Частина п´ята

І

Ранок, що настав після вирішальної для Петра Петровича розмови з Дунечкою і Пульхерією Олександрівною, подіяв протверезне і на Петра Петровича. Хоч як це й було йому неприємно, він змушений був мало- помалу визнати за факт, і за факт неповоротний, те, що ще вчора здавалося йому подією майже фантастичною, такою, яка хоч і сталася, та все ж таки насправді начебто неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства цілу ніч ссав йому серце. Вставши з ліжка, Петро Петрович зараз же подивився в дзеркало. Він побоювався, чи не розлилася часом у нього за ніч жовч? Проте щодо цього все було поки що благополучно, і, подивившись на своє благородне, біле і трошки ожиріле останнім часом обличчя, Петро Петрович навіть на якусь мить утішився, в цілковитому переконанні, що він знайде собі наречену десь в іншому місці, та, може статися, ще й кращу; але одразу ж схаменувся і сердито плюнув набік, чим викликав мовчазну, але саркастичну посмішку у молодого свого приятеля і сусіда по кімнаті Андрія Семеновича Лебезятникова. [...]

Андрій Семенович сидів чомусь увесь той ранок дома. З цим добродієм у Петра Петровича встановилися якісь дивні стосунки, а проте, це було почасти й природно: Петро Петрович зневажав і ненавидів його навіть над міру, майже з того самого дня, відколи у нього оселився, але водночас начебто трохи побоювався його. Приїхавши в Петербург, він зупинився у нього не через саму тільки скаредність і бажання зекономити, хоч це й було майже головною причиною, але була тут й інша причина. Ще в провінції чув він про Андрія Семеновича, колишнього свого вихованця, що це один з найпередовіших молодих прогресистів і навіть що він відіграє неабияку роль у певних цікавих гуртках, про які було багато розмов. Це вразило Петра Петровича. [...]

Цей Андрій Семенович десь служив, був хирлявий і золотушний чоловік, малий на зріст і на диво білявий, з бакенбардами-котлетками, якими він дуже пишався. Крім того, у нього завжди боліли очі. [...]

II

Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких в хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Дійсно, на них було витрачено мало не десять карбованців з двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов´язаною перед небіжчиком вшанувати його пам´ять «як годиться», щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був «не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий» і що ніхто з них не має права перед ним «кирпу гнути». Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, внаслідок якої при деяких громадських обрядах, обов´язкових в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було «не гірш як у людей» і щоб «не осудили» їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим «нікчемним і паскудним жильцям», що вона не тільки «вміє жити і вміє приймати», але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в «благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі», і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. Ці пароксизми гордості та пихи находять іноді й на дуже бідних і затурканих людей і часом обертаються у них в дратівливу, нестримну потребу. А Катерина Іванівна була, крім того, і не з затурканих: її можна було зовсім вбити обставинами, але затуркати її морально, тобто залякати і підкорити собі її волю, не можна було. Крім того, Сонечка дуже слушно про неї говорила, що в неї в голові плутається. Рішуче і остаточно цього ще, правда, не можна було сказати, але дійсно останнім часом, протягом всього останнього року, її бідна голова надто змучилась, щоб розум хоч почасти не потьмарився. Сильний розвиток сухот, як кажуть медики, теж сприяє ушкодженню розумових здібностей.

Вин у множині і різноманітних сортів не було, мадери теж: це було перебільшено, але вино було. Були горілка, ром і ліссабонське, все найнижчої якості, але всього в достатній кількості. З їстівного, крім куті, було три-чотири страви (між іншим і млинці), все приготоване в Амалії Іванівни, та крім того ставили разом два самовари для передбачуваних після обіду чаю і пуншу. [...] Ще одна неприємність теж почасти сприяла роздратуванню Катерини Іванівни: коли ховали небіжчика, з жильців, яких кликали на похорон, крім ляшка, що встиг-таки забігти і н? кладовище, майже нікого не було; на поминки ж, тобто до закуски, зійшлися тільки найменш значні, бідніші, багато хто з них в непристойному навіть вигляді, так, погань якась. А ті ж, хто визначніший і солідніший, ті всі, мов навмисно, наче змовившись, не прийшли. Петро Петрович Лужин, наприклад, можна сказати, найсолідніший з усіх жильців, не прийшов.

Одно слово, прийшли тільки: ляшок, потім якийсь плюгавенький канцелярист, що завжди мовчав, у заяложеному фраку, вугруватий і з гидким запахом; потім ще якийсь глухий і майже зовсім сліпий дідок, що колись служив в якомусь поштамті і якого хтось вже хтозна-відколи і не знати нащо утримував в Амалії Іванівни. З´явився також один п´яний відставний поручик, насправді провіантський чиновник, що дуже непристойно і гучно реготав, і, «уявіть собі», прийшов без жилета! [...]

Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний «освічений гість» з усіх гостей, і, «як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру», а по- друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на охороні.[...]

III

На порозі кімнати раптом з´явився Петро Петрович Лужин. Він стояв і суворо й уважливо оглядав усю компанію. [...]

Обійшовши бочком Катерину Іванівну, попрямував у протилежний куток, де була Соня.

Катерина Іванівна як стояла, так і залишилася на місці, мов громом прибита. Вона не в силі була зрозуміти, як міг Петро Петрович зректися хліба-солі її татуся. Вигадавши раз цю хліб-сіль, вона вже свято в неї сама вірила. Вразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь зневажливої погрози тон Петра Петровича. Та й усі якось поступово притихли, коли він з´явився. Крім того, що цей «діловий і серйозний» чоловік занадто вже не підходив до усієї цієї компанії, було видно, що він прийшов з якимсь важливим наміром, що, певно, якась надзвичайна причина привела його в таку компанію і що, виходить, зараз щось трапиться, щось буде. Раскольников, який стояв коло Соні, відступився, щоб пропустити його; Петро Петрович, здавалося, зовсім його не помітив. Незабаром на порозі з´явився і Лебезятников; в кімнату він не ввійшов, а спинився теж з якоюсь особливою цікавістю, майже з подивом; прислухався, але, здавалося, довго чогось не міг збагнути.

— Пробачте, що я, може, невчасно, але справа досить важлива,— промовив Петро Петрович якось взагалі і не звертаючись ні до кого особливо; — я навіть і радий на людях. Амаліє Іванівно, прошу вас уклінно, як хазяйку квартири, звернути особливу увагу на мою дальшу розмову з Софією Іванівною. Софіє Іванівно,— провадив він далі, звертаючись безпосередньо до страшенно збентеженої і вже наперед зляканої Соні,— з стола мого, в кімнаті друга мого, Андрія Семеновича Лебезятникова, зараз же слідом за відвіданням вашим, зник державний кредитний білет вартістю в сто карбованців, що належав мені. Коли, може, вам якимсь чином відомо і ви скажете нам, де він є тепер, то запевняю вас словом честі і беру всіх у свідки, що справа на тому й скінчиться. В противному ж разі %мушений буду вдатися до заходів вельми серйозних, тоді... нарікайте вже на себе!

Цілковита тиша запанувала в кімнаті. Навіть діти, що плакали перед тим, затихли. Соня стояла бліда, як мрець, дивилася на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начебто ще й не розуміла. Минула якась хвилина.

— Ну, то що ж? — спитав Лужин, пильно дивлячись на неї.

— Я не знаю... Я нічого не знаю...— тихим голосом промовила нарешті Соня.

— Ні? Не знаєте? — перепитав Лужин і ще трохи помовчав.— Подумайте, мадемуазель,— почав він суворо, але все ще начебто умовляючи,— обміркуйте, я згоден дати вам ще час, щоб ви все як слід зміркували. Але ж бачите: коли б я не був такий упевнений, то вже, зрозуміла річ, при своїй досвідченості, не рискнув би так прямо вас обвинуватити; бо за подібне, пряме й прилюдне, але неправдиве або навіть тільки помилкове звинувачення, я, деякою мірою, сам відповідаю. Я ж знаю це. Сьогодні вранці я розміняв, для своїх потреб, кілька п´ятипроцентних білетів, на суму, номінально, в три тисячі карбованців. Розрахунок у мене записаний в бумажнику. Прийшовши додому, я,— свідок тому Андрій Семенович,— почав лічити гроші і, налічивши дві тисячі триста карбованців, поклав їх в бумажник, а бумажник у бокову кишеню сюртука. На столі лишалося близько п´ятисот карбованців кредитними білетами, і між ними три білети, по сто карбованців кожний. Саме тоді завітали ви (на моє запрошення) — і весь час, поки були у мене, мали надзвичайно збентежений вигляд, навіть тричі, серед розмови, вставали і поспішали чомусь піти, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все це засвідчити. Певно, ви самі, мадемуазель, не відмовитесь підтвердити і заявити, що я кликав вас через Андрія Семеновича, виключно для того тільки, щоб переговорити з вами про сирітське і безпорадне становище вашої родички, Катерини Іванівни (до якої я не міг прийти на поминки), і про те, як би добре було влаштувати на її користь щось подібне до підписки, лотереї абощо. Ви мені дякували і навіть заплакали (я розповідаю все так, як було, щоб, по-перше, нагадати вам, а по-друге, показати вам, що з пам´яті моєї не стерлася жодна дрібниця). Потім я взяв з стола кредитний білет в десять карбованців і дав вам від свого імені, для вашої родички, як мою посильну допомогу. Все це бачив Андрій Семенович. Потім я вас провів до дверей,— все ще так само, як і до того, збентежену,— після чого залишився наодинці з Андрієм Семеновичем, поговорив з ним хвилин з десять, потім Андрій Семенович вийшов, я ж знову повернувся до стола, до грошей, що лежали на ньому, щоб, перелічивши їх, покласти, як і мав намір перед тим, окремо. На подив мій, одного білета в сто карбованців в числі інших я не знайшов. Прошу ж тепер розміркувати: запідозрити Андрія Семеновича я вже ніяк не можу; навіть думки такої соромлюсь. Помилитись у лічбі я теж не міг, бо за хвилину перед вашим приходом, перелічивши все, я переконався, що підсумок правильний. Згодьтесь самі, що, пригадуючи ваше збентеження, те, як ви поспішали піти, як і те, що ви тримали руки якийсь час на столі; взявши, нарешті, до уваги громадський стан ваш і зв´язані з ним звички, я, так би мовити, з жахом і навіть проти своєї волі змушений був спинитися на підозрінні,— звичайно, тяжкому, але — справедливому! Додам і скажу ще раз, що, незважаючи на всю мою очевидну впевненість, розумію, що все-таки в теперішньому обвинуваченні моєму є деякий для мене риск. Але, як бачите, я не можу мовчати; я протестую і скажу вам через що: єдино, добродійко, єдино через найчорнішу невдячність вашу! Як же так? Я ж вас запрошую в інтересах бідної родички вашої, я ж даю вам посильне подаяння моє в десять карбованців, а ви ж, тут-таки, одразу ж, відплачуєте мені за все це отаким вчинком! Ні, це дуже недобре! Тут потрібна наука. Подумайте ж гарненько, а крім того, як справжній друг ваш, прошу вас (бо кращого друга не може бути у вас зараз), схаменіться! Інакше буду невблаганний! Йу, то як?

— Я нічого не брала у вас,— прошептала, охоплена жахом, Соня,— ви дали мені десять карбованців, ось візьміть їх.— Соня дістала з кишені хусточку, відшукала вузлик, розв´язала його, витягла кредитку і подала Лужину.

— А про інші сто карбованців ви так і не признаєтесь? — з докором, настійливо вів той, не беручи білета.

Соня оглянулась кругом. У всіх були такі жахливі, суворі, насмішкуваті, злі обличчя. Вона глянула на Раскольникова... той стояв біля стіни, схрестивши руки, і вогненним поглядом дивився на неї.

— О Господи! — вихопилось у Соні.

— Амаліє Іванівно, треба буде повідомити поліцію, а тому, прошу вас уклінно, пошліть поки що по двірника,— тихо і навіть ласкаво проказав Лужин.

— Я так і знав, що вона вкрав! — сплеснула руками Амалія Іванівна.

— Ви так і знали? — підхопив Лужин,— виходить, уже й раніше мали якісь підстави робити такий висновок. Прошу вас, шановна Амаліє Іванівно, запам´ятати слова ваші, а втім, це було сказано при свідках.

Всі загомоніли, заворушилися.

— Я-ак! — скрикнула раптом, опам´ятавшись, Катерина Іванівна і, наче з цепу зірвавшись, метнулася до Лужина.—Як! Ви її в крадіжці обвинувачуєте? Це Соню? Ах, негідники, негідники! — і кинувшись до Соні, вона, наче лещатами, обхопила її висхлими руками.

— Соню! Як ти сміла прийняти від нього десять карбованців! О, нерозумна! Дай сюди! Дай зараз ці десять карбованців — от!

І, вихопивши у Соні кредитку, Катерина Іванівна зібгала її в руках і, розмахнувшись, кинула її просто в обличчя Лужину. Кредитка влучила йому в око і відскочила на підлогу. Амалія Іванівна кинулася піднімати гроші. Петро Петрович розсердився.

— Спиніть цю божевільну! — закричав він. На дверях в ту мить поруч з Лебезятниковим з´явилось іще кілька осіб, між якими були і обидві приїжджі дами.

— Як! Божевільну? Це я божевільна? Дурень! — вискнула Катерина Іванівна.— Сам ти божевільний, крючок судовий, негідник. Соня, Соня візьме у нього гроші! Це Соня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготала.— Чи бачили ви дурня? — зверталася вона на всі боки, показуючи всім на Лужина.— Як! І ти теж? — побачила вона хазяйку,— то й ти туди ж, ковбаснице, потверджуєш, що вона «вкрав», паскудна ти прусська куряча нога в кринолині! Ах ви! Ах ви! Та вона ж і з кімнати не виходила і, як прийшла від тебе, падлюки, зразу ж поруч Родіона Романовича й сіла!.. Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то й гроші повинні бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тільки коли ти не знайдеш, то вже вибачай, голубе, відповіси! До государя, до государя, до самого царя побіжу милосердого, в ноги впаду, зараз же, сьогодні ж! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Це ти на те, що вона тиха, покладався? Ти на це понадіявся? Та я, брат, зате не з тих, хто мовчить! Зірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!!

І Катерина Іванівна, не тямлячи себе, сіпала Лужина, тягла його до Соні.

— Я готовий і відповідаю... але вгамуйтесь, добродійко, вгамуйтесь! Я дуже добре вже бачу, з яких ви!.. Це... це... це що таке? — бурмотів Лужин,— це треба при поліції... хоч, правда, і тепер свідків цілком досить... Я готовий... Але ж мужчині це не зовсім зручно... зважаючи на її стать... Коли б з допомогою Амалії Іванівни... хоч, проте, так діло, не робиться... Як же так?

— Кого хочете! Хай хто хоче, той і обшукує! — кричала Катерина Іванівна.— Соню, виверни їм кишені! Ось, ось! Дивись, недолюдку, ось порожня, тут хусточка лежала, кишеня порожня, бачиш! Ось друга кишеня, ось, ось! Бачиш! Бачиш!

І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і вихопила обидві кишені, одну за одною Але з другої, правої кишені раптом вискочила кредитка і, описавши в повітрі параболу, впала до ніг Лужина. Це всі бачили; дехто навіть скрикнув. Петро Петрович нагнувся, взяв кредитку двома пальцями з підлоги, підніс вгору, щоб всі бачили, і розгорнув. Це був кредитний білет на сто карбованців, складений увосьмеро. Петро Петрович поводив навкруги своєю рукою, показуючи всім білет.

— Злодійка! Геть з квартир! Поліп, поліп! — зарепетувала Амалія Іванівна,— їх треба Сибір прогнав! Геть!

З усіх боків залунали вигуки. Раскольников мовчав, не зводячи очей з Соні, зрідка поглядаючи і на Лужина. Соня стояла на тому ж місці, мов не своя: вона навіть майже не була й здивована.

Раптом вона вся зробилася червона, скрикнула й закрила обличчя руками.

— Ні, це не я! Я не брала! Я не знаю! — заголосила вона, і крик її краяв серце. Вона кинулася до Катерини Іванівни, а та схопила її і міцно пригорнула до себе, мовби грудьми наміряючись захистити від усіх.

— Соню! Соню! Я не вірю! Бачиш, я не вірю! — кричала (незважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, колишучи її в своїх руках, мов дитину, цілуючи її раз у раз, хапаючи її руки і так і всмоктуючись в них поцілунками.— Щоб ти та взяла! Та що це за дурні люди! О Господи! Дурні ви, дурні,— кричала вона, звертаючись до всіх,— та ви ще не знаєте, не знаєте, яке це серце, яка це дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою останню сорочку скине, продасть, боса піде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона он і жовтий білет взяла через те, що мої ж діти з голоду пухли, себе за нас продала!.. Ой небіжчику, небіжчику! Ой небіжчику, небіжчику! Бачиш? Бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та захистіть же її, чого ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ж чому не заступитесь? Ви теж вірите, чи що? Мізинця ви її не варті, всі, всі, всі, всі! Господи! Та захисти ж, нарешті!

Плач сердешної, сухотної, беззахисної Катерини Іванівни справив, здавалося, сильне враження на присутніх. Тут було стільки жалісного, стільки стражденного в цьому скривленому болем, схудлому сухотному обличчі, в цих зсохлих, засмаглих, покусаних губах, в цьому хрипко скрикуючому голосі, в цьому голосному плачу, схожому на плач дитини, в цьому довірливому, дитинячому і разом з тим розпачливому благанні захистити, що, здавалося, всі пожаліли сердешну. Принаймні Петро Петрович зараз же пожалів:

— Добродійко! Добродійко! — вигукнув він, набравши значливого вигляду,— до вас цей факт не стосується! Ніхто не насмілиться вас обвинуватити в намірі чи в змові, тим більше, що ви ж і знайшли, вивернувши кишені: отже, нічого не передбачали. Вельми й вельми готовий співчувати, якщо, так би мовити, злидні спонукали і Софію Семенівну, але чому ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Ганьби убоялися? Перший крок? Розгубились, може? Річ зрозуміла; цілком зрозуміла... Але ж нащо було пускатися на таке! Панове! — звернувся він до всіх присутніх,— панове! Жаліючи і, так би мовити, співчуваючи, я, далебі, готовий простити, навіть тепер, незважаючи на все те образливе для себе, що я почув тут. Хай же буде вам, мадемуазель, оцей сором наукою на майбутнє,— звернувся він до Соні,— а я далі вже ні до яких заходів не вдаватимусь, хай уже буде так, не даватиму цьому ходу.

Петро Петрович скоса подивився на Раскольникова. Погляди їх зустрілися. Палаючий погляд Раскольникова, здавалося, спопелить його. Тимчасом Катерина Іванівна вже наче нічого не чула: вона пригортала і цілувала Соню, мов несамовита. Діти теж обнімали з усіх боків Соню своїми рученятами, а Поленька,— яка хоч і не зовсім розуміла, в чому річ,— так і обливалася слізьми, надриваючись від ридань і сховавши своє розпухле від плачу гарненьке лйчко на Сониному плечі.

— Як це підло! — пролунав несподівано від порога гучний голос.

Петро Петрович швидко оглянувся.

— Яка підлота! — повторив Лебезятников, пильно дивлячись йому в очі.

Петро Петрович навіть ніби здригнувся. Це помітили всі. (Потім про це згадували). Лебезятников ступив у кімнату.

— І ви насмілились мене в свідки брати? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.

— Що це значить, Андрію Семеновичу? Про що ви говорите? — пробурмотів Лужин.

— Те значить, що ви... наклепник, от що означають мої слова! — з запалом мовив Лебезятников, суворо дивлячись на нього своїми підсліпуватими очицями. Він був дуже розгніваний. Раскольников так і втупився в нього, мовби підхоплюючи й зважуючи кожне слово. Знову запанувала тиша. Петро Петрович навіть майже розгубився, особливо в першу мить.

— Якщо це ви мені...— почав він, заїкаючись,— то що з вами? Чи при своєму ви розумі?

— Та я при своєму, а от ви так... мерзотник! Ой, як же це підло! Я увесь час слухав, я навмисно чекав, щоб усе зрозуміти, бо, скажу я вам, навіть досі все це виглядає не зовсім логічно... Але для чого ви це зробили — не розумію.

— Та що я зробив такого! Чи перестанете ви говорити вашими дурними загадками! Чи ви, може, напідпитку?

— Це ви, негідна людина, може, п´єте, а не я. Я горілки зовсім ніколи й не п´ю, бо це несумісно з моїми переконаннями! Уявіть, він, він сам, своїми власними руками віддав ці сто карбованців Софії Семенівні,— я бачив, я свідок, я присягу візьму! Він, він! — повторював Лебезятников, звертаючись до всіх і кожного.

— Та ви з глузду з´їхали, чи що, молокосос? — заверещав Лужин,— вона тут сама перед вами, ось,— вона сама тут, зараз тільки, при всіх підтвердила, що, крім десяти карбованців, нічого від мене не одержувала. Як же це я міг би їй передати їх після цього?

— Я бачив, бачив! — кричав Лебезятников,— і хоч це суперечить моїм переконанням, я готовий зараз же в суді хоч як присягнути, бо бачив, як ви їй нишком підсунули! Та тільки ж я, дурень, подумав, що ви заради благодіяння підсунули! Коло дверей, прощаючись з нею, коли вона повернулася і коли ви однією рукою тиснули їй руку, другою, лівою, ви й поклали їй нишком у кишеню кредитку. Я бачив! Бачив!

Лужин пополотнів.

— Що ви патякаєте! — зухвало скрикнув він,— та і як ви могли, стоячи біля вікна, розглядіти кредитку! Вам привиділося... ви ж підсліпуваті. Ви марите!

— Ні, не привиділося! І хоч я й далеко стояв, але все, все бачив, і хоч од вікна дійсно важко розглядіти кредитку,— це ви правду кажете,— але я, з особливої причини, знав напевно, що це саме сто карбованців, бо, коли ви давали Софії Семенівні десять карбованців,— я бачив сам,— ви тоді ж узяли з стола і сотню (це я бачив, бо стояв тоді близько, і через те, що в мене зараз же виникла одна думка, то й не забув, що у вас в руках сотня). Ви її склали і тримали, затиснувши в руці, весь час. Потім я знову забув, але коли ви почали підводитись, то з правої руки переклали в ліву і мало не впустили; я одразу ж знову згадав і знову ж таки подумав, що ви хочете, потай від мене, благодіяння їй зробити. Можете уявити, як я почав стежити,— ну й побачив, як пощастило вам покласти їй у кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!

Лебезятников мало не задихався. З усіх боків почали лунати різні вигуки, найбільше вигуки здивування; але от почулися й такі, в яких звучали і грізні ноти. Люди почали приступати ближче до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятникова.

— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Захистіть її! Один ви за неї! Вона сирота, вас Бог послав! Андрію Семеновичу, голубчику, батечку!

І Катерина Іванівна, майже не тямлячи, що робить, кинулася перед ним на коліна.

— Дурниця! — закричав розлючений до нестями Лужин,— дурницю ви все мелете, добродію. «Забув, згадав, забув» — що це таке! Виходить, я навмисно їй підклав? Навіщо? З яким наміром? Що спільного у мене з цією...

— Навіщо? Цього ж я й сам не розумію, а що я розповідаю дійсний факт, то це правда! Я ще й тому певен, мерзотна ви, злочинна людина, що добре пам´ятаю, як з цього приводу мені одразу ж, саме в той час, коли дякував вам і руку вам тиснув, спало на думку питання: навіщо ж ви поклали їй гроші у кишеню нишком? Тобто чому саме нишком? Невже тому тільки, що хотіли, щоб я не бачив, знаючи мої переконання, що заперечую приватну благодійність, як таку, яка нічого не виправляє радикально. Ну й вирішив, що вам справді передо мною соромно такі куші давати і, крім того, може, подумав я, він хоче їй сюрприз зробити, здивувати її, коли вона знайде у себе в кишені аж сто карбованців. (Бо деякі благодійники дуже люблять отак розмазувати свої благодіяння; я знаю). Потім мені теж подумалось, що ви хочете її випробувати, тобто, чи прийде вона, гроші знайшовши, дякувати! Потім, що хочете уникнути подяки і щоб, ну, як це там кажуть: щоб права рука, чи що, не знала... одно слово, якось так... Ну, та чи мало мені думок тоді спало, так що я вирішив усе це обміркувати потім, але все-таки визнав за неделікатне виявити перед вами, що знаю ваш секрет. Але, разом з тим, мені тут-таки знову подумалося: адже може статися, що Софія Семенівна, перш ніж помітить гроші, ще й загубить їх, от чому я вирішив піти сюди, викликати її і сказати, що їй поклали в кишеню сто карбованців. [...]

Петро Петрович відчув, що справи погані.

— Яке мені діло, що вам прийшли в голову якісь там дурні думки,— закричав він.— Це зовсім не доказ! Вам могло все це приверзтися уві сні, от і все! А я вам кажу, що ви брешете, добродію! Брешете й зводите наклеп, бо злі на мене і саме тому злі, що я не здався на ваші вільнодумні і безбожні соціальні пропозиції, от що!

Але цей викрут не дав користі Петрові Петровичу. Навпаки, з усіх боків почувся гомін незадоволення.

— А, ти он куди заїхав! — крикнув Лебезятников.— Брешеш! Клич поліцію, а я присягну! Одного тільки збагнути не можу: для чого він пішов на такий ганебний вчинок! О мерзотна, підла людина! [...]

IV

Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам носив стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї. І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: «Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?»,— він, очевидно, ще перебував в якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумо- ва, то відчув несподівано знесиленість і страх. В роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням:

«А чи треба казати, хто вбив Лизавету?» Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і ця тяжка свідомість власного безсилля перед необхідністю майже пригнітила йсіго. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.

— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.

Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона тільки що встала. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.

— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить,— адже ж вся справа спиралася на «громадський стан і зв´язані з ним звички». Зрозуміли ви це?

Страждання відбилось на обличчі її.

— Тільки не говоріть зі мною, як вчора! — перебила вона його.— Будь ласка, не починайте. І так досить муки...

Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.

— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от... ви зайдете.

Він розповів їй, що Амалія Іванівна вигонить їх з квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись «правди шукати».

— Ой Боже мій! — схопилась Сонечка,— ходімте швидше... І вона взяла свою мантильку.

— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников.— У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.

— А... Катерина Іванівна?

— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому,— буркотливо додав він.— Якщо вас не застане, ви ж і будете винні...

Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.

— Припустимо, Лужин тепер не захотів,— почав він, не зводячи очей на Соню.— Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в´язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?

— Еге ж,— сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.

— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився. Соня мовчала.

— Ну, а коли б у в´язницю, що тоді? Пам´ятаєте, що я вчора говорив?

Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.

— А я думав, що ви знову закричите: «Ой, не говоріть, перестаньте!» — засміявся він, але якось наче силуючи себе.— Що ж, знову мовчання? — спитав він через якийсь час.— Адже ж треба про щось говорити? От мені саме цікаво було б дізнатись, як би ви розв´язали тепер одне «питання», як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись). Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, через те й на додачу)- Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому, чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.

Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.

— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.

— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?

— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.

— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?

— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?

— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш,— похмуро пробурмотів Раскольников.

— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — отражение скрикнула Соня,— ви знову на щось наводите... Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!

Вона не витримала і раптом гірко заплакала. В похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п´ять.

— А ти ж маєш рацію, Соню,— тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб.— Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив... Це я прощення просив, Соню...

Він хотів усміхнутись, але щось безсиле, щось недоговорене відбилося в його блідій усмішці. Він похилив голову і закрив обличчя руками.

І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройшло по його серцю. І мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. Це було не те; він прийняв одне почуття за інше. Це тільки означало, що та хвилина минула. Знову він закрив руками обличчя і похилив голову. Раптом він зблід, підвівся з стільця, подивився на Соню і, нічого не мовлячи, пересів машинально на її ліжко.

Ця хвилина була дуже подібна, в його відчутті, до тієї, коли він, стоячи за спиною в старої і вже звільнивши з петлі сокиру, відчув, що вже «і миті не можна більше гаяти».

— Що з вами? — спитала злякана Соня.

Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах пройшов в її серце.

— Що з вами? — повторила вона, злегка відстороняючись від нього.

— Нічого, Соню. Не лякайся... Пусте! Справді, коли розміркувати,— пусте,— бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе.— Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї.— Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню...

Він, може, і запитував себе про це чверть години тому, але тепер, зовсім знесилений, промовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, відчуваючи тільки безперервний дрож в усьому тілі.

— Ой, як ви мучитесь! — з стражданням в голосі промовила вона, вдивляючись в нього.

— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить),— пам´ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати?

Соня тривожно чекала.

— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.

Вона раптом задрижала всім тілом.

— Ну, то от я й прийшов сказати.

— То ви це вчора серйозно...— ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам´ятавшись,— звідки ж ви знаєте?

Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.

— Знаю.

Вона помовчала якийсь час.

— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.

— Ні, не знайшли.

— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.

Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.

— Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.

Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.

— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.

— Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю,— говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду,— він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив ненароком... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов..., А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.

Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.

— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.

— Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.

— А подивись-но гарненько.

І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам´ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з´явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він нарешті.

— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.

— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.

Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.

Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче її пронизало, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.

— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі проказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.

Раскольников відхитнувся і з смутною усмішкою подивився на неї:

— Дивна якась ти, Соню,— обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.

— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! — вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала рид- ма, як в істериці.

Давно вже незнане почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм´якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.

— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.

— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня,— за тобою піду, всюди піду! О Господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О Господи!

І— От і прийшов.

— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його,— на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня, злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його:

— Я, Соню, ще на каторгу, може, й не_чзахочу йти,— сказав він.

Соня швидко на нього подивилась.

Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього, їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: «Він, він убивця! Та хіба це можливо?»

— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам´ятавшись,— та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!

— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.

Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:

— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?

— Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похиливши голову,— не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!

Соня сплеснула руками.

— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!..— скрикнула вона раптом,— ці гроші, що Катерині Іванівні віддали... ці гроші... Господи, та невже ж і ці гроші...

— Ні, Соню,— квапливо перебив він,— ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав... Разуміхін бачив... він же і одержував за мене... ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.

Соня нерозуміюче слухала його і з усіх сил намагалася хоч щось збагнути.

— А ті гроші... а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші,— додав він тихо і наче в роздумі,— я зняв у неї тоді гаманець з шиї, замшевий... повний-повнісінький такий гаманець... та я не розкривав його; не встиг, мабуть... Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки,— я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку... Все там і досі лежить...

Соня з усіх сил слухала.

— Ну, то чому ж... ви сказали: щоб пограбувати, а сайі нічого не взяли? — швидко спитала вона, як людина, що хапається за соломинку.

— Не знаю... я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші,— промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся.— От яку я дурницю зараз ляпнув, га?

У Соні майнула була думка: «Чи не божевільний він?» Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.

— Знаєш, Соню,— сказав він зненацька з якимсь піднесенням,— знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний,— говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро,— то я б тепер... був щасливий! Знай це!

— І що тобі, що тобі в тому,— скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем,— ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!

Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.

— Тому я й кликав з собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.

— Куди кликав? — боязко спитала Соня.

— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те,— усміхнувся він ущипливо,— ми люди різні... І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?

Вона стиснула йому руку.

— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — в розпачі вигукнув він за мить, з страшною мукою дивлячись на неї,— от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш,— ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: «страждай і ти, мені легше буде!» І можеш ти любити такого негідника?

— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня. Знову те ж почут- л´я хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм´якшило її.

— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію... Він спинився й задумався.

— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову,— не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!

— Ні, ні, це добре, що прийщов! — заперечила Соня,— це краще, коли я знатиму. Багато краще! Він з болем подивився на неї.

—А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись,— адже це так і було! От що я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... Ну, розумієш тепер?

— Н-ні,— наївно і боязко прошептала Соня,— тільки... кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.

— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо! Він замовк і довго обмірковував.

— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар´єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, регістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар´єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б-його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому «запитанні» я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись... Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішні- ше те, що, мабуть, саме так воно й було...

Соні зовсім не було смішно.

— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів,— ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.

Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.

— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету,— і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар´єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару,— це я зле вчинив... ну й годі!

В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.

— Ой, це не те, не те,— тужливо вигукувала Соня,— і хіба можна так... ні, це не так, не так!

— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!

— Та яка ж це правда! О Господи!

— Я ж тільки вошу вбив, Соня, непотрібну, паскудну, зловредну.

— Ото людина — воша!

— Та і я ж знаю, що не воша,— відповів він, чудно дивлячись на неї.— А втім, я неправду кажу, Соню,— додав він,— давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить..

Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала наморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... «та як же! Як же! 0 Господи!» І вона в розпачі ламала руки. [...]

— Я зміркував тоді, Соню,— говорив він далі ніби в якомусь захваті,— що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти.її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.

— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками.— Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..[...]

— Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені, в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...

— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.

— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк.— Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

— І вбили! Вбили! [...]

— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали.— Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: «Я вбив!» Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.

— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.

— Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.

— Ні! Не піду я до них, Соню.

— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня.— Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір´ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! — скрикнула вона,— та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!

— Не будь дитиною, Соню,— тихо промовив він.— У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою.— То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною Соню...

— Замучишся, замучишся,— повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.

— Я, може, на себе ще наклепав,— похмуро зауважив, він, мовби в задумі,— може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.

Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.

— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..

— Звикну...— проказав він похмуро і вдумливо.— Слухай,— почав він, помовчавши,— годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...[...]

Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.

— Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в´язниці сидітиму.

Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.

— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.

Він спочатку не зрозумів запитання.

— Немає, правда ж, немає. На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона,— Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..

— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.

— Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти.

— Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.

В цю мить хтось тричі стукнув у двері.

— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.

Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезят- никова зазирнула в кімнату.

V

Лебезятников мав стривожений вигляд.

— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте... Я так і думав, що вас застану,— звернувся він зненацька до Раскольникова,— тобто я нічого Не думав... чогось такого... але я думав саме... Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла,— рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.

Соня скрикнула.

— Тобто воно принаймні так здається. А втім... Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили... принаймні так здається... Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав в якогось теж генерала... Уявіть, вона подалась туди, де обідали... до цього іншого генерала, і, уявіть,— таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло, її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. [...] Дітей всіх б´є, ті плачуть.

Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.

— Не інакше, як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю,— я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: «здається», але й сумніву немає. [...]

Раскольников давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм будинком, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам´ятався, оглядівся і побіг далі.

Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився на середині. «Чого він повернувся сюди?» Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей гіил, свій диван... Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь... Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна... Все це він знав напам´ять. Він одвернувся і сів на диван.

Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!

Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. «Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? 0, підлота!»

— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче,— і не ходитиме вона у в´язницю.

Хвилин через п´ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: «А може, в каторзі справді краще»,— подумалося йому зненацька.

Він не пам´ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.

— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку,— сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов´ю прийшла до нього.

—,Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович все пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую, і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч,— прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі... все моє життя, чи що... то поклич мене, я прийду. Прощай!

Вона круто повернулась і пішла до дверей.

— Дуню! — спинив її Раскольников, встав і підійшов до неї,— цей Разуміхін, Дмитро Прокопович, дуже хороша людина. Дуня трішечки почервоніла.

— Ну? — спитала вона, помовчавши якусь мить.

— Він діловий, працьовитий, чесний і здатний глибоко любити... Прощай, Дуню.

Дуня вся спалахнула, зашарілась, потім раптом стривожилася:

— Та що це, брате, хіба ми справді навіки розлучаємось, що ти мені... такі заповіти лишаєш?

— Все одно... прощай...

Він одвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, подивилась на нього неспокійно і вийшла в тривозі.

Ні, він не був байдужий до неї. Була якась мить (наприкінці), коли йому страшенно захотілося міцно обняти її і попрощатися з нею, і навіть сказати, але він і руки їй не наважився простягнути:

«Потім ще, може статись, жахнеться, коли згадає, що я тепер її обнімав, скаже, що я вкрав її поцілунок!»

«А витримає ця чи не витримає? — спитав він себе за якийсь час.— Ні, не витримає, таким не витримати! Такі ніколи не витримують...»

І він подумав про Соню.

З вікна війнуло свіжістю. Надворі вже починало смеркатися. Він раптом взяв кашкет і вийшов.

Він, звичайно, не міг, та й не хотів зважати на свій хворобливий стан. Але вся ця безперервна тривога і весь цей жах душевний не могли минути без наслідків. І якщо не лежав він ще в справжній гарячці, то, може, саме тому, що ця внутрішня безперервна тривога ще тримала його на ногах і в стані свідомості, але якось штучно, до певного часу. [...]

VI

[...] Хтось гукнув його. Він Оглянувся; його наздоганяв Лебезятников.

— Уявіть, я був у вас, шукаю вас. Уявіть, вона здійснила свій намір і повела дітей! Ми з Софією Семенівною насилу їх розшукали. Сама б´є в сковороду, дітей примушує танцювати. Діти плачуть. Зупиняються на перехрестях і біля крамничок. За ними дурні люди біжать. Ходімте.

— А Соня?..— тривожно спитав Раскольников, поспішаючи за Лебе- зятниковим.

— Просто в нестямі. Тобто не Софія Семенівна в нестямі, а Катерина Іванівна; а втім, і Софія Семенівна в нестямі. А Катерина Іванівна то й зовсім у нестямі. Кажу вам, остаточно збожеволіла. їх у поліцію заберуть. Можете уявити, як це вплине... Вони тепер на канаві біля -ського мосту, зовсім недалеко від Софії Семенівни. Близько.

На канаві, не дуже далеко від мосту і за два будинки до того, де жила Соня, стовпився гурт людей. Особливо збігалися хлопчаки і дівчиська. Хрипкий, надірваний голос Катерини Іванівни долинав ще від мосту. І справді, це було чудернацьке видовисько, здатне зацікавити вуличну публіку. Катерина Іванівна, у своїй старенькій сукні, в драдедамовій шалі і в пом´ятому солом´яному капелюшку, що збився потворним жмутом набік, була справді в цілковитій нестямі. Вона знесилилась і задихалася. Змучене сухотне обличчя її мало ще більш страдницький, ніж будь- коли, вигляд, але збудження не минало, і вона роздратовувалась щодалі дужче. Вона кидалася до дітей, кричала на них, умовляла, вчила їх тут- таки при людях, як танцювати і що співати, починала їм тлумачити, для чого це потрібно, вдавалась у відчай від їхньої нетямущості, била їх... Потім, не докінчивши, кидалася до публіки; коли помічала якого-небудь добре одягненого прохожого, що спинявся подивитись, одразу ж заходилась пояснювати йому, що от, мовляв, до чого доведені діти «з благородного, можна навіть сказати аристократичного дому». Коли чула в натовпі сміх або якесь ущипливе слово, то зараз же напускалася на зухвалих і починала з ними лаятись. Дехто справді сміявся, інші хитали головами; всім взагалі було цікаво подивитись на божевільну з переляканими дітьми. [...]

Соня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і весь час благаючи її повернутись додому. Але Катерина Іванівна була невблаганною.

— Перестань, Соню, перестань! — кричала вона скоромовкою, поспішаючи, задихаючись і кашляючи.— Сама не знаєш, чого просиш, мов мале дитя! Я вже сказала тобі, що не повернусь назад до тієї п´яної німкені. Нехай бачать усі, весь Петербург, як жебракують діти благородного батька, що все своє життя служив вірою і правдою і, можна сказати, помер на службі. [...]

Раскольников спробував був умовити, щоб повернулась додому, навіть сказав, гадаючи вплинути на самолюбство, що їй непристойно ходити по вулицях, як шарманщики ходять, бо вона ж готує себе в директриси для пансіону благородних дівиць...

— Пансіону, ха-ха-ха! Доки сонце зійде!..— вигукнула Катерина Іванівна, зараз же після сміху зайшовшись кашлем,— ні, Родіоне Романовичу, розвіялась мрія! Всі нас кинули!.. А цей поганий генералисько... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в нього чорнильницею пошпурила,— там- таки, в лакейській, до речі на столі стояла, біля аркуша, на якому розписувались, і я розписалася, пошпурила та й втекла. О, підлі, підлі. Та дарма; тепер я цих сама годуватиму, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона показала на Соню). Поленько, скільки зібрали, покажи? Як? Всього тільки дві копійки? О, мерзотні! Нічого не дають, тільки бігають за нами, язики висолопивши! [...]

Крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п´ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.

— Дякую вам, шановний добродію,— почала вона згорда,— причини, що спонукали нас... візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати з справді аристократичними зв´язками...[...]

— Пані, пані, заспокойтеся,— почав був чиновник,— ходімте, я вас доведу... Тут у натовпі непристойно... ви хворі...

— Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна,— ми на Невський підемо,— Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма... Колю, Леню, куди ви? — скрикнула вона раптом злякано,— о, дурні діти! Колю, Леню, та куди ж вони!..

Сталося так, що Коля і Леня, налякані до останньої міри вуличним натовпом і вихватками божевільної матері, побачивши ще й солдата, який хотів їх узяти і кудись вести, раптом, наче змовившись, схопились за рученята і кинулись тікати. З зойками й плачем метнулася сердешна Катерина Іванівна доганяти їх. Неподобне і жалюгідне це було видовище, як вона бігла, плачучи, задихаючись. Соня і Поленька кинулися слідом за нею.

— Поверни, поверни їх, Соню! О, дурні, невдячні діти!.. Полю! лови їх... Для вас же я...

Вона спіткнулася на всьому бігу і впала.

— Розбилася до крові! О Господи! — скрикнула Соня, схиляючись до неї.

Всі позбігались, всі стовпилися навколо. Раскольников і Лебезятников підбігли серед перших; чиновник теж поспішив, а за ним поспішив і городовий, пробурчавши: «От діла» і махнувши рукою, бо передчував, що справа ця завдасть йому клопоту.

— Ану, геть! геть! — розгонив він людей, що товпилися навколо.

— Помирає! — закричав хтось.

— Збожеволіла! — проказав другий.

— Господи милосердний! — промовила якась жінка, хрестячись.— А чи ж дівчинку з хлопчиком впіймали? Ондечки, ведуть, старшенька перейняла... Бач, навіжені!

Але коли роздивилися добре Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Соня, а що кров хлинула їй з грудей горлом і залила брук.

— Це я знаю, бачив,— бурмотів чиновник Раскольникову і Лебезят- никову,— це сухоти; хлине отак кров і задушить. З однією моєю родичкою, ще недавно свідком був, і отак склянки півтори... раптом... Що ж все-таки робити, зараз помре?

— Сюди, сюди, до мене! — благала Соня,— отут я живу!.. Оцей будинок, другий звідси... До мене, швидше, швидше!..— кидалася вона до всіх.— За лікарем пошліть... О Господи!

Стараннями чиновника все улагодилося, навіть городовий допомагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Соні майже мертвою і поклали на ліжко. Кровотеча ще тривала, але Катерина Іванівна начебто починала опритомнювати. В кімнату ввійшли, крім Соні, Раскольников і Лебезятников, чиновник і городовий, що спочатку розігнав-таки юрбу, хоч дехто і йшов за ними аж до самих дверей. Поленька ввела, тримаючи за руки, Колю і Леню, які трусилися й плакали. [...]

Серед усієї цієї публіки з´явився зненацька і Свидригайлов. Раскольников здивовано глянув на нього, не розуміючи, звідки він узявся, бо не бачив його досі в натовпі.

Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольникову, що, здається, лікар тепер уже не потрібний, але розпорядився послати.

Тимчасом Катерина Іванівна оддихалася, кровотеча припинилась.. Вона дивилася хворобливим, але пильним і проникливим поглядом на бліду і тремтячу Соню, що обтирала їй хусткою краплі поту з лоба; нарешті попросила підвести себе. Її посадили на ліжку, підтримуючи з обох боків.

— Де діти? — спитала вона слабким голосом.— Ти привела їх, Полю? О, дурні!.. Ну чого ви побігли... Ох!

Кров ще була на її засмаглих губах. Вона повела кругом очима:

— То он ти як живеш, Соню! І разу я в тебе не була... довелось от...

Вона з жалем подивилась на неї:

— Висмоктали ми тебе, Соню... Полю, Леню, Колю, йдіть сюди... Ну, ось вони, Соню, всі, бери їх... з рук на руки... а з мене досить!.. Скінчився бал! Покладіть мене, дайте хоч померти спокійно...

Її опустили знову на подушку.

— Що? Священика?.. Не треба... Де у вас зайвий карбованець? На мені немає гріхів!.. Бог і без того мусить простити... Сам знає як ждала!.. А не простить, то й не треба!..[...] ´ ^ястра-

Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало нело Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла

Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. [...]

— Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова,— підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.

— Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п´ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.

— З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.

— Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов.— Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не «воша» була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну... «чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати?» І коли не допоможу я, то ж «Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде...»

Він проказав це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова. [...]