Безкоштовна бібліотека підручників



Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том другий Частина друга


Частина друга І

Після своєї розмови з дружиною П´єр поїхав до Петербурга. В Торжку на станції не було коней, чи не хотів їх дати доглядач. П´єр мусив чекати. Він, не роздягаючись, ліг на шкіряний диван перед круглим столом, поклав на цей стіл свої великі ноги в теплих чоботях і задумався.

— Накажете чемодани внести? Постіль постелити, чай приготувати? — питав камердинер.

П´єр не відповідав, бо нічого не чув і не бачив. Він задумався ще на попередній станції і все думав про одно — про таке важливе, що на все інше круг себе зовсім не звертав уваги, його не тільки не цікавило, пізніше чи раніше він приїде до Петербурга або — буде чи не буде йому місце відпочити на цій станції, але й було однаково, в порівнянні з тими думками, що заполонювали його тепер, пробуде він кілька годин чи ціле життя на цій станції. [...]

— Насмілюся просити ваше сіятельство потіснитися крихітку, ось для них,— сказав доглядач, входячи до кімнати і вводячи засобом другого, зупиненого через недостачу коней проїжджого. Проїжджий був приземкуватий, ширококостий, жовтий, зморшкуватий старик з сивими навислими бровами над блискучими, невиразного сіруватого кольору, очима.

П´єр зняв ноги зі стола, встав і переліг на приготовлене для нього ліжко, зрідка поглядаючи на проїжджого, який з понуро-втомленим виглядом, не дивлячись на П´єра, важко роздягався з допомогою слуги. Зоставшись у заношеному критому китайкою кожушку і в валянках на худих, кощавих ногах, проїжджий сів на диван, відкинувши на спинку свою дуже велику й широку в скронях, низько обстрижену голову, і глянув на Безухова. Строгий, розумний і проникливий вираз цього погляду вразив П´єра. Йому захотілося заговорити з проїжджим, але коли він зібрався звернутись до нього з запитанням про дорогу, проїжджий уже заплющив очі і, склавши поморщені старі руки, на пальці однієї з яких був великий чавунний перстень з зображенням Адамової голови, нерухомо сидів, чи відпочиваючи, чи щось глибокодумно і спокійно обмірковуючи, як здалося П´єру. [...]

— Маю приємність розмовляти з графом Безуховим, якщо я не помиляюсь,— сказав проїжджий неквапливо й голосно. П´єр мовчки запитально дивився поверх окулярів на свого співрозмовника.

Я чув про вас,— говорив далі проїжджий,— і про те, що спіткало вас, добродію мій, нещастя.— Він ніби підкреслив останнє слово, неначе сказав: «Так, нещастя; хоч як ви називайте,— я знаю, що те, що сталося з вами в Москві, було .нещастям».— Вельми співчуваю вам, добродію мій.

П´єр почервонів і, швидко спустивши ноги з ліжка, нагнувся до старого, неприродно й ніяково усміхаючись.

— Я не з цікавості згадав вам про це, добродію мій, а з більш важливих причин.— Він помовчав, не випускаючи П´єра зі свого погляду, і посунувся на дивані, запрошуючи цим жестом П´єра сісти біля нього. П´єру неприємно було заходити в розмову з цим старим, але він, мимоволі підкоряючись йому, підійшов і сів.

— Ви нещасні, добродію мій,— говорив він далі.— Ви молоді, я старий. Я бажав би по змозі моїй помогти вам.

— Ах, так,— з вимушеною усмішкою сказав П´єр,— Дуже вам вдячний... Ви звідки, прошу вас, їдете? — Обличчя проїжджого було непривітне, навіть холодне і строге, але, незважаючи на те, і мова і обличчя нового знайомого непереборно приваблювали П´єра.

— Але якщо з будь-яких причин вам неприємна розмова зі мною,— сказав старий,— то ви так і скажіть, добродію мій.— І він раптом усміхнувся несподівано, по-батьківському ніжною усмішкою.

— Ой, ні, зовсім ні, навпаки, я дуже радий познайомитися з вами,— сказав П´єр і, глянувши ще раз на руки нового знайомого, зблизька придивився до персня. Він побачив на ньому Адамову голову, знак масонства.

.. — Дозвольте мені спитати,— сказав він,— ви масон? — Так, я належу до братства вільних каменярів,— сказав проїжджий, все глибше і глибше вдивляючись у вічі П´єру.— І від себе і від їх імені простягаю вам братню руку.

— Я боюсь,— сказав П´єр, усміхаючись і вагаючись між довірою, яку викликала в нього особа масона, і звичкою до глузування з вірувань масонів,— я боюсь, що я дуже далекий від розуміння, як це сказати, я боюсь, що мій напрям думок щодо всієї світобудови такий протилежний вашому, що ми не зрозуміємо один одного.

— Мені відомий напрям ваших думок,— сказав масон,— і той ваш напрям думок, про який ви кажете і який вам здається витвором праці вашого розуму, є напрям думок більшості людей, є одноманітний плід гордості, лінощів і темряви. Пробачте мені, добродію мій, якби я не знав його, я б не заговорив з вами. Ваш напрям думок — сумна омана.

— Цілком так само, як я можу припускати, що й ви перебуваєте в омані,— сказав П´єр, блідо усміхаючись.

— Я ніколи не насмілюся сказати, що я знаю істину,— промовив масон, дедалі більше вражаючи П´єра своєю точністю і твердістю мови.— Ніхто сам не може досягнути істини; лише камінь за каменем, з участю всіх, мільйонами поколінь, від праотця Адама і до нашого часу, споруджується той храм, який повинен бути гідним житлом великого Бога,— сказав масон і заплющив очі.

— Я повинен вам сказати, я не вірю, не... вірю в Бога,— з жалем і з зусиллям вимовив П´єр, почуваючи, що мусить сказати всю правду.

Масон уважно подивився на П´єра і усміхнувся, як усміхнувся б багач, тримаючи в руках мільйони, до бідняка, який би сказав йому, що в нього, у бідняка, лише п´яти карбованців не вистачає для щастя.

— Так, ви не знаєте його, добродію мій,— сказав масон.— Ви не можете знати його. Ви не знаєте його, через те ви й нещасні.

— Так, так, я нещасний,— потвердив П´єр,— але що ж мені робити?

— Ви не знаєте його, добродію мій, і через те ви дуже нещасні. Ви не знаєте його, а він тут, він у мені, він у моїх словах, він у тобі і навіть у тих блюзнірських думках, які ти висловив щойно,— суворим тремтячим голосом сказав масон.[...]

Завмираючи серцем і дивлячись блискучими очима в обличчя масона, П´єр слухав його, не перебивав, не питав його, а всією душею вірив у те, що казала йому ця чужа людина. Чи переконували його ті розумні докази, що були в промові масона, чи він вірив, як вірять діти, інтонаціям переконаності та душевності, що були в мові масона, тремтінню голосу, яке іноді заважало говорити масонові, чи цим блискучим старечим очам, що зістарилися на тому ж переконанні, чи тому спокоєві, твердості і знанню свого призначення, що світилися з усієї істоти масона і особливо сильно вражали П´єра в порівнянні з його опущеністю та безнадійністю,— але він усією душею бажав вірити і вірив, радісно почував заспокоєння, оновлення і повернення до життя. [...]

— Ви куди тепер, прошу вас, їдете, добродію мій?

— Я?.. Я до Петербурга,—відповів П´єр дитячим, нерішучим голосом,— Я дякую вам. Я в усьому згоден з вами. Але ви не думайте, що я такий поганий. Я всією душею бажав бути тим, чим ви хотіли б, щоб я був; але я ні в кому ніколи не знаходив допомоги... Зрештою, я сам найперше винен у всьому. Допоможіть мені, навчіть мене і, можливо, я буду...— П´єр не міг говорити далі; він засопів носом і одвернувся. Масон довго мовчав, видно, щось обдумуючи.— Допомога дається лише від Бога,— сказав він,— але ту міру допомоги, яку владен подати наш орден, він подасть вам, добродію мій. Ви їдете до Петербурга, передайте це графові Вілларському (він вийняв бумажника і на складеному вчетверо великому аркуші паперу написав кілька слів). Одну пораду дозвольте дати вам. Приїхавши до столиці, приділіть перший час самотності, обміркуванню самого себе і не ставайте на попередні шляхи життя. По цьому бажаю вам щасливої дороги, добродію мій,— сказав він, побачивши, що слуга його ввійшов до кімнати,— і успіху...

Проїжджий був Йосип Олексійович Баздєєв, як довідався П´єр з книги доглядача. Баздєєв був одним з найвідоміших масонів і мартіністів ще новиковського часу. Довго по його від´їзді П´єр, не лягаючи спати і не питаючи про коні, ходив по станційній кімнаті, обдумуючи своє порочне минуле і з захватом оновлення уявляючи собі своє блаженне, бездоганне й доброчесне майбутнє, що здавалось йому таким легким. Він був, як йому здавалося, порочним лише тому, що він якось випадково забув, як добре бути доброчесним. У душі його не залишалось ні сліду колишніх сумнівів. Він твердо вірив у можливість братерства людей, з´єднаних з метою підтримки один одного на шляху доброчесності, і таким уявлялося йому масонство.

VI

Справу П´єра з Долоховим було зам´ято, і, незважаючи на тодішню суворість царя щодо дуелей, ні обидва супротивники, ні їхні секунданти не потерпіли. Але історія дуелі, потверджена розривом П´єра з дружиною, розголосилася у громадянстві. П´єр, на якого дивилися поблажливо, зви

сока, коли він був незаконним сином, якого пестили і прославляли, коли він був найкращим женихом у Російській імперії, після його одруження, коли відданицям і матерям не було вже чого чекати від нього, дуже втратив У очах громадянства, тим більш, що він не вмів і не хотів домагатися громадської прихильності. Тепер тільки його самого обвинувачували в тому, що сталося, казали, що він безголовий ревнивець, що в нього часто бувають такі самі припадки кровожерної люті, як і в його батька, і коли по від´їзді П´єра Елен повернулася до Петербурга, її не тільки привітно, але й з відтінком шани у зв´язку з її нещастям приймали всі її знайомі. Коли розмова заходила про її чоловіка, Елен набирала гідного виразу, який вона — хоч і не розуміла його значення — з властивим їй тактом засвоїла ообі. Вираз цей свідчив, що вона вирішила без скарг переносити своє нещастя і що її чоловік — це хрест, посланий їй від Бога. [...]

VIII

Війна розгорялася, і театр її наближався до російських кордонів Скрізь чутно було прокльони ворогові роду людського Бонапартію в селах збиралися ратники та рекрути, і з театру війни надходили розбіжні вісті, як завжди неправдиві і тому різно перетлумачувані.

Життя старого князя Волконського, князя Андрія і княжни Марії багато в чому змінилося з 1805 року.

У 1806 році старого князя було настановлено одним з восьми головнокомандуючих по ополченню, призначених тоді по всій Росії. Старий князь, незважаючи на свою старечу кволість, що стала особливо помітною в той період, коли він гадав, що його сина вбито,— вважав, що не має права відмовитися від посади, на яку його призначив сам государ, і ця нова діяльність, поставши перед ним, підбадьорила і зміцнила його. Він увесь час бував у роз´їздах по трьох довірених йому губерніях; був до педантизму ретельний у виконанні своїх обов´язків, строгий до жорстокості зі своїми підлеглими і сам докопувався до найменших подробиць справи. Княжна Марія перестала вже брати у свого батька уроки з математики і лише ранками, у супроводі мамки, з маленьким князем Миколою (так звав його дід) увіходила до батькового кабінету, коли князь був дома. Маленький князь Микола жив з мамкою і нянею Савівною на половині покійної княгині, і княжна Марія більшу частину дня проводила в дитячій, замінюючи, як уміла, матір маленькому небожеві. [...]

Невдовзі після повернення князя Андрія старий князь відділив сина і дав йому Богучарово, великий маєток за сорок верст від Лисих Гір. Почасти з тієї причини, що з Лисими Горами були пов´язані тяжкі спогади, почасти тому, що не завжди князь Андрій почував себе спроможним переносити батьків характер, почасти й тому, що йому потрібна була самотність, князь Андрій скористався Богучаровим, будувався там і там таки здебільшого проводив час.

Князь Андрій після Аустерліцької кампанії твердо вирішив ніколи не служити більш на військовій службі; і коли почалася війна і всі повинні були служити, він, щоб уникнути дійсної служби, прийняв посаду під начальством батька по формуванню ополчення. Старий князь із сином ніби перемінились ролями після кампанії 1805 року. Старий князь, підбадьорений діяльністю, сподівався на все добре від цієї кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні і потай жалкуючи про це, бачив лише погане.

26 лютого 1807 року старий князь поїхав по округу. Князь Андрій, як і здебільшого у відсутність батька, залишився у Лисих Горах. Маленький Миколенька був хворий уже четвертий день. Кучери, що возили старого князя, повернулися з міста і привезли папери й листи князеві Андрію.

Камердинер з листами, не знайшовши молодого князя в його кабінеті, пройшов на половину княжни Марії; але й там його не було. Камердинерові сказали, що князь пішов до дитячої.

— Будь ласка, ваше сіятельство, Петруша з паперами прийшов,— сказала одна з дівчат — помічниць няні, звертаючись до князя Андрія, який сидів на маленькому дитячому стільці і тремтячими руками, хмурячись, капав із пляшечки ліки в чарку, налиту до половини водою.

— Що таке? — сказав він сердито і, необережно хитнувши рукою, перелив з пляшечки в чарку зайву кількість капель. Він вихлюпнув ліки з чарки на підлогу і знову сказав дати води. Дівчина подала йому.

В кімнаті стояло дитяче ліжечко, дві скрині, двоє крісел, стіл і дитячі столик та стільчик, той, що на ньому сидів князь Андрій. Вікна були запнуті, і на столі горіла одна свічка, заставлена оправленою нотною книгою, так, щоб світло не падало на ліжечко. [...]

Другу ніч уже обоє вони не спали, доглядаючи хлопчика, що горів у жару. Цілу добу цю, не довіряючи своєму домашньому лікареві і чекаючи на того, за яким було послано до міста, вони вдавалися то до того, то до цього засобу. Змучені безсонням і стурбовані, вони складали одне на одного своє горе, докоряли одне одному і сварилися.

— Петруша з паперами від татуся,— прошептала дівчина. Князь Андрій вийшов.

— Ну, що там! — промовив він сердито і, вислухавши словесні накази від батька і взявши подані конверти та батькового листа, повернувся в дитячу.

— Ну що? — спитав князь Андрій.

— Все те ж саме, благаю тебе, почекай. Карл Іванович завжди каже, що сон за все дорожчий,— прошептала, зітхнувши, княжна Марія.

Князь Андрій підійшов до дитини і доторкнувся до неї рукою. Немовля горіло.

— Забирайтесь ви з вашим Карлом Івановичем! — Він узяв чарку з накапаними в неї каплями і знову підійшов.

— Андрію, не треба! — сказала княжна Марія.

Та він злісно і разом стражденне нахмурився на неї і з чаркою нагнувся до дитини.

— Але я хочу цього,— сказав він.— Ну, я прошу тебе, дай йому.

Княжна Марія знизала плечима, але слухняно взяла чарку і, покликавши няньку, стала давати ліки. Дитина закричала і захрипіла. Князь Андрій, скривившись, узявся за голову, вийшов з кімнати і сів у сусідній на дивані.[...]

«Усьому кінець»,— подумав він, і холодний піт виступив у нього на лобі. Він розгублено підійшов до ліжечка, певний, що застане його порожнім, що нянька ховала мертву дитину. Він розгорнув занавіски, і довго його злякані очі, розбігаючись, не могли знайти немовляти. Нарешті він побачив його: рум´яний хлопчик, розкидавшись, лежав поперек ліжечка, спуетивши голову нижче подушки, і вві сні цмокав, перебираючи губками, й рівно дихав.

Князь Андрій зрадів, побачивши хлопчика, так, начебто він уже втратив його. Він нагнувся і, як учила його сестра, губами попробував, чи є

в дитини жар. Ніжний лоб був вологий; він доторкнувся рукою до голови — навіть волосся було мокре: так сильно спітніла дитина. Хлопчик не тільки не помер, але й очевидно було тепер, що криза сталася і що він одужав. Князеві Андрію хотілося схопити, зім´яти, притиснути до своїх грудей цю маленьку, безпорадну істоту; він не смів цього зробити. Він стояв над хлопчиком, оглядаючи його голову, ручки, ніжки, що визначалися під ковдрою. [...]

X

Невдовзі після прийняття його у братство масонів П´єр з повним, написаним для самого себе, посібником про те, що він мав робити у своїх маєтках, поїхав у Київську губернію, де була більша частина його селян.

Приїхавши до Києва, П´єр викликав до головної контори всіх управителів і виклав їм свої наміри та бажання. Він сказав їм, що негайно буде вжито заходів для цілковитого звільнення селян від кріпацтва, щоб до того часу селян не обтяжували працею, щоб жінок з дітьми не посилали на роботи, щоб селянам надавалася допомога, щоб кари застосовувались напутливі, а не тілесні, що в кожному маєтку мають бути засновані лікарні, притулки та школи. Деякі управителі (тут були й напівграмотні економи) слухали злякано, вбачаючи смисл промови в тому, що молодий граф незадоволений їхнім управлінням і затаюванням грошей; другим, після першого страху, здавалися кумедними П´єрове шепелявлення і нові для них слова; третім просто подобалося слухати, як говорить пан; четверті, найрозумніші, серед них і головний управитель, зрозуміли з цієї промови, як треба обходитися з паном для досягнення своїх цілей.

Головний управитель висловив велику прихильність до П´єрових намірів; але зазначив, що, крім цих реформ, конче треба взагалі зайнятися справами, які були в поганому стані.

