Уже перепадав сніжок, ранкові приморозки заковували змочену осінніми дощами землю. [...] Русак уже до половини затерся (перелиняв), лисячі виводки починали розбрідатися і молоді вовки були більші за собаку. Був найкращий мисливський час. Собаки завзятого молодого мисливця Ростова вже не тільки увійшли в мисливське тіло, а й підбились так, що загальна рада мисливців вирішила три дні дати відпочити собакам, і 16 вересня іти у від´їзд, починаючи з Діброви, де був незайманий вовчий виводок.

У такому стані були справи 14 вересня. Цілий цей день вся мисливська справа була вдома; було морозно і колючо, але звечора стало хмурніти і відлигло. 15 вересня, коли молодий Ростов уранці в халаті виглянув у вікно, він побачив такий ранок, що кращого нічого не могло бути для полювання: наче небо тануло і без вітру спускалось на землю. Єдиним рухом у повітрі був повільний рух згори донизу мікроскопічних крапель мжички чи туману. На голому вітті саду висіли прозорі краплі і падали на щойно опале листя. Земля на городі, як мак, глянсувато-мокро чорніла і на недалекій відстані зливалася з тьмяним і вологим покровом туману. Микола вийшов на мокрий з нанесеним болотом ґанок; пахло прив´ялим лісом і собаками. Чорноряба широкозада сука Милка з великими чорними банькатими очима, побачивши господаря, встала, потягнулась назад і лягла по-русачому, потім зненацька скочила й лизнула його просто в ніс і вуса. Другий хорт, побачивши господаря з квітникової доріжки, вигинаючи спину, рвучко кинувся до ґанку і, піднявши хвоста, став тертися об Миколові ноги.

—     О гей! — пролунав у цей час той незрівнянний мисливський поклик, що поєднує в собі і найглибший бас, і найтонший тенор; і з-за рогу вийшoв доїжджачий і ловчий Данило, по-українському під скобку обстрижений, сивий, зморшкуватий мисливець з гнутим гарапником у руці і з тим виразом незалежності та презирства до всього на світі, що буває тільки У мисливців. Він скинув свою черкеську шапку перед паничем і презирливо подивився на нього. Презирство це не було образливим для панича: Микола знав, що цей Данило, до всього ставлячись з презирством і стоячи над усім, проте є його кріпак і мисливець.

—     Даниле! — сказав Микола, боязко почуваючи, що видиво цієї мисливської погоди, цих собак і мисливця вже проймає його тим непереборним мисливським почуттям, в якому людина забуває всі попередні наміри, як закоханий у присутності своєї коханої.

—     Що звелите, ваше сіятельство? — спитав протодияконський охриплий від порськання бас, і двоє чорних блискучих очей глянули спідлоба на замовклого панича. «Що, хіба не витримаєш?» — наче сказали ці двоє очей.

—     Гарний деньок, га? І гонити, і верхи літати, га? — сказав Микола, чухаючи Милку за вухами. Данило не відповів і покліпав очима.

—     Уварку посилав послухати на світанку,— сказав його бас по хвилині мовчання,— каже, в Отрадненський запуст перевела, там вили. (Перевела — означало, що вовчиця, про яку вони обидва знали, перейшла з дітьми в отрадненський ліс — невелике відокремлене місце за дві версти від садиби.)

—     А їхати ж треба? — сказав Микола.— Зайди-но до мене з Уваркою.

—     Як накажете!

—     То почекай же з годуванням.

—     Слухаю.

Через п´ять хвилин Данило з Уваркою стояли у великому Миколовому кабінеті. Незважаючи на те, що Данило був невеликий на зріст, присутність його в кімнаті справляла таке враження, ніби бачиш коняку чи ведмедя на підлозі між меблею в обстановці людського життя. Данило сам це почував і, як звичайно, стояв біля самих дверей, намагаючись говорити тихо, не рухатись, щоб не поламати як-небудь панських покоїв, і поспішаючи все сказати і вийти на простір, з-під стелі під небо.

Закінчивши розпити і випитавши визнання Данила, що собаки нічого (Данилові й самому хотілось їхати), Микола сказав сідлати. Але тільки-но Данило хотів вийти, як до кімнати увійшла швидкими кроками Наташа, ще не причесана і не одягнута, у великій няниній хустці. Петя вбіг разом з нею.

—     Ти їдеш? — спитала Наташа.— Я так і знала! Соня казала, що не поїдете. Я знала, що сьогодні такий день, що не можна не їхати.

—     їдемо,— неохоче відповів Микола, якому сьогодні не хотілось брати Наташу і Петю, бо він мав намір розпочати серйозне полювання.— Ідемо, та тільки по вовків: тобі нудно буде.

—     Ти знаєш, що це найбільша моя втіха,— сказала Наташа. [...]

IV

Старий граф, який завжди держав величезне мисливське господарство, а тепер передав його усе цілком у синові руки, цього дня, 15 вересня, розвеселившись, зібрався сам теж виїхати.

Через годину все мисливське господарство було біля ґанку. Микола зі строгим і серйозним виглядом, мовляв, нема часу тепер морочитися дрібницями, пройшов повз Наташу і Петю, які щось розповідали йому. Він оглянув усе, послав наперед зграю і мисливців у заїзд, сів на свого каштанового Донця і, підсвистуючи собак своєї зграї, рушив через тік у поле, що вело до Отрадненського запусту. Коня старого графа, буланого, якого називали Вифлянкою, вів графський стременний, а сам він мав прямо виїхати у дрожці на залишений для нього лаз.

Усіх гончаків виведено було п´ятдесят чотири собаки, під якими виїхало доїжджачих і вижлятників шість чоловік. При хортах було, крім панів, вісім чоловік, за якими гасало понад сорок хортів, отож з панськими зграями вийшло в поле коло ста тридцяти собак і двадцяти кінних мисливців.

Кожен собака знав господаря і кличку. Кожен мисливець знав своє діло, місце і призначення. Тільки-но вийшли за огорожу, всі без галасу і розмов, рівномірно і спокійно розтяглися по дорозі й по полю, що вели до отрадненського лісу. [...]

Коли від´їхали з версту, назустріч Ростовим з туману з´явилося ще п´ять вершників з собаками. Попереду їхав бадьорий гарний старик з великими сивими вусами.

—Здрастуйте, дядечку,— сказав Микола, коли старий під´їхав до нього.

—     Чисте діло марш!.. Так і знав,— заговорив дядечко (це був далекий родич, небагатий сусіда Ростових),— так і знав, що не втерпиш, і добре, що їдеш. Чисте діло марш! (Це була улюблена дядечкова примовка.) Бери запуст зараз, а то мій Гірчик доніс, що їлагіни з собаками в Корниках стоять; вони в тебе — чисте діло марш! — під носом виводок візьмуть.

—     Туди ж і йду. Що ж, звалити зграї? — спитав Микола.— Звалити...

Гончаків з´єднали в одну зграю, і дядечко з Миколою далі їхали поруч. Наташа, закутана хустками, з-під яких видно було збуджене, з блискучими очима обличчя, під´їхала до них у супроводі Петі і мисливця Михайла, що не відставали від неї, та берейтора, приставленого за няньку при ній. Петя чомусь сміявся, бив і смикав свого коня. Наташа гарно і впевнено сиділа на своєму вороному Арабчику і твердою рукою без зусилля осадила його. [...]

—     Ви, дядечку, не думайте, що ми заважатимемо кому-небудь,— сказала Наташа.— Ми станемо на своєму місці й не поворухнемося.

—     І добре діло, графинечко,— сказав дядечко.— Тільки з коня он не впадіть,— додав він,— а то — чисте діло марш! — ні на чому ж триматися. [...]

Худий, з запалими щоками Чекмар, влаштувавши свої справи, поглядав на пана, з яким він жив тридцять років душа в душу, і, розуміючи його приємний настрій, чекав приємної розмови. Ще одна, третя особа під´їхала обережно (видно, вже вона була навчена) з-за лісу і зупинилася позад графа. Особою цією був старик з сивою бородою, в жіночому капоті і в високому ковпаку. Це був блазень Настасія Іванівна.

—     Ну, Настасіє Іванівно,— підморгуючи до нього, пошепки сказав граф,— ти тільки відтупай звіра, тобі Данило всипле.

—     Я сам... не ликом шитий,— сказав Настасія Іванівна.

—     Шшшш! — зашипів граф і обернувся до Семена.

—     Наталію Іллівну бачив? — спитав він Семена.— Де вона?

—     Вони з Петром Іллічем від Жарових бур´янів стали, — відповів Семен усміхаючись.— Теж, дами, а швору велику мають.

—     А ти дивуєшся, Семене, як вона їздить... га? — сказав граф,— Хоч би й мужчині так!

—     Чом би й не дивуватись? Сміливо, ловко!

—     А Микола де? Над Лядовським верхом, чи що? — все пошепки питав граф.

—     Так точно. Вже ж вони знають, де стати. Так тонко їзду знають, що ми з Данилом іноді дивом дивуємось,— казав Семен, знаючи, чим догодити панові.

—     Гарно їздить, га? А на коні ж то який, га?

—     Картину писати! Як нещодавно з Заварзинських бур´янів вигнали лиса. Вони переймати стали, від хащів, страх — кінь тисяча карбованців, а їздцеві ціни нема. Еге ж, такого молодця пошукати!

—     Пошукати...— повторив граф, очевидно жалкуючи, що кінчилась так скоро Семенова промова.— Пошукати,— сказав він, одгортаючи поли шубки і виймаючи табакерку.

—     Недавно як від обідні в усій регалії вийшли, то Михайло он Сидорович...— Семен не доказав, почувши гамір гонів з підвиванням не більше як двох чи трьох гончаків, що ясно розлягався в тихому повітрі. Він, нахиливши голову, прислухався і мовчки погрозив панові.— На виводок натрапили...— прошепотів він,— просто на Лядовський повели.

Граф, забувши стерти усмішку з обличчя, дивився перед себе вдалину вздовж перемички і, не нюхаючи, тримав у руці табакерку. Зараз же за гавканням собак стало чутно голос по вовкові, поданий у басовитий ріг Данила; зграя приєдналась до першцх трьох собак, і чутно було, як заревіли, заливаючись, голоси гончаків, з тим особливим підвиванням, що правило за ознаку гонів по вовкові. Доїжджачі вже не порськали, а улюлюкали, і з-за всіх голосів вирізнявся голос Данила, то басовитий, то пронизливо тонкий. Данилів голос, здавалося, наповняв увесь ліс, виходив з лісу і звучав далеко в полі. [...]

Граф оглянувся і праворуч побачив Митьку: той витріщеними очима дивився на графа і, піднявши капелюха, показував уперед, на другий бік.

—     Пильнуй! — закричав він таким голосом, що видно було, що це слово давно вже мучило його, просячись на язик. І помчав, випустивши собак у напрямі до графа.

Граф і Семен вилетіли з узлісся і ліворуч од себе побачили вовка; він, м´яко перевалюючись, тихим скоком підбігав лівіше від них до того ж таки узлісся, біля якого вони стояли. Собаки люто виснули і, зірвавшись зі шворок, полетіли до вовка повз ноги коней.

Вовк припинився, з зусиллям, як хворий на жабу, повернув свою лобату голову до собак і, так само м´яко перевалюючись, стрибнув один раз, другий і, махнувши поліном (хвостом), зник в узліссі. Тієї ж хвилини з протилежного узлісся з ревом, схожим на плач, розгублено вискочив один, другий, третій гончак, і вся зграя помчала полем, тим самим місцем, де проліз (пробіг) вовк. Услід за гончаками розійшлись кущі ліщини і з´явився бурий, почорнілий від поту кінь Данила. На довгій спині його клубком, падаючи вперед, сидів Данило без шапки з сивим, скуйовдженим волоссям над червоним, спітнілим обличчям.

— Улюлюлю, улюлю!..—кричав він. Коли він побачив графа, в очах його сяйнула блискавка.

— Ж...! — крикнув він, погрожуючи піднятим гарапником графові.

— Про...ли вовка он!., мисливці! — І ніби не удостоюючи збентеженого, зляканого графа дальшою розмовою, він з усією злістю, приготовленою на графа, ударив по запалих мокрих боках^бурого коня і полетів

за гончаками. Граф, як покараний, стояв, оглядаючись і намагаючись усмішкою викликати в Семена жаль до свого становища. Але Семена вже не було: він в об´їзд через кущі переймав вовка від засіки. З двох боків так само навперейми звірові мчали псарі. Та вовк пішов кущами і жоден мисливець не перехопив його.

V

Микола Ростов тимчасом стояв на своєму місці, чекаючи звіра. По наближенню і віддаленню гонів, по звуках голосів відомих йому собак, по наближенню, віддаленню і підвищенню голосів доїжджачих він почував те, що діялося в острові. Він знав, що в острові були прибулі (молоді) і здорові (старі) вовки; він знав, що гончаки розбились на дві зграї, що де-небудь цькували і що трапилось що-небудь недобре. Він кожної секунди чекав на свій бік звіра. Він робив тисячі різних припущень про те, як і з якого боку побіжить звір і як він цькуватиме його. Надія змінювалась розпачем. Кілька разів він звертався до Бога з благанням про те, щоб вовк вийшов на нього; він молився з тим гарячим і довірливим почуттям, з яким моляться люди в час великого хвилювання, залежного від зовсім незначної причини. «Ну, хіба тобі важко,— казав він до Бога,— зробити це для мене! Знаю, що ти великий і що гріх тебе просити про це; але змилуйся, зроби, щоб на мене виліз здоровий і щоб Карай на очах у дядечка, який он звідти дивиться, вліпився йому мертвою хваткою в горло». Тисячу разів за ці півгодини упертим, напруженим і неспокійним поглядом оглядав Ростов узлісся з двома рідкими дубами над осиковим підліском, і яр з розмитим краєм, і шапку дядечка, що трішечки виднівся з-за куща праворуч.

«Ні, не буде цього щастя,— думав Ростов,— а хіба ж то важко! Не буде! Мені завжди, і в картах, і на війні, в усьому не щастить». Аустерліц і Долохов, яскраво, але швидко змінюючись, мигали в його уяві. Тільки б один раз у житті зацькувати старого вовка, і більшого я не бажаю!» — думав він, напружуючи слух і зір, оглядаючись ліворуч і знову праворуч і прислухаючись до найменших відтінків у гаморі гонів. Він глянув знову праворуч і побачив, що голим полем назустріч йому біжить щось. Ні, цього не може бути!» — подумав Ростов, важко зітхаючи, як зітхає людина, коли справджується те, чого довго чекала вона. Сталося величезне щастя — і так просто, без галасу, без блиску, без ознаменування. Ростов не вірив своїм очам, і сумнів цей тривав понад секунду. Вовк біг уперед і важко перестрибнув через вибоїну, що була на його дорозі. Це був старий звір, з сивою спиною і з наїженим червонуватим черевом. Він біг неквапливо, очевидно певний, що ніхто не бачить його. Ростов, не дихаючи, оглянувся на собак. Вони лежали, стояли, не бачачи вовка і нічого не розуміючи. Старий Карай, повернувши голову і вишкіривши жовті зуби, сердито розшукував блоху, клацав ними на задніх стегнах.

— Улюлюлю,— пошепки, відкопилюючи губи, промовив Ростов. Собаки, дзенькнувши кільцями нашийників, посхоплювались, нашорошивши вуха.

Карай почухав своє стегно і встав, нашорошивши вуха і злегка махнувши хвостом, на якому висіли клапті шерсті.

Пускати? не пускати?» — казав сам до себе Микола в той час, як вовк наближався до нього, віддалюючись од лісу. Раптом уся вовкова фізіономія змінилася; він здригнувся, побачивши ще певно ніколи не бачені людські очі, спрямовані на нього, і, трошки повернувши до мисливця

голову» зупинився — назад чи вперед? «Е! все одно, вперед!..» — видно, наче сказав він сам до себе і пустився вперед, уже не оглядаючись, м´яким, рідким, вільним, але рішучим скоком.

Улюлю!..— не своїм голосом закричав Микола, і сам собою прожогом полетів його добрий кінь з гори, перескакуючи через водориї навперетин вовкові; і ще швидше, випередивши його, полетіли собаки. Микола „е чув ні свого крику, не почував, що він мчить, не бачив ні собак, ні щісця, по якому він мчить; він бачив тільки вовка, який, посиливши свій біг, скакав, не змінюючи напряму, улоговиною. Перша з´явилася поблизу від звіра чорноряба, широкозада Милка і стала наближатись до вовка. Ближче, ближче... ось вона наздогнала його. Але вовк ледь покосився на неї, і замість того, щоб наддати, як це вона завжди робила, Милка раптом, піднявши хвоста, стала упиратися на передні ноги.

— Улюлюлюлю! — кричав Микола.

Червоний Любим вискочив з-за Милки, навальне кинувся на вовка і схопив його за стегна, але в ту ж мить злякано перескочив на другий бік. Вовк присів, клацнув зубами і знову підвівся і поскакав уперед у супроводі всіх собак, що бігли на відстані одного аршина, не наближаючись до нього.

«Втече! Ні, це неможливо»,— думав Микола, не перестаючи кричати охриплим голосом. [...]

Микола не бачив і не чув Данила доти, поки повз самого нього не пропихкав, важко дихаючи, бурий, і він почув звук падіння тіла і побачив, що Данило вже лежить усередині між собаками, на заду вовка, намагаючись спіймати його за вуха. Очевидно було і для собак, і для мисливців, і для вовка, що тепер усьому кінець. Звір, злякано прищуливши вуха, намагався підвестись, але собаки обліпили його. Данило підвівся, зробив падаючий крок і всією вагою, наче лягаючи відпочивати, повалився на вовка, хапаючи його за вуха.

Микола хотів колоти, але Данило прошептав: «Не треба, зіструнимо», — і, змінивши положення, наступив ногою вовкові на шию. В пащу вовкові заклали кийка, зав´язали, ніби загнуздавши його шворою, зв´язали ноги, і Данило разів зо два з одного боку на другий перекинув вовка.

Зі щасливими, змученими обличчями завдали вони живого старого вовка на коня, що шарахав і пирхав, і в супроводі собак, які скавуліли на звіра, повезли до того місця, де мали всі зібратися. Молодих двох узяли гончаки і трьох — хорти. Мисливці з´їхалися зі своєю здобиччю і з пригодами, і всі підходили дивитись на старого вовка, який, звісивши свою лобату голову з закушеним кийком у роті, великими скляними очима дивився на всю цю юрму собак і людей навколо себе. Коли його зачіпали, він, здригаючись зав´язаними ногами, дико і разом з тим просто дивився на всіх. Граф Ілля Андрійович теж під´їхав і торкнув вовка.

— О, здоровенний який,— сказав він.— Старий, га? — спитав він Данила, що стояв біля нього.

— Старий, ваше сіятельство,— відповів Данило, квапливо скидаючи Шапку.

VII

[...] Микола опинився так далеко від дому, що він прийняв пропозицію дядечка залишити людей з кіньми й собаками на нічліг у нього, в дядечка, в його селі Михайлівці.

— І якби заїхали до мене—чисте діло марш! — сказав дядечко,— ще краще було б. Бачите, погода мокра,— говорив дядечко,— відпочили б графинечку б одвезли на дрожці.— Дядечкову пропозицію було прийнято, за дрожкою послали мисливця в Отрадне; і Микола з Наташею і Петею поїхали до дядечка.

Душ із п´ять двораків, чоловіків і хлопців, вибігло на парадний ґанок зустрічати пана. Десятки жінок, старих, великих і малих, виставилися з чорного ґанку назустріч мисливцям. Присутність Наташі, жінки, панни на коні, довела цікавість дядечкових двораків до того, що багато хто, не соромлячись її самої, підходив до неї, заглядав їй в очі і при ній робив свої зауваження про неї, наче це була якась виставлена на показ дивина, а не людина, яка може чути й розуміти, що говорять про неї.

— Аринко, глянь-но, бочком сидить! Сама сидить, а поділ метляється... Бач, і ріжок!

— Матінко рідна, ножик он!

— Ач татарка!

— Як же ти не перекинулась через голову? — питала найсміливіша, просто вже звертаючись до Наташі.

Дядечко зліз з коня біля ґанку свого дерев´яного зарослого садом будиночка і, оглянувши своїх домочадців, крикнув владно, щоб зайві відійшли і щоб було зроблено все потрібне для прийому гостей з кіньми й собаками.

Усе розбіглося. Дядечко зняв Наташу з коня і за руку повів її хиткими дощаними східцями ґанку.[...]

— Оце графиня молода — чисте діло марш! Другої такої не доводилось бачити! — сказав він, подаючи одну люльку з довгим цибухом Ростову, а другий короткий, обрізаний цибух закладаючи звичним жестом між три пальці.

— День від´їздила, це й для чоловіка неабищо, і як нічого й не було!

Незабаром після дядечка відчинила двері,— чутно було по кроках,—

боса дівка, і в двері з великим заставленим підносом у руках ввійшла товста, рум´яна, гарна жінка років сорока, з подвійним підборіддям і з повними, рум´яними губами. В очах її і в кожному русі була гостинна статечність і привабливість, коли вона оглянула гостей і з привітною усмішкою шанобливо вклонилася їм. Незважаючи на опасистість більше ніж звичайну, що змушувала її виставляти вперед груди й живота і назад відкидати голову, жінка ця (дядечкова економка) ступала незвичайно легко. Вона підійшла до столу, поставила піднос і спритно своїми білими пухлими руками зняла й розставила по столу пляшки, закуски й угощення. Закінчивши з цим, вона відійшла і з усмішкою на обличчі стала біля дверей. «Ось яка я! Тепер розумієш дядечка?» — сказала Ростову її поява. Чом би й не розуміти: не тільки Ростов, але й Наташа зрозуміла дядечка — і значення насуплених брів, і щасливої, самовдоволеної усмішки, що трішечки морщила його губи в той час, як увіходила Онисія Федорівна. На підносі були наливки, травник, грибки, коржики з чорної муки на сколотинах, сотовий мед, мед варений і шипучий, яблука, горіхи сирові і пряжені і горіхи в медові. Потім Онисія Федорівна принесла і варення на медові і на цукрі, і шинку, і курку, щойно засмажену.

Все це було господарства, збору і варіння Онисії Федорівни. Все це і пахло, і чимось нагадувало, і мало смак Онисії Федорівни. Все чимось нагадувало соковитість, чистоту, білість і приємну усмішку.

— Поїжте, панночко-графинечко,— примовляла вона, подаючи Наталі то те, то те. Наташа їла все, і їй здавалося, що таких коржиків на сколотинах, з таким букетом варень, горіхів на медові і такої курки ніколи вона ніде не бачила й не їла. Онисія Федорівна вийшла. Ростов з дядечком, запиваючи вечерю вишневою наливкою, розмовляли про минуле і про майбутнє полювання, про Ругая та про їлагінських собак. Наташа з блискучими очима рівно сиділа на дивані, слухаючи їх. Кілька разів вона намагалася розбудити Петю, щоб дати йому поїсти чого-небудь, але він говорив щось незрозуміле, очевидно, не прокидаючись. Наташі так весело було на душі, так гарно в цій новій для неї обстановці, що вона тільки боялася, що занадто скоро за нею приїде дрожка. Після випадково виниклої мовчанки, як це майже завжди буває у людей, що вперше приймають у своєму домі своїх знайомих, дядечко сказав, відповідаючи на думку, яка була в його гостей:

— Отак і доживаю свого віку... Помреш,— чисте діло марш! — нічого не залишиться. Нащо ж бо і Бога гнівити.

Обличчя в дядечка було дуже показне і навіть гарне, коли він говорив це. Ростов мимоволі згадав у цю хвилину все, що він гарного чув від батька та сусідів про дядечка. Дядечко в усій околиці губернії мав репутацію дуже благородного і некорисливого дивака. Його закликали розсуджувати родинні справи, йому доручали виконувати духівниці, йому довіряли таємниці, його обирали суддею і на інші посади, але від громадської служби він завжди вперто відмовлявся, осінь і весну проводячи в полях на своєму буланому коні, зиму сидячи вдома, влітку лежачи у своєму зарослому саду.

— Чому ж ви не служите, дядечку?

— Служив, та кинув. Не годжуся, чисте діло марш,— я нічого не розберу. Це ваша справа, а в мене розуму не вистачить. От щодо полювання інша річ,— це чисте діло марш! Одчиніть-но двері он,—крикнув він.— Нащо зачинили! — Двері в кінці коридора (який дядечко називав колідор) вели в холостяцьку — мисливську: так називалася челядня для мисливців. Босі ноги швидко зашльопали, і невидна рука відчинила двері до мисливської. З коридора ясно стало чутно звуки балалайки, на якій грав, очевидно, який-небудь майстер цього діла. Наташа вже давно прислухалася до цих звуків і тепер вийшла в коридор, щоб чути їх ясніше.

— Це в мене мій Митька-кучер... Я йому купив добру балалайку, люблю,— сказав дядечко. У дядечка було заведено, щоб, коли він приїжджає з полювання, у холостяцькій — мисливській Митька грав на балалайці. Дядечко любив слухати цю музику.

— Як гарно! Далебі, чудово,—сказав Микола з якоюсь мимовільною зневагою, наче йому совісно було признатися в тому, що йому дуже приємні ці звуки.

— Як чудово? — докірливо сказала Наташа, почуваючи тон, яким сказав це брат. — Не чудово, а це ж розкіш що таке! — Як дядечкові грибки, мед та наливки здавались їй найкращими в світі, так само і ця пісня в цю хвилину здавалась їй чимось неперевершено чарівним.

— Ще, будь ласка, ще,— сказала Наташа у двері, як тільки замовкла балалайка. Митька настроїв і знову задеренчав Бариню з переборами і з перехватами. Дядечко сидів і слухав, схиливши голову набік, з ледь помітною усмішкою. Мотив Барині повторився разів зо сто. Кілька разів балалайку настроювали, і знову деренчали ті самі звуки, і слухачам не

набридало, тільки хотілося ще і ще чути цю гру. Онисія Федорівна уві. йшла і сперлася своїм опасистим тілом на одвірок.

— Слухаєте? — шанобливо звернулася вона до Наташі з усмішкою, надзвичайно схожою на. усмішку дядечка.— Він у нас гарно грає,— сказала вона.

— Ось у цьому коліні не те робить,— раптом з енергійним жестом сказав дядечко,— Тут розсипати треба — чисте діло марш — розсипати!

— А ви хіба вмієте? — спитала Наташа. Дядечко, не відповідаючи, усміхнувся.

— Подивись-но, Онисенько, чи струни цілі на гітарі? Давно вже в руки не брав, чисте діло марш! закинув.

Онисія Федорівна охоче пішла своєю легкою ходою виконати доручення свого господаря і принесла гітару.

Дядечко, ні на кого не дивлячись, здмухнув порох, кощавими пальцями стукнув по верху гітари, настроїв і краще сів у кріслі. Він узяв (трохи театральним жестом, відставивши лікоть лівої руки) гітару вище шийки і, підморгнувши Онисії Федорівні, почав не Бариню, а взяв один звучний, чистий акорд і розмірене, спокійно, але твердо став у дуже повільному темпі вигравати відому пісню: «По у-ли-и-ице мостовой». Разом, у такт, з тією статечною веселістю (тією самою, якою віяло від усієї істоти Онисії Федорівни), заспівав у душі в Миколи і Наташі мотив пісні. Онисія Федорівна зашарілась і, закрившись хусточкою, сміючись вийшла з кімнати. Дядечко і далі чисто, старанно і енергійно-твердо вигравав пісню, новим натхненним поглядом дивлячись на те місце, з якого пішла Онисія Федорівна. Ледь-ледь щось сміялося в його обличчі, з одного боку під сивим вусом; особливо сміялось тоді, коли далі розходилась пісня, прискорювався такт і в місцях переборів відривалося щось.

— Чарівно, чарівно, дядечку! Ще, ще! — вигукнула Наташа, як тільки він кінчив. Вона, схопившись з місця, обняла дядечка й поцілувала його.— Миколенька, Миколенька! — казала вона, оглядаючись на брата і ніби питаючи його: що ж це таке?

Миколі теж дуже подобалась дядечкова гра. Дядечко вдруге заграв пісню. Усміхнене обличчя Онисії Федорівни з´явилося знов у дверях, і з-за неї й інші обличчя... «За холодной ключевой, кричит девица, по-стой!» — грав дядечко, зробив знову спритний перебір, відірвав і ворухнув плечима.

— Ну, ну, голубчику, дядечку,— таким благальним голосом застогнала Наташа, немов життя її залежало від цього. Дядечко встав, і наче в ньому було двоє людей — один з них серйозно усміхнувся з веселуна, а веселун зробив наївний і акуратний вступ до танцю.

— Ну, небого! — вигукнув дядечко, відірвавши акорд і махнувши до Наташі тією ж рукою.

Наташа зняла з себе хустку, що була накинута на ній, забігла перед дядечка і, взявшись у боки, повела плечима і стала.

Де, як, коли ця графинечка, яку виховала емігрантка-француженка, увібрала в себе з того російського повітря, що ним вона дихала, цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, що їх pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, не наслідовні, не студійованії російські, саме їх і чекав від неї дядечко. Тільки-но вона стала, усміхнулась урочисто, гордо і хитро-весело, перший страх, що охопив був Миколу і всіх присутніх, страх, що вона не те зробить, пройшов, і вони вже милувалися нею.

Вона зробила те саме і так точно, так цілком точно це зробила, що Онисія Федорівна, яка зараз же подала їй конче потрібну для її діла хустку, крізь сміх пустила сльозу, дивлячись на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, у шовкові і в оксамиті виховану графиню, яка вміла зрозуміти все те, що було і в Онисії, і в батькові Онисії, і в тітці, і в матері, і в кожному росіянинові.

— Ну, графинечко, чисте діло марш! — радісно сміючись, сказав дядечко, закінчивши танець.— От так небога! Це б тільки чоловіка тобі бравого вибрати, чисте діло марш.

— Уже вибраний,— сказав усміхаючись Микола.

— О? — промовив здивовано дядечко, дивлячись запитливо на Наташу. Наташа, щасливо усміхаючись, ствердно кивнула головою.

— Ще й який! — сказала вона. Але тільки-но вона сказала це, інший, новий лад думок і почуттів знявся в ній. Що означала Миколова усмішка, коли він сказав «уже вибраний»? Радий він з цього чи не радий? Він наче думає, що мій Волконський не прийняв би, не зрозумів би цієї нашої радості. Ні, він би все зрозумів. «Де він тепер?» — подумала Наташа, і обличчя її раптом стало серйозним. Але це тривало лише одну секунду. «Не думати, не сміти думати про це»,— сказала вона собі і, усміхаючись, підсіла знову до дядечка, просячи його заграти ще що небудь. [...]

О десятій годині за Наташею і Петею приїхали лінійка, дрожка і троє верхових, посланих розшукувати їх. Граф і графиня не знали, де вони, і дуже турбувалися, як сказав посланий.

Петю перенесли й поклали, як мертве тіло, в лінійку; Наташа з Миколою сіли на дрожку. Дядечко закутував Наташу і прощався з нею з цілком новою ніжністю. Він пішки провів їх до мосту, який треба було об´їхати вбрід, і сказав мисливцям з ліхтарями їхати вперед.

— Прощавай, небого дорога! — пролунав з темряви його голос, не той, який знала раніш Наташа, а той, що співав «Как со вечера пороша».

Вони проїжджали селом; у хатах світилися червоні вогники й весело пахло димом.

— Який чудовий цей дядечко! — сказала Наташа, коли вони виїхали на битий шлях.

— Еге,—сказав Микола.—Тобі не холодно?

— Ні, мені чудесно, чудесно. Мені так гарно,— з подивом навіть сказала Наташа. Вони довго мовчали.

Ніч була темна і сира. Коней не видно було; тільки чутно було, як вони чалапають по невидній грязюці.

Що робилось у цій дитячій сприйнятливій душі, яка так жадібно ловила і засвоювала всі найрізноманітніші враження життя? Як усе це вкладалося в ній? В усякому разі вона була дуже щаслива. [...]

— Знаю, певно про нього думала,— сказав Микола усміхаючись, як помітила Наташа по звучанню його голосу.

— Ні,— відповіла Наташа, хоч справді вона разом з тим думала і про Князя Андрія, і про те, як би йому сподобався дядечко.—А ще я все повторюю, цілу дорогу повторюю: як Онисенька гарно походжала, гар-

о...сказала Наташа, і Микола почув її дзвінкий, безпричинний, Часливий сміх.

. — А знаєш,— раптом сказала вона,— я знаю, що ніколи вже я не УДу така щаслива, спокійна, як тепер.

— От нісенітниця, дурниці, вигадки,— сказав Микола і подумав: «яКа чудесна ця моя Наташа! Другого такого друга в мене нема й не буде. Нащ0 їй виходити заміж? Усе з нею їздили б!»

«Ну й чудесний цей Микола!» — подумала Наташа.

— А! ще світло у вітальні,— сказала вона, показуючи на вікна будинку, що красиво блищали в мокрій, оксамитній темряві ночі.

VIII

[...] Микола доживав у рідних свій строк відпустки. Від нареченого князя Андрія, одержано було четвертого листа, з Рима, в якому він писав, що він уже давно вирушив би до Росії, якби несподівано в теплому кліматі не відкрилась його рана, що змушує його відкласти свій від´їзд до початку наступного року. Наташа була так само закохана у свого нареченого, так само заспокоєна цим коханням і так само чутлива на всі радощі життя; але наприкінці четвертого місяця розлуки з ним на неї починали находити хвилини смутку, проти яких вона не могла боротися, їй жаль було самої себе, жаль було, що вона так, марно, ні для кого, пропадала увесь цей час, коли вона була така сповнена любові і так бажала любові.

У домі Ростових було невесело.

IX

Настали свята, і, крім парадної обідні, крім урочистих і нудних поздоровлень сусідів і двораків, крім надітих на всіх нових убрань, не було нічого особливого, що відзначало б свято, а в безвітряному двадцятиградусному морозі, у яскравому, сліпучому сонці вдень і в зоряному зимовому світлі вночі почувалась потреба якого-небудь ознаменування цього часу.

На третій день свят, по обіді, всі домашні розійшлись по своїх кімнатах. Була найнудніша пора дня. [...]

До кімнати вбіг радісно-збуджений чотирнадцятилітній Петя із звісткою, що прийшли ряджені.

Наташа раптом зупинилась.

— Дурень! — закричала вона на брата, підбігла до стільця, впала на нього і заридала так, що довго потім не могла стишитися.

— Нічого, матусю, далебі нічого, так: Петя злякав мене,— казала вона, намагаючись усміхатись, але сльози все текли і схлипування стискали горло.

Ряджені двораки — ведмеді, турки, трактирники, панії—страшні і смішні, принісши з собою холод і веселощі, спочатку боязко тиснулися в передпокої; потім, ховаючись одне за одного, випхались до зали; і спочатку ніяково, а потім усе веселіше і дружніше почались пісні, танці, хороводи і святкові ігри. Графиня, пізнавши людей і посміявшись з рядженими, пішла до вітальні. Граф Ілля Андрійович з осяйною усмішкою сидів у залі і хвалив ряджених. Молодь кудись зникла.

Через півгодини у залі між іншими рядженими з´явилась ще одна стара пані у фіжмах — це був Микола, туркеня—це був Петя, блазень—Діммлер, гусар— Наташа і черкес — Соня, з вусами і бровами, намальованими корком.

Після поблажливого дивування, невпізнавання і похвал з боку неря джених, молодь визнала, що костюми такі гарні, що треба їх показати ще кому-небудь.

Микола, якому хотілось по чудовій дорозі прокатати всіх на своїй пойці запропонував узяти з собою челяді чоловік з десять ряджених і їхати до дядечка.

— Ні, ну нащо вам його, старого, турбувати,— сказала графиня.— Та й нема де повернутися в нього. Вже коли їхати, то до Мелюкових.

Мелюкова була вдова з дітьми різного віку, також з гувернантками та гувернерами; жила вона за чотири версти від Ростових.

Сонине вбрання було найкраще, її вуса та брови напрочуд були їй до лиця. Всі казали їй, що вона дуже гарна, і вона була в невластивому їй збуджено-енергійному настрої. Якийсь внутрішній голос говорив їй, що сьогодні або ніколи вирішиться її доля, і вона в своєму чоловічому одягу здавалася зовсім іншою людиною. Луїза Іванівна погодилась, і через півгодини чотири тройки з дзвінками та бубонцями, знімаючи вищання і свистіння підрізами по морозному снігу, під´їхали до ґанку.

Наташа перша дала тон святкових веселощів, і ці веселощі, заполонюючи одного по одному, все дужче пожвавлювались і дійшли краю в той час, коли всі вийшли на мороз і, перемовляючись, перекликаючись, сміючись і галасуючи, розсілися по санях.

Дві тройки були розгонні, третя тройка старого графа, з орловським рисаком у голоблях; четверта — власна Миколова, з його низеньким косматим вороним голобельним конем. Микола у своєму баб´ячому вбранні, на яке він надів гусарського плаща і підперезав його, стояв усередині своїх саней, підібравши віжки.

Було так видно, що він бачив, як виблискували у місячному сяйві бляхи і очі коней, які злякано оглядалися на тих, що, збираючись їхати, галасували під темним дашком під´їзду.

В Миколові сани сіли Наташа, Соня, m-me Schoss і дві дівчини. У сани старого графа сіли Діммлер з дружиною і Петя; в решту розсілися ряджені двораки.

— Паняй вперед, Захаре! — крикнув Микола до батькового кучера, щоб мати нагоду випередити його в дорозі.

Тройка старого графа, в яку сів Діммлер та інші ряджені, завищала полозами, наче примерзаючи до снігу, і побрязкуючи густим дзвінком, рушила вперед. Припряжні налягали на голоблі і вгрузали, вивертаючи як цукор міцний і блискучий сніг.

Микола рушив за першою тройкою; ззаду зашуміли і завищали інші. Спочатку їхали повільно риссю по вузькій дорозі. Поки їхали повз сад, тіні від оголених дерев лежали густо поперек дороги і ховали яскраве сяйво місяця, але тільки-но виїхали за огорожу, алмазно-блискуча, з сизим відблиском снігова рівнина, вся облита місячним сяйвом і непорушна, відкрилася з усіх боків. Раз, раз штовхнуло на вибої передні сани; так само штовхнуло другі сани і треті, і, зухвало порушуючи заковану тишу, став розтягатися ключ саней.

— Слід заячий, багато слідів! — прозвучав у морозному скованому повітрі Наташин голос.

— Як видно, Nicolas! — сказав Сонин голос. Микола оглянувся на Соню і пригнувся, щоб ближче розглядіти її обличчя. Якесь зовсім нове, миле лице з чорними бровами і вусами, в місячному сяйві близько й далеко, виглядало із соболів.

«Це перше була Соня»,— подумав Микола. Він ближче придивився до неї і усміхнувся.

— Ви чого, Nicolas?

— Нічого,— сказав він і повернувся знову до коней. Виїхавши на вто. рований битий шлях, примаслений полозами і геть посічений слідами шипів, видними в сяйві місяця, коні самі стали натягати віжки й піддавати ходу. Лівий припряжний, одвернувши голову, стрибками пошарпу, вав свої посторонки. Голобельний розгойдувався, поводячи вухами, наче питаючи: «починати чи рано ще?» Попереду, вже далеко відділившись і все далі подзвонюючи густим дзвінком, ясно виднілася на білому снігу чор. на Захарова тройка. Чутно було з його саней покрикування, і регіт, і голоси ряджених.

— Ну-бо ви, милесенькі! — крикнув Микола, з одного боку посмикуючи за віжку й одводячи з батогом руку. І тільки по тому, як дужче повіяв наче назустріч вітер та по шарпанню припряжних, що натягали і все під. давали скоку, помітно було, як швидко полетіла тройка. Микола огляну, вся назад. З галасом і вереском, махаючи батогами і примушуючи йти в галоп голобельних, поспівали задні. Голобельний стійко погойдувався під дугою, не думаючи збивати і спроможний ще й ще піддати, коли треба буде.

Микола наздогнав першу тройку. Вони з´їхали з якоїсь гори на луки, біля річки, виїхали на широко роз´їжджену дорогу.[...]

Зупинивши коней, Микола оглянувся круг себе. Навколо була все та ж пройнята наскрізь місячним сяйвом чарівна рівнина з розсипаними по ній зорями.

«Захар кричить, щоб я взяв ліворуч; а нащо ліворуч? — думав Микола.— Хіба ми до Мелюкових їдемо, хіба це Мелюковка? Ми бозна-де їдемо і бозна-що з нами діється — і дуже чудне і хороше щось з нами діється».— Він оглянувся в сани.

— Подивись, у нього і вуса і вії — усе біле,— сказав один з тих, що сиділи, чудний, гарненький і чужий, з тонкими вусами та бровами.

«Цей, здається, була Наташа,—подумав Микола,— а це m-me Schoss; а може, й ні; а цей черкес з вусами — не знаю хто, але я люблю її».

— Не холодно вам? — спитав він. Вони не відповіли і засміялися. Діммлер з задніх саней щось кричав, мабуть, смішне, але не можна було розібрати, що він кричить.

, — Еге ж, звичайно,— сміючись відповідали голоси. Однак ось якийсь чарівний ліс з мінливими чорними тінями та блискітками алмазів і з якоюсь анфіладою мармурових сходів і якісь срібні дахи чарівних будівель, і пронизливе скавучання якихось звірів. «А якщо й справді це Мелюковка, то ще чудніше, що ми їхали бозна-де, а приїхали в Мелюковку»,— думав Микола.

Справді, це була Мелюковка, і на під´їзд вибігли дівки та лакеї зі свічками й радісними обличчями.

— Хто такий? — питали з під´їзду.

— Графські ряджені, по конях бачу,— відповіли голоси.

XI

Пелагія Данилівна Мелюкова, широка, енергійна жінка, в окулярах і в капоті нарозхрист, сиділа у вітальні, оточена дочками, яким вона намагалася не дати нудьгувати. Вони повільно лили віск і дивились, які виходили фігури, коли в передпокої затупали й загомоніли приїжджі.

Гусари, панії, відьми, блазні, ведмеді, прокашлюючись і витираючи припалі інеєм від морозу обличчя в передпокої, увійшли до зали, де квапливо засвічували свічки. Блазень Діммлер і пані Микола відкрили танець. Оточені галасливими дітьми, ряджені, закриваючи обличчя і змінюючи голоси, розкланювались перед господинею і ставали хто де в кімнаті.

— Ах, впізнати не можна! А Наташа ж бо! Подивіться, на кого вона схожа! Справді, нагадує когось. А Едуард Карлович який гарний! Я не впізнала. Та як танцює! Ой, матінко, і черкес якийсь; їй-бо, як до лиця Сонечці. А це ще хто? Ну, утішили! Столи он прийміть, Микито, Ваню. д ми так тихо сиділи!

— Ха-ха-ха!.. А гусар, гусар який! Наче хлопчик, і ноги!.. Я дивитись не можу...— лунали голоси.

Наташа, улюблениця молодих Мелюкових, з ними разом зникла в задні кімнати, куди було сказано дати корка і різні халати та чоловічий одяг, які у прочинені двері приймали від лакея оголені дівочі руки. Через десять хвилин уся молодь родини Мелюкових приєдналась до ряджених.

Пелагія Данилівна розпорядилась, щоб для гостей було звільнено місце, подбала про вгощення і для Ростових і для їх челяді, а сама, стримано усміхаючись, ходила поміж рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але й ніяк не могла впізнати своїх дочок, ні тих чоловікових халатів та мундирів, що були на них.

— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина._ Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу.— Туркові он, туркові пастили подай,— казала вона буфетникові, що розносив солодощі,— це їхнім законом не заказано.

Танцюристи, твердо впевнені, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись, виробляли чудні, але смішні па, а Пелагія Данилівна, дивлячись на них, закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.

— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона. Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з´єднала всіх двораків і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні ігри.

За годину всі костюми пом´ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, червонястих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі стали вгощати двораків.

— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.

— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.

— Та не підете, тут треба хоробрості...

— Я піду,— сказала Соня.

— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Мелюкова.

— Та ось так, пішла одна панночка,— сказала стара дівиця,— взяла нівня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде... з дзвінками, з бубонцями, під´їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.

— А! А!..—закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.

— Та як же він так, і говорить?

— Так, як людина, все як мае бути, і почав, і почав умовляти, а ijj треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якра3 дівчата прибігли...

— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.

— Мамусю, ви ж самі ворожили...— сказала дочка.

— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.

— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають. Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває...

— Мамо, розкажіть, що з вами було в амбарі.

Пелагія Данилівна усміхнулася.

— Та що ж, я вже забула...— сказала вона.— Адже ніхто з вас не піде?

— Ні, я піду; Пелагіє Данилівно, пустіть мене, я піду,— сказала Соня.

— Ну, що ж, коли не боїшся.

— Луїзо Іванівно, можна мені? — спитала Соня. Чи грали в персня, у шворочку або карбованця, чи розмовляли, як ось тепер, Микола не відходив від Соні і зовсім новими очима дивився на неї. Йому здавалося, що він сьогодні тільки вперше, завдяки цим корковим вусам, цілком узнав її. Соня справді цього вечора була весела, збуджена і гарна, якою ніколи ще не бачив її Микола.

«Так ось вона яка, а я ж то дурень!» — думав він, дивлячись на її блискучі очі, ніби вперше побачивши її щасливу захоплену усмішку, що з-під вусів робила ямочки на щоках.

— Я нічого не боюсь,— сказала Соня.— Можна зараз? — Вона встала, їй розповіли, де амбар, як їй мовчки стояти і слухати, і подали їй шубку. Вона накинула її собі на голову і глянула на Миколу.

«Яка чарівна ця дівчина! — подумав він.— І про що я думав досі!»

Соня увійшла в коридор, щоб іти до амбара. Микола квапливо пішов на парадний ґанок, сказавши, що йому гаряче. Справді, в хаті було душно від юрби людей. Надворі був той самий непорушний холод, той самий місяць, тільки було ще видніше. Було так видно і зірок на снігу так багато, що на небо не хотілося дивитись і справжніх зірок було непомітно. На небі було чорно і скучно, на землі — весело.

«Дурень я, дурень! Чого я чекав досі?» — подумав Микола і, вибігши на ґанок, обійшов ріг будинку тією самою стежечкою, що вела до чорного ґанку. Він знав, що тут пройде Соня. На половині дороги стояли складені стоси дров, на них був сніг, від них падала тінь; через них і-збоку від них, переплітаючись, падали на сніг і на стежку тіні старих голих лип. Стежка вела до амбара. Рублена стіна амбара і покрівля, вкрита снігом, наче вирізьблені з якогось коштовного каменя, блищали в місячному сяйві. В саду тріснуло дерево і знову все зовсім затихло. Груди, здавалось, дихали не повітрям, а якоюсь вічно молодою силою і радістю.

З дівочого ґанку загупали ноги по східцях, скрипнуло дзвінко на останньому, на який було нанесено снігу, і голос старої дівиці сказав:

— Прямо, прямо цією стежкою, панночко. Тільки не оглядатись!

— Я не боюсь,— відповів Сонин голос, і стежкою, в напрямі до Миколи, завищали, засвистіли в тоненьких черевичках Сонині ніжки.

Соня йшла, закутавшись у шубку. Вона була вже за два кроки, коли побачила його; вона побачила його теж не таким, яким вона знала і як завжди трошки боялась. Він був у жіночому вбранні із скуйовдженим волоссям і зі щасливою й новою для Соні усмішкою. Соня швидко підбігла до нього. ....

«Зовсім інша і все та ж сама»,— думав Микола, дивлячись на її обличчя, залите місячним сяйвом. Він узяв руки під шубку, що прикривала Я голову, обійняв, пригорнув до себе і поцілував у губи, над якими були вуса і від яких пахло паленим корком. Соня в саму середину губ поцілувала його і, вийнявши маленькі руки, взяла його за обидві щоки.

— Соню!.. Nicolas!..—тільки сказали вони.

Вони підбігли до амбара й повернулись назад кожне зі свого ґанку.

XII

Коли всі поїхали назад від Пелагії Данилівни, Наташа, яка завжди все бачила й помічала, влаштувала так, що Луїза Іванівна і вона сіли в сани з Діммлером, а Соня сіла з Миколою і дівчатами.

Назад Микола вже не мчав наввипередки, він їхав рівною ступою і все вглядався в несхожу на себе, змінену, як і все в цьому химерному місячному сяйві, Соню, намагаючись впізнати за бровами та вусами свою ту колишню і теперішню Соню, з якою він вирішив уже ніколи не розлучатися. Він вглядався, і коли впізнавав ту саму й іншу і згадував цей запах корка, змішаний з почуттям поцілунку, він повними грудьми вдихав у себе морозяне повітря і, дивлячись на землю, що відходила назад, та на блискуче небо, почував себе знову в чарівному царстві.

— Соню, тобі гарно? — зрідка питав він.

— Гарно,— відповідала Соня.— А тобі? На середині дороги Микола дав потримати віжки кучерові, на хвилинку підбіг до Наташиних саней і став на крило.

— Наташо,— сказав він їй пошепки по-французькому,— знаєш, я вирішив щодо Соні.

— Ти їй сказав? — спитала Наташа, враз засяявши всім обличчям від радості.

— Ой, яка ти чудна з цими вусами і бровами, Наташо! Ти рада? — Я така рада, така рада! Я вже сердилась на тебе. Я тобі не казала, але ти погано з нею поводився. Це таке серце, Nicolas, яка я рада! Я буваю гидка, але мені совісно було бути щасливою — без Соні,— продовжувала Наташа. — Тепер я така рада! Ну, біжи до неї.

— Ні, стривай, ой, яка ти смішна! — сказав Микола, все вглядаючись у неї і в сестрі теж знаходячи щось нове, незвичайне і чарівливо-ніжне, чого він раніш не бачив у ній.— Наташо, щось чарівне. Га?

— Авжеж,— відповіла вона,— ти чудесно зробив. «Якби я раніш бачив її такою, яка вона тепер,— думав Микола,— я б давно спитав, що зробити, і зробив би все, хоч би що вона звеліла, і все було б гаразд».

— То ти рада, і я добре зробив?

— Ах, так добре! Я нещодавно з матусею посварилася за це. Мама сказала, що вона тебе ловить. Як таке можна казати! Я з мамою мало не полаялась. І нікому ніколи не дозволю нічого поганого про неї сказати й подумати, бо в неї лише саме гарне.

— То добре? — сказав Микола, ще раз вглядаючись у вираз сестриного обличчя, щоб дізнатися, чи правда це, і, скрипаючи чобітьми, він зіскочив з крила і побіг до своїх саней. Той самий щасливий, усміхнений черкес з вусиками і з блискучими очима, дивлячись з-під соболевого капора, сидів там, і цей черкес був Соня, і ця Соня була напевне його майбутня, щаслива і віддана йому дружина.

Приїхавши додому і розповівши матері про те, як вони провели час у Мелюкових, панночки пішли до себе. Роздягнувшись, але не стираючи коркових вусів, вони довго сиділи, розмовляючи про своє щастя. Вони говорили про те, як вони житимуть замужем, які їх чоловіки будуть дружні і які вони будуть щасливі. На Наташиному столі Дуняша ще звечора поставила дзеркала.

— Тільки коли все це буде? Я боюсь, що ніколи. Це було б занадто гарно! — сказала Наташа, встаючи і підходячи до дзеркал.

— Сідай, Наташо, може, ти побачиш його,— сказала Соня.

Наташа засвітила свічки і сіла.

— Якогось з вусами бачу,— сказала Наташа, бачачи своє обличчя.

— Не треба сміятися, панночко,— сказала Дуняша. Наташа знайшла з допомогою Соні і покоївки положення для дзеркала; обличчя її набрало серйозного виразу, і вона замовкла. Довго вона сиділа, дивлячись на ряд усе менших і менших свічок у дзеркалах, припускаючи (відповідно до чутих оповідань) то, що вона побачить домовину, то, що побачить його, князя Андрія, в цьому останньому розпливчастому квадраті. Але хоч як ладна була вона вбачати у щонайменшій плямі образ людини чи домовини, вона нічого не бачила. Вона часто стала кліпати і відійшла від дзеркала.

— Чому інші бачать, а я нічого не бачу? — сказала вона.— Ну, сідай ти, Соню; сьогодні неодмінно тобі треба. Тільки за мене... Мені так страшно сьогодні!

Соня сіла за дзеркало, пристосувалася і стала дивитись.

— От Софія Олександрівна неодмінно побачать,— прошепотіла Дуняша,— а ви все смієтесь.

Соня чула ці слова і чула, як Наташа пошепки сказала:

— І я знаю, що вона побачить; вона й торік бачила. Хвилин зо три всі мовчали. «Неодмінно!..» — прошепотіла Наташа і не закінчила... Раптом Соня відсунула те дзеркало, що вона тримала, і затулила очі рукою.

— Ой, Наташо! — сказала вона.

— Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, притримуючи дзеркало.

Соня нічого не бачила, вона тільки-но хотіла закліпати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала «неодмінно»... їй не хотілось обманути ні Дуняшу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і_внаслідок чого у неї вихопився крик, коли вона затулила очі рукою.

— Його бачила? — спитала Наташа, хапаючи її за руку.

— Його. Стривай... я... бачила його,— мимоволі сказала Соня, ще не знаючи, кого розуміла Наташа під словом його: його — Миколу чи його — Андрія.

«Але чому ж мені не сказати, що я бачила? Бачать же інші! І хто ж може викрити мене в тому, що я бачила чи не бачила?» — майнуло у Соні в голові.

— Так, я його бачила,— сказала вона.

— Як же? Як же? Стоїть чи лежить?

— Ні, я бачила... То нічого не було, раптом бачу, він лежить.

— Андрій лежить? Він хворий? — злякано застиглим поглядом дивлячись на подругу, спитала Наташа.

__ Ні, навпаки, навпаки — веселе обличчя, і він обернувся до мене,— і в ту хвилину, як вона говорила, їй самій здавалося, що вона бачила те, про ідо говорила.

__ Ну, а потім. Соню?

__ Тут я не розібрала.

— Соню! коли він повернеться? Коли я побачу його! Боже мій! як я боюсь за нього і за себе, і за все мені страшно...— заговорила Наташа і, зовсім не відповідаючи на Сонині слова утіхи, лягла в ліжко і довго після того, як погасили свічки, з розплющеними очима нерухомо лежала на постелі й дивилася на морозяне місячне сяйво крізь замерзлі вікна.

XIII

Скоро по святах Микола сказав матері про свою любов до Соні і про твердий намір одружитися з нею. Графиня, яка давно помічала те, що відбувалося між Сонею та Миколою і чекала цієї розмови, мовчки вислухала його слова і сказала синові, що він може одружуватися з ким хоче, але що ні вона, ні батько не дадуть йому благословення на такий шлюб. Вперше Микола відчув, що мати незадоволена з нього, що, незважаючи на всю свою любов до нього, вона не поступиться йому. Вона холодно і не дивлячись на сина, послала за чоловіком; і, коли він прийшов, графиня хотіла коротко і холодно в присутності Миколи повідомити його, в чому річ, але не витримала: заплакала сльозами досади і вийшла з кімнати. Старий граф став нерішуче дорікати Миколі і просити його відмовитися від свого наміру. Микола відповів, що він не може зрадити свого слова; очевидно збентежений, батько зітхнув і вельми скоро урвав свою мову і пішов до графині. У всіх сутичках з сином графа не покидала свідомість своєї вини перед ним у розладнанні справ, і тому він не міг сердитися на сина за відмову одружитися з багатою відданицею і за обрання безприданної Соні,— йому тільки з цього приводу ясніше ставало, що, якби справи не були розладнані, не можна було б для Миколи бажати кращої дружини, ніж Соня; і що винен у розладнанні справ лише він зі своїм Митенькою та зі своїми непереборними звичками.

Батько з матір´ю більше не розмовляли про цю справу з сином; але через кілька днів після цього графиня покликала до себе Соню і з жорстокістю, якої не чекала ні та ні ця, докоряла небозі в заманюванні сина і в невдячності. Соня мовчки, з опущеними очима, слухала жорстокі графинині слова і не розуміла, чого від неї вимагають. Вона всім ладна була пожертвувати для своїх благодійників. Думка про самопожертву була Улюбленою її думкою; але в цьому разі вона не могла зрозуміти, кому і чим їй треба жертвувати. Вона не могла не любити графині і всієї родини Ростових, але й не могла не любити Миколи і не знати, що його щастя залежало від цієї любові. Вона була мовчазна і смутна і не відповідала. Микола не міг, як йому здавалося, переносити довше таке становище і пішов порозумітися з матір´ю. Він то благав матір простити йому і Соні і погодитися на їх шлюб, то погрожував матері тим, що, коли Соню будуть переслідувати, то він зараз же одружиться з нею таємно.

Графиня так холодно, як ніколи ще не бачив син, відповіла йому, що він повнолітній, що князь Андрій одружується без батькової згоди і що він може те саме зробити, але що ніколи вона не вважатиме цієї інтриганки за свою дочку.

Спалахнувши від обурення при слові інтриганка, Микола, підвищивши голос, сказав матері, що він ніколи не думав, щоб вона примушувала його продавати свої почуття, і що коли це так, то він востаннє каже... Але він не встиг сказати того вирішального слова, якого, судячи по виразу його обличчя, з жахом чекала мати і яке, можливо, назавжди зосталося б тяжким спогадом між ними. Він не встиг доказати, бо Натаща з блідим і серйозним обличчям увійшла до кімнати від дверей, біля яких вона підслухувала.

— Миколенька, ти говориш дурниці, замовкни! Я тобі кажу, замовкни!..— майже кричала вона, щоб заглушити його голос.

— Мамо, голубонько, це зовсім не тому... душенько моя, бідна,— зверталась вона до матері, яка, почуваючи себе на краю розриву, з жахом дивилася на сина, але з упертості і в запалі боротьби не хотіла й не могла здатися.

— Миколенька, я тобі з´ясую, ти йди звідси... Ви послухайте, мамоголубонько,— говорила вона.

Слова її були безладні; але вони досягли того результату, якого Наташа прагнула.

Графиня, тяжко захлипавши, сховала обличчя на грудях у дочки, а Микола встав, схопився за голову і вийшов з кімнати.

Наташа взялась до справи замирення і довела її до того, що Микола дістав від матері обіцянку не пригнічувати Соню і сам дав обіцянку нічого не розпочинати таємно від батьків.

З твердим наміром, влаштувавши в полку свої справи, вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею, Микола, сумний і серйозний, погніваний з рідними, але, як йому здавалось, пристрасно закоханий, на початку січня виїхав у полк.

Після від´їзду Миколи в домі Ростових стало сумніше, ніж будь-коли. Графиня від хвилювання занедужала.

Соня була зажурена і від розлуки з Миколою, і ще більш від того ворожого тону, без якого не могла обійтись, звертаючись до неї, графиня. Граф більше, ніж будь-коли, був заклопотаний поганим станом справ, що вимагали якихось рішучих заходів. Конче треба було продати московський дім і підмосковну, а для продажу дому треба було їхати в Москву. Та здоров´я графині змушувало з дня на день відкладати поїздку.

Наташа, легко і навіть весело переносивши перший час розлуку зі своїм нареченим, тепер що день, то ставала більш схвильованою і нетерплячою. Думка про те, що так, марно, ні для кого пропадає її найкращий час, який вона віддала б на любов до нього, невідступне мучила її. Листи його здебільшого сердили її. їй кривдно було думати, що тимчасом, як вона живе тільки думкою про нього, він живе справжнім життям, бачить нові місця, нових людей, інтересних для нього. Чим цікавіші були його листи, тим їй було досадніше. А її листи до нього не тільки не давали їй розради, але й здавалися нудним і фальшивим обов´язком. Вона не вміла писати, бо не могла збагнути можливості висловити в листі правдиво хоча б одну тисячну частку того, що звикла виявляти голосом, усмішкою та поглядом. Вона писала йому класично-одноманітні, сухі листи, яким сама не надавала ніякого значення і в яких графиня виправляла їй орфографічні помилки.

Здоров´я графині все не кращало; та відкладати поїздку в Москву вже не було змоги. Треба було робити придане, треба було продати дім, і до

того ж князя Андрія чекали спочатку в Москву, де цієї зими жив князь Микола Андрійович, і Наташа була певна, що він уже приїхав.

Графиня зосталася в селі, а граф, взявши з собою Соню й Наташу, наприкінці січня поїхав у Москву.