19.3. Поняття політичного менеджменту
Політичний менеджмент як наука й мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку відіграє надзвичайно важливу роль, сприяючи виробленню рекомендацій для політичного керівництва, реалізації управлінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації. У своїх ціннісних установках політичний менеджмент спирається на конструктивність, компетентність, професіоналізм, гуманізм і здоровий прагматизм.
Поняття “менеджмент” (англ. management — керування, управління) означає сукупність принципів, форм, методів, прийомів і засобів управління матеріальними і людськими ресурсами. Цей процес здійснюють певні групи людей, які відповідно до законодавства та усталених у суспільстві норм поведінки реалізують владні функції щодо державної, комунальної, корпоративної власності.
Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), застосовують і в політичній діяльності. Недарма талановиті менеджери виробництва часто стають відомими політиками та державними діячами.
Політичний менеджмент — система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.
Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види со-ціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу на людей.
За порушення суб´єктом або об´єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.
Вплив на суб´єкти та об´єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються їх переконати в необхідності певного політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів, результатів соціологічних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціональної аргументації покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості громадян тощо. Використовують і техніку формування емоційного компоненту, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування та ін.
Маніпулювання суспільною свідомістю використовують за потреби вплинути на суб´єкти, об´єкти політики, впливових кіл. Засоби маніпулювання поділяють на мовні та немовні. Мовні передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До немовних належать маніпулювання інформацією: блокування “невигідної” інформації, затримання її або викладення в сприятливому для себе контексті. Найчастіше використовують фрагментарність інформації, що унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об´єктивно. Це пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, “правильних” норм і цінностей.
У політичній сфері виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. А процес управління розглядають на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін.
Процес організації й проведення виборчої кампанії потребує, крім усього іншого, добре зорганізованої команди професіоналів у галузі політичних технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту, покликаної займатися матеріально-фінансовим забезпеченням кампанії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями.
За розподілом функцій у команді виокремлюють тих, хто готує матеріали для кандидата і хто займається поточними організаційними проблемами. Це дає змогу кандидатові зосередитися на стратегічних питаннях.
Загалом найближче оточення кандидата за кількістю має не перевищувати семи-дев´яти осіб. Хоча, звичайно, дехто може ефективно керувати й більшою кількістю людей одночасно. В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди (якщо це президентські вибори). Хоча на практиці не завжди так буває.
Патронажну частину команди, як правило, складають один-два менеджери, радники з економіки, внутріполітичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець з іміджу. Апаратна частина, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми її інтелектуального центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекламування тощо.
Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масової інформації.
Українське законодавство 1994 p. дозволяло кандидатові в президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові в мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб.
Функціонально команда, кандидата має мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та інших спеціалістів), а також “бригада швидкого реагування” (її завданням є організація відгуків на події, заяви та дії конкурентів).
Під час організації виборів бажано утворити неформальні групи підтримки:
- група прихильників у складі популярних представників творчої та наукової інтелігенції може діяти як “фігура ретранслятора”;
- група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації;
- група швидкого реагування — оперативно вивчає громадську думку з метою дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та особливостей формування політичного іміджу.
До початку передвиборчої кампанії слід мати об´єктивну інформацію для аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі:
- історичні та географічні особливості округу;
- соціально-демографічна характеристика округу;
- соціально-економічна структура, стан її розвитку,
- проблеми та перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери послуг та ін.;
- транспортна мережа;
- діяльність політичних партій, громадських організацій, груп тиску, неформальних структур;
- карта округу з межами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю виборців;
- політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки;
- наявність впливових осіб (неформальних лідерів);
- найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;
- досьє на конкурентів.
Основні положення стратегії виборчої кампанії базуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу) здійснено, слід вдатися до таких процедур:
· порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і його опонентів з урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом;
· проаналізувати демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну ситуацію у виборчому окрузі;
· визначити принципово важливі питання для виборців певного округу і сформулювати у своїй програмі відповіді на них;
· сформулювати основні принципи виборчої кампанії та засоби їх реалізації (стратегію й тактику організації виборів).
При виробленні програми кандидата слід врахувати:
- програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми;
- структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев´яти змістових блоків;
- виробляючи програму, спочатку до неї вносять “все, що треба”, а потім відкидають “все, що можна”;
- виклад і поліграфічне відтворення програми мають урахувати рівень загальної, політичної та психологічної культури виборців.
На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та кандидатові. Водночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку інтересів, політичної культури виборців.
Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах:
- декларування причетності до певної політичної партії, передвиборчого блоку, владної структури, політичного лідера тощо;
- створення міжособистісних контрастів кандидатів;
- створення ідеологічного контрасту кандидатів;
- ставка на базову проблему;
- формування позитивного іміджу кандидата;
- створення негативного іміджу конкурентів;
- утворення передвиборчих коаліцій;
- ставка на владні структури;
- ставка на суспільно-політичні структури;
- ставка на засоби масової інформації;
- деморалізація конкурентів.
Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання “що треба робити?”, то тактична частина плану має дати відповідь на запитання “як?” і “коли?”.
Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов´язана з розв´язанням таких проблем:
- добір і організація роботи “апаратної” команди;
- складання графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи промов на телебаченні, радіо, зустрічі з впливовими людьми тощо.);
- стеження за діями конкурентів й організація протидії;
- підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність, форми подачі матеріалів);
- створення рекламної друкованої, відеопродукції;
- організація проблем матеріально-фінансового, транспортного забезпечення кампанії;
- налагодження контактів з громадськістю, суспільно-політичними структурами та впливовими людьми в окрузі.
Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конкретними виконавцями з команди кандидата.
У політичне, інформаційно розвинених країнах існує можливість використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології, відеопродукція, телеконференції, “свідчення” відомих людей про кандидата, репортажі про його діяльність тощо.
Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської моделі, технології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учасників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття “правляча команда” охоплює апарат управлінського органу — від адміністрації президента до суб´єкта господарювання. У демократичній державі не менш важливими є спілкування уряду з громадськістю, ЗМІ (“паб-лік рілейшнз”).
На діяльність правлячої команди впливають різноманітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники.
Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерпність інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей.
Інформаційна система виконує такі функції:
- попереджувальну (відстеження тривожних для соціально-політичної системи подій;
- освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівців);
- прогнозну (передбачення можливих явищ, процесів, ймовірні форми впливу на них).
Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд, міністерства, відомства тощо) передбачає формування структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття політичних, економічних та інших рішень.
Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рішення передбачає такі етапи:
— збір, опрацювання та інтерпретація інформації;
— виокремлення альтернативних проектів рішень;
— вибір на основі ухвалених процедур остаточного варіанта з наявних альтернатив;
— реалізацію на практиці прийнятого рішення;
— контроль за виконанням рішення;
— коригування (у разі потреби) рішення.
На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень: формальна, змагальна та колегіальна.
Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії системи комунікації та процедур проходження інформації.
Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційні потоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її надходження.
Колегіальна модель потребує колективної праці в пошуках найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від соціального статусу, належності до організаційних структур працівників апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття рішень без погодження з чиновниками вищого рівня.
Політичний досвід свідчить, що передвиборча команда не завжди стає правлячою. І не лише тому, що, вигравши вибори, президент, враховуючи політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залучити на свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він нерідко залучає до правлячого кабінету представників інших політичних сил, звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії.
Під час створення правлячої команди (центру ухвалення управлінських рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з політичними силами) та зовнішні (пов´язані з намаганнями розширення соціальної бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі команди політичних і кар´єрних чиновників (апаратників), щодо якого універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди впливають суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери.
На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які реалізуються через міжособистісні стосунки членів команди. Відсутність порозуміння, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати роботу навіть високопрофесійної, політично збалансованої команди. Насамперед варто проаналізувати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.
Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар, генератор ідей, аналітик, організатор, інформатор, психолог.
Голова формулює стратегію, визначає завдання кабінету, пріоритети діяльності, розподіляє обов´язки між членами команди, психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії.
Секретар організовує практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотримання дисципліни виконання планів, об´єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації.
Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень.
Аналітик оцінює альтернативи, аналізує проекти рішень.
Організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції.
Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактів завдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженим міжособистісним контактам.
Психолог гармонізує міжособистісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.
Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного члена кабінету з урахуванням їх функціональних обов´язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально використовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефективної роботи кабінету.
Розглянутий розподіл ролей є умовним. Окремі особи часто поєднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у команді “голів” і “генераторів ідей” може призвести до безплідних дискусій і розколу.
Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на центри прийняття рішень. А масова свідомість членів суспільства відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню діяльність.
У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримуватися таких правил:
- інформувати, орієнтуючись на громадськість;
- подавати новини в доступній формі;
- найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з пресою;
- не сперечатися з журналістами;
- давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;
- казати правду, навіть якщо це важко зробити;
- за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьому, пообіцявши зробити це іншим разом;
- не збирати на зустріч журналістів за відсутності інформаційного приводу;
- мати “домашні заготовки” щодо запитань і відповідей на них;
- виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;
- вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуальних питань;
- завжди на завершення розмови акцентувати на ключовій проблемі розмови, позаяк останнє запам´ятовується найкраще.
А головне — не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено, переконливо.
|
:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття