Безкоштовна бібліотека підручників



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

ОВІДІЇВ РЕПЕРТУАР


[...]

Актеон

В «Останньому світі». На ярмарку у Візантії художник-декоратор зранку розмальовує парокінний фургон заїжджому кіномеханікові Кипарису. До полудня на парусиновій халабуді постає картина в темно-червоних тонах, де зображено оленя, що його роздирає зграя собак. Кипарис просить художника розтлумачити зміст картини, і той розповідає історію мисливця Актеона, що обертається в цькованого псами оленя.

У давньому світі. Беотійський герой, переслідуючи оленя, випадково потрапляє в скелястий грот і застає там богиню мисливства Діану, яка купається зі своїми німфами. Діана, розгнівана, що смертний побачив її голу, оббризкує його джерельною водою й перетворює в оленя. [...]

Алкіона

В «Останньому світі». Головний жіночий персонаж мелодрами, яку кіномеханік Кипарис показує на стіні різникового будинку в Томах. Плакатний портрет римської актриси Антоиелли Сімоніні, виконавиці характерних ролей, що в образі Алкіони уславилася далеко за межами Августової імперії, висить на дверях крамниці Феме.

У давньому світі. Дочка бога вітрів Еола, Кеїкова дружина, цариця Трахіна. Марно намагається відговорити чоловіка від морської подорожі, коли той надумує пуститися в паломництво до святилищ Аполлона Клароського. Кеїк вирушає на вітрильнику до узбережжя Малої Азії, потрапляє в шторм і разом з усіма товаришами гине. Алкіона місяцями чекає чоловіка на кам´янистому березі Трахіна, а коли помічає нарешті в хвилях мертве Кеїкове тіло, кидається зі скелі в море. [...]

Арахна

В «Останньому світі». Глухоніма ткаля, що живе в сторожці біля зруйнованого, давно погаслого маяка в Томах. Переносить на гобелени історії, які зчитує з Назонових вуст. Та коли одного ранку море в бухті коло залізного міста стає сірчистожовтим, тільки вона пояснює на мигах враженим мешканцям узбережжя причину такого забарвлення води: просто це — пилок від цвітіння пінієвих борів. «А що таке пінії?» — питають у неї. Арахна й сама прибилася до узбережжя залізного міста так, як отой сірчисто-жовтий пилок на воді: вона припливла на судні одного фарбаря й торговця пурпуром, який шукав серед рифів рожеві мушлі; але судно наскочило на підводний риф і затонуло, а глухоніма ткаля, вчепившись за корковий буй, дісталася до берега і єдина з-поміж небагатьох тих, хто врятувався, залишилася жити в Томах.

У давньому світі. Дочка фарбаря пурпурових тканин Ідмона з Колофона; знаменита своїм мистецтвом ткати й гаптувати. Викликає позмагатися Афіну Палладу, незайману богиню війни: «Я, Арахна, тчу краще й вишуканіше, ніж сама богиня!» Арахнина тканина на якій зображено любовні пригоди богів, і справді виходить бездоганна й перевершує роботу Афіни. Тоді розгнівана Паллада шматує ті Арахнині картини й б´є саму жінку ткацьким човником. Це приниження так прикро вражає Арахну, що вона намагається повіситись. [...]

Аскалаф

В «Останньому світі». Торговець бурштином із Сульмони, що під час подорожі на Чорне море разом з поштою привозить із Томів до Рима також Назонів заповіт — барвисту листівку з видом залізного міста В цій листівці, адресованій Кіані, вигнанець висловлює єдине побажання, яке в нього запишається насамкінець: «Бувай здорова!»

У давньому світі. Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха. [...]

Батт

В «Останньому світі». Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.

У давньому світі. Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар — корову — присягається не виказати його. Мерку

рій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт недодержує слова. [...]

Гектор

В «Останньому світі». Головний персонаж першої частини трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє в Томах страсного тижня. У фільмі показано загибель Трої та поразку її мужнього захисника Гектора, якого кінець кінцем починають волочити навколо мурів його ж таки фортеці; цій жахливій мученицькій смерті зрештою покладає край величезна зграя собак, що довго ще гризуться за розкидані шматки Гекторового тіла.

У давньому світі. Син Пріама й Гекуби, останнього царського подружжя Трої; найуславленіший з-поміж усіх троянських героїв. На десятому році війни за місто гине від руки Ахіллеса, і його голе тіло волочать навколо мурів; Гекторів батько також гине, мати потрапляє в рабство до греків. [...]

Геракл

В «Останньому світі». Головний персонаж другої частини трилогії про героїв, яку Кипарис демонструє в Томах. У фільмі показано життя нездоланного воїна Геракла, що кінець кінцем розриває себе власними руками. Герой гине від отруєної сорочки, яка відразу, щойно він її надяг, приростає до шкіри й починає горіти, як ото кипляча олія, і стягти її можна не інакше, як тільки разом із життям. Геракл зриває з себе сорочку разом із шкірою та м´ясом і оголює свої кровоточиві сухожилля, лопатки, грудну клітку, в якій згасають його легені та серце. І падає.

У давньому світі. Син Юпітера, верховного бога, і смертної жінки Алкмени. Крім багатьох героїчних учинків, здійснює дванадцять подвигів на службі в аргоського царя; б´ється з річковим богом Ахелоєм за красуню Деяніру й дістає її; вбиває кентавра Несса, який хоче забрати в нього дружину. Гине від отруєної Нессовою кров´ю сорочки, яку йому дарує, ні про що не здогадуючись, Деяніра, — вона гадає, що так пощастить повернути їхнє кохання. Шаленіючи від болю, Геракл кидає Jlixaca — свого супутника, який передав йому цю сорочку, — в Евбейське море, а сам спалює себе на вогнищі в Етських горах. [...]

Девкаліон

В «Останньому світі». Персонаж одного з переказів Ехо, яка розповідає Котті про «Книгу каміння», де висланий поет Овідій Назон нібито написав: «У цій книзі Девкаліон виступає останнім чоловіком, що пережив загибель світу; разом зі своєю коханою Піррою він перебував на плоту потоп, який змив усе на своєму шляху». Самотність тих, що зосталися живі, додає Ехо, — то, безперечно, найстрашніша з покар.

У давньому світі. Син титана Прометея, чоловік Пірри; разом із нею він пережив великий потоп, у якому Юпітер потопив людський рід. Коли вода спадає, ці двоє сходять зі свого плоту на схили Парнасу, шукають розради в занесеному мулом храмі й тут дістають підказ кидати через плече каміння. Не здогадуючись, що приховує в собі це пророцтво, Девкаліон і Пірра роблять так, як їм підказано. [...]

Діт

В «Останньому світі». Томський цілитель і гробар, якого війна закидає з Фрісландії на Чорне море. Одержує морською поштою гроші від інвалідського фонду, і тому в залізному місті його називають «багатієм». Відколи кінь розтрощив йому копитом груди так, що ребра з лівого боку довелося виймати, як обламані стріли, в Дітові б´ється беззахисне серце. І хоч як добре допомагають людям його мазі та настоянки, в глибині душі він усе ж таки переконаний, що живим уже нічим не зарадиш. Тільки на обличчях у мерців Діт іноді бачить — принаймні так йому здається — невинний вираз, який його зворушує і який він намагається за допомогою всіляких есенцій зберегти до тієї хвилини, коли ховає всі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. І хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждає ще дужче, ніж від свого каліцтва, його нареченій Прозерпіні не щастить умовити його поїхати ні до Рима, ні на його батьківщину. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, видається йому навіки втраченим. Ніщо вже не може знов стати таким, як було.

У давньому світі. Діт («Багатій») — одне з римських імен Плутона. Сатурнів син, Юпітерів і Нептунів брат, бог підземного світу й володар царства тіней. Царство йому дісталося внаслідок жеребкування між трьома братами після перемоги над батьком: Юпітер стає володарем неба й землі, а Нептун — морів та річок. Те, що Діт закохується в Прозерпіну й викрадає її, має свою передісторію: Венера дорікнула своєму синові Амуру, що він, мовляв, переміг усюди — в небі, на землі і в морі, от тільки в царстві тіней усе ще не знають кохання. Отож бог кохання взяв свою зброю... [...]

Ехо

В «Останньому світі». Щира подруга Котти, його коханка на одну ніч і його жертва. Страждає від шолудивості, що час від часу з´являється плямою то в одному місці на її тілі, то в іншому. Коли пляма ховається під одягом, Ехо зачаровує всіх своєю красою; та коли шолудивість виступає знову у неї на виду, то не тільки кожен доторк, а й навіть відвертий погляд на неї завдає Ехо такого болю, що її уникають і ті, хто її любить. А люблять цю жінку — хоч, правда й потай, — багато жителів чорноморського узбережжя; пастухи й ливарі під покриттям темряви іноді приходять до неї в печеру, щоб у її обіймах обернутися в немовля, володаря чи звіра. Ці коханці знають, що з мовчазною Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це лишають серед каміння в її руїні бурштин, хутра в´ялену рибу та горнята смальцю.

У давньому світі. Німфа що довгими розмовами відвертає увагу Юпітерової дружини Юнони, поки бог розважається зі своїми подругами. Щоб покарати Ехо за цю її змову з невірним Юпітером, Юнона позбавляє її членороздільної мови; відтоді Ехо може тільки повторювати останні слова, з якими до неї звертаються люди. Отак нещасна Ехо й живе, поки одного разу зустрічає вродливого юнака Наркіса й закохується в нього; але Наркіс не здатний покохати нікого й нічого, крім власного відображення; він нехтує німфою, і вона з розпуки втікає до диких заростів. [...]

І кар

В «Останньому світі». Тема одного з гобеленів, що їх Котта розглядає в домі глухонімої ткалі Арахни. На ньому зображено порожню далечінь, зіткану з ниток блакитних, білих та сріблястих, море, що спокійно лежить під сонцем, на небі політньому жваво пропливають хмарки, лагідний приплив, угорі — поодинокі чайки. Але не видно ні берега, ні острова, ні жодного судна. Ген далеко-далеко, майже на самій лінії обрію, зникають двоє пошарпаних крил, немов скинуті над водою руки людини, що потопає. Завширшки ті крила, як у кондора. Фонтани бризок білими списами високо здіймаються навколо цих крил, а з високості падає велике й дрібне пір´я; воно опускається на море повільніше, ніж важке тіло, що його несли крила. Ікар — ім´я тієї істоти з крильми, що зникає у хвилях. Це один із знаків, які глухоніма ткаля показує Котті на мигах. Він бачить, як ті знаки спурхують з Арахниних пальців, але не розуміє їх.

У давньому світі. Син Дедала — аттичного будівничого, винахідника й убивці. Занапастивши із заздрощів свого небожа й учня Пердіка, Дедал утікає з Афін на Кріт, до двору царя Міноса, споруджує за його наказом кносський лабіринт, розробляє нові моделі суден та всіляке бойове спорядження — і кінець кінцем надумує втекти з-під захисту і влади Міноса. З цією метою він робить собі й своєму синові крила; обидва злітають з кносського палацу й перетинають море. Але Ікар надто захоплюється й підіймається все вище й вище... [...]

Ітіс

В «Останньому світі». Син різника Терея і його дружини Прокни, Філомелин небіж. Під час одного з кіносеансів калічить собі пальця, стромивши його у вентилятор, за допомогою якого Кипарис охолоджує лампи проектора. Лопаті вентилятора розбризкують кров хлопчини дрібнесенькими краплями по всьому ліліпутовому проекторі. Прозерпіна каже, що це — лиха призвістка. Через рік Ітіс і справді стає жертвою трагедії.

У давньому світі. Син фракійського царя Терея та Прокни, дочки аттичного володаря; небіж царівни Філомели. Почувши, як мати проклинає батька, Ітіс здогадується, яка його чекає доля... [...]

Кеїк

В «Останньому світі». Головний чоловічий персонаж мелодрами, що її кіномеханік Кипарис одного квітневого вечора показує на стіні різникового будинку в Томах. Але, на відміну від виконавиці ролі Алкіони, образ Кеїка не приніс акторові щастя. Неаполітанець Омеро Дафано накладає на себе руки — після того, як у римському журналі «Колосссо» з´явилася різка критика на створений ним образ Кеїка.

У давньому світі. Син Вранішньої Зорі, Алкіонин чоловік, володар Трахіна. Не послухавшись дружининих благань та вмовлянь, вирушає в паломництво до Клароса, потрапляє на морі в шторм і гине, а його тіло хвилі прибивають знов до трахілського кам´яного узбережжя. Апкіона знаходить його і з розпуки кидається в море. [...]

Кипарис

В «Останньому світі». Карликовий на зріст кіномеханік із Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя. Кипарис любить своїх глядачів; він довго, ретельно готує проектора, і коли на чистій білій стіні нарешті з´являється збільшений образ героя, а сама стіна стає вікном у праліси та пустелі, ліліпут сидить нишком у темряві й спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. З їхнього виразу Кипарис іще раз бачить, які глибокі й марні були його власні мрії. Іноді під час сеансу він засинає, і йому сняться дерева — кедри, тополі, кипариси; йому сниться, нібито шкіра в нього береться мохом, нігті на ногах розпукуються, криві ноги пускають коріння, і воно проникає все глибше, зв´язуючи його з тим місцем, де він стоїть. А навколо серця в нього залягають захисні кільця років. Він росте.

У давньому світі. Вродливий юнак, улюбленець Аполлона, бога віршування, музики, пророцтв та лікування. Ненароком убиває свого прирученого оленя. [...]

Кіана

В «Останньому світі». Дружина вигнанця Назона, сором´язлива красуня з відомого сицилійського роду. Сподіваючись, що її чоловіка незабаром помилують, намагається зберегти їхній дім на п´яцца дель Моро. Та марно — садиба занепадає, водограї обвалюються і вгрузають у басейни, поверхню ставків укриває сухе листя та пінієва глиця. Вже через рік після Назонового вислання Кіана втікає від цього неспинного занепаду до темних, приглушених знадвору плющем, а всередині оксамитом кімнат у будинку на віа Анастасіо й описує в листах на Чорне море життя будинку на п´яцца дель Моро, вікна якого давно забиті дошками.

У давньому світі. Кіанея — сицилійська німфа; стає на дорозі богові підземного царства й намагається завадити йому викрасти Прозерпіну. Розгніваний бог кидає в потік своє берло, розколює землю і зникає з Прозерпіною в царстві тіней. [...]

Котта

В «Останньому світі». Котга такий, як і багато інших. У роки панування Августа все більше й більше підданих і громадян Риму покидають метрополію, щоб уникнути утисків апарату влади, тотального нагляду, лісу прапорів та торочіння патріотичних гасел. Дехто втікає також від рекрутських наборів чи просто від нудних, розписаних до смішного обов´язків римського громадянина. Далеко від упорядкованого життя, десь на здичавілих околицях імперії ці люди шукають життя без нагляду. На жаргоні урядових газет та в поліційних протоколах таких бурлак називають політутікачами.

У давньому світі. Котта Максім Мессалін. Наймолодший син оратора Валерія Мессала Корвіна, поет і оратор, Овідіїв товариш; про нього не раз згадують історики Пліній і Таціт — наприклад, що він представляв у сенаті погляди Тіберія; згодом імператор сам узяв Котту під захист, позаяк його звинуватили в образі імператорової особи. Помер, як припускають, від отруєння ліками. Йому адресовано шість Овідієвих листів із Чорного моря («Послання з Понту»). [...]

Лікаон

В «Останньому світі». Томський линвар. Здає Котті неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду. Час від часу наймає Ехо як служницю; спить серед мотовил та вірьовок у кутку своєї майстерні й навіть у морозяні дні ходить босоніж. У залізній шафі поруч із зіжмаканими паперовими грішми, почорнілим срібним столовим прибором та військовим пістолетом зберігає й сіру, як камінь, побиту міллю вовчу шкуру.

У давньому світі. Аркадський тиран; хоче вбити вві сні Юпітера, що в людській подобі приходить до нього в гості. Бажаючи перевірити, чи Юпітер справді все знає, частує бога людським м´ясом. Юпітер спалює тиранів палац, а сам Лікаон рятується втечею. [...]

Ліхас

В «Останньому світі». Місіонер старовірців, який щороку перед Великоднем припливає рибальським баркасом з Босфору до Томів і в сутінках занедбаної, вкритої лишайниками та пліснявою церкви читає літанію про тортури, що їх зазнають члени його секти під римським пануванням. Якось у страсну п´ятницю уриває кінофільм про

Орфеєву смерть криком про те, що такого дня треба згадувати тільки про муки та страждання розіп´ятого владаря світу, і калатанням у дзвони примушує Кипариса припинити показувати фільм узагалі.

У давньому світі. Слуга, що приносить Гераклові просочену кентавровою кров´ю сорочку, від якої герой має померти. Геракл, уже знемагаючи від мук, спричинених отруєною сорочкою, кидає Ліхаса в Евбейське море. [...]

Марсій

В «Останньому світі». Вугляр з лімірської гірської долини, один із коханців Ехо. Після того, як вона зникла, цілу ніч марно чекає її, обпивається і трощить усе в печері. Своїм криком та химерною музикою не дає спати мешканцям залізного міста. На світанку Терей укидає Марсія до жолоба, в якому напувають худобу й з якого його витягує Прокна, не даючи йому захлинутись. Безтямний від перепою, занурений у тяжкі сни, вугляр лежить до полудня на порослому мохом камінні біля жолоба; єдина людина на узбережжі залізного міста, яка тужить за Ехо.

У давньому світі. Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві. [...]

Медея

В «Останньому світі». Заголовний персонаж Назонової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах — здоровенна, вимащена червоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.

У давньому світі. Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясенового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох іншиз? чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.

Мемнон

В «Останньому світі». Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п´яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.

У давньому світі. Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.

Мідас

В «Останньому світі». Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п´єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник — худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами — серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам увійти до театру, а акторам — вийти з нього; і акторів, і глядачів покалічено, і одні в своїх золотистих, а другі в святкових вечірніх костюмах лежать, спливаючи кров´ю та стогнучи, на сходах перед театром, поки їх звідти забирають. Цей скандал обертається для Назона цілком несподіваними наслідками: тепер його ім´я знають навіть торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди; він стає популярним.

У давньому світі. Фрігійський владар, що його Вакх, бог вина й сп´яніння, наділяє силою перетворювати все, до чого він доторкнеться, на золото.

Назон, Публій Овідій

В «Останньому світі». Римський поет. Відомий своїми любовними елегіями, знаменитий трагедією «Медея», але справжню популярність йому принесла комедія «Мідас». Унаслідок політичних конфліктів довкола його особи розквітає ціле суцвіття всіляких міфів: коли для одних він — ексцентричний поет, то інші вшановують його як революціонера, побоюються як ворога держави чи зневажають як опортуніста, що прагне до розкошів. Зрештою, в одному сумніву нема: поета висилають на Чорне море. З розпачу він спалює рукопис головного свого твору. Шанувальники поезії знають лише його назву — «Метаморфози» — та ще окремі уривки, які чули з вуст самого Назона. Після цього поет зникає на дикому узбережжі. Рим сумує й тріумфує. А ще намагається розгадати загадку: котра з Назонових помилок спричинилася до вислання, де почався його, поетів, шлях на край світу? Якщо це була не єдина причина падіння, тоді до нього значною мірою все ж призвела та недбалість, якої так необачно припустився Назон, виступаючи одним із одинадцяти промовців на відкритті нового стадіону. Адже на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів і виразу блідого Августового обличчя... Отож після того стомленого, байдужого кивка головою Назон ступив тієї святкової ночі до цілого букета мікрофонів і цим одним кроком залишив позад себе всю Римську імперію. Він не виголосив — забув виголосити! — неодмінного й наголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, зрештою перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе і про своє щастя, підійшов, не зробивши й найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки: «Громадяни Рима... »

У давньому світі. Римський поет. Народився в сім´ї аристократа-землевласника 43 р. до н. е. в Сульмоні; вивчає у Римі риторику, подорожує з метою поглибити освіту до Малої Азії та Греції. Його недовга кар´єра службовця завершується тим, що він відмовляється від шансів стати сенатором і цілком присвячує себе (спираючись на батькові статки) літературній творчості. Після цієї його відмови та передчасної смерті брата, здібного промовця, родина облишає всі надії домогтися суспільного піднесення. Й тут усіх несподівано вражає Овідій: вже перша любовна елегія приносить йому великий успіх, і він кінець кінцем стає уславленим поетом. Але яку ж сенсацію викликає те, що цього знаменитого, екстравагантного чоловіка у 8 р. до н. е. без суду й слідства, самим указом імператорського кабінету висилають до міста Томів на Чорному морі — на край світу! Про справжні причини цього вислання (яке з юридичного боку нагадує всього лиш таке собі відрахування студента з університету) вже ось дві тисячі років пишуть книжки. Овідія офіційно звинуватили в тому, нібито його еротична поезія непристойна. Тепер багато хто доходить висновку, що поет, певно, був замішаний у світському скандалі з онукою Августа або в політичних інтригах Агріппи Постума (прямого наступника Августового) й мусив зникнути з Рима. Всі зусилля домогтися перегляду імператорового указу виявилися марними. Помер Овідій у 17 або 18 р. н. е. в Томах; місце його могили невідоме.

Твори. Amores («Любовні елегії»), Ars amaloria («Мистецтво кохання»), De medicamine faciei femide («Як доглядати за жіночим обличчям»), Medea («Медея»; трагедія, рукопис якої пропав), Remedia amoris («Засоби від кохання»), Heroides («Листи до героїв від їхніх дружин»), Metamorphoses («Перетворення»; підготовлені аж до останньої коректури, але на той час, коли Овідієві довелося піти у вигнання, не вийшли, і він з туги та розпуки, що мусить прощатися з Римом, спалює один примірник рукопису), Fasti («Календар римських свят», незавершений), Epistulae ех Ponto («Послання з Понту»), Tristia («Скорботні елегії»)

Майже все, що нащадкам, на їхню думку, пощастило довідатися про Овідієве життя, взято з четвертої книжки «Скорботних елегій», яка містить його автобіографію і вважається першою в європейській літературі поетичною розповіддю про себе. [...]

Орфей

В «Останньому світі». Головний персонаж третього фільму трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє на страсному тижні в Томах. Фільм має показати мученицьку смерть поета, з якого закутані в шкури пантер та оленячі ковдри жінки здирають шкіру й четвертують його сокирами та серпами... Але кіносеанс уже на перших хвилинах перериває місіонер старовірців Ліхас.

У давньому світі. Син бога віршування й музики Аполлона та музи Калліопи; найвідоміший співець давнини. Його дружина Еврідіка помирає від укусу гадюки, але Орфей домагається від володаря підземного царства звільнення Еврідіки, та знову втрачає її, бо порушує заборону озиратися, вертаючи з підземного царства. Запроваджує у фракійців гомосексуалізм, і ошалілі жінки роздирають його як жінконенависника. [...]

Пірра

В «Останньому світі». Образ із переказів Ехо, яка розповідає Котті про «Книгу каміння», що її нібито писав вигнанець Назон. У тій книжці Пірра виступає останньою жінкою, що пережила загибель світу і разом із своїм коханим Девкаліоном пересиділа на плоту потоп, який усе знищив. Самотність тих, що зостаються живі, каже Ехо, — це, без сумніву, найстрашніша покара.

У давньому світі. Дочка титана Епіметея; разом зі своїм чоловіком Девкаліоном переживає великий потом, у якому з волі Юпітера гине людський рід. Коли вода спадає, обоє сходять з плоту на схили Парнасу, і в замуленому храмі їм щось ніби підказує кидати через плече позад себе камінці. Не здогадуючись про наслідки цієї намови, Пірра з Девкаліоном так і роблять. [...]

Піфагор

В «Останньому світі». Грек-переселенець. У залізному місті його мають за божевільного Назонового слугу; чіпляє в кроні сосни Еолові арфи, і з того, як вони бринять, визначає наближення бурі чи граду. Вірить у переселення душ, запевняє, нібито в очах корів та свиней бачить погляди перевтілених людей, і тому виголошує перед різницею промови, в яких вживання м´яса називає ганьбою; за це Терей вивертає йому на голову овечі тельбухи. У Назонових стражданнях упізнає власну долю, в його словах — власні думки і вважає, що в цьому збігові нарешті знайшов гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Починає — спершу на столах у винаря, потім на стінах будинків та огорожах — робити написи й кінець кінцем ставить кожному Назоновому слову пам´ятник— кам´яний монумент, обвішаний пописаними полотняними клаптиками, — на знак того, що тепер Піфагор Самоський з його думками та міркуваннями про світ не самотній.

У давньому світі. Вчений із Самоса, народився близько 570 р. до н. е. За владарювання Полікрата залишає близько 532 р. до н. е. острів і засновує в південноітапійському місті Кротоні релігійно-наукове товариство, політичну активність якого зрештою придушено за допомогою зброї. Внаслідок цього Піфагор у розквіті сил переселяється до Метапонтіона і там близько 497 р. до н. е. помирає. Позаяк жодних записів про свої погляди Піфагор, щоб знання не дісталися невігласам, не залишив, то уявлення про ці знання можна скласти собі з загальних положень піфагореїзму (наприклад, вчення про перетворення душ та про круглу форму Землі, фізичні й математичні закони тощо). У книзі п´ятнадцятій «Метаморфоз» Назон надає вченому довге слово, в якому змальовано філософсько-релігійне підґрунтя всіх перетворень. [...]

Прозерпіна

В «Останньому світі». Наречена томського цілителя й гробаря Діта. Любить, коли торговці худобою витріщаються на неї, мов на корову, а торговці бурштином — мов на коштовний камінь, — так каже про неї, загулюючи долонею рота, Феме. Рік у рік Прозерпіна марно намагається вмовити нареченого поїхати з нею до чудесного міста Рима. Іноді вони цілими днями сваряться, потім Прозерпіна кидає Діта, але щоразу повертається до його тихого, пропахлого миррою та тисячолисником будинку. Та хоч як вона дбає про Діта, палким коханням не може розвіяти його похмурої туги.

У давньому світі. Богиня підземного царства; дочка Юпітера й Церери — богині родючості й хліборобства. Діт, володар підземного царства, покохав її й викрав, та зрештою дозволяє їй повертатися на родючу половину року на землю. [...]

Прокна

В «Останньому світі». Дружина різника Терея, Ітісова мати, Філомелина сестра. Не живе з чоловіком, а мучиться, хоч ні на що й не нарікає. Терей часто б´є її — мовчки й без злості, немов худобину, яку йому привели на забій; кожним своїм ударом він ніби намагається заглушити в дружини нікчемні рештки її волі й відрази до нього. Єдине, що захищає Прокну від чоловіка — це її чимдалі більша повнота, отой жир, який вона плекає всілякими мазями та запашними оліями і в якому ця колись тендітна жінка помалу наче зникає. Коли стає очевидним, що Терей зґвалтував і скалічив Філомелу, Прокна божеволіє, забирає з часу свого сина й переносить його знов до свого серця.

У давньому світі. Дочка афінського царя Пандіона, Філомелина сестра, Тереєва дружина; вбиває рідного сина Ітіса, щоб помститися Тереєві за те, що зґвалтував і скалічив Філомелу. [...]

Терен

В «Останньому світі». Томський різник. Розвалює худобі голови на мілководді міського струмка. Коли його обух лунко опускається межи очі прив´язаній тварині, будь-який інший звук стає таким неістотним, що навіть дзюрчання води на мить ніби уривається й переходить у тишу. Теорей ґвалтує й калічить Філомелу, сестру своєї дружини Прокни. Глибоко вражена цим, Прокна вбиває свого сина Ітіса, єдине створіння, до якого Терей відчуває ніжність. Цілу ніч Терей шукає синову вбивцю, вдосвіта знаходить обох сестер у линваревому будинку, заносить сокиру, щоб ударити Прокну, — і тут Філомела злітає ластівкою, Прокна — соловейком, сокирище обертається на довгий дзьоб, Тереєві руки — на крила, чуб його — на бурі й чорні пір´їни. І вже одудом несеться він за двома врятованими пташками.

У давньому світі. Фракійський володар, що допомагає Афінам захищатися від варварських орд і здобуває перемогу; за це дістає в дружини Прокну, дочку афінського царя Пандіона. Закохується в Прокнину сестру Філомелу, ґвалтує її й вириває в неї язика, щоб вона не виказала його. Коли про це лиходійство все ж таки стає відомо, Прокна, щоб помститися Тереєві, вбиває і четвертує свого сина Ітіса, вдвох із Філомелою вони смажать і варять хлопчикове м´ясо і пригощають ним Терея. [...]

Феб

В «Останньому світі». Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина — карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.

У давньому світі. Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім´ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь. [...]

Феме

В «Останньому світі». Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив´язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.

У давньому світі. Богиня поголосу.

Філомела

В «Останньому світі». Скалічена чужинка; одного ранку в січні вона приходить із гір до залізного міста, і Прокна впізнає в ній свою рідну сестру, що її всі вважали мертвою. Філомела не розуміє жодного запитання, жодного втішливого слова, гірко плаче в Прокниних обіймах і аж зіщулюється від страху, коли на неї бодай тільки падає тінь якогось чоловіка.

У давньому світі. Дочка афінського царя Пандіона, сестра Прокни, чий чоловік, Терей, ґвалтує Філомелу, а щоб вона не виказала, калічить її. [...]

Фіней

В «Останньому світі». Приїздить з Кипарисом до залізного міста як продавець горілки та заклинач змій. Коли йому спалюють намет і кошика зі зміями, займає занедбаний будинок, осідає в Томах і стає винокуром. Частенько заводить балачки про те, що пора вирушати далі, говорить про подорожі, африканські оази, вітри-пасати й одногорбих верблюдів, а сам тим часом усе глибше закопується в томську землю, за допомогою чорного пороху та зубила розширює печеру під будинком і влаштовує там погрібець, де зберігає кисле вино, сивуху з цукрових буряків і ладен приймати відвідувачів о будь-якій порі дня і ночі.

Юпітер

В «Останньому світі». Личина у процесії блазнів карнавальної ночі в Томах; під нею ховається чоловік, що аж згинається від ваги акумулятора, від якого живиться, ритмічно спалахуючи, гірлянда електричних лампочок.

У давньому світі. Бог небесного світла, цар богів, владар Срібного віку; син Сатурна і Реї, брат і чоловік Юнони, брат Нептуна й Діта; разом з братами скидає батька до підземного царства і ділить з ними владарювання над всесвітом; на його долю випадають небо й земля. [...]

Ясон

В «Останньому світі». Фессалійський мореплавець, що запливає військовим кораблем, переобладнаним на торгове судно, до гаваней чорноморського узбережжя — несподівано, не додержуючись жодних приписів, — і нерідко залишає по собі сум´яття, сварки й ненависть. Бо цей фессалієць перевозить не тільки товари, що їх обмінює на залізні вироби, шкури та бурштин, а й щоразу бере на борт ватагу переселенців — безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто в Салоніках, Волосі й Афінах... І всім Ясон обіцяє золоті гори та безхмарне майбутнє на Чорному морі, забираючи в людей останні гроші за місце на смердючій середній палубі. Й аж на розвалених одеських та констанцських пристанях, біля вигорілих севастопольських доків чи в якомусь іншому пустельному місці Леонові пасажири усвідомлюють усю марність своїх надій. Але на той час у них уже давно нема ні коштів, ні сили на поворотний шлях до Греції. Отож у тих безрадісних місцях вони сходять на берег і шукають серед руїн бодай тіні примарного щастя.

У давньому світі. Син царя Есона, володаря Іолка; будівничий судна «Арго». Його дядько Пелій, що відібрав у брата владу над Іолком, посилає Ясона до´ Колхіди на східному узбережжі Чорного моря, щоб той відбив у царя Еега золоте руно. Разом з товаришами Ясон досягає під попутним вітром берегів Колхіди, за допомогою Еетової дочки Медеї проходить крізь усі випробування, що їх перед ним ставлять, заволодіває золотим руном і повертається з Медеєю, тепер уже своєю дружиною, до Іолка [...]

(Пер. з нім. Олекси Логвиненка)



|
:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС