Генріх Белль — найвизначніший письменник Німеччини післявоєнної доби, лауреат Нобелівської премії (1972) «за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької літератури». Белль писав романи, новели, п´єси, сценарії, публіцистичні статті. У своїх творах, що склали майже сорок томів, письменник зобразив — часом у сатиричній формі — Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період.

Народився Г. Белль 1917 року в Кельні. Він був шостою дитиною в сім´ї столяра-червонодеревця зі спадковими католицькими традиціями; пращури з батькового боку емігрували за релігійними мотивами з Англії. Усе своє життя Белль був глибоко віруючим католиком, вважав релігію мірилом життя.

По закінченні середньої школи в Кельні Белль, який з дитинства писав вірші та оповідання, виявився одним із небагатьох учнів у класі, котрі не вступили до гітлерюгенду. Проте через рік після закінчення школи юнака було притягнуто до примусових робіт, а 1939 р. призвано на військову службу до гітлерівського вермахту. Белль виконував обов´язки капрала на Східному та Західному фронтах, брав участь у війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини і Німеччини. Тричі він був поранений і, зрештою, 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції. Війна, писав Белль, залишилася в його очах «жахливою машиною отуплення, кривавого отупления».

Повернувшись до свого рідного міста восени 1945 року, Белль застав руїни. Він відбудовує житло для своєї родини, деякий час навчається в Кельнському університеті, потім працює в майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики. При цьому весь час він не полишає письменницької праці.

Дописьменницька біографія Генріха Белля схожа на біографію його численних однолітків — німецьких письменників, яких іменують «поколінням, що повернулося»: і Белль, і такі митці, як В. Борхерт, А. Андерш, Г. В. Ріхтер, В. Шнурре, воювали і повернулися з війни з поразкою, перебивалися випадковими заробітками в перші повоєнні роки руїни й голоду. Література мала розповісти про долю цього покоління, отруєного фашизмом і розчавленого війною. Молоді німецькі письменники об´єдналися у вересні 1947 року у творчу спілку «Група 47», яка поступово стала центром літературного життя Західної Німеччини. Членів цієї групи об´єднувала ненависть до фашизму, жага демократичного оновлення країни і прагнення відтворювати жорстоку, але реальну правду життя. Найвизначнішою постаттю у цій «новій» німецькій літературі стає Г. Белль.

Тема війни була центральною в ранній творчості Белля. 1949 року побачила світ його перша повість «Потяг приходить вчасно», історія про молодого солдата, на якого чекає повернення на фронт і неминуча смерть. 1950 року з´являється збірка оповідань «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...», а ще за рік — роман «Де ти був, Адаме?», найвизначніший твір письменника про воєнні часи, що розповідав про долі фронтовиків наприкінці війни. У своїх подальших творах Г. Белль зображує життя повоєнної Німеччини. Найкращі з них: «І не сказав жодного слова» (1953), «Дім без господаря» (1954), «Хліб ранніх років» (1955), «Мовчання доктора Мурке та інші сатири» (1958), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1963), «Груповий портрет з дамою» (1971), «Втрачена честь Катаріни Блюм» (1974), «Під конвоєм турботи» (1979), «Жінки на березі Рейна» (1985).

Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... (1950). «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — оповідання з однойменної збірки, куди увійшли й інші твори Г. Белля воєнної тематики. Назва твору є обірваною цитатою двовірша-епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеоського, що жив у V ст. до н. е.:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив.

Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.

Цей вірш нагадує про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули всі до одного спартанські воїни царя Леоніда. Ці рядки були відомі кожному німецькому школяреві завдяки перекладу Фрідріха Шіллера. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу в справедливій війні, вона супроводжувала німецьку молодь не тільки у школі, але й у казармі.

Заголовком твору Белль наголошує аналогію між школою довоєнної Німеччини та школою античності, головне завдання яких мислилося як підготовка юнаків до справедливих воєн. Лицемірна німецька імперія, замилюючи молоді очі, ототожнювала себе з гармонійною, осяяною славою античністю, водночас спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму та шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культ грубої сили, грабіжництва і поневолення інших народів.

Знаменним є те, що в оповіданні міститься ще одна обірвана фраза. Герой роздумує про те, що «в шкільному календарі проти його прізвища буде написано: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...» Прикметно, що Белль нічого не розповідає ні про соціальне походження чи характер свого героя, ні про його дитинство і батьків, він навіть не дає йому імені, ніби навмисне позбавляючи індивідуальних рис. Автор змалював звичайного німецького юнака, яких тисячі. Письменник таким чином спонукає читачів до думки про те, що доля його героя — це доля тисяч німецьких юнаків, обдурених і використаних гітлеризмом.

Оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. В оповіданні школа неодноразово асоціюється в героя з «мертвим домом» чи «містом мертвих». Підвал школи перетворився на трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — «мертвий дім». Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, що готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.

Та ось солдата кладуть на операційний стіл; і раптом за плечима лікаря на дошці герой бачить напис, зроблений його рукою. «Побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — набагато більше схожості. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів». Це кульмінація оповідання, кульмінація впізнавання, вона має місце у фіналі твору і зосереджена у вислові, «який нам звеліли тоді написати, в тому безнадійному житті, яке скінчилось всього три місяці тому: «Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього немає обох рук і правої ноги.

Наприкінці оповідання юнак немов поринає в дитинство, що підтверджується його останнім тихим проханням: «Молока». Це ніби падіння в дитинство, безнадійний пошук минулого в момент втрати майбутнього. Це прохання звучить як благання порятунку, якого для нього вже не буде.

Твір «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» дає уявлення про Белля як про майстра художньої деталі. Замість розмитих всеохоплюючих описів, тут за одним влучно дібраним словом криється вся суть зображуваного. Так, уже з першого абзацу оповідання читача охоплює неприємне передчуття чогось страшного: «розтрощене вікно», «лампочку розбито вщент», «кілька мерехтливих дротиків з рештками скла». Вдало дібрані деталі опису місця подій дають змогу авторові охопити його повністю, підсилюють гнітючі враження.

Про майстерність Белля-оповідача свідчать і застосовані ним тропи (епітети, метафори, метонімії, порівняння): «машина то здіймалась, то опускалась, мов корабель на морських хвилях»; «...такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов який химерний небувалий кокон»; «серце в мені не озивалося»; «били важкі гармати»; «розцвітало ненатле полум´я». За допомогою них автор моделює дійсність і тим самим діє на серце і розум читача.

Оповідання Генріха Белля безперечно є одним з найсильніших антивоєнних творів XX сторіччя.