Незважаючи на величезне багатство графа Безухова, відтоді як П´єр одержав його і одержував, як казали, п´ятсот тисяч річного прибутку, він почував себе значно менш багатим, ніж тоді, коли він одержував свої десять тисяч від небіжчика графа. У загальних рисах він туманно почував такий бюджет. У Раду платилося коло вісімдесяти тисяч з усіх маєтків; коло тридцяти тисяч коштувало утримання підмосковної, московського дому та княжен; коло п´ятнадцяти тисяч виходило на пенсії, стільки ж на богадільні й лікарні; графині на прожиття посилалося сто п´ятдесят тисяч; процентів за борги сплачувалось коло сімдесяти тисяч; будівництво початої церкви коштувало за ці два роки коло десяти тисяч; решта, коло ста тисяч, розходилася — він сам не знав як, і майже щороку він змушений був позичати. Крім того, щороку головний управитель писав то про пожежі, то про недорід, то про необхідність перебудування фабрик та заводів. Отже, перша справа, що постала перед П´єром, була та, до якої він найменше мав здатності і схильності,— заняття справами.

П´єр з головним управителем щодня займався. Та він почував, що заняття його ні на крок не посувають справи. Він почував, що його заняття відбуваються незалежно від справи, що вони не зачіплюють за справу, не надають їй руху. З одного боку, головний управитель виставляв справи у дуже поганому світлі, показуючи П´єру необхідність сплачувати борги і розпочинати нові роботи силами кріпаків,— на це П´єр не погоджувався; з другого боку, П´єр вимагав, щоб почали справу звільнення,— на це управитель виставляв необхідність раніш сплатити борг Опікунській раді, і тому — неможливість швидкого виконання.

Управитель не казав, що це зовсім неможливо; він пропонував для досягнення цієї мети продати ліси Костромської губернії, продати землі низові і кримський маєток. Але всі ці операції в устах управителя пов´язувалися з такою складністю процесів, знімання заборон, витребувань, дозволів та ін., що П´єр розгублювався і тільки казав йому: «Так, так, оце й зробіть».

П´єр не мав тієї практичної чіпкості, що дала б йому змогу безпосередньо взятися до справи, і тому він не любив справ і лише намагався вдавати перед управителем, що він заклопотаний справою. [...]

Навесні 1807 року П´єр вирішив повернутися до Петербурга. По дорозі назад він мав намір об´їхати всі свої маєтки і особисто переконатися в тому, що з його розпоряджень зроблено і в якому стані перебуває тепер той народ, який ввірено йому від Бога і якому він прагне зробити добро.

Головний управитель, вважаючи всі вигадки молодого графа майже безумством, невигодою для себе, для нього, для селян,— зробив поступки. Змальовуючи й далі справу звільнення неможливою, він дав розпорядження будувати в усіх маєтках великі будинки шкіл, лікарень та притулків; на приїзд пана скрізь підготував зустрічі, не пишно-урочисті, які, він знав, не сподобаються П´єру, а саме такі релігійно-подячні з образами та хлібом-сіллю, саме такі, що, як він розумів пана, повинні були вплинути на графа і обманути його.

Південна весна, спокійна, швидка подорож у віденській колясці і самотність у дорозі викликали у П´єра почуття радості. Він вперше бачив ці свої маєтки, а вони були мальовничіші один від одного; люди в них, як П´єрові було показано, розкошували й були зворушливо-вдячні йому. Скрізь були зустрічі, які хоч і бентежили П´єра, але в глибині душі його викликали втіху. В одному місці селяни піднесли йому хліб-сіль і образ Петра й Павла і попросили дозволу на честь його ангела Петра й Павла, на знак любові і вдячності за зроблене їм добро збудувати своїм коштом новий боковий олтар у церкві. В другому місці його зустріли жінки з немовлятами і дякували йому за звільнення від тяжких робіт. У третьому маєтку його зустрів священик з хрестом, оточений дітьми, яких він, з ласки графа, навчав грамоти і релігії. У всіх маєтках П´єр бачив на власні очі за одним планом споруджувані і споруджені вже кам´яні будинки лікарень, шкіл, богаділень, що мали незабаром відкритися. Скрізь П´єр бачив звіти управителів про панщинні роботи, зменшені проти колишнього, і чув за те зворушливі дякування депутацій селян у синіх каптанах.

П´єр лише не знав того, що там, де йому підносили хліб-сіль і будували олтар Петра й Павла, було торгове село і ярмарок на Петра, що олтар уже будували давно багачі-селяни, ті, що прибули до нього, а що дев´ять десятих селян цього села були вкрай розорені. Він не знав, що внаслідок того, що перестали за його наказом посилати дитятниць-жінок з немовлятами на панщину, ці самі дитятниці тим важчу роботу робили на своїй половині. Він не знав, що священик, який зустрів його з хрестом, обтяжував селян своїми поборами і що зібраних до нього учнів батьки зі сльозами віддавали йому і за великі гроші відкуповували. Він не знав, що кам´яні, споруджувані за планом, будинки виводились своїми робітниками і збільшили панщину селян, зменшену лише на папері. Він не знав, що там, де управитель показував йому по книзі на зменшення з його волі оброку на одну третину, було наполовину збільшено панщину. І тому П´єр був дуже радий своєю мандрівкою по маєтках, і в нього цілком відновився той філантропічний настрій, у якому він виїхав з Петербурга, і він написав захоплені листи своєму наставникові-брату,— так П´єр називав великого майстра.

«Як легко, як мало зусиль треба, щоб зробити так багато добра,— думав П´єр,— і як мало ми про це дбаємо!»

Глибоку радість давала йому вдячність селян, але він соромився приймати її. Ця вдячність нагадувала йому, наскільки він ще більше міг би зробити для цих простих, добрих людей.

Головний управитель, вельми дурний і хитрий чоловік, цілком розгадавши розумного і наївного графа і граючись ним, як іграшкою, побачивши, яке враження справили на П´єра підготовлені прийоми, рішучіше звернувся до нього, доводячи неможливість і, головне, непотрібність звільнення селян, які й так цілковито щасливі.

П´єр у глибині своєї душі погоджувався з управителем у тому, що трудно було уявити собі людей щасливіших і що Бог знає, що чекало їх на волі; але П´єр, хоча й неохоче, наполягав на тому, що він вважав справедливим. Управитель обіцяв докласти всіх зусиль для виконання графової волі, ясно розуміючи, що граф ніколи не матиме змоги перевірити його не тільки в тому, чи вжито всіх заходів для продажу лісу та маєтків, для викупу з Ради, але й ніколи, певне, не спитає і не дізнається про те, як споруджені будинки стоять порожніми і селяни й далі дають працею і грішми все те, що вони дають у інших, тобто все, що вони можуть давати.

XI

Цілком щасливим повертаючись з південної мандрівки, П´єр здійснив свій давній намір — заїхати до свого друга Волконського, якого він не бачив два роки.

Богучарово лежало в негарній, плоскій місцевості, серед полів, зрубів і ялинових та березових лісів. Панський двір був у кінці рівного, вздовж битого шляху розташованого села, за недавно викопаним, повно-налитим ставком, з берегами, ще не оброслими травою, серед молодого лісу, в якому стояло кілька великих сосон.

Панський двір складався з току, надвірних будівель, стаєнь, лазні, флігеля та великого кам´яного будинку з півкруглим фронтоном, який ще будувався. Навколо дому було розсаджено молодий сад. Огорожі й ворота були міцні й нові; у повітці стояли дві пожежні труби і бочка, пофарбована зеленою фарбою; дороги були рівні, мости тривкі, з поручнями. На всьому позначалися ретельність та хазяйновитість. Зустрінуті Двораки на запитання, де живе князь, показали на невеличкий новий флігельок, що стояв над самим ставком. Старий няньо князя Андрія, Антон, допоміг П´єру вилізти з коляски, сказав, що князь удома, і провів його в чистий маленький передпокій.

П´єра здивувала скромність маленького, хоча й чистенького будиночка після тих блискучих умов, у яких останнього разу він бачив свого друга в Петербурзі. Він поспішно ввійшов до маленької, не відштукатуреної зали, де ще пахло сосною, і хотів іти далі, але Антон навшпиньки пробіг вперед і постукав у двері.

— Ну, що там? — почувся різкий, неприємний голос.

— Гість,— відповів Антон.

— Попроси зачекати,— і гуркнув відсунутий стілець. П´єр швидкими кроками підійшов до дверей і стикнувся лицем в лице з насупленим і по. старілим князем Андрієм, який виходив до нього. П´єр обняв його і, під. нявши окуляри, цілував його в щоки і зблизька дивився на нього.

— От не чекав, дуже радий,— промовив князь Андрій. П´єр нічого не казав; він здивовано, не зводячи очей, дивився на свого друга. Його вразила зміна, що сталася в князеві Андрії. Слова були привітні, усмішка була на губах і на обличчі в князя Андрія, але погляд був погаслий, мертвий; незважаючи на очевидне бажання, князь Андрій не міг надати йому радісного і веселого блиску. Не то що схуд, зблід, змужнів його друг; а погляд цей і зморщечка на лобі, що свідчили про тривале зосередження на чомусь одному, вражали й відчужували П´єра, поки він не звик до них.

Як це завжди буває під час побачення після довгої розлуки, розмова довго не могла зав´язатися; вони питали й відповідали коротко про такі речі, про які, як вони самі знали, треба було говорити довго. Нарешті розмова стала потроху зосереджуватись на сказаному раніш уривчасто, на питаннях про минуле життя, про плани на майбутнє, про П´єрову мандрівку, про його заняття, про війну тощо. Та зосередженість і пригніченість, що її помітив П´єр у погляді князя Андрія, тепер виявлялася ще виразніше в усмішці, з якою він слухав П´єра, особливо тоді, коли П´єр говорив з запалом радості про минуле чи про майбутнє. Наче князь Андрій і бажав би, та не міг брати участі в тому, що він говорив. П´єр починав відчувати, що перед князем Андрієм захват, мрії, надії на щастя та на добро — непристойні. Йому совісно було висловлювати всі свої нові, масонські думки, особливо підновлені і викликані в ньому його останньою мандрівкою. Він здержував себе, боявся бути наївним; разом з тим йому невтримно хотілося скоріше показати своєму другові, що він тепер зовсім інший, кращий П´єр, ніж той, що був у Петербурзі.

— Я не можу сказати вам, як багато я пережив за цей час. Я сам не впізнав би себе.

— Так, дуже, дуже ми змінилися з того часу,— сказав князь Андрій.

— Ну, а ви? —питав П´єр.—Які ваші плани?

— Плани? — іронічно повторив князь Андрій.— Мої плани? — повторив він, ніби дивуючись із значення такого слова.— Та ось бачиш, будуюся, хочу на той рік переїхати зовсім...

П´єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.

— Ні, я питаю...— сказав П´єр, та князь Андрій перебив його:

— Та що про мене говорити... розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там наробив у своїх маєтках.

П´єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, намагаючись якомога більше приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь Андрій кілька разів наперед підказував П´єру те, що він розповідав, наче все те, що зробив П´єр, було давно відомою історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П´єр.

П´єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.

— А ось що, друже мій,— сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з гостем,— я тут на бівуаках приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе познайомлю з ними. Та ти,

здається, знайомий,— сказав він, явно розважаючи розмовою гостя, з яким він не почував тепер нічого спільного.— Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися на мою садибу? — Вони вийшли і проходили по обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні, описуючи П´єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився.— А втім, тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо.— За обідом зайшла розмова про П´єрове одруження.

— Я дуже здивувався, почувши про це,— сказав князь Андрій.

П´єр почервонів так само, як він червонів завжди при цьому, і квапливо промовив:

— Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знаєте, що всьому цьому кінець і назавжди.

— Назавжди? — сказав князь Андрій.— Назавжди нічого не буває.

— Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?

— Чув, ти пройшов і через це.

— Одно, за що я хвалю Бога, це за те, що я не вбив цієї людини,— сказав П´єр.

— Чому ж? — сказав князь Андрій.— Убити кляту собаку навіть дуже добре.

— Ні, вбити людину недобре, несправедливо...

— Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій.— Що справедливо і несправедливо — про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.

— Несправедливе те, що є злом для іншої людини,— сказав П´єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити все те, що зробило його таким, яким він був тепер.

— А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.

— Зло? Зло? — сказав П´єр.— Ми всі знаємо, що таке зло для себе.

— Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині,— дедалі жвавішаючи, казав князь Андрій, очевидно, бажаючи висловити П´єру свій новий погляд на речі. Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки совісті й недуга. І щастя є лише відсутність цих двох зол. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся моя мудрість тепер.

— А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П´єр.— Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб не робити зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив Своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П´єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя Життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П´єра і глузливо усміхався.

— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш рацію для себе,— говорив він далі, помовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов

до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже, я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе.

— Та як же жити для самого себе? — у запалі спитав П´єр.— А син, а сестра, а батько?

— Та це все той самий я, це не інші,— сказав князь Андрій,— а інші, ближні. Ближні, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Ближні — це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро,

І він подивився на П´єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П´єра.

— Ви жартуєте,— дедалі більш гаряче говорив П´єр.— Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи Бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди, утіхи? Які ж зло і омана в тому, що я дам притулок старому, лікаря і лікарню людям, які помирають від хвороби без допомоги, коли так легко матеріально допомогти їм? І хіба не відчутне, не безперечне благо в тому, що я дам відпочинок і дозвілля селянинові, жінці з дитиною, які не мають ні вдень ні вночі спокою?..— говорив П´єр квапливо і шепеляво.— І я це зробив, хоч погано, хоч мало, але зробив дещо для цього, і ви не тільки не викличете в мені зневіри в тому, що я зробив добре, але й не переконаєте, що ви самі цього не думаєте. А головне,— говорив далі П´єр,— я ось що знаю, і я знаю напевно: що втіха робити це добро є єдине справжнє щастя життя.

— Справді, якщо так поставити питання, то це інша річ,— сказав князь Андрій,— Я будую дім, насаджую сад, а ти лікарні. І те, і це може правити за проводження часу. А що справедливо, що добре — полиш на розсуд того, хто все знає, а не на наш. Ну, ти хочеш сперечатися,— додав він,— ну, давай.— Вони вийшли з-за столу й сіли на ґанку, що правив за балкон.

— Ну, давай сперечатися,— сказав князь Андрій.— Ти кажеш: школи,— говорив він далі, загинаючи палець,— повчання і таке інше, тобто ти хочеш вивести його,— сказав він, показуючи на селянина, що скинув шапку і проходив повз них,— з його тваринного стану і дати йому моральні потреби, а мені здається, що єдино можливе щастя — є щастя тваринне, а ти його якраз хочеш відібрати в селянина. Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому моїх достатків. Друге ти кажеш: полегшити його працю. А на мою думку, праця фізична для нього є такою ж необхідністю, такою ж умовою його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати. Я лягаю спати о третій годині, мені приходять думки, і я не можу заснути, повертаюся з боку на бік, не сплю до ранку тому, що я думаю і не можу не думати, як він не може не орати, не косити; інакше він піде до шинку або захворіє. Як я не перенесу його страшної фізичної праці, а помру через тиждень, так він не перенесе мого фізичного неробства, він розтовстіє і помре... Третє... що, пак, ти ще сказав?

Князь Андрій загнув третього пальця.

— Ах, так, лікарні, ліки. В нього удар, він помирає, а ти пустив йому кров, вилікував. Він калікою ходитиме десять років, для всіх буде тягам. Багато спокійніше і простіше йому померти. Інші народяться, і так їх багато. Якби ти шкодував, що в тебе лишній робітник пропав,— як я дивлюсь на нього, а то ти з любові ж до нього хочеш лікувати його. А йому цього не треба. Та й потім, що за уявлення, що медицина кого-небудь коли-небудь вилікувала! Убивати — так! — сказав він, злісно насупившись і одвернувшись од П´єра.

Князь Андрій висловлював свої думки так ясно і чітко, що видно було—він не раз думав про це, і він говорив охоче і швидко, як людина, яка довго не говорила. Погляд його жвавішав тим більше, чим безнадійніші були його міркування.

— Ой, це жах, це жах! — сказав П´єр.— Я не розумію тільки — як можна жити з такими думками. На мене находили такі самі хвилини, це недавно було, в Москві і в дорозі, але тоді я опускаюся до такої міри, що я не живу, усе мені гидке... головне, я сам. Тоді я не їм, не вмиваюся... ну, як же ви?

— Чому ж не вмиватися, це неохайно,— сказав князь Андрій.— Навпаки, треба намагатися зробити своє життя якнайприємнішим. Я живу— і в цьому не винен; отже, треба як-небудь найкраще, нікому не заважаючи, дожити до смерті.

— Ну що ж вас спонукає жити з такими думками? Сидітимеш не рухаючись, нічого не розпочинаючи...

— Життя й так не дає спокою. Я б радий нічого не робити, а ось, з одного боку, дворянство тутешнє удостоїло мене честі обрання предводителем; я насилу відкараскався. Вони не могли зрозуміти, що в мені нема того, чого треба, нема цієї певної добродушної і заклопотаної пошлості, що потрібна для цього. Потім ось цей будинок, який треба було збудувати, щоб мати свій куток, де можна бути спокійним. Тепер ополчення.

— Чому ви не служите в армії?

— Після Аустерліца! — понуро сказав князь Андрій,— Ні, красно дякую; я дав собі слово, що служити в діючій російській армії я не буду. І не буду. Якби Бонапарте стояв тут, під Смоленськом, загрожуючи Лисим Горам, і тоді я не служив би в російській армії. Ну, то я тобі казав,— заспокоюючись, говорив далі князь Андрій.— Тепер ополчення, батько головнокомандуючим третього округу, і єдиний спосіб у мене уникнути служби — бути при ньому.

— Отже, ви служите?

— Служу.— Він помовчав трохи.

— То чому ж ви служите?

— А ось чому. Батько мій один з найвизначніших людей своєї епохи. Але він стає старим, і він не то що жорстокий, а занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до необмеженої влади і тепер цією владою, даною від государя головнокомандуючим над ополченням. Якби я на дві години спізнився два тижні тому, він повісив би протоколіста в Юхнові,— сказав князь Андрій з усмішкою.— Отже, я служу тому, що, крім мене, ніхто не має впливу на батька, і я де-не-де врятую його від вчинку, від якого б він потім мучився.

— А, ну, отже, бачите!

— Так, але не так, як ти думаєш,— говорив далі князь Андрій.— Я анітрохи добра не бажав і не бажаю цьому мерзотникові-протоколісту, який украв якісь чоботи в ополченців; я навіть дуже був би радий бачити його повішеним, але мені жаль батька — тобто знов-таки себе ж.

Князь Андрій говорив з усе більшим запалом. Очі його гарячкове блищали в той час, як він намагався довести П´єру, що ніколи в його вчинку не було бажання добра ближньому.

— Ну, ось ти хочеш звільнити селян,— казав він далі.— Це дуже добре, але не для тебе (ти, я гадаю, нікого не засікав і не посилав на Сибір), і ще менше для селян. Коли їх б´ють, січуть, посилають на Сибір, то я думаю, що їм від цього анітрохи не гірше. В Сибіру провадить він те саме своє скотське життя, а шмагарі на тілі загояться, і він такий же щасливий, як і раніш був. А треба цього для тих людей, які гинуть морально, наживають собі каяття, придушують це каяття і грубіють від того, що в них є можливість карати справедливо і несправедливо. Ось кого мені жаль і для кого б я бажав звільнити селян. Ти, можливо, не бачив, а я бачив, як хороші люди, виховані у звичках своєї необмеженої влади, з роками, коли вони робляться дратівливішими, стають жорстокими, грубими, знають це, не можуть стриматися і стають усе нещаснішими й нещаснішими.

Князь Андрій говорив це в такому запалі, що П´єру мимоволі прийшло в голову те, що думки ці викликав у Андрія його батько. Він нічого не відповів йому.

— От кого мені жаль — людської гідності, спокою, совісті, чистоти, а не їх спин і лобів, які, хоч скільки шмагай, хоч скільки брий, усе залишаться такими ж спинами й лобами.

— Ні, ні і тисячу разів ні! я ніколи не погоджуся з вами,—сказав П´єр.

XII

Увечері князь Андрій і П´єр сіли в коляску й поїхали в Лисі Гори. Князь Андрій, поглядаючи на П´єра, зрідка порушував мовчанку словами, які свідчили, що він був у гарному настрої.

Він розповідав П´єру, показуючи на поля, про свої господарські вдосконалення.

П´єр понуро мовчав, відповідаючи уривчасто; здавалося, він поринув у свої думки.

П´єр думав про те, що князь Андрій нещасний, що він помиляється, що він не знає істинного світла і що П´єр повинен допомогти йому, просвітити й підняти його. Але тільки-но П´єр придумував, як і що він говоритиме, передчуття підказувало йому, що князь Андрій одним словом, одним аргументом принизить усе його вчення; і він боявся почати, боявся виставити на можливе висміювання свою улюблену святиню.

— Ні, чому це ви думаєте,— раптом почав П´єр, опускаючи голову і стаючи схожим на битливого бика,— чому ви так думаєте? Ви не повинні так думати.

— Про що я думаю? — спитав князь Андрій здивовано.

— Про життя, про покликання людини. Цього не може бути. Я так само думав, і мене врятувало — ви знаєте що? Масонство. Ні, ви не усміхайтесь. Масонство — це не релігійна, не обрядова секта, як і я думав; масонство — це найкраще, єдине вираження найкращих, вічних якостей людства. — І він почав витлумачувати князеві Андрію масонство, як він розумів його. [...]

— Вірите ви в майбутнє життя? — спитав він.

— В майбутнє життя? — повторив князь Андрій, та П´єр не дав йому часу відповісти і прийняв цей повтор за заперечення, тим більше, що він знав колишні атеїстичні переконання князя Андрія.

Ви кажете, що не можете бачити царства добра та правди на землі, j я не бачив його; і його не можна бачити, коли дивитись на наше життя, як на кінець усього. На землі, саме на цій землі (П´єр показав на поле), нема правди — все брехня та зло; але в світі, у всьому світі є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти всього світу. Хіба я не почуваю в своїй душі, що я становлю частину цього величезного, гармонійного цілого? Хіба я не почуваю, що я у цій величезній незчисленній кількості істот, в яких виявляється божество,— вища сила, як хочете,— що я становлю одну ланку, один щабель від нижчих істот до вищих? Коли я бачу, ясно бачу ці сходи, що ведуть від рослини до людини, то чому ж я припускатиму, що ці сходи закінчуються мною, а не ведуть далі й далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає в світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, надо мною живуть духи і що в цьому світі є правда.

— Так, це учення Гердера,— сказав князь Андрій,— та не воно, голубе мій, переконає мене, а життя і смерть, ось що переконує. Переконує те, що бачиш дорогу тобі істоту, яка зв´язана з тобою, перед якою ти був винним і сподівався виправдатись (у князя Андрія затремтів голос, і він одвернувся), і раптом ця істота страждає, мучиться і перестає бути... Чому? Не може бути, щоб не було відповіді! І я вірю, що вона є... Ось що переконує, ось що переконало мене,—сказав князь Андрій.

— Авжеж, авжеж,—промовив П´єр,— хіба не теж саме і я кажу!

— Ні. Я кажу лише, що переконують у необхідності майбутнього життя не доводи, а те, коли йдеш у житті рука в руку з людиною, і раптом людина ця зникне там у ніде, і ти сам зупиняєшся перед цією безоднею і заглядаєш туди. І я заглянув...

— Ну, і що ж! Ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є — майбутнє життя. Хтось є — Бог.

Князь Андрій не відповів. Коляска вже давно була вивезена на другий берег і коні виведені і вже запряжені, і вже сонце зайшло до половини, і вечірній приморозок вкривав зірками калюжі біля перевозу, а П´єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів та перевізників, ще стояли на поромі і розмовляли.

— Коли є Бог і є майбутнє життя, то є істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити,— казав П´єр,— що живемо не сьогодні лише на цьому клаптику землі, а жили й житимемо вічно там, в усьому (він показав на небо).— Князь Андрій стояв, спершись ліктями на поручні порома, і, слухаючи П´єра, не відводив очей від червоного відблиску сонця на синюватому плесі. П´єр замовк. Було зовсім тихо. Пором давно причалив, і тільки хвилі течії тихо хлюпали об його дно. Князеві Андрію здавалося, що це хлюпотіння хвиль примовляло до П´єрових слів: «Правда, вір цьому».

Князь Андрій зітхнув і променистим дитячим, ніжним поглядом подивився на червонясте від запалу і все ж пойняте виразом скромної ніяковості перед старшим другом П´єрове обличчя.

— Справді, якби це так було! — сказав він.— Одначе, ходім сідати,— Додав князь Андрій і, сходячи з порома, глянув на небо, на яке показав йому П´єр, і вперше після Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, Що його бачив лежачи на Аустерліцькому полі, і щось давно заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі. Почуття це зникло, як тільки князь Андрій вступив знов у звичні умови життя, але він знав, що це почуття, якого він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П´єром було для князя Андрія епохою; з цього дня почалося хоч зовнішньо таке ж саме, але у внутрішньому світі нове його життя.

XV

Повернувшись цього разу з відпустки, Ростов вперше відчув і зрозумів, який міцний був його зв´язок з Денисовим і з усім полком.

Коли Ростов під´їжджав до полку, він почував щось подібне до того, що він почував, під´їжджаючи до Поварського дому. Коли він побачив першого гусара в розстебнутому мундирі свого полку, коли він упізнав рудого Дементьева, побачив конов´язі каштанових коней, коли Лаврушка радісно вигукнув до свого пана:

«Граф приїхав!» і патлатий Денисов, який спав до того в ліжку, вибіг з землянки, обняв його і офіцери зійшлись до нього,— Ростов почував те саме, що почував він, коли його обнімала мати, батько і сестри, і сльози радості, підступивши йому до горла, перешкодили йому говорити. Полк був теж домівкою, і домівкою незмінне милою і дорогою, як і домівка батьківська. [...]

Ростов, з часу свого програшу, вирішив, що він за п´ять років заплатить цей борг батькам. Йому надсилали по десять тисяч на рік, а тепер він вирішив брати лише дві, залишаючи решту батькам для сплати боргу.

Ростов жив, як і раніше, з Денисовим, і дружній зв´язок їх з часу їхньої відпустки став ще тісніший. Денисов ніколи не говорив про домашніх Ростова, але ніжна турбота, яку командир виявляв про свого офіцера, говорила Ростову, що нещаслива любов старого гусара до Наташі відіграла роль у цьому зміцненні їхньої дружби. Денисов явно намагався якомога рідше наражати Ростова на небезпеки, беріг його і після бою особливо радісно зустрічав його живим і здоровим. В одному зі своїх відряджень Ростов знайшов у покинутому, спустошеному селі, куди він приїхав за провіантом, родину старого поляка і його дочки з немовлям. Вони були голі, голодні і не могли піти звідти, і не мали чим виїхати. Ростов привіз їх у свою стоянку, дав їм притулок у своїй квартирі і кілька тижнів, поки старий набирався сили, утримував їх. Товариш Ростова, розговорившись про жінок, став сміятися з Ростова, кажучи, що він хитріший за всіх і що йому б не гріх познайомити товаришів з гарненькою полькою, яку він врятував. Ростов прийняв жарт за образу і, спалахнувши, наговорив офіцерові таких неприємних речей, що Денисов ледве стримав їх обох від дуелі. Коли офіцер пішов, і Денисов, сам не знаючи взаємин Ростова з полькою, почав докоряти йому за його запальність, Ростов сказав йому:

— Як же ти хочеш... Вона мені, як сестра, і я не можу тобі описати, як це мене образило... тому що... ну, через те...

Денисов ударив його по плечу і швидко став ходити по кімнаті, не дивлячись на Ростова, як це він робив у хвилини душевного хвилювання.

— Ото яка дурна ваша порода ростовська,— промовив він, і Ростов помітив сльози на очах у Денисова.

13 червня французький і російський імператори з´їхалися в Тільзіті. Борис Друбецькой просив важну особу, при якій він був, про те, щоб його зачислили до почту, призначеного перебувати в Тільзіті.

— Я бажав би бачити велику людину,— сказав він, маючи на увазі Наполеона, якого він досі завжди, як і всі, називав Буонапарте.

—Ви кажете про Буонапарте? — спитав його, усміхаючись, генерал.

Борис запитливо подивився на свого генерала і відразу зрозумів, що це було жартівливе випробування.

— Князю, я кажу про імператора Наполеона,— відповів він. Генерал з усмішкою поплескав його по плечу.

— Ти далеко підеш,— сказав він йому і взяв з собою.

Борис серед небагатьох був на Німані в день зустрічі імператорів; він бачив помости з вензелями, бачив, як Наполеон проїхав по тому березі поперед французьку гвардію, бачив задумливе обличчя імператора Олександра в той час, як він мовчки сидів у корчмі на березі Німану, чекаючи на прибуття Наполеона; бачив, як обидва імператори сіли в човни і як Наполеон, причаливши раніш до помосту, швидкими кроками пішов уперед і, зустрічаючи Олександра, подав йому руку, і як обидва зникли в павільйоні. З часу свого вступу у вищі сфери Борис виробив собі звичку уважно спостерігати те, що відбувалося круг нього, і записувати. Під час побачення в Тільзіті він розпитував про імена тих осіб, що приїхали з Наполеоном, про мундири, в які вони були одягнені, і уважно вслухався в слова, які казали важні особи. В той самий час, як імператори увійшли до павільйону, він подивився на годинник і не забув подивитися знову в той час, як Олександр вийшов з павільйону. Побачення тривало годину і п´ятдесят три хвилини; він так і занотував це того вечора серед інших фактів, які, він гадав, мали історичне значення. Почет імператора був дуже невеликий, тому для людини, що дорожить успіхом по службі, перебувати в Тільзіті під час побачення імператорів дуже багато важило, і Борис, потрапивши в_Тільзіт, почував, що з цього часу становище його цілком зміцнилося. Його не тільки знали, але до нього придивилися і звикли. Двічі він виконував доручення до самого царя, так що цар знав його в обличчя, і всі близькі до царя особи не тільки не цурались його, як раніш, вважаючи за нову людину, але й здивувалися б, якби його не було. [...]



|
:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС