Частина третя І

Раскольников підвівся і сів на дивані.

Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.

Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.

— Ідіть додому... з ним,— промовив він уривистим голосом,— показуючи на Разуміхіна,— до завтра, завтра все... Давно ви приїхали?

— Увечері, Родю,— відповіла Пульхерія Олександрівна,— поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут...

— Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.

— Я залишусь коло нього,— скрикнув Разуміхін,— не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.

— Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.

— Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він,— не мучте! Годі, йдіть собі... Не можу!

— Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку,— шепнула злякана Дуня,— ми його вбиваємо, це видно.

— Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! — заплакала Пульхерія Олександрівна.

— Стрибайте! — перепинив Раскольников їх знову,— ви весь час перебиваете, а в мене думки плутаються... Бачили Лужина?

— Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Цетро Петрович був такий ласкавий,— відвідав тебе сьогодні,— з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.

— Еге ж... був такий ласкавий... Дуню, я оце сказав Лужину, що з сходів його спущу, і прогнав його під три чорти...

— Родю, що ти! Ти, певно... ти не хочеш сказати,— почала злякано Пульхерія Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню.

Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буде далі. Настя вже обох їх попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від здогадів і чекання.

— Дуню,— з зусиллям говорив далі Раскольников,— я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і дух його не пах.

— Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Брате, подумай, що ти говориш! — запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась.— Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився,— лагідно сказала вона.

— В гарячці? Ні... Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з відмовою... Вранці дай мені прочитати, і край!

— Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина.— 3 якої речі...

— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш...— злякалася мати, кидаючись до Дуні.— Ох, ходімо вже краще.

— Марить! — закричав захмелілий Разуміхін,— а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився... Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...

— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— До завтра, братику,— сумно сказала Дуня,— ходім, матусю... Прощай, Родю!

— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили,— я не марю зараз, цей шлюб — підлота. Хай я негідник, а ти не повинна... один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку сеструза сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...

— Та ти з глузду з´їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.

— Я нізащо не можу піти! — шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи,— я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.

— І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін,— вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам,— говорив він і далі пошепки, уже на сходах,— що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі... [...]

Розмовляючи, вони стояли на площадці сходів, перед самими хазяйчиними дверима. Настя світила їм з нижньої сходинки. Разуміхін був страшенно збуджений. Ще півгодини тому, проводжаючи Раскольникова додому, він був хоч і балакучий надміру, що сам добре усвідомлював, але зовсім бадьорий і майже свіжий, хоч і випив дуже багато цього вечора. А тепер він був ніби в якомусь захваті, і водночас начебто все випите вино знову, з подвоєною силою, кинулося йому в голову. Він стояв з,обома дамами, схопивши їх обох за руки, і умовляв їх, наводячи їм доводи з дивною одвертістю і, певно, для більшої переконливості, майже за кожним словом, дуже міцно, мов у лещатах, до болю стискав їм обом руки і пожирав очима Євдокію Романівну, анітрохи не криючись. Від болю вони іноді виривали свої руки з його величезної і кощавої долоні, але він не тільки не помічав, у чому річ, а ще міцніше притягав їх до себе. Коли б вони звеліли йому зараз кинутися заради них зі сходів сторч головою, то він миттю б це виконав, не розмірковуючи і не вагаючись. Пульхерія Олександрівна, сповнена тривоги за свого Родю, хоч і почувала, що юнак надто вже ексцентричний і дуже вже боляче тисне їй руку, але він був для неї єдиним порятунком, тому вона просто не хотіла помічати всіх цих ексцентричних дрібниць. Євдокія Романівна, яку теж все це стривожило, хоч була вона не з лякливих, з подивом і майже переляком зустрічала виблискуючі диким вогнем погляди братового друга, і тільки безмежна довіра, навіяна розповідями Насті про цю дивну людину, вдержала її од спроби втекти від нього, забравши з собою свою матір. Вона розуміла також, що їм і втекти, мабуть, від нього тепер уже годі було й думати. А втім, хвилин через десять вона значно заспокоїлась. [...]

Євдокія Романівна була напрочуд гарна з себе — висока і струнка, міцна, впевнена,— що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м´якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді, і в той же час бували хвилини, коли вони дивилися з надзвичайною добротою. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров´ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям,— єдина неправильність в цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, більш серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! [...]

Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди бувало з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це — єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з´явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудного, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чому могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити. [...]

— Який меткий і... відданий юнак! — вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.

— Здається, хороша людина,— навіть з деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди по кімнаті.

Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але відвідати дам погодився неохоче, з великою недовірою слухаючи п´яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцятисемирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами. Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна з себе Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись виключно до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого, він заявив, що, як на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, «є, так би мовити, продукт багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей... та іншого». Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про «нібито деякі підозріння відносно божевілля» він відповів із спокійною і одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається якась настійлива думка, щось, що виказує мономанію,— а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини,— але ж треба пам´ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий був не при повній свідомості, і... і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, «якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень», додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою. [...]

 

II

Занепокоєний і серйозний прокинувся/Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з´явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам´ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь, досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім не здійсненна,—така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після «триклятого вчорашнього дня».

Найжахливішим був спогад про те, яким учора «негідним і гидким» показав він себе, не тільки тому, що був п´яний,» а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні песпішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов´язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на меті його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру... ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п´яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці — правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, «тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!» І хіба хоч трохи дозволена така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він в порівнянні з такою дівчиною,— він, п´яний буян і хвалько? «Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?» Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни... Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.

«Звичайно,— пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,— звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи... отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і... виконати свої обов´язки... Так само мовчки, і... і не просити вибачення, і нічого не говорити, і... і вже, звичайно, тепер усе загинуло!»

А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його,— «отак, навмисне б не надів». Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний. [...]

Рівно о дев´ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.

Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.

Почувши, що «ще не прокидався», але «все гаразд», Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, «бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити» з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з´явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати _чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.

Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладно розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.

— Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте... ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? — квапилася Пульхерія Олександрівна.

— Дмитро Прокопович.

— Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати... як взагалі... він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, так би мовити, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одно слово, я б хотіла...

— Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! — зауважила Дуня.

— Ой Боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.

— Це ж цілком звичайна річ,— сказав Дмитро Прокопович.— Матері у мене немає, ну, а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радніше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Все йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.

— Ох, дай-то Господи! — скрикнула/Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.

А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, щ₀ кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов´язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена, як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрйна і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.

— Ви багато сказали цікавого про характер брата і... сказали безсто- ронньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте,— зауважила Євдокія Романівна з усмішкою.— Здається, і те вірно, що коло нього повинна бути жінка,— додала вона в роздумі.

— Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки...

- Що?

— Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить,— відрізав Разуміхін.

— Тобто неспроможний полюбити?

— А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! — брякнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів, мов рак, і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.

— Щодо Роді, ви обоє можете помилятись,— підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна.— Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в цьому листі... і що ми припускали з тобою,— можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п´ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити... Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім із світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її — дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?

— Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? — спитала Євдокія Романівна.

— Ви думаєте,— палко говорила далі Пульхерія Олександрівна,— його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?

— Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав,— обережно відповів Разуміхін,— але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне...

— А що, що ви чули? — спитали разом обидві жінки.

— Та нічого такого особливого. Дізнався я тільки, що шлюб цей, хоч він був уже зовсім злагоджений і не здійснився виключно через смерть нареченої, самій пані Зарніциній був не до душі... Крім того, кажуть, наречена була з себе навіть не гарна, тобто, кажуть, навіть погана... і така квола, і... і чудна... хоч, здається, було в ній дещо й хороше. Неодмінно ж мало бути хоч щось хороше, інакше й збагнути нічого не можна..- Посагу теж ніякого, та він би на посаг і не позаздрився... Взагалі про таку справу важко й судити.

— Я певна, що вона достойна була дівчина,— коротко зауважила Євдокія Романівна.

— Бог мене простить, а я таки зраділа тоді, що вона вмерла, хоч і не знаю, хто з них згубив би одне одного: він її, чи вона його? — закінчила Пульхерія Олександрівна, потім обережно, часто зупиняючись і раз у раз поглядаючи на Дуню, що тій було, очевидно, неприємно, почала знову розпитувати про вчорашню сцену між Родею і Лужиним. Ця подія, як видно, непокоїла її найбільше, до страху й трепету. Разуміхін розповів докладно все знову, але на цей раз додав і свій висновок: він просто обвинуватив Раскольникова в умисній образі Петра Петровича, цього разу зовсім мало виправдуючи його хворобою.

— Він ще до хвороби це надумав,— додав він.

— Я теж так гадаю,— сказала Пульхерія Олександрівна з пригніченим виглядом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разуміхін висловився тепер так обережно і навіть немовби й з повагою. Вразило це і Євдокію Романівну.

— То ви он якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла, щоб не спитати Пульхерія Олександрівна.

— Про майбутнього чоловіка вашої дочки я й не можу бути іншої думки,— твердо і палко відповів Разуміхін,— і не з якоїсь звичайної ввічливості це кажу, а тому... тому... ну хоч тому лише, що Євдокія Романівна сама, добровільно, удостоїла вибрати цю людину. А що я так паплюжив його вчора, то через те, що вчораі я був гидко п´яний і ще... безумний; так, безумний, безголовий, збожеволів, зовсім... і сьогодні мені соромно перед вами!..— Він почервонів і замовк. Євдокія Романівна спалахнула, але не переривала мовчанки. Вона не вимовила й слова від тієї самої хвилини, як заговорили про Лужина.

А тим часом Пульхерію Олександрівну, без її підтримки, видно, мучила нерішучість. Нарешті, зупиняючись і безперервно поглядаючи на дочку, вона заявила, що її дуже непокоїть тепер одна обставина.

— Бачите, Дмитре Прокоповичу,— почала вона.— Я буду цілком одвертою з Дмитром Прокоповичем, Дунечко.

— Звичайно, мамо,— значливо сказала Євдокія Романівна.

— От у чому річ,— заквапилася та, мовби з неї гору зняли дозволом розповісти про своє лихо.— Сьогодні, рано-вранці, одержали ми від Петра Петровича записку, у відповідь на наше вчорашнє повідомлення про приїзд. Бачите, вчора він мав зустріти нас, як і обіцяв, в самому вокзалі. Замість того, у вокзал прибув висланий назустріч нам якийсь лакей, з адресою цих номерів і щоб провести нас туди, а Петро Петрович звелів переказати, що сам він прибуде до нас сюди сьогодні вранці. Замість того, ми дістали сьогодні вранці від нього оцю записку... Краще прочитайте її самі; тут є місце, яке дуже мене непокоїть... ви зараз побачите самі, яке це місце, і... скажіть мені одверто вашу думку, Дмитре Прокоповичу! Ви краще від усіх знаєте характер Роді і краще від усіх можете порадити. Попереджаю вас, що Дунечка вже все вирішила, одразу, але я, я ще не знаю, що робити, і... і все чекала вас.

Разуміхін розгорнув записку, помічену вчорашнім числом і прочитав:

«Шановна добродійко, Пульхеріє Олександрівно, маю за честь повідомити вас, що через затримки, які виникли зненацька, зустріти вас біля дебаркадера не міг, пославши замість себе людину, вельми розбитну. Позбавлю себе також честі побачитися з вами і завтра вранці через невідкладні сенатські справи і щоб не перешкодити родинному побаченню вашому з вашим сином і Євдокії Романівни з її братом. Буду ж мати честь відвідати вас і вітати вас у вашій квартирі не інакше як завтра, о восьмій рівно годині після полудня, причому насмілююсь додати ще велику і, я б сказав, крім того, настійну просьбу мою, щоб нід час загального побачення нашого Родіон Романович вже не був присутній зовсім, оскільки він нечувано і грубо образив мене, коли вчора я відвідав його, хворого, і, крім того, маю особисто до вас конче потрібну і докладну розмову у відомому питанні, відносно якого хочу знати вашу думку. Маю за честь при цьому заздалегідь вас повідомити, що коли, всупереч цій просьбі, зустріну Родіона Романовича, то змушений буду негайно відкланятись, і тоді нарікайте вже на себе. Пишу ж це тому, що передбачаю, що Родіон Романович, який здавався під час моїх відвідин таким хворим, через дві години раптом одужав і виявилося, що він цілком в силі виходити з дому, а значить, може й до вас прибути. Переконався ж в цьому, бачивши на власні очі, як він у квартирі якогось розтоптаного кіньми п´яниці, що через те й помер, дочці його, дівиці певної професії, віддав учора близько двадцяти п´яти карбованців, ніби на похорон, що дуже мене вразило, оскільки я знаю, яких турбот ви доклали, щоб зібрати цю суму. При цьому засвідчую мою особливу повагу шановній Євдокії Романівні і прошу прийняти мої почуття шанобливої відданості вашого найпокірнішого слуги

П. Лужина».

— Що мені тепер робити, Дмитре Прокоповичу? — заговорила Пульхерія Олександрівна, мало не плачучи.— Ну, як я скажу Роді, щоб не приходив? Він так наполегливо вимагав учора відмовити Петрові Петровичу, а тут і його самого не велять приймати! Та він навмисно прийде, коли дізнається, і... що тоді буде?

— Зробіть так, як вирішила Євдокія Романівна,— спокійно і одразу ж відповів Разуміхін.

— Та, Боже мій! Вона говорить... вона бозна-що говорить і не пояснює мені свого наміру! Вона говорить, що краще буде, тобто не те що краще, а начебто для чогось конче потрібно, щоб і Родя теж навмисно прийшов сьогодні о восьмій годині і щоб вони обов´язково зустрілися... А я ж і листа не хотіла йому показувати, думала як-небудь хитрощами зробити, з вашою допомогою, щоб він не приходив... бо він же такий дратівливий... Та й нічого я не розумію, який там п´яниця помер і яка там дочка і як він міг віддати цій дочці всі останні гроші... які...

— Які так важко вам дісталися, матусю,— додала Євдокія Романівна.

— Він був не при повному розумі вчора,— замислено промовив Разуміхін.— Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно... гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів... А втім, і сам я учора...

— Найкраще, мамо, ходімте до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора,— Господи! Одинадцята година! — скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціенському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. «Женихів подарунок»,— подумав Разуміхін.

— Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! — тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна,— ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой Бгіже ж мій!

Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилію і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін з благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. «Та королева,— думав він про себе,— яка штопала свої панчохи в тюрмі, вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів».

— Брже мій! — вигукнула Пульхерія Олександрівна,— чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! — додала вона, несміло глянувши на нього.

— Не бійтесь, мамо,— сказала Дуня, цілуючи її,— краще вірте в нього. Я вірю...

— Ой Боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! — скрикнула сердешна жінка.

Вони вийшли на вулицю.

— Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна... і вся в білому... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує... Чи на добре це? Ой Боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!

— Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?

— Раптово! і уявіть собі...

— Потім, мамо,— втрутилася Дуня,— адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.

— А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде. Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю... Не сердьтеся, що так кажу. Ой Боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?

— Еге ж, забив,— пробурмотів ощасливлений Разуміхін.

— Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє... Але, Боже мій, в якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і докучу йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.

— Не розпитуйте його^дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров´я дуже не розпитуйте: не любить.

— Ой, Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір´ю! А от і ці сходи... Які жахливі сходи!

— Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя,— сказала Дуня, лащачись до неї,— він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите,— додала вона, блиснувши очима.

— Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.

Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом зачинились, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.

III

— Здоровий, здоровий! — весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вмитий і зачесаний, чого вже давно с ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.

Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на пораненого, або на людину, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби через силу або виконуючи обов´язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.

Бракувало якої-небудь пов´язки на руці або чохла з тафти на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.

Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, Начебто більше страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря, що тільки починає практику, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який з-за найменшого слова мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.

— Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий,— сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла,— і вже не по-вчорашньому це кажу,— додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.

— А я так навіть подивувався на нього сьогодні,— почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови з своїм хворим.— Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто яким був місяць, або два... або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося... га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? — додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати його.

— Цілком можливо,— холодно відповів Раскольников.

— Я до того кажу,— вів далі підохочений Зосимов,— що ваше повне одужання залежить тепер виключно від вас самих. Тепер, коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілося б вам підказати, що треба усунути первісні, так би мовити, корінні причини, які впливали на виникнення вашої хвороби, тоді й одужаєте, а ні, то буде навіть гірше. Цих первісних причин я не знаю, але вам вони повинні бути відомі. Ви людина розумна і вже, десь певно, спостерігали себе. Мені здається, початок розладу у вас збігається якоюсь мірою з виходом вашим з університету. Вам без занять лишатись не можна, а тому праця і твердо поставлена перед собою мета, мені здається, дуже б могли вам допомогти.

— Так, так, ви цілком маєте рацію... от я якнайшвидше вступлю в університет, і тоді все піде... як по маслу...

Зосимов, який почав свої розумні поради почасти і щоб справити враження на дам, був, звичайно, трохи збентежений, коли, кінчивши мову і глянувши на свого слухача, помітив на його обличчі неприховану посмішку. Але це тривало якусь мить. Пульхерія Олександрівна одразу ж почала дякувати Зосимову, особливо за вчорашні нічні відвідини їх у готелі. \

— Як, він у вас був і вночі? — спитав Раскольников, мовби стривожившись.— Виходить, і ви теж не спали після дороги?

— Ой, Родю, адже це все тільки до другої години було. Ми з Дунею і дома раніше від другої ніколи не лягали.

— Я теж не знаю, як йому дякувати,— говорив Раскольников, раптом нахмурившись і опустивши очі.— Відкинувши питання грошове,— ви пробачте, що я про це згадав (звернувся він до Зосимова),— я вже й не знаю, чим це я заслужив таку особливу вашу увагу? Просто не розумію... і... і вона мені навіть тяжка, бо незрозуміла: я кажу одверто.

— Хай це вас не хвилює,— засміявся через силу Зосимов,— уявіть, що ви мій перший пацієнт, ну а наш брат, що оце тільки починає практикувати, своїх перших пацієнтів мов власних дітей любить, а дехто в них майже закохується. А я ж на пацієнтів не дуже багатий. [...]

— Ой, Родю, ти не повіриш,— сказала Пульхерія Олександрівна,— які ми з Дунечкою вчора були... нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі,— можна розповісти. Уяви, біжимо сюди щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка,— та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька,— ти його не пам´ятаєш, Родю,— теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою... бо ми ж були самі, зовсім самі, — протягла вона жалібним голосом і раптом осіклася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і «всі вже знову щасливі».

— Справді... все це, звичайно, досадно...— пробурмотів у відповідь Раскольников, але з такбм неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.

— Що саме я ще хотів,— говорив він далі, з зусиллям пригадуючи,— ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.

— Та що це ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.

«Що це він, з обов´язку, чи що, нам відповідає? — подумала Дунечка,— і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив».

— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй... Насті... замити ту кров... Оцр тільки тепер встиг одягтися.

— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.

— Це так... не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину... чиновника одного...

— Не в собі? Але ж ти все пам´ятаєш? — перебив Разуміхін.

— Це правда,— з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников,— пам´ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.

— Дуже навіть відомий феномен,— втрутився Зосимов,— виконання діла іноді майстерне, щонайвправкіше, а управління діями, початок дій розладнані і залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.

«А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає»,— подумав Раскольников.

— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває,— зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.

— Досить вірне зауваження,— відповів той,— в цьому розумінні дійсно всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що «хворі» трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах...

Почувши слово «божевільні», що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він продовжував щось обмірковувати.

— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.

— Що? — немовби прокинувся той.— Ага... ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому... До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; дійсно не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав... його дружині... на похорон. Зараз удова, сухотна, безпорадна жінка... троє маленьких сиріт, голодні... в домі порожньо... і ще одна дочка є... Може, ви б і самі віддали, коли б бачили... Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, особливо, коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: «Здихайте, собаки, коли вам погано!» — Він засміявся.— Адже так, Дуню?

— Ні, не так,— твердо відповіла Дуня.

— Диви! То й ти... з переконаннями!..— пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись.— Мені слід було б догадатися... Що ж, і похвально; тобі ж краще... і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша... А втім, все це дурниця! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився.— Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити,— закінчив він різко і уривисто.

— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.

— Не будьте певні,— відповів він, скрививши рота в посмішку. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.

«А вони наче бояться мене»,— думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. Пульхерія Олександрівна дійсно, чим більш мовчала, тим більш і ніяковіла.

«Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх»,— майнуло в його думці.

— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.

— Яка це Марфа Петрівна?

— Ой Боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.

— А-а-а, так, пригадую... то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись.— Невже померла? Від чого ж?

— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю,— і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!

— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.

— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років... Якось раптом терпіння не стало.

— Значить, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?

— Пі, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.

— Трапилося це в них вранці,— продовжувала квапливо Пульхерія Олександрівна.— Після того вона наказала запрягти коні, щоб не гаючись одразу ж по обіді і їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом...

— Побита?

— ...А втім, у неї і завжди була ця... звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від´їздом, одразу ж пішла в купальню... Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!

— Ще б пак,— сказав Зосимов.

— І дуже він її побив?

— Та хіба не однаково,— озвалася Дуня.

— Гм! А зрештою, охрта вам, мамо, про такі дурниці розповідати,— роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.

— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити,— вихопилось у Пульхерії Олександрівни.

— Та що ви боїтесь, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.

— Це справді так,— сказала Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата.—Мама, ідучи по сходах, навіть хрестилася від страху.

По обличчю його ніби пройшла судорога.

— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю... Навіщо ти, Дуню! — заговорила збентежена Пульхерія Олександрівна,— це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному... і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива... Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю...

— Годі, мамо,— зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку,— встигнемо ще наговоритись!

Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройшло по душі його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко подіяла на нього, що він, на мить, майже зовсім знетя- мившись, підвівся з місця. [...]

Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови при цілковитій неможливості бодай про щось говорити,— зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв´язати сьогодні,— це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.

— От що, Дуню,— почав він серйозно й сухо,— я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов´язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.

— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора,— з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна,— і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж...

— Брате,— твердо і так само сухо відповіла Дуня,— в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч все обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення...

«Неправду говорить! — думав Раскольников, кусаючи нігті від злості.— Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять... О, як я... ненавиджу їх усіх!»

— Одно слово, я йду за Петра Петровича,— говорила далі Дунечка,— бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю. Чого ти так зараз усміхнувся?

Вона теж спалахнула, і в очах її мелькнув гнів.

— Все виконувати? — спитав він, уїдливо посміхаючись.

— До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує... Чого ти знову смієшся?

— А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною... Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів дієш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!

— Ні, я правду кажу!..— крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій,— я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту,— хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму... Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..

— Господи! До непритомності довела,— скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Ні, ні... дурниця... нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів... Далися вам ці непритомності!.. Гм! так... що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він... цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?

— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича,— сказала Дунечка.

Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перше ніж розгорнути, раптом якось з подивом глянув на Дунечку.

— Чудно,— проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою,— та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!

Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.

Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно і уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого. [...]

— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна,— поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.

— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні,— сказала Дунечка,— прийдеш?

— Прийду.

— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна.— Мамо, я їх теж запрошую.

— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили,— додала Пульхерія Олександрівна,— так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити... Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!

IV

В цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко озираючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з Подивом і цікавістю. Раскольников першу мить не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам´яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималас» вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.

— А... це ви?..— сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.

Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю «певної професії». Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: «певної професії». Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти,— в ньому щось неначе перевернулося.

— Я вас зовсім не ждав,— заквапився він, спиняючи її поглядом.— Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте...

Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван — занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив вказати їй на стілець Разуміхіна.

— А ти сідай тут,— сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, дб сидів Зосимов.

Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і вкрай збентежена звернулася до Раскольникова.

— Я... я... зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала,— заговорила вона, затинаючись.— Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого... А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці... на обідню... на Митрофанів- ському, а потім у нас... у неї... пом´янути... Честь їй зробити... Вона веліла просити. Соня затнулась і змовкла.

— Постараюся неодмінно... неодмінно,— відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи...— Будь ласка, сідайте,— сказав він раптом,— мені треба з вами поговорити. Прошу,— ви, може, поспішаєте,— зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.

І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.

Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.

— Мамо,— сказав він твердо і наполегливо,— це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав...

Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.

— Я хотів вас спитати,— звернувся до неї хутчій Раскольников,— як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.

— Н-ні, все обійшлося... Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.

— Чого?

— Що тіло довго стоїть... адже жарко тепер, дух... так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна...

— Так сьогодні?

— Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.

— Вона поминки справляє?

— Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам... без вас зовсім ні за що було б поховати.— І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.

Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям, ЇЇ навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того іще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно проявлялося в деяких її рухах.

— Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?..— спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.

— Труна ж проста буде,.. і все буде просто, так що недорого... ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом´янути... а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна... їй розрада... вона така, ви ж знає...

— Розумію, розумію... звичайно... Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.

— Ви нам усе вчора віддали! — проказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.

— Родю,— сказала вона, встаючи,— ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім... А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я...

— Аякже, прийду,— відповів він, підводячись і заквапившись...— У мене одначе справа...

— Та невже ж ви й обідати будете нарізно? — закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова,— що це ти?

— Аякже, прийду, звичайно, звичайно... А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?

— О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?

— Прошу вас, приходьте,— додала Дуня.

Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.

— Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити «прощай». Прощай, Насте... ой, знову «прощай» сказала!..

Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись; але це якось в неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.

Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір´ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй нестерпно тяжкі. [...]

— Ну от і славно! — сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї,— упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?

Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить в його пам´яті...

— Господи, Дунечко! — заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю,— тепер-от сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть з цього радітиму!

— Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров´я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити...

— А от ти не була вибачлива! — гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна.— Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді і обоє великодушні... Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре...

— Не турбуйтесь, мамо, буде те, що повинно бути. [...]

V

Раскольников звернувся до Разуміхіна з проханням познайомити його з родичем — слідчим Порфирієм Петровичем, якому було доручено розслідувати вбивство старухи Альони Іванівни.

Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні і в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п´ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть з черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре і навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Погляд цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб´яче, і ніс у собі щось серйозніше, ніж можна було чекати, дивлячись на цю фігуру.

Порфирій Петрович, як тільки почув, що гість має до нього «дільце», зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорціональне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко і дуже складно виклав свою справу і собою лишився задоволений так, що навіть встиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки тойтоворив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було навіть занадто.

Дурень! — вилаяв його про себе Раскольников.

— Вам треба подати заяву в поліцію,— з цілком діловим виглядом відповів Порфирій,— про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство,— ви просите в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.

— В тому ж і річ, що в мене тепер,— якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников,— скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а що коли будуть гроші...

— Це все одно,— відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси,— а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про такі-от мої речі, прошу...

— Це на звичайному, на простому папері? — поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.

— О, на найпростішому! — і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.

«Знає!» — блискавкою промайнуло в голові.

— Пробачте, що такими дурницями турбував,— говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там^п´ять карбованців, але вони мені особливо дорогі, як пам´ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався.

— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.

Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.

— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до нього із спритно удаваним роздратуванням.— Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб´язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб´язком. Я тобі вже казав оце недавно, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала,— повернувся він зненацька до Порфирія,— і коли б вона дізналася,— повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос,— що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!

— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.

«Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников.— Навіщо сказав: «жінки»?»

— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.

— Еге ж.

— Коли ж це?

— Вчора ввечері.

Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.

— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти,— спокійно й холодно повів він далі.— Адже я давно вас тут чекаю.

І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.

— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.

Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.

— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім´я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала...

— Які ви спостережливі!..— незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав: — Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам´ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам´ятаєте, і... і...

Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав!»

— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати,— відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.

— Я був не зовсім здоровий.

— І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимось розстроєні. Ви й тепер наче бліді?

— Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно відрізав Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка.— І чого вони мене мучать!..»

— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін.— Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфи- рію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!

— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб´ячому похитав головою Порфирій.

— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова. Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.

— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін.— Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!

— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою,— я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замьотов бачив ті гроші. А що, пане Замьотов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?

Він би, здається, так і задушив в цю мить Замьотова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.

— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру,— сухо заявив Замьотов.

— А сьогодні казав мені Никодим Хомич,— вкинув Порфирій Петрович,— що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника...

— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін,— ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п´ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п´ять так і відвалив!

— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився... Он пан Замьотов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка,— звернувся він з тремтячими губами до Порфирія,— що мивас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?

— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати... і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати...

— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.

— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом... істотнішого чогось, перед чаєм?

— Ну тебе!

Порфирій Петрович вийшов розпорядитися відносно чаю.

Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратованийу[...]

Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.

— У мене, брат, від учорашнього твого голова... Та й весь я якось розклеївся,— почав він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.

— А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?

— Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з´їхали.

— Уяви, Родю, на що вчора з´їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!

— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання,— байдуже відповів Раскольников.

— Питання було не так сформульоване,— зауважив Порфирій.

— Не зовсім так, це правда,— одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди.— Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я з шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається,— і край!..

— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він, видимо, пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.

— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разуміхін,— не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що «середовище заїло», і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим, шляхом до кінця, само собою перетворюється, врешті-решт, в нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, раніше від усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: «неподобства самі в ній та дурощі» — і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна,— зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! [...]

— Подумайте,— обернувся Порфирій до Раскольникова,— отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим,— можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: «середовище» багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

— І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку,— середовище, чи як, його на те спонукало?

— А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище,— з дивною серйозністю відповів Порфирій,— злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна «середовищем» пояснити. [...]

— Знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер,— а втім, і завжди цікавила мене,— одна ваша статейка. «Про злочин»... чи як там у вас, забув назву, не пам´ятаю. Два місяці тому мав приємність в «Періодичному слові» прочитати.

— Моя стаття? В «Періодичному слові»? — з подивом спитав Раскольников,— я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету «Щотижневе слово», а не в «Періодичне».

— А потрапила в «Періодичне».

— Та «Щотижневе слово» перестало´ж існувати, тому тоді й не надрукували...

— Це правда; але, перестаючи існувати, «Щотижневе слово» об´єдналась з «Періодичним словом», тому і статейка ваша два місяці тому з´явилася в «Періодичному слові». А ви й не знали?

Раскольников справді нічого не знав.

— Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, ще таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.

— Браво, Родька! І я теж не знав! — вигукнув Разуміхін.— Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю. Оце так штука! І не скаже!

— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

— А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.

— Я розглядав, пам´ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

— Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одно слово, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.

— Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що «заїло середовище»? — з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

— Ні, ні, не зовсім тому,— відповів Порфирій.— Вся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступаті%закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам´ятав і вирішив прийняти виклик.

— Це не зовсім так у мене/— почав він просто й скромно.— Проте визнаю, ви майже вірно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком вірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно). Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов´язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що «незвичайна» людина має право... тобто не офіціальне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові відкриття, внаслідок якогось збігу обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов´язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров´ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одно слово, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно злочинцями,— в більшій чи меншій мірі, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою, а як на мою думку, то навіть і зобов´язані не погоджуватись. Одно слово, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Щодо мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий-(звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, їх так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмітні риси обох розрядів досить різні: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд — усі переступають закон, руйнівники, або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім´я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров,— залежно, однак, від мети і від масштабів її,— це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося). А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п´єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди — володар сучасного, другий розряд — володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають зовсім однакове право існувати. Одно слово, у мене всі однакове право мають, і — хай живе віковічна війна,— до Нового Єрусалима, звичайно!

— То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?

— Вірую,— твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї, він дивився вниз, вибравши собі точку на килимі.

— І-і-і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.

— Вірую,— повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.

— і у воскресіння Лазаря віруєте?

— Ві-ірую. Навіщо вам усе це?

— Буквально віруєте?

— Буквально.

— Он як... це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте,— звертаючись знову до висловленого вами,— адже їх не завжди ж карають; інші навпаки...

— Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді...

— Самі починають карати?

— Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.

— Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і бла- гонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що, якісь?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне «усувати всі перешкоди», як ви вельми вдало висловились, то тут уже...

— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше ніж попереднє.

— Дякую...

— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто «звичайних» людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, «руйнівниками» і лізти в «нове слово», і це цілком щиро. Разом з тим, дійсно ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, як на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають,— виходить красиво і повчально, одно слово, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.

— Ну, принаймні, хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих «незвичайних»? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

— О, не турбуйтесь і щодо цього,— тим же тоном вів далі Раскольников.— Взагалі людей з свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже вірно і точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, кінець кінцем, внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою, з ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одно слово, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно існує і повинен існувати; тут не може бути місця для випадковості.

— Та що ви обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін.— Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав´язлива, дратівлива і нечемна в´їдливість Порфирія.

— Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але ^гт,о справді оригінальне в усьому цьому,— і справді належить лише тобі, що викликає в Мені жах,— це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний...

— Цілком справедливо, страшніше,— озвався Порфирій.

— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.

— В статті всього цього немає, там тільки натяки,— промовив Раскольников.

— Так, так,— не сиділося Порфирію,— мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет...— майбутній, звичайно,— та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?

Замьотов зненацька пирхнув з свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

— Я мушу погодитись,— спокійно відповів він,— що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

— От бачите. Ну, то як же?

— А отак же,— усміхнувся Раскольников,— не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами,— чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

— Ну, а якщо розшукаємо?

— Туди йому й дорога.

— А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?

— Та яке вам до нього діло?

— Та так уже, з гуманності.

— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку,— це і кара йому,— крім каторги.

— Ну, а тим, справді геніальним,— нахмурившись, спитав Разуміхін,— отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов´язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу,— додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.

Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.

— Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти,— почав знову Порфирій Петрович,— дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, виключно для того, щоб не забути...

— Гаразд, викладайте вашу ідейку,— серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.

— Але ж от... далебі, не знаю... як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька... так би мовити, психологічна... От, коли ви вашу статейку ту писали,— адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали,— ну хоч трошечки,— теж людиною «незвичайною», що проголошує нове слово,— у вашому тобто розумінні... Адже так? _ч

— Цілком можливо,— зневажливо відповів Раскольников. Разуміхіна наче пересмикнуло.

— А коли так, то невже ви б самі зважилися,— ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству,— переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..

І він якось раптом знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно,— точнісінько, як і перше.

— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав,— з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.

— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку...

Але ж як це одверто і зухвало!» — з огидою подумав Раскольников.

— Дозвольте вам сказати,— відповів він сухо,— що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже, і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.

— Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає? — з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації- його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.

— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замьотов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.

— Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб´язно простягаючи руку.— Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та краще всього зайдіть до мене туди самі... як-небудь цими днями... та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо... і поговоримо... Ви ж, як один з останніх, хто там були, може що-небудь і розказати б нам могли...— додав він з найдобродушнішим виглядом.

— Ви хочете мене офіціально допитувати, за всіма правилами? — різко запитав Раскольников.

— Ну, навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і... і з усіма заставниками вже розмовляв... декого допитував... а ви, як останній... Та от, до речі ж! — вигукнув він, наче чогось зрадівши зненацька,— до речі пригадав, що ж це я!..— повернувся він до Разуміхіна,— та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів... Ну, та й сам же знаю, сам знаю,— повернувся він до Раскольникова,— що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати... от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами... стривайте: адже ви о восьмій годині були там?

— О восьмій,— відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.

— Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена,— пам´ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..

— Малярів? Ні, не бачив...— повільно і немовби силкуючись все якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! — Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив... а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) — то пам´ятаю, що чиновник якийсь переїжджав з квартири... навпроти Альони Іванівни... пам´ятаю... це я ясно пам´ятаю... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули... а малярів — ні, не пам´ятаю, щоб маляри були... та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. А так; не було...

— Та ти що! — гримнув раптом Разуміхін, неначе опам´ятавшись і зміркувавши щось, — та маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?

— Тьху! переплутав! — ляснув себе по лобі Порфирій.— Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! — звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова,— нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати... зовсім переплутав!

— То треба бути уважнішим,— похмуро вимовив Разуміхін. Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб´язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.

VI

— ...Не вірю! Не можу віритй! — повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін в запалі розмови, по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.

— Ну й не вір! — відповів Раскольников з холодною і зневажливою усмішкою,— ти, за своїм звичаєм, не помічав нічого, а я зважував кожне слово.

— Ти підозріливий, тому й зважував... Гм... дійсно, я згоден, що тон Порфирія був якийсь дивний, і особливо цей мерзотник Замьотов!.. Ти маєш рацію, в його поведінці щось було, — але чому? Чому?

— За ніч обдумав.

— Та ні ж, навпаки! Коли б у них була ця безглузда думка, то вони всіма силами постаралися б її затаїти і приховати свої карти, щоб потім упіймати... А тепер — це зухвало і необережно!

— Коли б у них були факти, тобто справжні факти, або хоч які-не- будь ґрунтовні підозріння, тоді б вони дійсно постарались приховати гру, сподіваючись ще більше виграти (а втім, давно б уже обшук зробили!). Але в них немає фактів, жодного,— все міраж, все з двома кінцями, сам здогад хисткий — от вони й намагаються зухвальством збити. А може, й сам озлився, що фактів немає, з досади й прохопився. А може, це й не без наміру було... Він чоловік, здається, розумний... Може, налякати мене хотів тим, що знає... Тут, брат, своя психологія... А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!

— І образливо, образливо! Я розумію тебе! Але... оскільки ми вже тепер заговорили одверто (а це дуже добре, що заговорили, нарешті, одверто, я радий!), то вже я тобі прямо тепер признаюсь, що давно це в них помічав, цю думку, весь цей час, в ледь помітному тільки вигляді звичайно, як прощупування наосліп, але з якої ж речі навіть хоча б і просте прощупування! Як вони сміють? В чому тут корінь? Коли б ти знав, як я лютився! Що ж це таке: через те, що бідний студент, змучений злиднями та іпохондрією, напередодні жорстокої хвороби з маренням, яка, може, вже починалася в ньому (заміть собі!), підозріливий, самолюбивий, що знає собі ціну і шість місяців у себе в кутку нікого не бачив, у лахмітті і в чоботях без підошов,— стоїть перед якимись нікчемними квартальними і зносить їх знущання; а тут несподіваний борг нгунього звалився, прострочений вексель з надвірним радником Чебаровим, смердюча фарба, тридцять градусів Реомюра, важке повітря, натовп у кімнаті, розповідь про вбивство особи, в якої був напередодні, і все це — голодному! Та як тут не знепритомніти! І на самому цьому, на цьому все ґрунтувати! Чорт забирай! Я розумію, що це прикро, але на твоєму місці, Родько, я б зареготав їм просто в їх пики, або краще: на-плю-вав би всім межи очі, та густіше, та роздав би на всі боки десятків зо два лящів, так, з розумом, як і завжди їх треба давати, та на тому б і покінчив. Плюнь! Підбадьорись! Сором!

«Він одначе це добре зобразив»,— подумав Раскольников. [...]

Коли Раскольников підійшов до свого будинку,— скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру і одразу ж защепнув двері. Потім, злякано і безтямно, кинувся в куток, до тієї самої дірки в шпалерах, в якій ко- лись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бака- лєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, в який вони були загорнуті, і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якій-небудь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.

Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.

— Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову.

Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п´ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.

— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника.

Міщанин скосив на нього очі спідлоба і оглядів його пильно і уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.

— Та що таке! — скрикнув Раскольников.

— Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!

Двірник теж був трохи здивований, а проте, не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.

Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті, порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.

— Ви про мене питали... у двірника? — промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.

Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.

— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись.

Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно... Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.

— Та що ви... що... хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.

— Ти убивця,— проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому вслід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п´ятдесят, обернувся і подивився на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, з слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини.

Він ні про що не думав. Так, були якісь думки або обривки думок, якісь видіння, без порядку й зв´язку,— обличчя людей, яких він бачив ще в дитинстві або зустрічав де-небудь лише раз, і про яких він ніколи б і не згадав; дзвіниця В-ї церкви; більярд в одному трактирі і якийсь офіцер коло більярда, запах сигар в якійсь підвальній тютюновій крамничці, пивниця, чорні сходи, зовсім темні, геть залиті помиями і закидані яєчною шкаралупою, а звідкись долинає святкове гудіння дзвонів... Предмети змінювалися й крутились, мов вихор. Деякі його навіть тішили, і він чіплявся за них, але вони згасали, і взагалі щось душило його всередині, але не дуже. Іноді навіть ставало добре. Легкий озноб не проходив, і це теж було майже приємно відчувати.

До нього долинули кваплива хода Разуміхіна і голос його; він заплющив очі і удав, що спить. Разуміхін відчинив двері і якийсь час стояв на порозі, мовби вагаючись. Потім тихо ступив у кімнату і обережно підійшов до дивана. Почувся шепіт Насті:

— Не займай; хай виспиться; потім їстиме.

— І справді, — відповів Разуміхін.

Обоє, обережно ступаючи, вийшли і причинили двері. Минуло ще з півгодини. Раскольников розплющив очі і ліг знову навзнак, заклавши руки за голову...

«Хто він? Хто цей чоловік, що з´явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить з підпілля? І як міг він бачити,— хіба це можливо?.. Гм..— думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись,— а футляр, який знайшов Миколай за дверима; а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся — от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо?»

І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.

Я це повинен був знати,— думав він з гіркою усмішкою,— і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та я ж заздалегідь і знав!..» — прошепотів він у роз. пачі.

Часом він завмирав від якої-небудь думки.

«Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забував армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають,— отже, і все дозволяється. Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!»

Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

«Наполеон, піраміди, Ватерлоо,— і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком,— ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: «чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до «бабиська»! Ех, паскудство!..»

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

«Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе,— стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про «загальне щастя» турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись «загального щастя». Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні «загального щастя». «Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця». Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого,— додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний.— Так, я справді воша,— продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею,— і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету,— ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша,— він аж заскреготав зубами,— бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб´ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію «пророка», з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, «тремтяче» створіння! Правий, правий «пророк», коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!»

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам´ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я,— додав він, з трудом оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його.— О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!..»

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам´ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. Сутінки згущалися, повний місяць світив дедалі яскравіше; але стояла якась особлива задуха. Люди юрбами йшли по вулицях; ремісники й інший трудовий люд розходилися по домівках, інші гуляли; пахло вапном, курявою, стоячою водою. Раскольников ішов смутний і заклопотаний: він дуже добре пам´ятав, що вийшов з дому з якимсь наміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що саме — він забув. Зненацька він спинився і побачив, що по той бік вулиці, на тротуарі, стоїть хтось і махає йому рукою. Він рушив туди через вулицю, але раптом той повернувся і пішов собі, наче й не було нічого, опустивши голову, не обертаючись і знаку не даючи, що кликав його. «Та годі-бо, чи кликав він?» — подумав Раскольников, проте подався доганяти. Не дійшовши кроків із десять, він раптом пізнав його і — злякався: це був той самий міщанин, у такому ж халаті і так само згорблений. Раскольников ішов оддалік; серце його колотилося; завернули в провулок,— той усе не обертався. «Чи знає він, що я за ним іду?» — думав Раскольников. Міщанин ввійшов у ворота великого будинку. Раскольников мерщій і собі підійшов до воріт і почав дивитись: чи не оглянеться часом, чи не покличе? Справді, пройшовши все підворіття і вже виходячи у двір, той раптом обернувся і знову начебто махнув йому. Раскольников одразу ж теж пройшов підворіття, але у дворі міщанина вже не було. Отже, він увійшов на перші ж сходи, що виднілися тут зразу. Раскольников кинувся за ним. Так і є, на поверх вище чути було ще чиюсь мірну, неквапливу ходу. Дивно, сходи були наче знайомі. Ось вікно на першому поверсі: сумно і таємниче лилося крізь скло світло місяця; ось і другий поверх. Ага! Це та сама квартира, в якій працювали маляри... Як же він не впізнав одразу? Кроки того, що йшов попереду, затихли, значить, він спинився або десь заховався». Ось і третій поверх; чи йти далі? І яка там тиша, навіть страшно... Але він пішов. Шум його власних кроків лякав його і тривожив. Боже, як темно! Міщанин, певно, тут де-небудь причаївся в кутку! А! квартира відчинена навстіж на сходи; він подумав і ввійшов. В передпокої було дуже темно й порожньо, ні душі, наче все винесли; тихенько, навшпиньках пройшов він у вітальню: вся кімната облита яскравим місячним світлом; все тут було як і раніше: стільці, дзеркало, жовтий диван і картинки у рамках. Величезний, круглий, мідночервоний місяць дивився просто у вікна. Це від місяця така тиша,— подумав Раскольников,— а той, певно, тепер загадку загадує». Він стояв і чекав, довго чекав, і чим тихший був місяць, тим дужче колотилося його серце, навіть боляче робилося. І весь час тиша. Раптом пролунав короткий сухий звук, неначе зламали десь тріску, і знову все завмерло. Схопилась муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзиж- чала. В ту саму мить в кутку, між маленькою шафою і вікном, він розглядів салоп, що неначе висів на стіні. «Навіщо тут салоп? — подумав він — адже його раніше не було...» Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розглядіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: «боїться!» — подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім´ю, раз і дру. гий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев´яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася,— так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері з апальні трохи прочинились і що там теж наче засміялись і шепочуться. Його взяла лють: з усієї сили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння з спальні чулося дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але весь передпокій уже повен людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз — все люди, голова до голови, всі дивляться,— але всі причаїлися і чекають, мовчать... Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли... Він хотів скрикнути і — прокинувся.

Він важко перевів подих,— але дивно, сон неначе все ще тривав: двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий йому чоловік і пильно його розглядав.

Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі і одразу заплющив їх знову. Він лежав навзнак і не ворушився. «Сон це триває чи ні»,— думав він і непомітно знову трішечки підвів вії, щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і продовжував у нього вдивлятись. Раптом він обережно переступив через поріг, старанно причинив за собою двері, підійшов до стола, почекав якусь мить,— весь цей час не зводячи з нього очей,— і тихо, без шуму, сів на стілець біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Скільки можна було роздивитись крізь вії, що злегка моргали, чоловік цей був уже немолодий, дебелий, і з густою, світлою, майже білою бородою...

Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита тиша. Навіть із сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха, вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів на дивані.

— Ну, кажіть, чого вам треба?

— А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте,— почув він дивну відповідь. Незнайомий спокійно розсміявся.— Аркадій Іванович Сви- дригайлов, дозвольте відрекомендуватись...