хоч це й було віч-на-віч,—говорив далі Анатоль,— але я не можу...

— Що ж, вам треба сатисфакції? — глузливо спитав П´єр.

— Принаймні ви можете взяти назад свої слова. Га? Якщо ви хочете, щоб я виконав ваше бажання. Га?

— Беру, беру назад,— промовив П´єр,— і прошу вас пробачити мені.— П´єр глянув мимоволі на одірваний ґудзик,— І грошей, якщо вам треба на дорогу...— Анатоль усміхнувся.

Цей вираз боязкої і підлої усмішки, знайомий йому по дружині, викликав у П´єра спалах обурення.

— О, підла, безсердечна порода! — промовив він і вийшов з кімнати.

Другого дня Анатоль виїхав до Петербурга.

XXI

П´єр поїхав до Марії Дмитрівни, щоб повідомити про виконання її бажання — про вигнання Курагіна з Москви. Увесь дім був охоплений страхом і хвилюванням. Наташа була дуже хвора, і, як Марія Дмитрівна під секретом сказала йому, вона тієї самої ночі, коли її було повідомлено, що Анатоль жонатий, нишком дістала миш´яку і отруїлася. Ковтнувши його небагато, вона так злякалася, що розбудила Соню і сказала їй, що вона зробила. Вчасно було вжито належних заходів проти отрути, і тепер небезпека минулася; але Наташа була така слаба, що не можна було й думати везти її в село, тому послано за графинею. П´єр бачив розгубленого графа і заплакану Соню, але не міг бачити Наташу.

Цього дня П´єр обідав у клубі і з усіх боків чув розмови про спробу викрадення Ростової і завзято заперечував ці чутки, запевняючи всіх, що нічого не було, крім того, що його шуряк освідчився Ростовій і дістав відмову. П´єру здавалося, що на його обов´язку лежить приховати цю справу і відновити репутацію Ростової.

Він з острахом чекав на повернення князя Андрія і щодня заїжджав довідуватись про нього до старого князя.

Князь Микола Андрійович знав через m-lle Bourienne усі чутки, що ходили по місту, і прочитав ту записку до княжни Марії, в якій Наташа відмовляла своєму нареченому. Він здавався веселішим, ніж завжди, і дуже нетерпляче ждав сина.

Через кілька днів після від´їзду Анатоля П´єр одержав записку від князя Андрія. Волконський сповіщав його про свій приїзд і просив заїхати до нього.

Князь Андрій, приїхавши до Москви, в першу ж хвилину свого приїзду одержав від батька Наташину записку до княжни Марії, в якій вона відмовляла нареченому (записку цю викрала у княжни Марії і дала князеві m-lle Bourienne), і почув від батька з прибільшенням оповідання про викрадення Наташі.

Князь Андрій приїхав увечері напередодні. П´єр приїхав до нього на другий ранок. П´єр думав, що застане князя Андрія майже у тому ж стані, в якому була Наташа, і тому він був здивований, коли, ввійшовши до вітальні, почув з кабінету голосну мову князя Андрія, що жваво розповідав щось про якусь петербурзьку інтригу. Старий князь і ще хтось зрідка перебивали його. Княжна Марія вийшла назустріч П´єру. Вона зітхнула, показуючи очима на двері, де був князь Андрій, видно, бажаючи виявити своє співчуття до його горя; але П´єр бачив по обличчю княжни Марії, що вона рада і з того, що сталося, і з того, як її брат сприйняв звістку про зраду нареченої.

— Він сказав, що чекав цього,— промовила вона,— я знаю, що гордість його не дозволить йому виявити своє почуття, проте краще, значно краще він переніс це, ніж я чекала. Видно, так мало бути...

— Але невже остаточно усьому кінець? — сказав П´єр.

Княжна Марія здивовано подивилась на нього. Вона не розуміла навіть, як можна про це питати. П´єр увійшов до кабінету. Князь Андрій, не схожий на себе і очевидно поздоровілий, але з новою, поперечною зморшкою між бровами, в цивільному одязі стояв навпроти батька та князя Мещерського і гаряче, з енергійними жестами, сперечався.

[...] Коли князь Мещерський поїхав, князь Андрій узяв під руку П´єра і запросив його до кімнати, що була приділена для нього. В кімнаті було розстелене ліжко і повідчинювані чемодани та скрині. Князь Андрій підійшов до одного з чемоданів і вийняв шкатулку. Зі шкатулки він вийняв пачку в папері. Він усе робив мовчки і дуже швидко. Він підвівся і прокашлявся. Обличчя його було нахмурене і губи стулені.

— Пробач мені, якщо я тебе турбую...— П´єр зрозумів, що князь Андрій хотів говорити про Наташу, і на широкому обличчі його з´явився

вираз жалю і співчуття. Цей вираз П´єрового обличчя розсердив князя Андрія; він рішуче, дзвінко і неприємно заговорив далі:—Я дістав відмову від графині Ростової, і до мене дійшли чутки про те, що твій шуряк добивається її руки чи щось таке. Правда це?

— І правда і не правда,— почав П´єр, але князь Андрій перебив його.

— Ось її листи і портрет,— сказав він.

Він узяв пачку зі стола і дав П´єру.

— Віддай це графині... якщо ти побачиш її.

— Вона дуже хвора,— промовив П´єр.

— То вона ще тут? — сказав князь Андрій.— А князь Курагін? — спитав він швидко.

— Він давно виїхав. Вона була при смерті.

— Дуже жалкую, що вона хвора,— сказав князь Андрій. Він холодно, злісно, неприємно, як його батько, усміхнувся.

— Але добродій Курагін, виходить, не удостоїв своєї руки графиню Ростову? — сказав князь Андрій.

Він кілька разів фиркнув носом.

— Він не міг одружитися, бо він був жонатий,— сказав П´єр.

Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.

— А де ж він тепер перебуває, ваш шуряк, можу я довідатись? — спитав він.

— Він поїхав до Петер... а втім, я не знаю,—сказав П´єр.

— Ну, та це однаково,— промовив князь Андрій.— Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.

П´єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ще що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П´єр, застиглим поглядом дивився на нього.

— Слухайте, пам´ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі,— сказав П´єр,— пам´ятаєте про..?

— Пам´ятаю,— квапливо відповів князь Андрій,— я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу простити. Я не можу.

— Хіба можна це порівнювати?..— промовив П´єр.

Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:

— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти слідами цього добродія. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю... про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..

П´єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.

Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П´єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П´єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім´я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія. [...]

XXII

Цього ж вечора П´єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П´єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії

Дмитрівни.

— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кириловича,— сказала вона.

— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано,— сказала Марія Дмитрівна.

— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні,— сказала Соня.

Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.

— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього,— звернулась вона до П´єра. — І лаяти її духу не вистачає, така безпорадна, така безпорадна!

Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П´єр), стояла посеред вітальні. Коли П´єр з´явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.

П´єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.

— Петре Кириловичу,— почала вона говорити швидко,— князь Волконський був вам другом, він і є вам друг,— поправилась вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше).— Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас...

П´єр мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душі своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.

— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост... простив мені.— Вона замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.

— Так... я скажу йому,—промовив П´єр,—але...— Він не знав, що сказати.

Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П´єра.

— Ні, я знаю, що всьому кінець,— сказала вона поспішно.— Ні, цього не може бути ніколи. Мене мучить лише зло, яке я йому заподіяла. Скажіть тільки йому, що я прошу його простити, простити, простити мені за все...— Вона затрусилася усім тілом і сіла на стілець.

Ще ніколи не спізнане почуття жалості переповнило П´єрову душу.

— Я скажу йому, я все ще раз скажу йому,— промовив П´єр,— але... я бажав би знати одно...

«Що знати?» — спитав Наташин погляд.

— Я бажав би знати, чи любили ви...— П´єр не знав, як назвати Анатоля і почервонів, згадавши про нього,— чи любили ви цю погану людину?

— Не називайте його поганим,— сказала Наташа.— Але я нічого, нічого не знаю...— Вона знову заплакала.

І ще більше почуття жалості, ніжності і любові охопило П´єра. Він чув, як під окулярами його текли сльози, і сподівався, що їх не помітять.

— Не будемо більше говорити, мій друже,— сказав П´єр.

Таким чудним раптом здався Наташі цей його лагідний, ніжний, задушевний голос.

— Не будемо говорити, мій друже, я все скажу йому; але про одно прошу вас — вважайте мене своїм другом, і коли вам потрібна допомога, пора-

да, простогтреба буде вилити свою душу будь-кому — не тепер, а коли у вас ясно буде на душі,— згадайте про мене.— Він узяв і поцілував g руку.— Я щасливий буду, якщо спроможний буду...— П´єр збентежився

— Не говоріть зі мною так: я не варта цього! — вигукнула Наташа і хотіла піти з кімнати, але ГІ´єр затримав її за руку. Він знав, що йому треба ще щось сказати їй. Але коли він сказав це, він здивувався сам зі своїх слів.

— Перестаньте, перестаньте, ціле життя попереду для вас,— сказав

він.

— Для мене? Ні! Для мене все пропало,—сказала вона соромливо і самопринижено.

— Усе пропало? — повторив він.— Якби я був не я, а найвродливіший, найрозумніший і взагалі найкращий чоловік у світі, і був би вільний, я б цієї ж хвилини на колінах просив би руки і любові вашої.

Наташа вперше після багатьох днів заплакала слізьми вдячності та зворушення і, глянувши на П´єра, вийшла з кімнати.

П´єр теж слідом за нею майже вибіг до передпокою, стримуючи сльози зворушення і щастя, що душили його; не попадаючи в рукави, одягнув шубу і сів у сани.

— Тепер куди накажете? — спитав кучер.

«Куди? — спитав себе П´єр,— Куди ж можна їхати тепер? Невже до клубу чи в гості?» Усі люди здавались такими жалюгідними, такими убогими порівняно до того почуття зворушення і любові, яке він переживав; порівняно до того розм´якшеного, вдячного погляду, яким вона востаннє крізь сльози глянула на нього.

— Додому,— сказав П´єр і, незважаючи на десять градусів морозу, розгорнув поли ведмежої шуби на своїх широких, сповнених радості грудях.

Було морозно і ясно. Над грязькими напівтемними вулицями, над чорними дахами стояло темне зоряне небо. П´єр, тільки дивлячись на небо, не почував образливої низькості усього земного в порівнянні з височінню, на якій була його душа. При в´їзді на Арбатську площу величезний простір зоряного темного неба відкрився П´єровим очам. Майже на середині цього неба над Пречистенським бульваром, оточена, обсипана з усіх боків зорями, але відрізняючись від усіх близькістю до землі, білим сяйвом і довгим, піднятим вгору хвостом, стояла величезна яскрава комета 1812 року, та сама комета, що віщувала, як говорили, всякі жахи і кінець світу. Але у П´єра ясна зоря ця з довгим променистим хвостом не викликала ніякого страшного почуття. Навпаки, П´єр радісно, мокрими від сліз очима дивився на цю світлу зорю, яка наче, з невимовною швидкістю пролетівши безмежні простори по параболічній лінії, раптом, як стріла, що вп´ялася в землю, вліпилася тут у одно вибране нею місце на чорному небі і зупинилась, енергійно піднявши вгору хвоста, сяючи і граючи своїм білим світлом між незчисленними іншими мерехтливими зорями. П´єру здавалось, що ця зоря цілком відповідна до того, що було в його розквітлій до нового життя, полагіднілій і підбадьореній душі.



|
:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС