Якщо вільно зобразити ув´язнення через інше ув´язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Даніель Дефо

Частина перша

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя, — словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з´являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку. [...]

Кілька цих зауваг, мабуть, дадуть досить чітке уявлення про Оран. А втім, не треба нічого перебільшувати. А слід ось що підкреслити — пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. Але варто тільки завести звички, і дні попливуть легко. Оскільки ж місто сприяє саме набуттю звичок, то ми маємо право сказати, що все складається на краще. Звичайно, під цим оглядом тутешнє життя не надто захоплює. Зате нам не відомо, що таке безладдя. Та й наші співгромадяни, щирі, приязні й завзяті, завжди викликали у подорожніх цілком заслужену пошану. Це аж ніяк не мальовниче місто, позбавлене зелені й душі, починає здаватися осідком спочинку і зрештою присипляє. Одначе задля справедливості додамо, що прищепили його до незрівнянного краєвиду, воно стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над вельми мальовничою затокою. Ось тільки шкода, що стоїть воно затиллям до тієї затоки, тому моря нізвідки не видно, завше його доводиться шукати.

Після всього сказаного ви легко погодитесь: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні цього року; як зрозуміємо згодом, вони були провісниками цілої низки подій незвичайних, що їхню хроніку ми наміряємося тут подати. Факти ці одним здадуться вірогідними, іншим, навпаки, неймовірними. Проте хроніст не може зважати на такі суперечності. Його завдання лише сказати: «Так було», якщо він знає, що так воно й було насправді, якщо випадки безпосередньо торкнулися життя всієї людності і, отже, є тисячі свідків, котрі поцінують у душі правдивість його розповіді. [...]

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці, і, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.

Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту. Дружина лікарева слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Як він і просив, ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.

— А я почуваюся дуже добре, — мовила.

Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.

— Спробуй заснути, як можеш, — сказав він. — Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.

Він торкнувся губами вологого чола. Усмішка проводжала його до дверей.

Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ґанку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх прищемила якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров´ю. Воротар ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.

— Гаразд, начувайтеся, — пообіцяв Мішель, — я їх застукаю!

Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об´їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у передмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір´я.

Першого хворого він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.

— А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? — запитав старий, поки Ріє робив йому укол.

— Правда, — підхопила жінка, — наш сусід трьох підібрав.

Старий потер собі руки.

— Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!

Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.

— Вам телеграма, — сказав Мішель.

Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.

— Е ні, — відповів воротар. — Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.

Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє. Вона мала порядкувати в синовій господі, поки відсутня хвора дружина. Лікар зайшов до себе в хату, де вже чекала доглядальниця. Дружина була на ногах, вона вдягла строгий англійський костюм, підмалювалася. Ріє усміхнувся до неї.

— От і добре, — сказав він, — дуже добре. На вокзалі він посадив її до спального вагона. Вона роззирнулася по купе.

— Задорого для нас, правда?

— Так треба, — мовив Ріє.

— А що це за історія зі щурами?

— Хтозна. Якась чудасія, але все минеться.

Потім скоромовкою він перепросив її за те, що мав би краще доглядати її, а натомість геть занедбав. Вона похитала головою, ніби благаючи його замовкнути, але він усе-таки додав:

— Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все по-новому.

— Авжеж, — сказала вона, і очі її заблищали. — Почнемо. Вона обернулася до нього спиною і задивилась у вікно. На пероні, штовхаючись, метушилися пасажири. Пахкання потяга долинало аж до купе. Він озвався до дружини і, коли вона обернулась, побачив, що лице її мокре від сліз.

— Годі-бо, — мовив він лагідно. Вона усміхнулася крізь сльози, ледь скрививши губи. А тоді глибоко зітхнула.

— Ну йди, все буде гаразд.

Він обійняв її. І тепер, стоячи на пероні, по той бік вагонного вікна, бачив тільки її усміх.

— Прошу тебе, — промовив він, — пильнуй себе.

Але вона вже не могла почути його слів.

При виході на вокзальний майдан Ріє зіткнувся з паном Отоном, слідчим, котрий вів за руку свого синка. Лікар запитав, чи не зібрався той у дорогу. Пан Отон, довготелесий і чорний, схожий на людину, як давніше казали, світську і водночас на факельника з похоронної контори, відповів люб´язно, але коротко:

— Я зустрічаю пані Отон, вона їздила провідати моїх батьків.

Засвистів потяг.

— Щури... — почав слідчий.

Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.

— Ет, — озвався він, — пусте.

Усе, що йому запам´яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому, Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від ве-

дикої паризької газети взяти в лікаря інтерв´ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

— Авжеж, — відповів той.

— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.

— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав.

Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом´якшуючи.

— Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом´якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.

— Мова, гідна Сен-Жюста, — посміхнувся журналіст. Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.

— Гадаю, я вас зрозумів, — нарешті промовив він і підвівся.

Лікар провів його до порога.

— Дякую, що ви так дивитеся на речі.

Рамбер нетерпляче повів плечем.

— Розумію, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас. Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було б зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.

— Ото! — вигукнув Рамбер. — Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об´їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам´яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, який конав на приступці коло його ніг. Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.

— Так, — згодився Ріє, — але зрештою це починає дратувати.

— Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно, цікавим.

Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на Щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.

— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.

Як на те, лікар здибав воротаря в під´їзді, він стояв, спершись на стіну, і на його звичайно багровому обличчі проступала втома.

— Так, знаю, — відповів Мішель, коли лікар повідомив старого про нову знахідку. — Тепер їх зразу по два, по три знаходять. І в інших будинках те саме.

Він здавався пригніченим і стурбованим. Несамохіть потирав собі шию. Ріє спитав, як він себе почуває. Та не те щоб геть розклеївся, але якось не по собі. Певне, це його турботи гризуть. Зовсім збився з пантелику через цих щурів, от нехай вони заберуться геть, тоді йому зразу полегшає.

Та на ранок, вісімнадцятого квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мішель геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. У сусідніх будинках усі смітники напхані пацюками. Лікарева мати незворушно вислухала новину:

— Таке трапляється.

Вона була жіночка з посрібленим волоссям і чорними лагідними очима.

— Я дуже рада тебе бачити, Бернаре, — сказала вона. — Що нам ті щури!

Син кивнув: і справді, з нею все здавалося легким. І все ж таки він зателефонував щуроловам, директор тої служби був його знайомий. Чи директор чув розмови про те, що цілі зграї щурів повилазили з нір і здихають? Мерсьє, директор, чув про це, ба навіть на їхній станції, що неподалік від набережної, знайдено з півсотні гризунів. Йому хотілося знати, наскільки гостре становище. Ріє не міг відповісти напевне, але вважав, що контора повинна вжити заходів.

— Авжеж, — промовив Мерсьє, — але хай-но дістанемо наказ. Якщо ти вважаєш, що справа варта заходу, я спробую дістати відповідне розпорядження.

— Будь-що завжди варте заходу, — відповів Ріє.

Лікарева прибиральниця тільки-но сказала йому, що на великій фабриці, де працює її чоловік, попідбирано кількасот здохлих щурів.

У кожному разі, десь на ту пору наші співгромадяни вже занепокоїлися. Вони мали на те підстави: починаючи з вісімнадцятого числа і справді на всіх фабриках і складах щодня виявляли сотні щурячих трупиків. У тих випадках, коли агонія затягувалася, доводилося добивати гризунів. Від околиці аж до центру міста, словом усюди, де побував доктор Ріє, всюди, де збиралися наші співгромадяни, щури ніби очікували їх, густо набившись у смітники або витягшись довгою низкою в риштаках. Від того дня за справу взялася вечірня преса і поставила перед муніципалітетом питання руба: чи збирається він діяти і які пильні заходи планує, аби убезпечити своїх підопічних від цієї гидотної напасті. Муніципалітет нічогісінько не збирався робити і жодних планів не мав, а обмежився тим, що тільки намірявся обговорити становище. Службі щуроловів дано наказ: щоранку на світанні підбирати здохлих пацюків. А потім обидві конторські машини мали відвозити здохлих гризунів на звалище і там спалювати.

Минуло кілька днів, і становище погіршало. Гризунів що далі, то більшало, і щоранку набиралось усе рясніше. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло й гинули цілими купами. З усіх комор, підвалів, погребів, риштаків вилазили вони довгими вервечками, вибиралися на світло, щоб, покрутившись довкола себе, сконати за два кроки від людини. Вночі в провулках, у коридорах виразно чувся їхній кволий передсмертний виск. Уранці в передмісті їх виявляли в риштаках з віночком крові на гострих мордочках, одні вже спухли й гнили, інші не встигли ще охолонути і ворушили вусиками. Навіть у центрі міста можна було наткнутися на трупи гризунів, що валялися на сходах будинків і на подвір´ях. А деякі забиралися у вестибулі установ, на шкільні дворики, а інколи на тераси кав´ярень, де й здихали.

Дійшлося до того, що агентство Інфдок (інформація, документи, дані з будь-яких питань) в години, відведені для безкоштовної інформації, передало по радіо, що тільки за один день, двадцять п´ятого квітня, зібрано й спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура. Цифра ця узагальнила і прояснила суть видовиська, що стало вже буденним, і викликала загальне сум´яття. Досі люди тільки нарікали на цю навалу щурів, як на бридку пригоду. Тільки тепер вони усвідомили, що це явище, яке не знати куди вже сягнуло і звідки взялося, таїло в собі щось погрозливе. Один лише старий ядушливий іспанець і далі потирав руки та примовляв зі старечою втіхою: «Лізуть! Лізуть!»

Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло.

Однак того самого дня, ополудні, доктор Ріє, зупиняючи перед оселею машину, помітив у кінці їхньої вулиці воротаря, який ледве пересувався, якось кумедно розчепіривши руки й ноги і похнюпивши голову, немов дерев´яний блазень. Старого вів під руку священик, лікар одразу його впізнав. То був отець Панлю, вельми вчений і войовничий єзуїт, вони не раз зустрічалися, і Ріє знав, що в їхньому місті превелебний отець тішиться пошаною навіть серед людей, байдужих до віри. Він зачекав на них. Старий Мішель мав блискучі очі і важко дихав. Ненароком щось занедужав, мовив Мішель, і вийшов подихати свіжим повітрям. Проте під час прогулянки в нього почалися такі різкі болі в шиї, під пахвами й у пахвинах, що довелося повернути назад і попрохати отця Панлю довести його додому.

— Такі гулі, — промовив він. — Я ледве йду.

Висунувши руку з вікна машини, лікар провів пальцем по шиї старого біля ключиць і намацав твердий, як дерев´яний, вузлик.

— Ідіть лягайте і зміряйте температуру, я навідаюсь надвечір.

Воротар пішов, а Ріє спитав отця Панлю, якої він думки про навалу щурів.

— Очевидно, почнеться пошесть, — відрік панотець. І його очі за круглими скельцями окулярів посміхнулися. [...]

Продавці вечірніх газет вигукували, що щуряча навала припинилася. Зате прийшовши до воротаревої комірчини, Ріє побачив, що той лежить, наполовину звісившись із ліжка над помийним відром, схопившись однією рукою за живіт, другою за шию, і натужно блює рожевуватою жовчю. Знесилений, майже задихаючись, воротар ліг. Температура в нього підскочила до тридцяти дев´яти і п´яти, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро.

— Пече, — казав, — ох як пече, погань.

Він харамаркав зчорнілими вустами і повертав до лікаря витріщені очі, на яких від нестерпного головного болю наверталися сльози. Його жінка тривожно дивилася на мовчазного Ріє.

— Докторе, — спитала вона, — що йому таке?

— Може бути що завгодно. Поки нічого певного сказати не можна. До вечора потримайте його на дієті, давайте проносне. І хай побільше п´є.

Воротаря саме мучила спрага. [...]

Наступного дня, тридцятого квітня, з вологої блакиті повіяв уже по- весняному теплий вітер. Він приніс із найдальших приміських околиць квіткові пахощі. Ранковий гомін на вулиці здався жвавішим та веселішим, ніж завжди. Для всього нашого містечка, що скинуло з себе невиразне передчуття лиха, під тягарем якого ми прожили цілий тиждень, той день став справжнім днем приходу весни. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Хворий кволо всміхнувся, не підводячи голови з подушки.

— Йому краще, докторе, правда? — питалася його дружина.

— Почекаймо ще трохи.

Але в обід температура зразу піднялася до сорока градусів, недужий без угаву марив, знову блював. Жовна на шиї боліли від дотику, і воротар усе закидав голову, ніби йому хотілося тримати її якомога далі від тіла. Його дружина сиділа край ліжка і через ковдру обережно притримувала ноги хворому. Вона мовчки глянула на Ріє.

— От що, сказав Ріє,— його треба ізолювати і провести спеціальний курс лікування. Я зателефоную до госпіталю, і ми перевеземо його «швидкою». [...].

Дружина плакала.

— Нема вже надії, докторе?

— Він помер, — відповів Ріє.

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку. Раніше ніхто з наших співгромадян і гадки не мав — вони це збагнули лише тепер, — щоб у нашому місті та могли здихати на сонці щури й гинути від чудернацьких недуг воротарі. [...]

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. І хоча місто потроху звикло до нього, ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився. Його зустрічали в усіх публічних місцях. З перших весняних днів його найчастіше можна було бачити на пляжі, де він з видимою утіхою пірнав і плавав. Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але аж ніяк не їхнім невільником. Справді, можна назвати лише одну його звичку — часте відвідування іспанських танцюристів і музикантів, яких у нашому місті чимало.

В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що" взагалі не має історії. [...]

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті. Тут є докладний опис двох бронзових левів, що оздоблюють під´їзд мерії, цілком поблажливі зауваження про брак зелені, непоказний вигляд будинків та безглузде планування міста. Ці зауваження Тарру пересипає діалогами, підслуханими в трамваях і на вулицях, причому автор уникає будь-яких коментарів, за винятком — але це вже пізніше — однієї розмови, де йшлося про такого собі Кана. Тарру чув, як гомоніли двоє трамвайних кондукторів.

— Ти ж знав Кана? — спитав перший.

— Якого Кана? Високого такого, чорновусого?

— Еге ж. Він ще працював стрілочником.

— Ще б пак.

— То він помер.

— Невже? А коли?

— Та після тієї напасті зі щурами.

— Отакої! І що ж йому сталось?

— Хтозна, гарячка. Та він і кволого здоров´я був. Вискочили чиряки під пахвою. Ну, й не витримав.

— Таж на вигляд був як усі.

— Ні, ні, він був слабогрудий, та ще грав у духовому оркестрі. А знаєш, як шкідливо сурмити на корнет-а-пістоні.

— Атож, — підсумував другий, — коли в людини кволеньке здоров´я, нема чого їй сурмити на корнеті.

Зваживши ці факти, Тарру замислюється над тим, з якої речі Кан, явно на шкоду собі, вступив до духового оркестру і які приховані причини спонукали його важити життям задля сумнівної втіхи брати участь у недільних процесіях.

Далі Тарру, здавалося, зворушила сцена, що відбувалася часто на балконі, навпроти мого вікна. Його номер виходить у провулок, де в затінку від мурів мирно дрімали коти. Але щодня по обіді, коли ціле місто мліло під сонцем, на балконі по той бік вулиці з´являвся маленький дідок. Випростаний і суворий у своєму вбранні військового крою, з сивим дбайливо зачесаним волоссям, він неголосно й лагідно кликав котів: «Киць, киць». Коти, ще не рушаючи з місця, зводили на нього бліді зі сну очі. Тоді дідок рвав аркуш паперу на клаптики й сипав їх униз, на вулицю і на котів, і ті, приваблені роєм білих метеликів, ступали на бруківку і нерішуче тяглися лапками до паперових обривків. Тут дідок смачно й влучно плював на котів. Якщо один бодай плювок досягав мети, він заходився реготом.

Нарешті нашого Тарру геть зачарував крамарський дух міста, де все — і саме пожвавлення, й навіть розваги — ніби підпорядковане потребам комерції. Таку своєрідність (саме таке слово вжито в його нотатках) Тарру розхвалював, і один з його захоплених записів навіть закінчується словами: «Он воно як!» Тільки в цих записах і прохоплюються особисті нотки. Важко всебічно оцінити вагу й важливість цих нотаток. Розповівши історію про те, як касир у готелі, знайшовши здохлого щура, допустився помилки в рахунку, Тарру додає письмом не таким чепурним, як завжди: «Питання: як досягти того, щоб не марнувати часу? Відповідь: відчути час в усьому його плині. Засоби: проводити дні в приймальні зубного лікаря на твердому стільці; висиджувати по неділях на балконі; слухати доповіді не зрозумілою тобі мовою; обирати найдовші й найнезручніші залізничні маршрути і, звісно, їздити в вагоні стоячки; стовбичити в черзі до театральної каси і не брати квитка на виставу тощо». Але безпосередньо після таких стрибків думки і стилю в нотатках іде докладний опис наших міських трамваїв, форми вагонів, зазначається, що їх пофарбовано в якийсь брунатний колір, що в них завжди брудно, і завершуються ці міркування словами: «Просто чудово!», що, власне, нічого не пояснює.

У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щурами, наводимо його слова:

«Дідок навпроти сьогодні спантеличений. Не стало котів. Вони справді кудись позникали, стурбовані видовищем здохлих пацюків, які сотнями валяються на вулицях. По-моєму, коти взагалі не їдять здохлих пацюків. Мої, пригадується, рішуче відмовилися від цього частування. Так чи інак, вони, мабуть, гасають по підвалах, і дідкові від того сама прикрість. Він навіть не так старанно зачесаний, якось одразу підупав. Відчувається, що він ні в сих ні в тих. Постоявши з хвилину, він повернувся до своєї оселі. Однак на прощання все-таки плюнув разок — у пустку.

В місті сьогодні зупинили трамвай, бо знайшли там здохлого щура, який не знати звідки взявся. Дві-три жінки одразу зійшли. Щура викинуто. Трамвай рушив далі. [...]

Відтоді в записниках Тарру з´являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. [...]

Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний.

«На вигляд років тридцяти п´яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійсь- кого селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває відключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу».

Цифри, наведені Тарру, цілком відповідали істині. Вже хто-хто, а доктор Ріє це знав. [...]

Він обдзвонив ще кількох лікарів. З розпитів виявилося, що протягом кількох останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Майже всі — смертельні. Тоді Ріє знову зателефонував Рішарові, секретареві товариства лікарів в Орані, і зажадав, щоб нових хворих було ізольовано.

— Нічим не можу зарадити, — мовив Рішар. — Необхідні заходи префектури. А звідки ви взяли, що хвороба інфекційна?

— Нізвідки. Просто симптоми тривожні.

Проте Рішар заявив, що в цьому питанні він, мовляв, «не досить компетентний». Усе, що він може зробити, це побалакати з префектом.

Поки точилися перемови, занегодилося. Наступного дня по воротаревій смерті небо затяглося хмарами. На місто линули короткі й рясні дощі. За тими бурхливими зливами наступала спека, як у передгроззя. Навіть море втратило свою темну блакить і під імлистим небом набирало полиску срібла чи заліза, аж очам було боляче дивитися. Літня спека здавалася легшою, ніж волога задуха тієї весни. У місті, що лежало в формі равлика на плато і ледь відкритому на море, панувало понуре заціпеніння. Люди, затиснуті між нескінченними рядами ветхих стін, у лабіринті вулиць із припорошеними вітринами, у брудно-жовтих трамваях почували себе бранцями цього неба. [...]

До вулиці Федерб він дістався раніше за поліцейського комісара. На сходах очікував Гран, і обидва вирішили посидіти поки в нього, а двері на майданчик залишити відчиненими. Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев´яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні, де можна було ще розібрати напівстерті слова «квітучі алеї». Як запевнив Гран, Коттар провів ніч спокійно. Але вранці прокинувся з головним болем, до всього байдужий. Сам Гран мав вигляд замучений і знервований, снував по кімнаті туди й сюди, підходив до столу, розгортаючи та згортаючи грубеньку течку, повну списаних аркушів.

Ходячи по кімнаті, він розповідав лікареві, що, власне, Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному.

— Та й розмовляв я з ним усього двічі. Кілька днів тому я впустив на майданчику коробку з крейдою. Була там червона і синя крейда. Якраз вийшов Коттар і допоміг мені її зібрати. Він спитав, навіщо мені різноколірна крейда.

Гран йому й пояснив, що хоче пригадати трохи латину. Його знання зі шкільних часів вивітрились.

— До речі, мене запевняли, — додав він, звертаючись до лікаря, — що латина корисна для глибшого розуміння французьких слів.

На таблиці він пише кілька латинських слів. Синьою крейдою ту частину слова, що змінюється за відмінками та особами, а червоною ту частину, яка не змінюється.

— Не знаю, зрозумів мене Коттар чи ні, у кожному разі, він зацікавився і попросив у мене червоної крейди. Я, звичайно, здивувався, але врешті... Хто ж його знав, що крейда йому знадобиться на здійснення такого наміру.

Ріє спитав, про що була друга розмова. Але прийшов поліційний комісар у супроводі секретаря і побажав спершу вислухати свідчення Грана. Лікар завважив нишком, що Гран, говорячи про Коттара, називає його «сіромахою». Він ужив навіть слова «фатальний крок». Ішлося про причину самогубства, і Гран ретельно добирав слова. Нарешті обидва зійшлися на формулюванні: «Прикрощі інтимного характеру». Комісар поцікавився, чи з Котта- рової поведінки можна було передбачити те, що він назвав «його відчайдушним кроком».

— Учора він постукався до мене, — промовив Гран, — і попрохав сірничка. Я дав йому пачку. Він перепросив, що потурбував мене, але якщо ми вже сусіди... Потім почав запевняти, що одразу ж поверне сірники. Я сказав, хай лишить собі.

Комісар спитав у службовця, чи не здалося йому дивним поводження Коттара.

— Одне мені здалося дивним, те, що він ніби хотів почати зі мною розмову. А мені саме треба було працювати.

Гран обернувся до Ріє і ніяково пояснив:

— Праця особиста.

Комісар захотів побачити хворого, але Ріє вважав, що годилося б спершу підготувати Коттара до цих відвідин. Коли він зайшов до його помешкання, Коттар у сірій фланелевій піжамі звівся з постелі і злякано позирнув на двері.

— Поліція, так?

— Так, — підтвердив Ріє, — але не хвилюйтеся. Всього дві-три формальності — і вам дадуть спокій.

Але Коттар заперечив, що все це ні до чого, а головне — він бачити не може поліцію. Ріє не стримав нетерпеливого жесту.

— Я теж з нею не цілуюся. Але цю справу треба залагодити якнайскоріше, тому відповідайте на питання швидко й точно.

Коттар замовк, і лікар рушив до дверей. Хворий гукнув його знову і, коли Ріє підійшов, схопив його за руку.

— Скажіть, докторе, правда, не можна забирати хворого чи того, хто хотів повіситися, га?

З хвилину Ріє дивився на Коттара, а потім запевнив його, що про таке навіть не йшлося, та й він сам прийшов сюди, аби захищати інтереси свого пацієнта. Хворий, очевидно, заспокоївся, і Ріє покликав комісара.

Коттарові зачитали свідчення Грана і спитали, чи може він уточнити мотиви свого вчинку. Не дивлячись на комісара, він підтвердив лише, що «прикрощі інтимного характеру — дуже добре сказано». Комісар не вгавав і спитав, чи не здумає Коттар знову зазіхнути на своє здоров´я. Коттар з піднесенням запевнив, що не здумає і прагне тільки одного, щоб йому дали спокій.

— Дозвольте зауважити, — мовив із серцем комісар, — що в даному випадку саме ви й не даєте спокою іншим.

Ріє непомітно махнув йому рукою, і комісар замовк.

— Ні, ви тільки подумайте,— зітхнув комісар, коли вони вийшли на сходовий майданчик, — у нас і так турбот по саму зав´язку, а надто зараз із цією лихоманкою...

Він спитав у лікаря, чи заноситься серйозно на щось, і Ріє відповів, що сам не знає.

— Тут головне — погода, все лихо в ній, — скінчив комісар. [...]

Преса, така балакуча під час пригоди з щурами, тепер німувала. Воно й зрозуміло — щури конали на вулиці, а люди в себе вдома. А газети цікавляться тільки вулицею. Одначе префектура і муніципалітет сушили собі голову. Поки кожен лікар стикався у своїй практиці з двома-трьома випадками незрозумілого захворювання, ніхто й пальцем не ворухнув. Проте комусь спало на думку зробити простий підрахунок, і підсумок вразив усіх. За кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.

— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.

— Хочу дочекатися наслідку аналізів.

— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка— це свята святих: жодної паніки... головне— без паніки. А потім один колега мені сказав: «Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла». Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє, знаєте це не гірше за мене.

Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам´янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.

— Атож, Кастель, — мовив він, — а все-таки не віриться. Але здається, це таки чума. [...]

Лікар усе ще дивився у вікно. За ним — свіже весняне небо, а тут — слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: «чума». Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескінченну низку найхимерніших образів, які так не в´язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглушено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галерників, що кидають в ями закривавлені тіла; будову великого провансальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородському лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал лікарів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном несподівано задзеленчав невидимий трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, дивлячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум´я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипами, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися. [...]

Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, що прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підрахунок смертних випадків. Послужливий за вдачею, він залюбки погодився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.

Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець іще з порога замахав аркушем паперу.

— Цифри ростуть, докторе, — заявив він, — одинадцять смертей за останні сорок вісім годин.

Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Гран пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє вже заволодів списком.

— Ого, — протягнув він, — можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходімо зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.

— Так, так, — мовив Гран, простуючи слідом за лікарем сходами, — треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати цю хворобу?

— Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.

— От бачите, — посміхнувся Гран. — Не так-то воно й легко.

Вони подалися на Збройну площу. Коттар уперто мовчав. На вулицях почали з´являтися люди. Швидкоплинні сутінки — інших у нашому краю не буває — уже відступали перед нічною пітьмою, а на ще ясному обрії зайнялися перші зірки. За кілька секунд ліхтарі спалахнули, і зразу все небо затягло чорним запиналом, і гамір голосів погучнішав.

— Даруйте, але я поїду трамваєм, — сказав Гран, коли вони дісталися до рогу Збройної площі. — Вечори для мене священні. Як кажуть у мене на батьківщині: «Ніколи не відкладай на завтра...»

Уже не вперше Ріє відзначив подумки цю манію Грана, який родом з Монтелімара, — тулити, де треба й де не треба, місцеві вислови та ще неодмінно додавати розповсюджені тривіальні словосполучення, як от «чарівна погода» або «казкове освітлення».

— Правильно, — підхопив Коттар. — Після вечері його ні за що не витягнеш з дому.

Ріє запитав у Грана, чи він вечорами працює для мерії. Гран відповів — ні, працює для себе.

— О, — вигукнув Ріє, аби не мовчати, — ну і як, посувається діло?

— Я працюю вже багато років, отже, якось посувається... Хоча, з другого боку, великих успіхів не видно.

— А що, власне, ви робите? — спитав лікар, уповільнивши ходу.

Гран буркнув щось нерозбірливе, насаджуючи на свої відстовбурчені вуха круглого капелюха. Ріє подумав, що йдеться про якесь особисте самовдосконалення. Але Гран уже розпрощався і подріботів під фікусами Марн- ського бульвару. Біля дверей лабораторії Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє, нервово бгаючи у кишені таблицю, запросив Коттара прийти до нього на прийом, але одразу ж похопився і сказав, що позавтра буде в їхньому кварталі і надвечір сам завітає до нього. [...]

На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі, — певне, свідомо купує на розмір більший, маючи надію, що довше носитиметься. В роті ще збереглося кілька нижніх зубів, зате верхні геть повипадали. Коли він усміхався, верхня губа закопилювалася до носа і рот зяяв чорною діркою. Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння ковзати попід стінами й непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу й тютюнового диму — всі навички особистості незначної, то, самі погодьтесь, важко уявити собі такого чоловіка інакше як за письмовим столом, де він пильно звіряє тариф на міські лазнево-душові заклади або готує для доповіді молодому діловодові матеріали, що стосуються нової такси на вивіз сміття та покидьків. Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він на світ лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу на посаді позаштатного службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день. [...]

Сказати б, Гранове життя в певному розумінні було взірцеве. Він належав до людей, однаково рідкісних у нашому місті, як і деінде, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Те мале, що він сказав про себе лікареві, і справді свідчило про наявність доброти і щирої прихильності, про що в наші дні не кожен наважиться сказати вголос. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, ще живу, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль. Признавався, що над усе любить один дзвін у їхньому кварталі — щодня рівно о п´ятій годині він бамкає якось особливо приємно. Але щоб висловити навіть такі прості почуття, він з превеликою мукою добирав потрібні слова. [...]

Наступного дня завдяки наполегливості, яка багатьом видалася недоречною, Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії. [...]

Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда, поки що у вигляді цілком невинних натяків. А ще через день Ріє прочитав одну з маленьких сіреньких об´яв, які префектура мерщій розклеїла по найскромніших закутках міста. Чи влада усвідомлює собі загрозливу ситуацію, зрозуміти з цих оголошень було важко. Пропоновані заходи були далеко не драконівські, і створювалося враження, ніби влада ладна пожертвувати багато чим, аби не збурювати громадської думки. У вступній частині розпорядження зазначалося, що в оранській комуні зареєстровано кілька випадків злоякісної лихоманки, але поки що рано говорити про її заразність. Симптоми захворюванння не досить характерні, щоб викликати серйозну тривогу, і нема ніякого сумніву, що населення зуміє зберегти спокій. І все ж з обачності, зрозумілої для всіх, префект вирішив удатися до деяких запобіжних заходів. Ці заходи за умови, що їх правильно зрозуміють і беззастережно всі виконуватимуть, допоможуть у зародку задушити загрозу пошесті. Отож префект ні на хвилину не сумнівається, що серед довіреного йому населення він знайде найвідцаніших помічників, які залюбки підтримають його особисті зусилля. [...]

Доктор Ріє рвучко одвернувся од оповістки і подався додому; там його вже очікував Жозеф Гран і, побачивши лікаря, змахнув руками.

— Знаю, знаю, — мовив Ріє, — цифри зростають. Напередодні в місті померло близько десяти хворих. Лікар сказав Гранові, що, можливо, ввечері вони побачаться, бо він збирається провідати Коттара.

— Добра думка, — схвалив Гран. — Ваші візити його підбадьорюють, він у дечому змінився.

— В чому саме?

— Чемний став.

— А раніше не був? [...]

— Боюся, що не зумію висловитися точно, але у мене, бачте, створилося враження, ніби він хоче примиритися, чи що, з людьми, завоювати їхню симпатію. Почав зі мною забалакувати, якось навіть запропонував піти разом погуляти, і я не зумів відмовитися. Зрештою Коттар мене цікавить, адже, по суті, я врятував йому життя.

Після невдалої спроби вкоротити собі віку Коттара ніхто ще не відвідував. Він намагався здобути прихильність переважно у сусідів і крамарів. Зроду ще так лагідно не звертався до бакалійників, зроду з такою зацікавленістю не вислуховував розповідей тютюнниці.

— Та тютюнниця суща змія, — додав Гран. — Я сказав про це Коттарові, а він відповів, що я помиляюся і в ній чимало доброго, треба тільки вміти придивитися.

А ще Коттар кілька разів водив Грана у найшикарніші ресторани та кав´ярні. Мабуть, він став у тих закладах завсідником. «Там добре обслуговують, — казав він, — та й товариство пристойне». Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, і зрозумів причину — комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Либонь, Коттар був дуже чутливий до виявів вдячності з боку кельнерів, що вхопили від його щедрот. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибуля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:

— Славний хлопець і може при нагоді засвідчити.

— Як засвідчити, що?..

Коттар зам´явся.

— Ну... ну що я, скажімо, непогана людина.

А втім, зрідка він ще спалахував, як і раніше. Недавно, коли бакалійник був з ним не такий люб´язний, як завжди, він вернувся додому, нетямлячись від люті.

— От погань! З іншими злигався, — приказував він.

— З ким це — з іншими?

— Та з усіма.

Гран сам став свідком безглуздої сцени, що розігралася в тютюновій крамничці. Коттар з тютюнницею вели жваву розмову, але раптом вона чомусь заговорила про арешт, що стався зовсім недавно і прогримів на весь Алжир. Ішлося про молодого службовця торгової контори, який убив на пляжі араба.

— Запроторити б усю цю сволоту за фати, — промовила тютюнниця, — тоді б чесні люди зітхнули з полегкістю...

Але не встигла вона доказати, як Коттар ніби навіжений кинувся геть з крамнички і навіть не вибачився. Гран і тютюнниця отетеріли з подиву.

Згодом Гран звернув увагу Ріє й на інші зміни, що сталися з Коттаром. Той звичайно дотримувався вельми ліберальних переконань. Наприклад, його улюблена приказка була: «Більший завжди меншого з´їдає». Але віднедавна він купує лише найдобромиснішу оранську газету, і мимоволі створюється враження, ніби він навмисне сідає її читати в людних місцях. Або от кілька днів тому, вже після одужання, він, узнавши, що Гран іде на пошту, попросив його переказати сто франків сесфі — щомісяця він переказував їй цю суму. Та коли Гран уже збирався йти, Коттар його окликнув.

— Пошліть краще двісті франків, — сказав він, — ото здивується й зрадіє. Вона, мабуть, гадає, що я про неї й думати забув. Але насправді я дуже її люблю.

Нарешті в них із Граном відбулася цікава розмова. Коттар, якого вже давно зацікавили вечірні заняття Грана, напосів на нього з розпитами, і тому довелося дати відповідь.

— Отже, ви пишете книгу? — мовив Коттар.

— Воно то так, але все куди складніше!

— Ох, — вигукнув Коттар, — як мені хотілося б теж узятися до писання!

Гран не міг приховати свого подиву, і Коттар знічено промимрив, що, мовляв, з художника нічого не візьмеш.

— А це ж чому? — спитав Гран.

— Просто тому, що художникові дано більше прав, ніж усім іншим. Кожному це відомо. Йому все з рук сходить.

— Ну що ж, — сказав Ріє Гранові того самого ранку, коли він уперше прочитав оголошення префектури — ця історія з щурами збила його з панте- лику, втім, як і багатьох інших. А може, він просто боїться зарази.

— Не думаю, — озвався Гран, — і якщо, докторе, ви хочете знати мою думку...

Під вікнами з гуркотом проїхала машина служби дератизації. Ріє на мить замовк, бо нічого не було чути; потім спитав неуважно, що ж він думав про Коттара. Гран значуще подивився на лікаря.

— У цього чоловіка, — промовив він, — нечисте сумління.

Лікар стенув плечима. Правду сказав тоді поліцейський комісар — клопоту й так досить.

...Коттар вийшов з машини і, стоячи на краю тротуару, потиснув лікареві руку. Він заговорив хрипким, здавленим голосом. Говорячи, він раз у раз озирався.

— От люди базікають про пошесть. Це правда, докторе?

— Люди завжди базікають, воно й зрозуміло, — озвався лікар.

— Ви маєте рацію. Щонайбільше помре десяток-другий, подумаєш, дивина! Ні, нам не того треба.

Двигун приглушено заревів. Ріє тримав долоню на важелі перемикання швидкості. А сам знову глянув на хлопця, який усе ще розглядав його статечно й пильно. І раптом, зовсім несподівано, хлопчик усміхнувся йому на весь рот.

— А чого, по-вашому, нам треба? — спитав лікар, усміхаючись у відповідь.

Коттар нараз ухопився за дверцята машини і, перш ніж піти, вигукнув лютим і воднораз плаксивим голосом:

— Землетрусу — он чого! Доброго землетрусу!

Одначе назавтра ніякого землетрусу не сталося, і Ріє провів увесь день у нескінченних роз´їздах по місту, в перемовах з ріднею хворих і в суперечках з самими хворими. [...]

Старий ядушник1 чекав на нього, сидячи в ліжку. Дихав він нібито легше і, як завжди, перебирав горох, перекладаючи з горнятка в горнятко. Лікаря зустрів навіть весело:

— А що, докторе, холера почалася?

— Звідки ви взяли?

— В газеті прочитав, та й по радіо теж оголошували.

— Ні, це не холера.

— Знову роздмухали наші розумаки, — збуджено промовив дід.

— А ви не вірте, — порадив лікар. [...]

Однак вечірні офіційні повідомлення були все ще сповнені оптимізму. Назавтра агентство Інфдок оголосило, що розпорядження префектури зустрінуто населенням вельми доброзичливо і що вже повідомлено про тридцять випадків захворювання. Кастель зателефонував до Ріє:

— Скільки ліжок у корпусах?

— Вісімдесят.

— А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?

— Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.

— А похорони не контролюються?

— Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні — то вже краще не робити нічого.

— Ну й що?

— Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.

І справді, вже за три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. [...]

Ріє надумав зателефонувати до префекта.

— Ужитих заходів недостатньо.

— Мені дали цифри, — мовив префект, — вони й справді тривожні.

— Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.

— Проситиму наказу генерал-губернатора. [...]

Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в´янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути — нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсебіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».

Частина друга

Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Досі кожен з наших співгромадян, хоч який подив і неспокій викликали ці незвичайні події, займався й далі своєю працею, залишаючись на своєму попередньому місці. І звичайно, так воно й повинно йти далі. А все ж, коли брами міста позачинялися, зненацька і всі разом збагнули, та й сам оповідач серед них, що опинилися в одному й тому самому мішку і що доведеться якось давати собі раду. Уявіть, приміром, що навіть таке глибоке особисте почуття, як розлука з близькою людиною, раптом з перших тижнів стало загальним, усенародним почуттям і поряд із почуттям страху зробилося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання.

І справді, либонь, найпомітнішим наслідком оголошення нашого міста закритим було це раптове роз´єднання людей, зовсім до розлуки не готових. Матері й діти, подружжя й коханці, які зовсім недавно гадали, що розлучаються з рідними ненадовго, обмінювалися на пероні нашого вокзалу прощальними поцілунками, напутніми порадами, впевнені, що побачаться через кілька днів або через кілька тижнів, по-дурному легковірні, мало зважаючи за щоденними справами на той від´їзд, — зненацька всі вони побачили, що розлучені безповоротно і вже не можуть ні зустрітися, ні спілкуватися. Бо місто було фактично закрите за кілька годин перед тим, як опублікували наказ префекта і, звісно, годі було врахувати кожний особистий випадок. Можна навіть сказати, що першим наслідком раптової навали епідемії стало те, що наші співгромадяни мусили діяти так, наче вони позбавлені всіх особистих почуттів. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, і хто телефоном, хто через службовців висував однаково поважні причини, але водночас однаково неможливі до розгляду. Щиро сказати, тільки через багато днів ми усвідомили те, що в нашій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «послуга», «як виняток» уже втратили всякий глузд.

Позбавлено нас навіть такої невинної втіхи, як листування. Одне, що місто вже не було зв´язане з рештою краю звичайними засобами сполучення, а друге, що новою ухвалою категорично заборонено будь-яке листування, оскільки листи могли стати носіями інфекції. [...]

Зрештою через кілька днів, як уже стало ясно, що нікому не поталанить вибратися з нашого міста, хтось запропонував звернутися до властей з запитом, чи можуть вернутися назад ті, хто виїхав з Орана перед епідемією. Після кількох днів роздуму префектура відповіла ствердно. Але вона уточнила, що ті, хто вернувся назад, ні в якому разі не зможуть знову покинути місто, і якщо їм вільно вернутися до нас, то виїхати їм не вільно. І навіть тоді дехто з наших співгромадян, а втім, таких було мало, поставився до ситуації надто легковажно — охота побачитися з кревними взяла гору над обачливістю — і запросив їх скористатися з нагоди. Але дуже скоро в´язні чуми зрозуміли, на яку небезпеку наражають своїх близьких, і скорилися необхідності страждати в розлуці. У найбільший розпал цієї жахливої моровиці ми стали свідками лише одного випадку, коли людські почуття виявилися дужчі, аніж страх перед стражденною смертю. І, всупереч чеканню, це були аж ніяк не закохані, ті, що, забувши про найстрашніші муки, рвуться одне до одного, одержимі коханням. Це було подружжя Кастелів, що жили разом уже довгі роки. За кілька днів перед пошестю пані Кастель поїхала до сусіднього міста. Шлюб Кастелів ніколи не був для людей взірцем подружнього щастя та злагоди, і оповідач має певне право сказати, що кожне з них доти не мало певності в тому, що його подружнє життя — щасливе. Але ця раптово накинута довга розлука з усією очевидністю показала, що вони жити не можуть одне без одного, і проти цієї несподівано відкритої істини нічого не важила й чума. [...]

І нарешті, якщо зупинитися саме на коханцях, найцікавішій породі вигнанців, про яких оповідач може, мабуть, говорити з найбільшою підставою, їх брали ще й інші жалі, і основним їхнім складником серед інших були гризоти. В нинішній нашій ситуації вони мали цілковиту змогу виміряти свої почуття поглядом, однаково об´єктивним і гарячковим. І найчастіше в цих випадках їхні власні слабкості виступали тоді перед ними в усій своїй оголеності. І передусім тому, що вони ставили собі на карб незмогу детально уявити справи і дні своїх коханих. Вони побивалися від того, що не знають, чим заповнений їхній час, вони картали себе за легковажність, за те, що колись не спромоглися довідатись про це, і вдавали, ніби не розуміють, що для закоханого добре знати, що робить кохана людина — це джерело неабиякої радості. Отож їм уже легше було вернутися до витоків свого кохання і крок по кроку обстежити всю його недосконалість. У звичайний час ми всі, свідомо чи несвідомо, розуміємо, що існує кохання, для якого немає меж, і все ж таки погоджуємося, і навіть спокійненько, що наша любов, власне, така собі, другосортна. Але пам´ять людська вимогливіша. І силою залізної логіки лихо, що впало на нас зокола і обрушилося на все місто, принесло нам не тільки незаслужене страждання, на що ще можна було обуритися. Воно змушувало нас також мучити самих себе і, отже, не ремствуючи, примиритися з болем. То був один із способів, яким епідемія відвертала увагу від себе й плутала карти. [...]

В тій безмірній самотності ніхто з нас не міг розраховувати на допомогу сусіди, йому доводилось лишатися наодинці з усіма своїми клопотами. Якщо випадково хтось із нас пробував звіритися іншому або хоча б просто розповісти про свої почуття, то відповідь, будь-яка відповідь, звичайно сприймалася як образа. І тільки тоді він помічав, що вони з його співрозмовником говорять зовсім про різне. Адже він волав з самісіньких глибин своїх нескінченних дум усе про одне й те саме, волав із глибин своїх мук, і образ, який він хотів відкрити іншому, вже давно млів на вогні чекання й жаги. А той, другий, навпаки, подумки малював собі звичайнісінькі емоції, тривіальний біль, стандартну меланхолію. І хоч би яка була відповідь — ворожа чи цілком доброзичлива, вона звичайно бувала недоречною, а тому задушевна розмова не варта й клопоту. Ті ж, для кого мовчати ставало нестерпно, хоч-не-хоч удавалися до заяложеного жаргону й уживали утертих слів, слів простої інформації з рубрики пригод, словом, на зразок газетного репортажу, бо ж ніхто довкола не володів мовою, що йшла від щирого серця. Тому найдостеменніші страждання поступово стало звично висловлювати системою заяложених фраз. Лише такою ціною в´язні чуми могли розраховувати на співчутливе зітхання воротаря чи сподіватися завоювати інтерес слухачів. [...]

Поки наші співгромадяни намагалися зжитися зі своїм нежданим-негаданим вигнанням, чума виставила біля брам міста кордони і завертала з курсу кораблі, що пливли до Орана. Відтоді як Оран оголошено закритим містом, жодна машина не в´їхала до нас. І тепер нам почало здаватися, ніби автомобілі безглуздо кружляють тими самими вулицями. Та й гавань, особливо як дивитись на неї згори, з бульварів, мала теж якийсь чудний вигляд. Звичайна метушня, завдяки якій її вважали за першу гавань на узбережжі, раптом відразу вщухла. Біля причалу стало лише кілька кораблів, затриманих у зв´язку з карантином, а непотрібні тепер крани, перекинуті набік вагонетки, якісь напрочуд самотні купи бочок і мішків — усе це промовисто свідчило, що комерція теж сконала від чуми. [...]

Оран прибрав химерного вигляду. Перехожих куди побільшало, і навіть у робочу годину багато людей, змушених після закриття крамниць чи деяких контор гуляти, заповнювали вулиці та кав´ярні. Поки що їх не вважали за безробітних, вони, так би мовити, були у відпустці. Отож о третій годині дня, під погожим небом, Оран справляв оманливе враження святкового міста, де навмисне позачинювано всі крамниці й перекрито автомобільний рух, аби не заважати колонам демонстрантів, а жителі повисипали на вулиці повеселитися.

Кінотеатри, звісно, користалися цими повсюдними канікулами і заробляли добрі гроші. Але розповсюдження фільмів у нашому департаменті було припинено. Через два тижні кінотеатрам уже довелося обмінюватися своїми програмами, а згодом на екранах ішли незмінно ті самі фільми. Одначе прибутки не падали.

Так само і кав´ярні завдяки тому, що наше місто торгувало вином і мало значні запаси алкоголю, могли без упину обслуговувати клієнтів. Сказати по щирості, пили добряче. Одна кав´ярня повідомляла публіці, що «чим більше п´єш, тим швидше мікроба вб´єш», і віра в те, ніби алкоголь запобігає інфекційним захворюванням — думка, до речі, цілком природна, — остаточно зміцніла в наших головах. Після другої години ночі п´янички, що їх чимало повигонювано з кав´ярень, до світанку вешталися вулицями й робили відрадні прогнози.

Але всі ці зміни в якомусь розумінні були такі незвичайні й сталися гак блискавично, що нелегко було вважати їх нормальними й тривалими. Отож ми й надалі ставили понад усе свої особисті почуття.

Через два дні по тому, як місто було оголошене закритим, Ріє, виходячи з лазарету, наштовхнувся на Коттара, який весело глянув на нього. Ріє поздоровив його з цілковитим одужанням, якщо, звичайно, судити з вигляду.

— Атож, я себе чудово почуваю, — підтвердив Коттар. — А скзжіть-но, докторе, адже ця клята чума розперезалася не на жарт, га?

Лікар визнав це. А Коттар не без утіхи зауважив:

— І підстав нібито нема, щоб пошесть припинилася. Все піде шкереберть. [...]

— Чудово!— закінчив Коттар лагідним тоном, що не пасував до його дальших слів. — Скоро ми всі з глузду з´їдемо, повірте!

Того самого дня, надвечір, Жозеф Гран нарешті зважився і підніс Ріє свою сповідь. Почалося з того, що він помітив на письмовому столі лікаря фотографію пані Ріє й запитально глянув на свого співрозмовника. Ріє відповів, що його дружина не в місті, вона лікується.

— В певному розумінні, їй пощастило, — мовив Гран. Лікар відповів, що, безперечно, їй пощастило, треба лише сподіватися, що його дружина остаточно одужає.

— А-а, — протягнув Гран, — розумію, розумію.

І вперше від дня їхнього знайомства Гран розійшовся на цілу промову. Правда, він ще підшукував потрібні слова, але майже одразу їх знаходив, немов уже давно все обміркував.

Одружився він зовсім молодим з юним небагатим дівчам, їхньою сусідкою. Заради цього довелося кинути науку й піти на службу. Ні він, ані Жанна ніколи не виїздили зі свого кварталу. Він унадився ходити до Жанни, і її батьки підсміювалися з плохенького й незграбного залицяльника. Жаннин батько був залізничник. У вільний час він звичайно сидів у кутку біля вікна, поклавши на коліна свої величезні ручиська, й замислено дивився, як снують вулицею люди. Мати з ранку до ночі поралася по господарству, Жанна їй допомагала. Була вона така маленька й тендітна, що кожного разу, як переходила вулицю, у Грана завмирало серце. Всі машини без винятку здавалися йому тоді небезпечними чудовиськами. Якось перед Різдвом Жанна захоплено зупинилася перед святково вбраною вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: «Як гарно!» Він стиснув їй руку. Так прийшла думка про шлюб.

Кінець історії, за Грановими словами, був вельми простий. Такий самий, як у всіх: одружуються, ще трохи любляться, працюють. Жанні також довелося піти на роботу, бо його начальник не дотримав своєї обіцянки. Тут, аби зрозуміти наступну розповідь Грана, лікар мусив прикликати на допомогу уяву. Гран від незмірної втоми якось підупав, усе рідше й рідше говорив з дружиною і не зумів підтримати в ній певність, що він її кохає. Запрацьованій чоловік, злидні, жодного просвітку в майбутньому, німота ввечері за столом — у такому світі нема місця для жаги. Либонь, Жанна страждала. Проте чоловіка вона не кидала. Так буває часто — людина мучиться, мучиться і сама того не відає. Літа збігали. Потім Жанна пішла від нього, пішла, звичайно, не самохіть. «Я дуже тебе кохала, але я надто втомилася... Я не знайшла своєї долі, але щоб почати наново жити, щасливої долі й не треба». Приблизно так вона йому написала.

Жозеф Гран також немало страждав. І він міг би почати нове життя, як слушно зауважив Ріє. Тільки він уже не вірить у такі речі.

Просто він увесь час думає про неї. Йому кортіло написати до Жанни листа, щоб якось виправдатися в її очах.

— Тільки важко дуже, — додав він. — Я вже віддавна про це думаю. Поки ми любилися, ми обходилися без слів, і так усе розуміли. Але ж любов минає. Я повинен був би знайти тоді потрібні слова, щоб її утримати, а я не знайшов. [...]

Видно було, що думками Гран за тридев´ять земель від чуми.

Увечері Ріє послав дружині телеграму і повідомив, що місто оголошене закритим, що він здоровий, що хай вона й надалі дбає про себе і що він увесь час про неї думає.

Через три тижні після закриття міста Ріє, виходячи з лазарету, наткнувся на молодика, котрий чекав на нього.

— Сподіваюсь, ви мене впізнаєте, — мовив молодик.

Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати, де.

— Я приходив до вас ще перед усіма цими подіями, — сказав незнайомець, — просив вас дати мені відомості щодо умов побуту арабів. Звати мене Раймон Рамбер.

— А, так, — згадав Ріє. — Ну що ж, тепер у вас багатий матеріал для репортажу.

Рамбер, здавалося, нервувався. Він сказав, що йдеться не про репортаж і що прийшов він до лікаря просити сприяння.

— Я повинен перепросити вас, — додав він, — але я нікого в місті не знаю, а кореспондент нашої газети, на лихо, дурний як пень.

Ріє запропонував Рамберові пройтися з ним до центру, лікареві треба було зазирнути в справах у диспансер. Вони рушили вузькими вуличками негритянського кварталу. Вечоріло, але місто, колись таке гамірливе о тій порі, здавалося тепер напрочуд безлюдним. Рамбер усе говорив, і говорив дуже збуджено. В Парижі в нього залишилася дружина. Сказати по щирості, не зовсім дружина, але то байдуже. Коли місто оголосили закритим, він їй телеграфував. Спочатку він гадав, що все минеться швидко, й намагався лише налагодити регулярне листування з нею. Його колеги, оранські журналісти, просто так і сказали, що нічого зробити не можуть; прогнали його й на пошті, а секретарка у префектурі нахабно зареготала йому в обличчя. Зрештою, вистоявши дві години в черзі, він надіслав телеграму такого змісту: «Все гаразд. До зустрічі».

Але вранці, встаючи з постелі, він раптом подумав, що таки ніхто не знає, скільки все це триватиме. Тому він вирішив поїхати. А оскільки мав рекомендаційного листа, то зумів добутися до начальника канцелярії префектури (в газетної братії все-таки є якісь пільги). Рамбер особисто з´явився до нього і сказав, що з Ораном його нічого не пов´язує, що стовбичити тут йому нема чого, що він опинився в місті випадково і буде справедливо, якщо йому дозволять виїхати, хай навіть доведеться відбути належний карантин. Начальник канцелярії відповів, що дуже добре його розуміє, але ні для кого зробити винятку не може, що він подумає, але, взагалі, становище досить серйозне, і що він сам нічого не вирішує.

— Я ж нетутешній, — мовив Рамбер.

— Авжеж, але все-таки маймо надію, що пошесть триватиме недовго.

Щоб якось утішити Рамбера, лікар зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу і що, як мудро розважити, то нема жодної, навіть найскорботнішої події, яка б не мала і свого доброго боку. Рамбер знизав плечима. Вони вже підходили до центру міста.

— Але зрозумійте мене, докторе, це ж глупство. Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. Хіба не так воно ведеться?

Ріє відповів, що ця думка, либонь, цілком слушна. На центральних бульварах не було завсідної юрби. їм трапилося лишень кілька перехожих, що поспішали додому на околицю. Жодного усміхненого обличчя. Ріє подумав, що, певне, то наслідок зведення, переданого саме сьогодні агентством Інфдок. За добу у наших співгромадян знов оживе надія. Та сьогоднішні цифри, оголошені вдень, ще надто свіжі на пам´яті.

— Річ у тім, — навпростець мовив Рамбер, — що ми з нею зійшлися недавно і, знаєте, живемо в злагоді.

Ріє промовчав.

— Бачу, я вам набридаю, — вів далі Рамбер. — Я хотів тільки ось про що вас спитати: чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджувалося, що в мене нема цієї клятої чуми? Гадаю, такий папірець став би мені в пригоді.

Ріє мовчки кивнув і якраз устиг підхопити хлопця, який з розгону ткнувся головою йому в коліна, й обережно поставив його на землю. Вони знову рушили й опинилися на Збройній площі. Похмурі, ніби застиглі, фікуси й пальми оточували сірим курним кільцем статую Республіки, теж запилюжену й брудну. Вони зупинилися біля цоколя. Ріє потупав ногами, спершу правою, потім лівою, струшуючи з черевиків білястий порох. Нишком він зирнув на Рамбера.

Той стояв, збивши на потилицю фетрового капелюха, неголений, ображено закопиливши губи, навіть ґудзика — того, що під краваткою, не спромігся застебнути, а в очах горіло завзяття.

— Повірте, я вас добре розумію, — нарешті озвався Ріє, — але в ваших міркуваннях ви виходите з неправильних засновків. Я не можу видати вам довідки, бо й справді не знаю, хворі ви на цю недугу чи ні, і, навіть якщо ви здорові, я не можу ручатися, що саме в цю мить, коли ви вийдете з мого кабінету і зайдете до префектури, ви не підхопите інфекції. А втім, навіть якби...

— Що — навіть якби? — перепитав Рамбер.

— Навіть якби я дав таку довідку, вона однаково вам не придалася б.

— Чому це?

— Тому, що в нашому місті є тисячі людей, які перебувають у такому самому становищі, як і ви, і, одначе, ми не маємо права їх звідси випускати.

— Але ж вони на чуму не хворі?

— То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вскочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.

— Але ж я не місцевий!

— Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим.

Журналіст розпалився:

— Адже це питання людяності, присягаюсь вам! Може, ви собі не уявляєте, що означає така розлука для двох людей, які живуть у злагоді між собою?

Ріє відповів не одразу. Потім сказав, що, мабуть, все-таки уявляє. Навіть більше, всіма силами душі прагне, щоб Рамбер возз´єднався зі своєю дружиною, щоб узагалі всі, хто любиться, швидше були вкупі, але існують, на жаль, цілком очевидні розпорядження й закони, а головне, існує чума, і його обов´язок — робити своє діло.

— Ні, — з гіркотою заперечив Рамбер, — вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете в світі абстракцій.

Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме. Журналіст поправив краватку.

— Іншими словами, доведеться викручуватися якось інакше, так я вас зрозумів? Все одно, — з викликом кинув він, — яз міста поїду.

Лікар сказав, що він знов-таки розуміє Рамбера, але такі речі його не обходять.

— Ні, обходять, — раптово спалахнув Рамбер, — я тому й звернувся до вас, що, за чутками, саме ви вимагали вжити драконівських заходів. Ну я й подумав, що бодай як виняток, бодай один тільки раз ви могли б знехтувати підказану вами ж ухвалу. Але, видно, вам до всього байдуже. Ви ні про кого не подумали. Відмахнулись од тих, кого розлучено.

Ріє погодився, в певному розумінні Рамбер має рацію, він справді відмахнувся.

— Знаю, знаю, — вигукнув Рамбер, — зараз ви забалакаєте про громадські інтереси. Але ж для громадського добра саме й потрібне щастя кожної окремої людини.

— Бачте, — мовив лікар не так неуважно, як раніше, — щастя щастям, але існує і дещо інше. Ніколи не слід судити з порога. І даремно ви гніваєтесь. Якщо вам пощастить виплутатися з цієї халепи, я буду вельми радий. Просто з обов´язку мені не вільно робити деякі речі.

Журналіст нетерпеливо труснув головою:

— Ви маєте рацію, даремно я гніваюся. Та ще й забрав у вас чимало часу.

Ріє попросив Рамбера тримати його в курсі своїх справ і не держати на нього камінь за пазухою. Очевидно, Рамбер має план дій, і, мабуть, у певному розумінні вони можуть дійти згоди. Рамбер розгублено глипнув на лікаря.

— Я теж у це вірю, — сказав він по паузі, — вірю всупереч самому собі, всупереч тому, що ви тут мені наговорили.

Він затнувся.

— Але все одно я не можу схвалити ваших дій.

Він насунув капелюха на чоло і прудко пішов геть. Ріє простежив за ним поглядом і побачив, що журналіст зайшов у під´їзд готелю, де мешкав Жан Тарру. [...]

Саме напередодні мати, віддаючи Ріє телеграму від дружини, помітила, що руки в нього тремтять.

— Так, — згодився він, — тремтять. Але це нервове, я за собою простежу.

Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів йому стало несила. Писати діагноз «заразна лихоманка» означало негайну ізоляцію хворого. Ось тут і справді починалися труднощі, саме тут починався світ абстракцій, бо родина хворого добре знала, що побачить його або як одужає, або в домовині. [...]

В перші дні пошесті він обмежувався телефонним дзвінком і поспішав до інших хворих, не чекаючи на «швидку допомогу». Але тільки-но він з порога, як родичі наглухо замикали двері, вони воліли залишатися віч-на-віч із заразою, аби тільки не випускати з дому хворого, бо знали, чим усе завершується. Крики, погрози, втручання поліції, а потім і військових,— словом, хворого брали приступом. У перші тижні доводилося сидіти й чекати, поки прибуде «швидка». А потім, коли з лікарем у «швидкій» почав їздити санітарний інспектор, яких навербовано з добровольців, Ріє міг одразу поквапитися від одного хворого до іншого. Але тоді, на самому початку, всі вечори, проведені у хворого в чеканні на санітарну машину, були схожі на той вечір, коли Ріє вступив до тісного помешкання пані Лоре, оздобленого віялами й штучними квітами, і мати, зустрівши його на порозі, сказала з вимученим усміхом:

-— Сподіваюся, в неї не та лихоманка, про яку всі говорять!

А він, піднявши простирадло й поділ нічної сорочки, мовчки приглядався до багрових плям на животі і на стегнах, до набряклих ґудзів. Мати теж подивилася на оголені пахвини доньки і, не стримавшись, зойкнула на весь голос. Щовечора точнісінько так само волали матері, безглуздо втупившись в оголений живіт своєї дитини, поцяткований смертельними знаками; щовечора чиїсь руки судомно чіплялися за руки Ріє, сльози змінювалися марними благаннями й присяганнями, щовечора на сирену «швидкої допомоги» відповідали істеричні ридання, такі ж марні, як самий біль. І наприкінці тієї довгої низки вечорів, таких подібних між собою, Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювалися знов і знов, і ні на що інше уже не сподівався. Так, чума, як абстракція, була більш ніж одноманітна. Змінився, можливо, тільки він сам — Ріє. Він це усвідомив біля статуї Республіки, того вечора, коли дивився на двері готелю, де зник Рамбер. Тільки одне відчув він: його поступово причавлює свинцева байдужість.

Наприкінці тих виснажливих тижнів, коли все в таких самих сутінках весь люд висипав надвір і знічев´я снував по вулицях, Ріє раптом усвідомив, що йому більше не треба боронитися від жалю. Надто вже стомливий жаль, коли він даремний. І, зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість, єдину за ці тижні, що навалилася на нього як тягар. [...]

Наприкінці першого місяця церковні власті нашого міста вирішили боротися проти чуми власними засобами і проголосили наступний тиждень тижнем усе загальних молебнів. Ті публічні маніфестації благочестя мали скінчитися в неділю урочистою відправою на честь святого Роха, заступника зачумлених, бо його також вразила чума. З цього приводу звернулися до отця Панлю з проханням прочитати проповідь. На цілі два тижні той відірвався від своїх трудів, присвячених святому Августину та африканській церкві, завдяки яким посів особливе місце в їхньому єзуїтському ордені. Гарячий і пристрасний на вдачу, він одразу погодився прийняти покладену на нього місію. Ще задовго до того, як проповідь було виголошено, про неї багато говорили в місті, і вона по-своєму стала важливою віхою в історії тієї доби.

Тиждень молебнів зібрав багато людей. І зовсім не тому, що звичайно наші оранці вирізнялися великою побожністю. Недільними ранками, наприклад, морські пляжі ставали серйозними конкурентами церковним відправам. І зовсім не тому, що наші співгромадяни в раптовому осяянні звернулися до Бога. Але оскільки місто оголошено закритим і вхід до порту заборонено, морські купання, природно, відпадали — це з одного боку, а з другого, оранці мали якийсь особливий настрій, душею вони не сприймали несподіваних подій, що впали на них, і все ж таки невиразно відчували, що багато чого змінилося. [...]

Так чи інакше, а в нашому кафедральному соборі весь тиждень було повно богомольців. Перші дні чимало співгромадян воліли товпитися перед порталом у затінку пальм та гранатових дерев, слухаючи, як хвилями долітають на вулицю заклики та молитви. Але лихий призвід людям заохота, і потроху ті самі слухачі входили, наважившись, у собор і несміливо підспівували разом з іншими парафіянами. А в неділю густий натовп затопив неф, заповнив усю паперть, навіть на приступках сходів стояли люди. Напередодні в суботу небо захмарилося, дощ линув як з відра. Хто стояв надворі, розкрив парасольки. Коли вступив на кафедру отець Панлю, в соборі витав аромат ладану і дух вогкого шовку.

Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім видно було тільки щось чорне й широке, а вище дві червоні плями його щік, а ще вище над ними — окуляри в металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове», немов іскра перебігла рядами аж до паперті.

Наступні фрази логічно не дуже в´язалися з цим піднесеним вступом. Лише десь посередині промови наші співгромадяни збагнули, що панотець зручним ораторським прийомом уклав у першу фразу основну тезу свого казання, ніби пугою ляснув. Одразу ж по тому звертанні Панлю і справді навів вірш із Виходу про чуму єгипетську і додав:

— Ось відколи в історії з´явилась ця кара, щоб вразити ворогів Божих. Фараон опирався задумам Предковічного, а чума кинула його на коліна. Від самого початку історії людства ця кара Божа приборкує сліпих і сповнених гордині. Схаменіться і станьте навколішки.

Дощ знову припустив, і остання фраза проповіді, сказана серед цілковитої тиші, підкресленої нудним плюскотом зливи об вітражі, пролунала так владно, що дехто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вклякнув на молитовному ослінчику.

Інші подумали, що треба піти за тим прикладом, і потроху всі слухачі, майже нечутно, тільки подекуди рипнули стільці, попадали навколішки. Тут Панлю випростався, передихнув гучно і провадив далі ще палкіше:

— Якщо чума нині торкнулася вас, отже, прийшла пора схаменутися. Праведникам нема чого боятися, але грішникам випадає воістину тремтіти. На безмежному току Всесвіту невблаганний ціп молотитиме збіжжя людське, поки відокремить зерно від полови. І ми побачимо більше полови, ніж зерна, більше кликаних, аніж обраних, і не Господь побажав цього лиха. Довго, надто довго світ сей мирився із злом, надто довго сподівався на милосердя Боже. Досить було покаятися в гріхах своїх, і все ставало нам дозволеним. І кожен сміливо каявся в прогріхах своїх. Але настане пора — і осудять його. А поки найлегше жити як живеться, Бог, мовляв, усе простить. Так ось, далі так тривати не може! Господь, який довго схиляв до жителів міста свій милосердний Лик, втомився чекати. Ошуканий у своїй одвічній надії, він відвертає свій погляд від нас. І от, позбавлені Божественного світла, ми надовго поринули в морок чуми!

Хтось із слухачів пустив дивний звук, схожий на кінське форкання. По короткій паузі панотець знов заговорив, але на тон нижче:

— Писано-бо в Золотій легенді, що за короля Умберто Ломбардського Італію спустошила така люта чума, що ледь ставало живих, аби ховати мертвих. А надто лютувала вона в Римі та в Павії. І очам людським явився добрий янгол і звелів лихому янголові, озброєному списом, разити оселі; і щоразу як спис устромлявся в оселю, всі, хто виходив звідти, падали неживі.

Тут Панлю простягнув свої короткі руки до паперті, начебто там, за хисткою дощовою запоною, причаїлося щось.

— Браття мої! — гучав він. — Саме сії смертельнії лови ідуть зараз на наших вулицях. Дивіться, дивіться, ось він, янгол чуми, гарний, як Люципер, і осяйний, як саме зло; ось він звівся над вашими дахами, замірившись правицею з закривавленим списом, а лівою рукою вказуючи на оселі ваші. Може, саме зараз він простер перст до дверей ваших, і спис з тріскотом вганяється в дерево, а ще за мить чума входить до вас, умощується в покої вашому і чекає на ваше повернення. Вона там, терпляча й зірка, неминуча, як сам світовий лад. І руку, що вона протягне до вас, жодна потуга земна, ба навіть — запам´ятайте це гарненько! — суєтні людські знання не відвернуть від вас. Пообмолочуваних на кривавому гармані страждання, вас буде відвіяно вкупі з половою.

Тут велебний отець, не шкодуючи барв, змалював жахливий для всіх образ бича Божого. І слухачі немов побачили, як той здоровенний дерев´яний дубець вимахує над містом, як тне навмання, як звивається, закривавлений, розбризкуючи кров, множачи страждання людські, «і з такого засіву вродить жниво істини».

Закінчивши цей довгий період, Панлю спинився, чуб упав йому на лоба, все тіло стрясалось, і дрож передавався навіть кафедрі, в яку він учепився обіруч. Потім він заговорив глухіше, але тим самим викривальним тоном:

— Так, настала пора схаменутися. Ви гадали, що досить один раз на тиждень, у неділю, зайти до храму Божого, аби потім усі інші шість днів грішити. Ви вважали, що кілька разів уклякнувши, ви вже спокутували злочинну недбалість. Але Бог, він не теплий. Ці рідкі звертання до небес не можуть задовольнити його невситимої любові. Йому хочеться бачити вас постійно, отака його любов, і воістину тільки так треба любити. Ось чому, втомившись вас виглядати, він напустив бича на вас, як напускав на. всі захряслі в гріхах міста відтоді, як веде свій родовід людство. Тепер ви знаєте, що таке гріх, як знали це Каїн та його сини, як знали це перед потопом, як знали жителі Содому і Гоморри, як знали фараон та Йов, як знали всі, кого відцурався Бог. | як усі вони, ви від того дня, як місто замкнуло в своє кільце і вас, і бич Божий, ви інакше бачите все живе й суще. Ви знаєте тепер, що час подумати про головне.

Вологий вітер вдерся під склепіння церкви і пригнув тріскотливі вогники свічок. Густий дух воску, змішаний з подихом тих, хто кашляв, чхав, підступив до кафедри, і отець Панлю, знов повернувшись до свого засновку, зі звичною спритністю, цінованою у нас вельми високо, заговорив спокійним голосом:

— Знаю, багато хто з вас питає себе, куди я, власне, хилю. Я хочу привести вас до істини і навчити радіти всупереч усьому, що я тут сказав. Нині вже не ті часи, коли людину ведуть до добра благії поради й братня рука. Нині вказує істина. [...]

Важко сказати, чи подіяло те казання на наших співгромадян. Наприклад, пан Отон, слідчий, заявив докторові Ріє, що, на його думку, основна теза отця Панлю «цілком незаперечна». Та не всі оранці дотримувалися такого категоричного погляду. Просто після казання вони гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув´язнення, яке годі собі уявити. І якщо одні провадили своє скромне існування, намагалися пристосуватися до ув´язнення, то інші, навпаки, тільки й думали, як би втекти з цієї тюрми.

Спершу люди без нарікань примирилися з тим, що їх відрізано від зовнішнього світу, так само, як примирились би вони з будь-якою тимчасовою прикрістю, що загрожувала лише якимсь їхнім звичкам. Та коли вони раптом зрозуміли, що попали у в´язницю, коли над головою, як накривка, круглилось літнє небо, що жолобиться від спеки, то невиразно відчули, що цей полон загрожує всьому їхньому життю. Вечорами, разом з прохолодою, поверталася до них снага і спонукала їх іноді до відчайдушніших вчинків.

Спершу — важко сказати, чи то був простий збіг, — але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк; і з глибини його і обсягу стало ясно: наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище. Отож з певного погляду атмосфера в нашому місті дещо змінилася. Але ось що незбагненне: сталися ці зміни в атмосфері самого міста чи в людських серцях? [...]

Ріє хутко вийшов на вулицю, і повз нього пройшло двоє людей. Очевидно, вони простували до міської брами. І справді, деякі наші співгромадяни, втративши тяму від спеки й чуми, вирішили діяти силою і, намагаючись обдурити пильність кордону, вибратися з міста.

Інші, як, скажімо, Рамбер, також намагались вирватися з атмосфери дедалі більшої паніки, але діяли коли не успішніше, то завзятіше й спритніше. Попервах Рамбер проробив усі офіційні демарші. За його словами, він завжди вважав, що наполегливість рано чи пізно візьме гору, та й з певного погляду вміння виплутуватися з халепи було властиве його фахові. Отож він відвідав чимало канцелярій і людей, чия компетенція звичайно не викликала сумніву, дле за цих обставин уся їхня компетенція була ні на що. Найчастіше то були люДИ, мали цілком точні й усталені уявлення про все, що стосувалося банкових операцій, чи експорту, чи цитрусових, чи виноторгівлі, люди, безперечно, обізнані з питаннями права або страхування, не кажучи вже про те, що мали солідні дипломи і чималий запас доброї волі. Саме наявність доброї волі і вражала в них. Але в усьому стосовно чуми їхні знання зводилися до нуля.

Та дарма, Рамбер знову і знову викладав кожному з них свою справу. Його доводи в основному зводилися до того, що він, мовляв, чужий у нашому місті, і тому його випадок вимагає особливого розгляду. Співрозмовники з цим охоче погоджувалися. Але майже всі давали йому зрозуміти, що саме в таке становище потрапило чимало людей, і тому кладок його не такий винятковий, як йому здається. На це Рамбер заперечував, що, коли навіть так, суть його аргументації не міняється, а йому відповідали, що все-таки міняється, бо власті чинять у таких випадках перешкоди, бояться будь-яких потурань, не бажаючи створювати так званий прецедент, причому останнє слово вимовлялося з неприхованою відразою. Рамбер якось повідомив докторові Ріє, що за створеною ним класифікацією таких типів він заносить до графи «бюрократи». А, крім бюрократів, траплялися ще й базіки, вони запевняли прохача, що все це довго не триватиме, а коли від них вимагали конкретної ухвали, не скупилися на добрі поради, навіть намагалися утішати Рамбера, твердячи, що все це лише тимчасові прикрощі. Траплялися також достойники, ті вимагали, щоб прохач виклав своє прохання на папірці і подав їм, а вони вже повідомлять його про свою ухвалу; траплялися скоробрехи, що пропонували йому ордер на квартиру або повідомляли адреси недорогого пансіону; траплялися педанти, що вимагали заповнити за всією формою бланки й одразу ж підшивали їх до справи; зустрічалися неврастеніки, що знімали руки до неба; зустрічались уперті, що відвертали очі; і нарешті, а таких було більшість, зустрічалися формалісти, що за звичкою відсилали Рамбера до сусідньої канцелярії або підказували якийсь новий хід.

Журналіст пошарпав собі нерви, оббиваючи пороги, зате зумів скласти досить ясне уявлення про те, що таке мерія або префектура, ще й тому, що змушений був висиджувати годинами на оббитій молескином лаві навпроти величезних плакатів — одні закликали брати державну позику, вільну від податків, інші — вступати до колоніального війська; а потім ще тупцяв у самих канцеляріях, де на обличчях урядовців можна було прочитати не більше, ніж на екороши-тах і поличках з теками. Правда, тут була одна перевага, як признався не без гіркоти Рамбер докторові Ріє: всі ці клопоти затулили від нього істинний стан справ. Він навіть не помітив, що пошесть наростає. Не кажучи вже про те, що дні, згаяні в марній біганині, минали швидше, та й хіба в такому становищі, в якому перебувало все місто, кожен минулий день не наближав людину до кінця її випробування, якщо, звісно, вона до цього доживе. Ріє мусив визнати, що такий погляд не позбавлений логіки, але закладена в ній істина, мабуть, надто загальна.

Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія. З префектури вік отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше. Опитувачів цікавило: його точні ім´я та прізвище, його сімейний стан, його прибутки — давнішні й теперішні, словом, те, що прийнято називати curriculum vitae´. В перші хвилини йому здалося, ніби цю анкету розіслано саме тим особам, яких можна відправити на місце їхнього постійного проживання. Деякі відомості, зібрані в канцелярії, правда, досить туманні, підтвердили це враження. Але після рішучих кроків Рамберові пощастило знайти відділ, що розсилав анкети, і там йому сказали, що дані збираються «про всяк випадок».

— Який випадок? — спитав Рамбер.

Тоді йому пояснили, що на той випадок, коли він заразиться чумою й помре, і тоді, з одного боку, відділ зможе сповістити рідних про цей сумний факт, а з другого — встановити, чи оплачуватиметься утримання його, Рамбера, в лазареті з міського бюджету чи можна буде сподіватися, що родичі небіжчика компенсують ці видатки. Звичайно, це підтверджувало, що його не остаточно розлучено з тією, яка чекає на нього, — бо про їхню долю клопочеться суспільство. Але втіха була досить жалюгідна. Найдивовижніше те, — і Рамбер це завважив, — що в самий розпал стихійного лиха якась канцелярія незворушно робила свою справу, виявляла ініціативу в дочумному стилі, іноді навіть без відома начальства, і чинила так лише тому, що була спеціально створена для такого діла.

Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Журналіст оббігав уже всі канцелярії, зробив усе можливе і збагнув, що з цього боку, принаймні на тепер, вихід надійно забарикадовано. Тоді він почав вештатися від кав´ярні до кав´ярні. Вранці вмощувався на терасі перед кухлем теплуватого пива й гортав газети в надії знайти в них бодай натяк на близький кінець пошесті, розглядав перехожих, неприязно відвертався від їхніх невеселих облич. Перечитавши вдесяте, усоте вивіски розташованих навпроти крамниць, а також рекламу славетних аперитивів, що їх уже не подавали, він підводився з місця й чимчикував навмання жовтими вулицями міста. Так і збігав час до вечора, від самотнього ранкового висиджування в кав´ярні до вечері в ресторані. Саме ввечері Ріє і помітив Рамбера, який стояв у нерішучій позі на порозі кав´ярні. Нарешті він, очевидно подолавши вагання, ввійшов і сів у дальньому кутку зали. Наближалася та година — за наказом згори вона щодня наставала все пізніше й пізніше, — коли в кав´ярнях і ресторанах дають світло. Залу затоплювали сутінки, водяві, каламутно-сірі, рожевість вечорового неба відбивалася в віконних шибках, і в дедалі густішій темряві тьмяно полискував мармур столиків. Тут, серед порожньої зали, Рамбер здавався заблудною тінню, і Ріє подумалося, що для журналіста це година відчуженості. Але й усі інші бранці зачумленого міста проходили одночасно з ним через свою годину самоти, і треба було щось робити, аби поквапити хвилину визволення. Ріє одвернувся.

Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі. Вихід на перон було заборонено. Але до зали чекання, куди потрапляли з площі, дверей не замикали, й іноді в спеку там знаходили притулок жебраки. Рамбер приходив на вокзали читати старі розклади поїздів, оголошення, що забороняли плювати на підлогу, і порядок роботи залізничної поліції. Потім він сідав у куток. В залі було напівтемно. Боки старої чавунної грубки, не топленої вже багато місяців, були всі в патьоках від поливки дезинфекційним розчином. Зі стіни десяток плакатів вістував щасливе й привільне життя десь у Бандолі чи Каннах. Тут на Рамбера опадало й страхало його відчуття свободи, яке виникає, коли доходиш до останньої межі. З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа, так принаймні запевняв він доктора Ріє. Париж переслідував його як мана, і знайомі краєвиди — вода й старе каміння, голуби на Пале-Рояль, Північний вокзал, безлюдні квартали круг Пантеону і ще деякі паризькі куточки — вбивали будь-яке бажання діяти, але ж раніше Рамбер навіть гадки не мав, що любить їх до сліз. Ріє подумав лише, що журналіст просто ототожнює ці образи зі своїм коханням. І коли Рамбер сказав йому якось, що любить прокидатися о четвертій годині ранку й думати про своє рідне місто, лікар легко зіставив це зізнання зі своїм сокровенним досвідом — йому також саме о цій порі втішно було уявляти собі свою відсутню дружину. Саме в ці години йому щастило відчути її наяву. До четвертої години ранку людина, власне, нічого не робить і спить собі любісінько, якщо навіть ніч ця була ніччю зради. Так, людина спить о цій порі, і дуже добре, що спить, бо єдине бажання збаламученого неспокоєм серця — неподільно володіти тим, кого любиш, або, коли настала година розлуки, занурити цю істоту в сон без видінь, аби тривав він до дня зустрічі.

Незабаром після казання настав період спеки. Минав червень. Назавтра після запізнілих дощів, що відзначили собою славетну проповідь, літо раптом розцвіло в небі і над дахами будинків. А оскільки перші дні спеки збіглися з стрімким злетом кривої смертності — тепер епідемія забирала за тиждень десь із сімсот жертв, — у місті запанувала зневіра. В передмістях, де на рівних вулицях стоять будинки з терасами, ущух звичайний гомін, і квартал, де все життя минає біля порога, завмер; віконниці й двері позачинялися. Але ніхто не знав, що загнало людей до осель — чума чи сонце. Проте з деяких будинків долинали зойки. Раніше, коли траплялося щось подібне, на вулиці збиралися роззяви, дослухалися, патякали. А тепер, коли тривога запанувала надовго, серця людей ніби зачерствіли, і кожен жив чи проходив десь осторонь від цих зойків, наче ті стали звичайною мовою людей.

Сутички біля міських воріт, коли жандармам довелося пустити в хід зброю, збудили глухе ремство. Були, напевне, поранені, але в місті, де все перебільшувалося під впливом спеки і страху, твердили, що були й убиті. Принаймні ясно одне: невдоволення невпинно зростало і, побоюючись найгіршого, наша адміністрація всерйоз почала думати про заходи, яких доведеться вжити в тому разі, якщо населення міста, яке змирилось було під бичем, раптом збунтується. Усе набувало непомірне величезної ваги в заляканих душах наших співгромадян, і винні в цьому були спека й німота. [...] Сонце чуми приглушувало всі барви і гнало геть найменшу радість.

Ось цим і дався взнаки один із великих переворотів, учинених чумою. Всі наші співгромадяни радо зустрічали літо. Місто розкривалося тоді назу- І стріч морю і все, що було в ньому молодого, вихлюпувало на пляжі. Зате цього літа море, яке лежало зовсім поряд, було під забороною, і тіло позбувалося права на свою пайку радості. Як жити в таких умовах? [...]

Спочатку подорожнім, які застрягли в Орані, доводилося мешкати в готелі, бо місто оголошено закритим. Але пошесть тривала, і багато постояльців воліло перебратися до своїх приятелів. Отож з тієї причини, з якої всі номери раніше були зайняті, тепер вони стояли пустками, бо нових мандрівників до нашого міста вже не пускали. Ця чума — погибель для туризму. [...]

Близько другої місто поволі безлюдніє, в ці хвилини сходяться водночас ! . курява, сонце, чума і мовчанка. Уздовж стін високих старих кам´яниць невтомно струмує жар. Ці довгі тюремні години переходять у розжеврені вечори, які обрушуються на людне, гомінке місто. В перші дні спеки, невідомо чому, на вулицях навіть вечорами нікого не було. Однак тепер перший нічний холодок приносить З собою ЯКЩО не надію, ТО ХОЧ перепочинок. Усі висипають тоді надвір, намагаються оглушити себе балачкою, голосними суперечками, жаданнями, і під пурпуровим липневим небом усе місто, з його парочками і людським гомоном, рине назустріч задушливій ночі. І даремно щовечора на бульварі якийсь натхненний дід у фетровому капелюсі та в краватці метеликом розштовхує юрбу, все примовляючи: «Господь великий, прийдіть до нього»; всі, навпаки, поспішають до чогось, чого вони, власне, не знають, чи до того, що здається їм важливіше за Бога. Попервах, коли гадали, ніби пошесть — така собі звичайна епідемія, релігія була ще доречна. Але коли люди побачили, що справа кепська, всі разом згадали, що існують радощі життя. Тоскний страх, що спотворює вдень усі обличчя, тепер, у цьому закуреному гарячому присмерку, поступається перед диким піднесенням, перед якимсь незугарним гультяйством, що запалює все місто. [...]

Напередодні в місті зареєстровано два випадки нової різновидності захворювання. Тепер до бубонної чуми підпряглася ще й легенева. 1 тоді ж геть загнані роботою лікарі зажадали на засіданні в розгубленого префекта— і домоглись — ужити нових заходів, щоб запобігти небезпеки зараження, бо легенева чума розноситься диханням людини. І як звичайно, ніхто нічого не знав. [•••]

На дверях продеркотів дзвоник. На сходах було вже темно, і Тарру скидався в своєму сірому костюмі на величезного ведмедя. Ріє всадовив гостя до письмового столу в своєму кабінеті. А сам лишився стояти, тримаючись за спинку фотеля. Поміж ними горіла на столі лампа, єдина в кімнаті.

— Я знаю, — навпростець почав Тарру, — з вами можна говорити відверто.

Ріє промовчав, підтверджуючи слова Тарру.

— За два тижні чи за місяць ви будете вже не потрібні, події вас випередили.

— Ваша правда, — погодився Ріє.

— Санітарну службу організовано кепсько. Вам бракує і людей, і часу.

Ріє підтвердив і це.

— Я довідався, префектура думає про організацію служби з цивільного населення, щоб залучити всіх придатних чоловіків до спільної боротьби за врятування людей.

— Ви добре обізнані. Але невдоволення й так уже велике, і префект вагається.

— Чому в такому разі не звернутися до добровольців?

— Пробували, але наслідки виявилися жалюгідні.

— Пробували офіційно, самі майже не вірячи в успіх, їм бракує головного — уяви. Тому вони й не встигають за масштабами стихійного лиха. І уявляють, що борються з чумою, тоді як засоби боротьби не піднімаються вище рівня боротьби зі звичайнісінькою нежиттю. Якщо ми не втрутимося, вони загинуть, та й ми разом з ними.

— Можливо, — погодився Ріє. — Повинен вам сказати, що вони подумують також про залучення на чорну роботу в´язнів.

— Я волію, щоб роботу виконували вільні люди.

— Я також. Але, власне, чому?

— Я ненавиджу смертні вироки.

Ріє глянув на Тарру.

— Ну й що ж? — мовив він.

— А те, що в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишмо осторонь. Зрештою в нього й так багато клопоту. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації. Природно, я теж вступлю до загону.

— Сподіваюся, ви не маєте сумніву, що і я приєднаюся залюбки, — сказав Ріє. — Людина завжди потребує допомоги, а надто в нашому ремеслі. Беру на себе провести вашу пропозицію в префектурі. А втім, у них нема іншої ради. Однак...

Ріє замовк.

— Однак на цій роботі можна і головою накласти, ви самі добре знаєте. І в кожному разі, я мушу вас попередити. Ви добре все зважили?

Тарру звів на лікаря спокійні сірі очі.

— А що ви скажете, докторе, про казання Панлю?

Питання це пролунало так природно, що Ріє відповів на нього теж цілком природно.

— Я надто довго вештався по шпиталях, щоб захопитися думкою про колективну відплату. Але ж ви розумієте: християни часом люблять побалакати на цю тему, хоча самі по-справжньому в це не вірять. Вони кращі, ніж видаються на перший погляд.

— Отже, ви, як і отець Панлю, вважаєте, що чума має свої добрі сторони, що вона розкриває людям очі, змушує їх думати?

Лікар нетерпляче труснув головою.

— Як і всі недуги на цім світі. Те, що слушно відносно хвороб світу сього, слушно і щодо чуми. Можливо, дехто й стане кращим. Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою.

Ріє говорив, майже не підносячи голосу. Але Тарру махнув рукою, ніби бажаючи його заспокоїти. Він усміхнувся.

— Атож, — мовив Ріє, здвигуючи плечима. — Але ви мені ще не відповіли. Ви добре все обміркували?

Тарру зручніше вмостився у фотелі і потягнувся до лампи.

— А в Бога ви віруєте, докторе?

І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе тепер Ріє відповів не відразу.

— Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма, а я пробую бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.

— Саме це й відрізняє вас од отця Панлю?

— Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь-який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих мрущого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.

Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.

— Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання, — сказав він, — облишмо це.

Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.

— Можна замість відповіді поставити вам запитання?

Лікар і собі посміхнувся.

— А ви, бачу, любите таємничість, — мовив він. — Ну, питайте.

— Отож, — сказав Тарру. — Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте в Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.

Все ще стоячи в сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього, то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, що вірує, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю, він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, борючись проти усталеного в світі ладу.

— Ага! — мовив Тарру. — Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?

— Приблизно, — відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.

Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.

— Так, — мовив Ріє, — ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна го- рдота. Але у мене, повірте, гордоти саме стільки, скільки треба. Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.

— Від кого?

Ріє відвернувся до вікна. Вдалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне — багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової і нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, відчував братню душу.

— Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко. А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до цього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий. З часом я став скромніший. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою...

Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.

— Що — зрештою?.. — тихо перепитав Тарру.

— Зрештою, — повторив лікар і знов замовк, пильно приглядаючись до Тарру, — а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.

— Авжеж, — підтвердив Тарру, — розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чім заковика.

Ріє спохмурнів.

— Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.

— Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.

— Так, — мовив Ріє. — Нескінченна поразка.

Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідком. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:

— А хто навчив вас усього цього, докторе?

Відповідь була негайна:

— Людське горе.

Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмістя заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. Наприкінці коридору їм зустрілася пані Ріє, і лікар відрекомендував їй гостя.

— Познайомся, це мій приятель, — мовив він.

— Дуже рада з вами познайомитися, — сказала пані Ріє. Коли вона пішла, Тарру озирнувся їй услід. На сходовому майданчику лікар марно силкувався засвітити світло. Сходи потопали в пітьмі. Лікар подумав, що це діє новий наказ про заощадження електроенергії. Та втім, хто його знає. З недавніх пір усе якось розладналося і в місті, і в помешканнях. Можливо, то був просто недогляд воротаря, а більшість наших співгромадян самі вже ні про що не дбали. Проте лікар не встиг додумати цієї думки, бо позаду озвався голос Та- рру:

— Ще одне зауваження, докторе, хай навіть воно видасться вам смішним: ви маєте цілковиту слушність.

Ріє здвигнув плечима, хоча в пітьмі Тарру не міг бачити його жесту.

— Сказати по щирості, я й сам не знаю. А ви, от ви знаєте?

— Ну-ну, — незворушно протягнув Тарру. — Я людина вчена.

Ріє зупинився, і Тарру, що йшов слідом, спіткнувся в пітьмі на приступці. Але´утримався на ногах, схопивши лікаря за плече.

— Отже, по-вашому, ви все знаєте про життя? — спитав лікар.

З пітьми долинула відповідь, вимовлена тим самим спокійним тоном:

— Так, знаю.

Тільки опинившись надворі, вони зрозуміли, що вже пізненько, очевидно, близько одинадцятої. Місто було безгомінне, в ньому все змовкло, крім шерехів. Десь дуже далеко пролунала сирена «швидкої допомоги». Вони посідали в машину, і Ріє запустив двигун.

— Зайдіть-но завтра до лазарету, — мовив він, — вам треба зробити запобіжний укол. А насамкінець і перш ніж ви влізете в цю халепу, згадайте, що у вас тільки один шанс із трьох виплутатися з неї.

— Такі підрахунки не мають ніякого глузду, і ви самі, докторе, це чудово знаєте. Сто років тому під час мору в Персії хвороба вигубила всіх жителів

міста, крім однісінького чоловіка, котрий обмивав трупи і ні на мить не занедбав свого обов´язку.

— Значить, йому випав третій шанс, та й тільки, — мовив Ріє, і голос його пролунав несподівано глухо. — Але ваша правда, ми ще не дуже обізнані з чумою.

Вони їхали передмістям. Автомобільні фари яскраво сяяли серед безлюдних вулиць. Лікар зупинив машину. Зачиняючи дверцята, він спитав Тарру, чи не хоче той зайти до хворого, і Тарру згодився, їхні обличчя освітлював тільки відблиск нічного неба. Нараз Ріє дружньо розреготався.

— Скажіть-но, Тарру, — спитав він, — а вас що спонукує вплутуватися в цю історію?

— Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.

— А на чому вони ґрунтуються?

— На розумінні.

Тарру повернув до будинку, і Ріє знову побачив його обличчя вже коли вони ввійшли до ядушного діда.

Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися й інші.

Проте оповідач не має наміру надавати великої ваги цим санітарним осередкам. Звісно, більшість наших співгромадян, коли б вони були на місці оповідача, піддалися б спокусі прибільшити роль цих дружин. Але оповідач радше схильний піддатися іншій спокусі, він вважає, що, приписуючи надто велику вагу добрим вчинкам, ми зрештою складаємо непряму, але непомірну хвалу самому злу. Бо цим згоджуємося, ніби добрі вчинки мають таку ціну лише тому, що вони явище рідкісне, а злоба і байдужість куди поширеніші рушії людських дій. [...]

Чимало оранських новоявлених моралістів твердило, що, мовляв, тут нічого не поможе і що найрозумніше — це вклякнути навколішки. І Тарру, і Ріє, і їхні приятелі могли заперечити на це хто так, хто інак, але висновок їхній завше диктувався тим, що вони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була в тому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те одна лише рада: подужати чуму. Сама по собі ця істина не здатна викликати захвату, радше вона просто логічна.

Ось чому цілком природно, що старий Кастель вклав усю свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці, з усілякого підручного матеріалу. І вони з Ріє сподівалися, що сироватка, виготовлена з культур мікроба, яким вражене місто, буде дієвішою, аніж сироватка, одержана десь- інде, бо місцевий мікроб дещо відрізнявся від чумної бацили, точніше, від класичного його варіанту. Кастель розраховував дістати першу партію сироватки найближчими днями.

Ось чому цілком природно також, що Гран — і справді, особа не геройська— став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини. Частина дружин, зібраних Тарру, взяла на себе роботу подавати запобіжну допомогу в перенаселених кварталах. Добровольці пробували запровадити тут необхідну гігієну, брали на облік горища й підвали, які ще не були продезинфіковані [...]

З певного погляду оповідач схильний вважати, що Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці. Він сказав «так» без вагання, з властивою йому доброю волею.

Тільки він попрохав, щоб його використовували на роботі нескладній, для складної він уже старий. Од вісімнадцятої до двадцятої години його час до послуг лікаря. І коли Ріє палко подякував йому, він навіть здивувався: «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте!» І він повертався до своєї недописаної фрази. [...] Щовечора він терпляче витягав свої картки, виписував криву й щосили намагався дати по змозі найточнішу картину. Не раз він заходив до Ріє в лазарет і прохав, щоб йому виділили стіл у якомусь кабінеті чи приймальні. Потім розкладався зі своїми паперами, точнісінько, як у себе за столом у мерії, і спокійно помахував аркушиком, аби швидше висохло чорнило, не помічаючи, що повітря довкола ніби згущувалося від запаху дезинфекційних засобів і самої хвороби. Він щиро намагався тоді викинути з голови свою амазонку і робити лише те, що треба.

І якщо справді люди хочуть, аби їм давали якісь високі приклади і взірці, так би мовити, геройські, і якщо вже такі необхідні нашій історії свої герої, оповідач пропонує увазі читачів зовсім непоказного й безбарвного героя, котрий тільки те й має, що добре серце та ідеал, на перший погляд, кумедний. Таким чином, кожний дістає своє: істина те, що їй належиться за правом, два, помножене на два, — свою вічну четвірку, а геройство — другорядне і споконвіку належне йому місце, саме «за» й ніколи не «перед» вимогою вселюдського щастя. Та й наша хроніка матиме завдяки цьому цілком певний характер, що й має бути в будь-якої розповіді про достеменні факти, початої з добрими почуттями, себто з почуттями, які ні надто відверто погані, ні надто екзальтовані в поганому театральному значенні цього слова.

Саме так міркував доктор Ріє, коли читав у газетах або слухав по радіо слова заклику й підбадьорення, які слав зачумленому місту довколишній світ. Воднораз із допомогою, посланою суходолом чи повітрям, радіохвилі чи друковане слово що день виливали на місто, віднині таке самотнє, потоки зворушливих чи захоплених коментарів. І щоразу сам стиль і тон їхній, епічний чи риторичний, дратував лікаря. Звісно, він розумів, що ця турбота цілком щира. Але вони могли висловлюватися лише тією умовною мовою, якою люди намагаються висловити те, що їх єднає з людством. А та мова не годилася для незначної буденної роботи, скажімо, того ж таки Грана, бо вона не могла дати уявлення про те, що значив Гран у розпал мору. [...]

Перш ніж перейти до розповіді про кульмінацію чуми, коли зараза, зібравши в кулак усю свою силу, кинула її на місто й остаточно над ним запанувала, нам залишається ще розповісти про ті відчайдушні, безкінечні та монотонні спроби, які робили окремі люди, такі, як Рамбер, аби лиш віднайти своє щастя і відстояти від чуми ту частку самих себе, яку вони затято боронили від усіх зазіхань. Такий був їхній метод не коритися неволі, що їм загрожувала, і хоча це неприйняття зовні було не таке дійове, як інше, оповідач переконаний, що в ньому був свій глузд і воно свідчило також, попри всю свою марність і суперечність, про те, що в кожному з нас ще живе гідність.

Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратися, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів. Журналіст почав з кав´ярняних кельнерів. Кельнер завжди в курсі всіх справ. Але перший же, до кого він звернувся, був саме в курсі того, яка гостра кара належиться за таку авантюру. А ще в одній кав´ярні його прийняли без зайвих слів за провокатора. Тільки після випадкової зустрічі з Коттаром у доктора Ріє справа зрушила з місця. Того дня Ріє з Рамбером говорили про марні клопоти, розпочаті газетярем по різних установах. Через кілька днів Коттар зіткнувся з Рамбером на вулиці і люб´язно привітався до нього, віднедавна, спілкуючись із знайомими, він був особливо ґречний.

— Ну що, все ще нічого? — спитав Коттар. і — Нічого.

— Та хіба можна покладатися на чиновників? Не на те вони сидять по канцеляріях, щоб розуміти людей.

— Свята правда. Але я намагаюся знайти якийсь інший вихід. А це важко.

— Ще б пак, — потвердив Коттар.

Проте виявилось, йому відомі деякі лазівки, і він розтлумачив здивованому Рамберові, що вже давно вважається своїм по багатьох оранських кав´ярнях, що там у нього скрізь приятелі і що йому відомо про існування організації, яка провертає такі оборудки. Істина ж полягала в тому, що Коттар, витрачаючи більше, ніж заробляючи, був причетний до контрабанди нормованим крамом. Він перепродував цигарки та кепську горілку, ціни на які зростали щодня, і вже збив собі таким чином невеличкий капіталець.

— А ви певні цього? — спитав Рамбер.

— Авжеж, мені самому пропонували.

— І ви не скористалися?

— Грішно не довіряти ближньому, — сказав добродушно Коттар, — я не скористався тому, що не маю охоти звідси виїжджати. У мене на те свої причини.

І після короткої паузи додав:

— А вас не цікавить, які саме причини?

— По-моєму, це мене не обходить, — відповів Рамбер.

— У певному розумінні, справді, не обходить. А з другого боку... Ну, словом, для мене одна річ певна: відколи в нас чума, мені якось вільніше стало.

Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:

— А як зв´язатися з тією організацією?

— Це діло не легке, — зітхнув Коттар, — ходіть зі мною.

Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти, звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на дорозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.

Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав´ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п´ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гар- сія вже кілька днів не з´являвся у їхній кав´ярні.

— А ввечері він, по-вашому, прийде?

— Ет, — відповів кельнер, — чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.

— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.

Кельнер витер мокрі долоні об фартух.

— Месьє теж має бізнес?

— Ясно, — відказав Коттар. Коротун гучно втягнув повітря:

— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця.

На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.

— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.

— Чудово, — мовив Рамбер, — отже, вони мають спільників?

— Авжеж.

Увечері штора кав´ярні була піднята, папуга щось белебенив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом´яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.

— Вітаю, — озвався він, — ходімо до стійки, вип´ємо.

Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі троє. К — Може, вийдемо? — запропонував Гарсія. Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав «вилазкою». Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера «він», мовби й не помічаючи його присутності.

— А навіщо? — спитав він.

— У нього дружина у Франції.

— А-а! І по паузі: І — Що він робить?

— Журналіст.

— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють. Рамбер промовчав.

— Він друг, — запевнив Коттар.

Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був заґратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.

— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве, — озвався Гарсія. — А його треба ще знайти. Все не так просто.

— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.

Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.

— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.

Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.

— Витрати будуть, — мовив він.

Пролунало це як щось само собою зрозуміле.

— Ясно, — поквапливо згодився Рамбер.

Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:

— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.

А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.

— Дивно все-таки, — почав Коттар, — чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.

— Тільки не для мене, — відповів Рамбер.

— Ну ясно, все-таки якийсь ризик е. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.

Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.

— Ми вже знайомі, — промовив Тарру, — в одному готелі мешкаємо.

Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.

— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч.

Ріє глянув на Рамбера.

— Так, — підтвердив той.

— Ого, — здивувався Коттар, — то лікар у курсі справи?

— А от і слідчий іде, — зауважив Тарру й глипнув на Коттара.

Коттар навіть поблід. І справді, вулицею сунув пан Отон, ішов він енергійно, але спокійно. Порівнявшись із авто, він підняв капелюха.

— Добридень, пане слідчий!

Слідчий привітався з тими, хто сидів у машині, і, позирнувши на Коттара й Рамбера, які стояли осторонь, поважно нахилив голову. Тарру познайомив його з рантьє та журналістом. Слідчий скинув на мить очі до неба, зітхнув і сказав, що настали смутні часи.

— Чував я, пане Тарру, що ви взялися запровадити профілактичні заходи. Не можу не висловити свого захоплення. Як ви гадаєте, докторе, епідемія ширитиметься далі?

Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.

— Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.

— А це означає, — посміхнувся Тарру, — що проти нових вони виявились добрі.

У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.

— Ну й що з того? — промовив він. — Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.

— От вам ворог номер один, — сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.

Автомобіль від´їхав від пішоходу.

За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: «Доведеться почекати».

Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір´я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.

Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне «здорові були», і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.

— Рушайте у напрямку до центру, — звелів він, — а ти, Гарсіє, можеш іти.

Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля — той простував посередині.

— Гарсія мені сказав, — озвався Рауль. — Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.

Рамбер відповів, що згоден.

— Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.

Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра, мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.

Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погребок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірне широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. [...]

О восьмій п´ятнадцять потихеньку, під сурдинку, заграв соборний орган. Рамбер вступив під темне склепіння. Спершу він розрізняв тільки маленькі чорні постаті, що прямували повз нього до нефа. Вони зібралися в кутку перед імпровізованим вівтарем, де недавно звели статую святого Роха, виконану на термінове замовлення в одній із скульптурних майстерень нашого міста. Тепер уклінні постаті, здавалося, зовсім скорчились і тут, серед цієї одвічної сіряви, були наче грудки згуслої тіні, хіба що ледь-ледь щільніші й рухоміші, ніж серпанок, що оповив їх. А над їхніми головами орган невгавно витинав одну й ту саму тему з варіаціями. [...]

Частина третя

Так протягом довгих тижнів в´язні чуми билися як уміли і як могли. Але дехто з них уявляв собі, як, скажімо, Рамбер, у чому ми мали змогу переконатися вище, ніби вони ще діяли як люди вільні, ніби їм ще дано право вибирати. А проте о тій порі, в середині серпня, можна було сміливо сказати, що чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль — була тільки наша колективна історія, точніше, чума, і породжені нею почуття поділяли всі. Найважливішими тепер були розлука й вигнання з усіма наслідками, що звідси випливають, — страхом і обуренням. Ось чому оповідач уважає доречним саме зараз, у розпал спеки й пошесті, описати хоча б загалом і для прикладу шал наших уцілілих громадян, похорон небіжчиків і тугу розлучених коханців.

Саме того року, посеред літа, знявся вітер і кілька днів поспіль батожив зачумлене місто. Оранці взагалі мали всі підстави недолюблювати вітер; на плато, де лежить місто, вітер не зустрічає жодної природної перешкоди і без усяких завад, як навіжений, проривається за міські мури. Жодна крапля дощу не освіжила Орана, і після довгих місяців посухи він весь обріс сірим нальотом, що лупився під поривами вітру. Вітер вбивав хмари куряви й папірців, що шмагали по ногах дедалі рідших перехожих. Ті одиниці, кого гнала з дому нужда, бігли підтюпцем, зігнувшись у три погибелі, затуливши рота долонею чи носовичком. Тепер вечорами по вулицях уже не юрмився люд, намагаючись розтягти прожитий день, що міг бути останній, тепер частіше траплялися окремі гурти людей, люди поспішали вернутися додому чи зазирнути до кав´ярні, отож протягом тижня з настанням ранніх сутінків вулиці робилися безлюдні, і тільки вітер протягло й жалібно скиглив вздовж мурів. Зі збуреного й незримого звідси моря линув дух водоростей і солі. І наше порожнє місто, убілене курявою, пересякле морськими пахощами, лунке від крику вітру, стогнало, як проклятий Богом острів.

Досі чума косила людей здебільшого по околицях, населеніших і бідніших, ніж центр міста. Та раптом виявилось, що вона одним стрибком наблизилася до ділових кварталів і повновладно запанувала там. Жителі казали, що це вітер розносить насіння інфекції. «Всі карти сплутав», — нарікав директор готелю. Але хай там як, центральні квартали збагнули, що настала їхня година, бо тепер дедалі частіше ревла уночі уривчаста сирена «швидкої допомоги», кидаючи під самі вікна понурий і байдужий поклик чуми.

Хтось додумався оточити навіть у самому місті кілька особливо заражених кварталів і випускати звідти лише тих, кому це необхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, природно розглядали цей захід як вихватку проти них особисто, принаймні через контраст вони вважали жителів інших кварталів вільними людьми. А ці вільні в скрутну хвилину тішили себе думкою, що іншим ще гірше, ніж їм. «Вони ще міцніше припнуті до місця», — ось у яких словах бриніла тоді єдина доступна нам надія.

Десь на ту пору почалася ціла низка пожеж, особливо у веселих кварталах коло західної брами міста. Розслідування виявило, що це було переважно справою рук людей, які вернулися з карантину і знетямипися від втрат і горя; вони підпалювали свої власні оселі, гадаючи, ніби чума згине у вогні. Багато було мороки з цією манією підпалів, що становили велику небезпеку для цілих кварталів, надто при теперішньому навальному вітрі. По численних, але, на жаль, марних роз´ясненнях, що дезинфекція, мовляв, проведена за вказівкою міської влади, гарантує повне знезараження, довелося вдатися до крутіших заходів щодо цих винних без вини паліїв. І, ясна річ, не сама думка потрапити за грати лякала тих бідолах, а спільна для всіх городян певність, що засудженого до тюремного ув´язнення насправді засуджено до смерті, бо в міській в´язниці смертність досягла неймовірних розмірів. І певність та була, звісно, не безпідставна. З цілком зрозумілої причини, чума надто лютувала серед тих, що силою звички або необхідності жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. Бо незважаючи на те, що деякі в´язні ізольовані, тюрма все-таки є своєрідною общиною, і довести це неважко — в нашій міській в´язниці варта платила данину хворобі нарівні з арештантами. [...]

Ми не помилимося, коли скажемо, що всі ті обставини, а також навальний вітер роздмухали полум´я пожежі і в деяких умах. Знову вночі на міські ворота було вчинено кілька наскоків, але цього разу невеличкі ватаги нападників були озброєні. Зчинилася обопільна стрілянина, були поранені, і кілька чоловік зуміло вирватися на волю. Варту зміцнено, і будь-які спроби втекти перепинялися дуже швидко. А проте й цього було досить, аби місто облетів бунтівний вихор, внаслідок чого то тут, то там розігрувалися буйні сцени. Люди кидалися грабувати підпалені або замкнені з санітарних міркувань будинки. Правду кажучи, важко припустити, щоб це чинилося з наперед обдуманим наміром. Переважно люди, до того ж люди досі цілком статечні, силою непередбачених обставин припускалися негідних вчинків, а їх одразу ^ наслідували оранці. [...]

Але морок панував також в усіх серцях; і легенди, і правда з приводу запровадженої церемонії похорону навряд чи вселяли особливу бадьорість у наших співгромадян. Бо хоч-не-хоч, а треба розповісти про похорон, і оповідач заздалегідь за це перепрошує. Ну скажіть самі, як можна відкинути похорон того дня, коли тих, кого ви любили, треба поховати.

Отож найхарактернішою рисою нашого поховального обряду була, щонайперше, квапливість. Спрощено всі формальності, і саму жалобну церемонію, як таку, скасовано. Хворі вмирали не вдома, не на очах у близьких, сидіти за звичаєм уночі над тілом покійного було не вільно, отож той, хто, скажімо, вмирав надвечір, лежав ніч сам, а того, хто вмирав удень, намагалися швидше закопати. Сім´ю, зрозуміло, сповіщали, але здебільшого рідні не могли вільно ходити по місту, бо сиділи на карантині, якщо вони були в контакті з хворим. У тих же випадках, коли небіжчик жив окремо від рідних, вони з´являлися о певній годині, себто на час від´їзду на цвинтар, коли тіло було вже обмите й покладене в труну.

Припустімо, що така церемонія відбувалася в допоміжному лазареті, яким відав доктор Ріє. Вхід до школи був позаду головного корпусу. У великій підсобці, що виходила в коридор, зберігалися домовини. У тому ж коридорі члени сім´ї знаходили одну, вже забиту домовину. І одразу переходили до основної частини обряду, а саме, давали голові родини підписати всі папери. Далі труну ставили в машину, інколи це був звичайнісінький фургон, інколи спеціально обладнана «швидка допомога». Рідні розсідалися в таксі, тоді ще не скасовані, весь кортеж учвал мчав на кладовище окраїнними вулицями. Біля міської брами жандарми зупиняли процесію, прикладали печатку на офіційну перепустку, без чого віднині не стало доступу до «останнього місця спочинку», як висловлювалися наші співгромадяни, пропускали машини, і вони зупинялися біля квадратної ділянки, перекопаної численними ямами, що чекали на здобич. Священик виходив зустрічати покійника, бо жалобні молебні в церкві скасовано. Під читання молитви з машини витягали труну, обв´язували її вірьовкою, волокли волоком, і вона, ковзнувши в яму, гупала об дно; священик махав кадилом, і вмить перші грудки землі починали гримотіти у віко. Фургон від´їздив одразу ж, бо йому доводилося пройти дезинфекцію; і в міру того, як грудки глею, що падали з лопати, лунали все глухіше, родичі вже розсаджувалися в таксі. А за чверть години вони були вже дома.

Таким чином, усе відбувалося справді з максимальною швидкістю і мінімальним ризиком. І, ясна річ, принаймні на початку епідемії рідні бували ображені в своїх найкращих почуттях. [...]

Незважаючи на всі досягнення адміністрації в тій царині, префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похороні, бо з часом похоронний обряд виродився в досить-таки непривабливу формальність. Рідним дозволялося доходити до цвинтарної брами, та й то неофіційно. І сталося це тому, зміни торкнулися в основному прикінцевої частини похорону. В далекому кінці цвинтаря, ще на пустирі, порослому мастиковими деревами, викопали два величезні рови. Один рів був для чоловіків, другий — для жінок. Адміністрація в даному питанні ще шанувала правила пристойності, і тільки вже куди пізніше, силою обставин, відмовилася від цієї останньої спроби дотримуватися добропристойності, і мерців почали ховати купою, гамузом, не розбираючи чоловіків і жінок, відкинувши всі турботи про честивість. На щастя, цей апокаліптичний хаос був характерний лише для останніх періодів лиха. В той час, про який мовиться мова, ще існували окремі могильні рови, і префектура дуже пишалася з цієї обставини. [...]

Добре воно чи погано, але до кінця серпня наші співвітчизники відходили до своєї останньої оселі якщо не зовсім як годиться, зате в атмосфері зразкового ладу, і влада, таким чином, була певна, що свій обов´язок вона виконує. Але тут доречно трохи випередити події і розповісти, до яких заходів мусила вдаватися під кінець служба поховання. Починаючи від серпня, при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості нашого скромного розміром цвинтаря. І хоча частину огорожі зняли, віддавши мерцям прилеглі ділянки, довелося негайно шукати якоїсь іншої ради. Спочатку було ухвалено ховати вночі, що попервах звільняло персонал від зайвої делікатності — можна було напихати машини напхом. І дехто з припізнілих перехожих, які в комендантську годину опинялися на околиці всупереч забороні (або ж змушені були ходити вночі по своїй роботі), іноді ставали свідками того, як довгі, фарбовані в біле фургони мчали на повній швидкості і їхні хрипкі сирени будили луну в чорних проваллях вулиць. Потім трупи поспіхом скидали до рову. Вони ще підскакували від поштовху, а бульбашки вапна вже розпливалися по їхніх обличчях; земля загортала без розбору всіх цих безіменних, і їх назавше поглинали рови, які тепер копали якнайглибше.

Одначе трохи згодом довелося шукати нових шляхів і розширити поле діяльності. З наказу префектури речі, до яких доторкалися хворі, слід було спалювати, і їх привозили до печей. Невдовзі почали спалювати і трупи померлих від чуми. Для цієї мети пристосували сміттєспалювальну піч, яка стояла в східній частині міста, уже за воротами. Пости перенесли далі, а якийсь службовець мерії значно полегшив завдання адміністрації, порадивши використати для перевезення трупів трамваї, які ходили раніше по гірській дорозі над морем, а тепер стояли без руху. Для цієї мети в причепах і головних вагонах познімали лави і пустили трамваї до сміттєспалювальної печі, яка й стала кінцевою зупинкою на цій лінії. [...]

Такі були наслідки чуми в її апогеї. Та, на щастя, епідемія стабілізувалася, бо, треба гадати, фантазія отців міста, винахідливість префектури, легкої на декрети, і навіть пропускна здатність печі уже вичерпалась. [...]

Оповідач, зауважмо між іншим, боячись погрішити проти істини, а головне — погрішити проти самого себе, тяжів насамперед до безсторонності. Майже нічим не поступався він задля оздоб стилю, якщо, звісно, не зважати на просту вимогу доладності викладу. І саме безсторонність велить йому тепер сказати, що коли найбільшою мукою тих часів, найспільнішою для всіх і найглибшою була розлука, коли необхідно дати з цілковитою щирістю новий опис цієї стадії чуми, то все-таки не годиться приховувати, що мука ця вже втрачала свій первісний пафос.

Чи не почали звикати наші співвітчизники, принаймні ті, хто найважче переносив розлуку, до свого становища? Було б несправедливо твердити це з усією категоричністю. Куди точніше буде сказати, що не тільки в фізичному, а й у моральному розумінні вони страждали в першу чергу від безплотності своїх уявлень. На початку пошесті уява яскраво малювала близьку істоту, з якою вони розлучились і за якою тужили. [...] Та насамкінець цієї розлуки без кінця-краю вони вже не уявляли собі ні колишньої близькості, ані того, що жили раніш коло любої істоти, якої в будь-яку хвилину можна було торкнутися рукою.

Якщо дивитися на справу з цього погляду, вони прийняли розпорядок чуми, цілком буденний і тому особливо дійовий. Ні в кого з нас уже не збереглося великих почуттів. Зате всі однаково спізнавали почуття безбарвні. «Швидше б усе скінчилося», — казали наші співгромадяни, оскільки під час лиха цілком природно бажати кінця стражданню всіх людей, а ще й тому, що вони справді бажали, щоб це скінчилося. А мовилося це без колишнього запалу і без колишньої гіркоти і спиралося на докази, вже мало переконливі, але поки що зрозумілі. [...]

Читач, певно, вже здогадався, що це означало цілковите зречення найособистішого. Тоді, в перші дні чуми, їм допікали якісь дрібниці, що не мали для інших ніякого глузду, і саме завдяки сумі цих дрібниць, таких важливих для них, вони накопичували досвід особистого життя, а тепер, навпаки, їх цікавило тільки те, що цікавило всіх інших, вони оберталися в колі спільних ідей, і навіть сама любов прибирала абстрактної подоби. [...]

Частина четверта

У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто. А що ми вже згадували про тупцяння, то треба сказати, що сотні тисяч людей тупцяли так протягом тих нескінченно довгих тижнів. Небо насилало то туман, то спеку, то дощ. Мовчазні зграї шпаків і дроздів, які летіли з вирію, проносилися десь високо-високо, але вперто обминали стороною наше місто, ніби той самий бич, про який говорив отець Панлю, той дерев´яний спис, що зі свистом шугав над оселями, тримав їх на відстані від Орана. На початку жовтня зливи геть позмивали пилюку з вулиць. І за весь той час нічого істотного не сталося, якщо не зважати на тупе безугавне тупцяння.

Тут тільки стало видно, як потомилися Ріє та його друзі. І справді, члени санітарних дружин уже не в змозі були подолати втому. Доктор Ріє помітив це, спостерігаючи, як наростає в ньому самому, та й у всіх його приятелів якась дивна байдужість. Так, скажімо, ці люди, які раніше уважно прислухалися до всіх новин щодо чуми, зовсім перестали цим цікавитися. [...]

А проте в місті зостався один чоловік, який не виглядав ні втомленим, ні зажуреним, а радше навіть був живим образом вдоволення. І чоловік той був Коттар. Він тримався і далі осторонь, але взаємин з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру, і при першій нагоді, коли той бував вільний від своїх обов´язків, вчащав до нього, бо, з одного боку, Тарру був утаємничений у його справи, а з другого, — бо Тарру вмів зігріти комісіонера своєю невичерпною сердечністю. Певне, то було якесь диво дивне, але Тарру, незважаючи на свою пекельну працю, був, як завжди, доброзичливий і уважний до співрозмовника. Якщо навіть надвечір він іноді просто падав з ніг від утоми, то вранці прокидався з новою снагою. «З ним, — запевняв Коттар Рамбера, — можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє».

Ось чому в ту пору у своєму щоденнику Тарру все частіше повертається до Коттара. Тарру спробував відтворити повну картину Коттарових переживань і роздумів у тому вигляді, в якому Коттар йому їх повідав, або так, як сам Тарру їх сприйняв. Під заголовком «Нотатки про Коттара і про чуму» ці описи зайняли кілька сторінок, і оповідач вважає не зайвим навести їх тут уривками. Свою загальну думку про рантьє Тарру сформулював так: «Ось людина, яка зростає». А втім, зростав не так він, як зростала його бадьорість духу. Він був навіть радий такому повороту подій. Нерідко він звіряв Тарру свої заповітні мрії такими словами: «Звісно, не все йде гладенько. Але зате всі ми в одній ямі сидимо».

«Звісно, — додавав Тарру, — йому загрожує та сама небезпека, що й іншим, але, підкреслюю, та сама, що й іншим. До того ж він цілком серйозно вважає, що зараза його не візьме. Очевидно, він, як то кажуть, живе ідеєю, зрештою не такою вже й дурною, що людина, хвора на якусь небезпечну хворобу чи охоплена якимсь великим переляком, вже тим самим захищена від інших недуг або від страхів. «А ви помітили, — якось промовив він, — що дві хвороби разом не уживаються? Припустімо, у вас серйозна чи невиліковна недуга, ну рак абощо, чи задавнені сухоти, так ось — ви ніколи не підчепите чуми або тифу, це виключено. А втім, можна піти й далі, чи бачили ви бодай раз у житті, щоб хворий на рак загинув у дорожній пригоді?» Хибна ця ідея чи слушна, але вона незмінно підтримує в Коттара бадьорий настрій. Єдине, чого він хоче, — це не відриватися від людей Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в´язнем самотою. Під час чуми не до таємних розслідувань, досьє, секретних інструкцій і неминучих арештів. Власне кажучи, поліції більше не існує, немає давніх чи нових злочинів, немає винуватців, а є тільки приречені на смерть, які невідомо чому чекають на помилування, в тому числі й самі поліцейські».

Таким чином, Коттар, за словами Тарру, був схильний дивитися на симптоми страху й розгубленості, що їх виявляли наші співвітчизники, з якимсь поблажливим розумінням і втіхою, яку можна сформулювати так: «Що не кажіть, а я раніше за вас усього цього насьорбався». [...]

Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Коттаром. Потім він записував, як вони удвох пірнали в юрбу, знебарвлену присмерком чи імлою, затиснуті чужими плечима поринали в цю біло-чорну масу, лише подекуди прорізану світлом ліхтарів, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми. Ті мрії, що їх леліяв Коттар усього кілька місяців тому і не міг їх здійснити, те, чого він шукав у публічних місцях, а саме розкоші й широкого життя, змоги пірнати в нестримні насолоди — саме до цього й поривалося зараз усе місто. І хоча тепер ціни геть на все без упину зростали, у нас ніколи ще так не цвиндрили гроші, і хоча більшості не вистачало речей першої необхідності, ніхто не шкодував коштів на всіляку зайвину і марнички. Розповсюджувалися азартні ігри, до яких таке ласе неробство. Одначе в нашому випадку неробство було просто безробіттям. Іноді Тарру з Коттаром довго простували за якоюсь парочкою, яка раніше намагалася б сховати свої почуття, а тепер і він і вона вперто йшли через усе місто, пригорнувшись одне до одного, не бачачи навколишньої юрби, з трохи маніакальною неуважливістю, властивою всім великим пристрастям. [...]

Обидва вони вибралися до міської опери, де ставили глюківського «Орфея». Коттар запросив з собою Тарру. [...]

Весь перший акт Орфей легко, без притиску в голосі, нарікав на свою долю, кілька краль в античних туніках чарівними жестами коментували його горе, і кохання оспівувалося в арієтах. Зала реагувала тепло, але стримано. Навряд чи публіка завважила, що в арію другого акту Орфей вводить непередбачене композитором тремоло і з дещо підвищеним пафосом благає володаря Пекла зглянутися на його сльози. Деякі надто рвучкі жести знавцям здалися за данину стилізації, що, на їхню думку, збагачувало інтерпретацію співака.

Тільки під час славетного дуету Орфея з Еврідикою у третьому акті (коли Еврідика тікає від свого коханця) легкий трепет подиву перебіг залою. І мовби співак умисне чекав цього тривожного поруху в залі або, точніше, нерозбірливого гомону голосів, що долинув з партеру до сцени і нараз підтвердив те, що він невиразно передчував, тільки влучив цю мить, аби геть по- дурному підступити до рампи, розчепіривши під своєю античною тунікою руки й ноги, і впасти опукою серед пасторальних декорацій, які і завжди здавалися анахронізмом, а нині в очах глядачів уперше стали по-справжньому

лиховісне анахронічними. Бо цієї самої миті оркестр замовк, глядачі з партеру, підхопившись з місць, поволі й мовчки потяглися з зали, як виходять після відправи з церкви або з кімнати, де лежить покійник. [...]

У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє. Він тільки попросив лікаря дати йому вихідний того дня, на який призначено зустріч біля будинку чоловічого ліцею з Гонсалесом та братами.

Опівдні Гонсалес і журналіст ще здалеку побачили братів, які чомусь на ходу сміялися. Брати заявили, що минулого разу їм нічого не пощастило зробити, але того слід було чекати. Хай там як, а цього тижня вони не чергують. Доведеться потерпіти до наступного. Тоді й почнемо все спочатку. Рамбер відповів, що й справді спочатку. Тут Гонсалес запропонував зустрітися наступного понеділка. Але тоді вже Рамбера оселять у Марселя і Луї.

— Ми з тобою лише вдвох зустрінемося. Якщо я чомусь не прийду, чимчикуй просто до них. Зараз тобі розтлумачать, куди йти.

Але Марсель, а можливо, Луї, сказав, що найпростіше зараз же відвести їхнього приятеля до них. Якщо Рамбер не надто вередливий, його там і нагодують, харчу вистачить на чотирьох. А він таким чином ввійде в курс справи. Гонсалес підтвердив, що думка й справді чудова, і всі четверо подалися до гавані.

Марсель і Луї мешкали аж у кінці Флотського кварталу, біля воріт, що виходили на приморське шосе. Будиночок у них був приземкуватий, в іспанському стилі, з грубими стінами, з яскраво розмальованими дерев´яними віконницями, а в кімнатах було порожньо й прохолодно. Мати хлопців, стара іспанка, з усміхненим, геть зморшкуватим обличчям, подала їм вареного рису. Гонсалес здивувався: в місті рису вже давно не стало.

— Коло воріт завжди на щось розживешся, — пояснив Марсель.

Рамбер їв і пив. Гонсалес твердив, що це свій хлопець, свій хлопець слухав і думав лише про те, що йому доведеться стовбичити тут іще цілий тиждень. [...]

Назавтра вони вже не поверталися до цієї теми, хоча працювали разом. Наступного тижня Рамбер нарешті оселився в іспанському будиночку. Йому постелили в загальній кімнаті. А що хлопці не приходили додому обідати і Рамбера просили не виходити без нагальної потреби, то він цілі дні сидів сам або гомонів із старою іспанкою, матір´ю Марселя та Луї. Ця худенька бабуся, вся в чорному, зі смаглявим зморшкуватим обличчям під білими як сніг, до блиску вимитими сивими косами, була напрочуд діяльна й рухлива.

Вона звичайно мовчала, і, тільки коли дивилася на Рамбера, в очах її розквітав усміх.

Іноді вона запитувала його, чи не боїться він принести заразу дружині, а Рамбер відповідав, що є, звісно, деякий ризик, але він не такий уже великий, а якщо йому залишатися в місті, вони, чого доброго, взагалі ніколи не побачаться. [...]

Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Практично ця сироватка була останньою надією Ріє. Лікар був твердо переконаний, що в разі нової невдачі місто остаточно буде віддано на поталу чумі незалежно від того, коситиме вона людей ще довгі місяці чи раптом з доброго дива зникне.

Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилізав із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке, на його погляд, найбільше личило йому за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь-яких обставин зберігав спокій. Але від того дня, коли він протягом кількох годин дивився на мрущу дитину, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга. І коли він якось із усміхом сказав Ріє, що саме готує невеличку роботу — трактат на тему: «Чи повинен священнослужитель звертатися до лікаря?», лікареві здалося, ніби за цими словами ховається щось більше, ніж хотів сказати панотець. Ріє висловив бажання ознайомитися з цією працею, але Панлю заявив, що незабаром він виголосить на обідні для чоловіків проповідь і постарається викласти в ній бодай окремі свої міркування.

— Радий буду, докторе, якщо ви теж прийдете; певен, що вас це зацікавить.

Друга проповідь отця Панлю випала на вітряний день. Сказати правду, ряди присутніх після першого разу значно поріділи. Головне тому, що такі видовиська вже втратили для наших співгромадян принаду новизни. Та й саме слово «новизна» теж утратило свій первісний сенс у ті важкі дні, які переживало наше місто. До того ж більшість наших співгромадян, якщо досі остаточно й не занедбала виконання релігійних обов´язків або не поєднувала їх надто відкрито зі своїм особистим, глибоко неморальним життям, то надолужувала звичні відвідування церкви досить-таки безглуздими забобонами. Вони воліли не ходити на месу, зате носили на шиї всілякі медальйони, що мали властивість запобігати недугам, або амулети з образом святого Роха.

Для прикладу можна навести непомірне захоплення наших співвітчизників різними пророцтвами. Так, навесні ми всі з хвилини на хвилину дружно чекали припинення чуми і нікому не спадало на думку запитувати, що гадає сусід про строки пошесті, бо всі намагалися себе переконати, що вона от-от згасне. Але збігали дні, і люди почали побоюватися, що лихо взагалі ніколи не скінчиться, і тоді кінець пошесті став об´єктом спільних сподівань. Отож поширилися всілякі пророцтва, насмикані з висловлювань католицьких святих і пророків. Власники міських друкарень притьмом збагнули, який зиск можна мати з цього повсюдного захоплення, і видрукували великим накладом тексти, що ходили по всьому Орану. Але, помітивши, що це не вгамувало жадібної цікавості публіки, ділки почали пошуки, переглянули всі міські бібліотеки і, виявивши підхожі свідчення такого роду, розсипані по місцевих літописах, розповсюджували їх по місту. Оскільки ж літопис скупий на подібні пророцтва, їх почали замовляти журналістам, які, принаймні в цьому, виявили таку саму обізнаність, як і їхні вчителі минулих століть. [...]

Отож забобони міцно заступили нашим співгромадянам релігію, і саме з цієї причини церква, де читав свою проповідь отець Панлю, була заповнена всього на три чверті. Коли ввечері Ріє зайшов до собору, вітер зі свистом просотувався поміж стулками вхідних дверей, вільно гуляв між присутніми. І в цьому вогкому, скутому тишею храмі, де зійшлися самі лише чоловіки, Ріє присів на лаву й побачив, як на кафедру зійшов велебний отець. Заговорив він лагіднішим і задумливішим тоном, ніж першого разу, і парафіяни відзначили подумки, що він не без деякого вагання взявся до діла. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не «ви», а «ми».

Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те, що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала вона до нашого столу або до узголів´я постелі близької нам людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні краще сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно, недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми, — тут отець Панлю скрушно вдарив себе в груди, — можливо, він і думав і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна добути науку. Найжорстокіше випробування — і те благо для християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як його знайти.

В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано

Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді, нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує нам, і з цього погляду наша віра не заслуговує похвал —. вона природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного затінку зобов´язані здобути для себе благо. Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: «Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?..»

У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі. Але тут речник заходився з новим завзяттям доводити, що цей припис згори, ця ясна вимога йде на благо християнинові. [...]

Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важкодосяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, дійде до головного, найістотнішого вибору. [...]

Коли Ріє виходив з церкви, шквалистий вітер вдерся в прочинені двері, вдарив у лице парафіян, що розходилися додому. Вітер нагнав у собор пахощі дощу, аромат мокрого асфальту, і молільники, ще не досягнувши паперті, вже знали, яким відкриється перед їхніми очима місто. Поперед лікаря йшли старий священик із молодим дияконом, обидва боролися з поривами вітру, що силкувався зірвати їхні капелюхи. Старий навіть під час цього нерівного змагання не переставав обговорювати проповідь. Він віддавав належне проречистості отця Панлю, але його вразила сміливість висловлених у казанні думок. Він вважав, що в проповіді було не стільки сили, скільки неспокою, і що священнослужитель у віці отця Панлю не має права так непокоїтися. Молодии диякон нагнув голову, сподіваючись ухилитися від ударів вітру, і запевнив, що він часто буває в отця Панлю і знає про еволюцію, яка сталася з ним, що трактат його буде ще сміливіший і, можливо, навіть не дістане´.

— Яка в нього все-таки головна ідея? — допитувався старий священик.

Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і

диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:

— Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність.

Тарру, якому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.

— Панлю має рацію, — додав Тарру. — Коли невинна істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.

Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.

Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв´язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху.

Про подальше пощастило довідатися тільки з розповіді його господині. Вранці вона, як звичайно, піднялася ні світ ні зоря. Марно прочекавши свого пожильця, вона, здивована тим, що превелебний отець не виходить зі свого покою, наважилася обережно постукати в двері. Вона побачила, що він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав, і лице в нього було ще багровіше, ніж звично. [...]

Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю, тим більш показною, що риси обличчя не втратили своєї округлості. Хворий невідривно дивився на люстру з кольоровими кришталевими дармовисиками, почеплену над ліжком. [...]

Ріє прибув опівдні. Вислухавши розповідь хазяйки, він сказав лише, що отець Панлю має рацію, але що, на жаль, його викликали надто пізно. Панотець зустрів його так само байдуже. Ріє оглянув хворого і, на превеликий свій подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, пульс був такий млявий, а загальний стан такий загрозливий, що надії майже не лишалось.

Він попросив дати йому розп´яття, що висіло в узголів´ї, і коли прохання його було виконане, відвернувся, й почав дивитися на розп´яття.

В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп´яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. А втім, протягом останнього часу їй, здавалося, дає втіху плутати карти діагностики. Але у випадку отця Панлю, як з´ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала.

Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Врешті надвечір панотцеві пощастило вихаркнути ту вату, що душила його. Харкотиння було забарвлене кров´ю. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний». [...]

В печі крематорію все веселіше палахкотів феєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася. Але здавалось, ніби чума затишно розсілася десь на вершечку і віднині вносить до своїх щоденних убивств точність і акуратність справного чиновника. На думку осіб тямущих, то був, властиво, добрий знак. Так, приміром, доктор Рішар вважав надзвичайно обнадійливим той факт, що крива смертності, різко піднявшись, пішла потім рівно. «Чудова, прекрасна крива», — запевняв Рішар. Він знав, повторював, що пошесть уже досягла, за його висловом, стелі. І тому їй залишається тільки падати. В цьому він бачив заслугу доктора Кастеля, точніше, його нової сироватки, яка й справді в кількох випадках несподівано дала чудові наслідки. Старий Кастель не перечив, але, на його думку, годі щось передбачити, бо з історії відомо, ніби епідемія зненацька робить різкі стрибки. Префектура, що вже давно палала бажанням заспокоїти уми оранців, а це було дуже нелегко, маючи на увазі чуму, запропонувала зібрати лікарів з тим, щоб вони склали відповідну доповідь, як раптом чума забрала також і доктора Рішара, і саме тоді, як крива досягла стелі.

Дізнавшись про цей, безперечно, приголомшливий випадок, що, втім, нічогісінько не доводив, міські власті зразу ж укинулись у песимізм, такий же безпідставний, як і оптимізм, якому за тиждень до того вони піддавалися. А Кастель просто почав готувати свою сироватку ще старанніше, ніж раніше. Так чи інак, не лишилося жодного громадського будинку, що його не перетворили на лікарню або лазарет, і якщо досі не замахнулись на префектуру, то лише тому, що треба було мати якесь місце для всіляких збіговиськ. А все ж таки, беручи загалом, саме через відносну стабілізацію пошесті в ту пору санітарна служба, організована Ріє, цілком могла впоратися зі своїми завданнями. Лікарі й санітари, які працювали до знемоги, могли сподіватися, що вже більших зусиль од них не вимагатиметься, їм треба було тільки якнайпильніше, якщо можна так сказати, виконувати свій людський обов´язок. [...]

Тим часом наприкінці листопада вже почалися приморозки. Зливи щедро поливали каміння бруківки, чистеньке безхмарне небо стояло над умитими до блиску вулицями. Сонце, яке вже втратило літній жар, щоранку заливало наше місто холодним яскравим світлом. А надвечір, навпаки, повітря знову теплішало. Якось одного такого вечора Тарру вирішив відкрити свою душу докторові Ріє.

Годині о десятій вечора, після довгого втомливого дня, Тарру зголосився провести Ріє, що надумав провідати старого ядушника. Над дахами старого кварталу лагідно світило небо. Легкий вітерець нечутно пробігав, уздовж темних перехресть. Старий ядушник зустрів їх теревенями, що мало не оглушили гостей після вуличної тиші. Старий одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що доти жбан воду носить, доки вушко увірветься, що, можливо, — і він з утіхи навіть руки потер — дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав без угаву, коментуючи останні події.

Над головою у них почулася хода. Перехопивши здивований погляд Тарру, стара, дружина ядушника, пояснила, що, мабуть, це на даху, тобто на терасі, зійшлися сусідки. І відразу їм пояснила, що звідти, з даху, дуже гарний краєвид і що багато терас притикаються впритул одна до одної, отож місцеві жінки ходять до сусідів у гості, не спускаючись до кімнат.

— Авжеж, — підхопив старий. — Якщо хочете, підніміться. Звідти згори краєвид чудовий.

На терасі, де стояло три стільці, було порожньо. Справа, скільки оком сягнути, видно було суцільні тераси, що прилягали ген-ген до чогось темного, кам´янистого, в чому обидва впізнали перший прибережний шпиль. Зліва, легко ковзнувши по двох-трьох вуличках і невидимій звідси гавані, погляд упирався в лінію обрію, де в ледь помітному ряботинні море зливалося з небом. А над тим, що, як вони знали, було пасмом скель, через рівні проміжки спалахувало світло, а його джерела звідси не було видно: це ще з весни крутилися й далі фари маяка, показуючи шлях кораблям, які пливли тепер в інші порти. В чистому після шквальних вітрів глянсуватому небі горіли первісним блиском зорі, і далеке світло маяка раз у раз домішувало до них свій перебіжний попелястий промінь. Вітер ніс дух прянощів та каміння. Навкруги стояла уроча тиша.

— Гарно, — мовив Ріє, сідаючи на стільця, — таке враження, ніби чума ніколи сюди не добиралася.

Тарру, стояв, повернувшись до нього спиною, і дивився на море.

— Справді, — озвався він не відразу. — Гарно. Він ступив, сів поряд лікаря і уважно подивився йому в лице. Тричі по небу перебіг промінь маяка. З

глибокої ущелини вулиці долітав брязкіт посуду. В сусідньому домі тихо рипнули двері.

— Ріє, — якнайприроднішим тоном промовив Тарру, — ви ніколи не пробували довідатися — що я таке? Сподіваюся, ви мені друг?

— Так, — відповів лікар, — я вам друг. Тільки досі нам обом якось часу не вистачало.

Чудово, тепер я спокійний. Ви не проти присвятити цю годину дружбі?

Замість відповіді Ріє усміхнувся.

— Отож, слухайте...

Нарешті Тарру заговорив, і ось приблизний переказ його сповіді.

«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Досить сказати, що я такий самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотілося б вирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирватися.

Замолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних, навпаки, вступив у життя, як випадає юнакам. Усе мені давалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватися. І тоді...

Треба сказати, що на відміну від вас бідності я не знав. Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище. Одначе він тим не величався, на вдачу був добра душа. Моя мати була проста й скромна, я її любив і люблю, але волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любив мене, гадаю, навіть намагався мене зрозуміти. Він мав свої любовні пригоди, тепер я знаю напевне, але, уявіть собі, мене це не обурює. Поводився він саме так, як належить поводитися в таких випадках, нікому не завдаючи прикрості. Коротко кажучи, людина він був не надто своєрідна, і нині, по його смерті, я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною теж не був. Просто тримався середини, а до таких людей звичайно відчувають прихильність, і то надовго.

Одначе мав він одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Він навіть і не подорожував, хіба що проводив відпустку в Бретані, де мав невеличкий маєток. Проте міг, не запинаючись, назвати годину від´їзду і прибуття поїзда Париж — Берлін, порадити найпростіший маршрут, скажімо, з Ліона до Варшави, не кажучи вже про те, що напам´ять знав відстань з точністю до півкілометра між будь-якими столицями на ваш вибір. От ви, приміром, докторе, можете ви сказати, як проїхати з Брі- ансона до Шамоні? Навіть начальник станції — і той замислиться. А батько не замислювався. Кожний вільний вечір він намагався збагатити свої знання в цій галузі і вельми ними пишався. Мене це страшенно потішало, і я нерідко екзаменував його, перевіряв відповіді за довідником і радів, що він ніколи не помиляється. Ці безневинні вправи нас і зблизили, бо він цінував у мені вдячного слухача. А я вважав, що його перевага в знанні залізничних розкладів була нітрохи не гірша за всяку іншу.

Але я захопився і боюся перебільшити вагу цієї чесної людини. Бо скажу вам, щоб покінчити з цим питанням, прямого впливу на моє становлення батько не мав. Найбільше— він дав мені остаточний поштовх. Коли мені минуло сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його. В суді присяжних розглядалася якась важлива справа, і він, мабуть, вважав, що стане переді мною у вигідному світлі. Гадаю також, він сподівався, що ця церемонія, здатна вразити юну уяву, заохотить мене ступити на його стезю. Я охоче погодився, по-перше, хотів потішити батька, а по-друге, мені самому було цікаво побачити й почути його в іншій ролі, не в тій, яку він грав удома. От і все, ні про що інше я не думав. Усе, що діється на суді, з раннього дитинства здавалося мені цілком природним і неминучим, як, скажімо, парад на чотирнадцяте липня або роздача нагород при переведенні з класу в клас. Коротко, уявлення про юстицію я мав найрозпливчастіше, але це не заважало мені жити.

Одначе від того дня пам´ять моя утримала лише один образ — образ підсудного. Гадаю, що і справді був винний, а в чому — байдуже. Але той чоловічок з рудим ріденьким чубом, років близько тридцяти, був ладен признатися в усьому, так щиро жахало його те, що він вчинив, і те, що зроблять з ним самим — отож через кілька хвилин я бачив лише його, тільки його одного. Він чомусь скидався на сича, наполоханого надто яскравим світлом. Вузол його краватки з´їхав кудись під комірець. Він усе кусав нігті, і то лише на одній руці, на правій... Словом, не буду розводитися, ви, мабуть, уже зрозуміли, що я хочу сказати — він був живою людиною.

А я, я раптом помітив, що досі дивився на нього з вельми зручного погляду: це обвинувачений, та й годі. Не можу сказати, що я зовсім забув про батька, але щось так стискало мені нутрощі, що я при всьому бажанні не міг відірватися від підсудного. Я майже нічого не чув, я відчував, що тут хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт, як хвиля, тягнув мене до нього з сліпою упертістю. Я отямився тільки тоді, як батько почав допит.

Несхожий на себе в червоній прокурорській мантії, уже не та добродушна і сердечна людина, яку я знав, він мостив високі фрази, що виповзали з його вуст, як ті гадюки. І я зрозумів, що він ім´ям суспільства вимагає смерті Цього чоловіка, навіть більше — просить, щоб йому стяли голову. Щоправда, він тільки сказав: «Ця голова повинна впасти». Але зрештою різниця не така вже й велика. І вийшло одне на одне, оскільки батько справді дістав ту голову. Просто не він сам виконав останню роботу. А я, що стежив тепер за перебігом судоговоріння аж до завершального слова, я відчував, як пов´язує мене 3 Цим бідолахою запаморочлива близькість, якої я ніколи не мав з батьком.

Батько ж, згідно з приписом, мав бути присутнім при тому, що поштиво іменується «останніми хвилинами» злочинця, але що слід було б радше назвати наймерзеннішим з убивств.

Від того дня я не міг бачити без дрожу огиди Шексового довідника. Від того дня я зацікавився правосуддям, відчуваючи при цьому жах, зацікавився смертними вироками, стратами і в якомусь очманінні твердив собі, що батько з обов´язку не раз був присутній при вбивстві і саме в ці дні вставав до зорі. Атож, у таких випадках він спеціально накручував будильник. Я не посмів заговорити про це з матір´ю, але почав за нею нишком спостерігати і зрозумів, що мої отець-ненька чужі одне одному і що життя її було суцільним самозреченням. Тому я пробачив їй з легким серцем, як уже говорив вище. Згодом я довідався, що й пробачати їй не було за що і саме бідність привчила її до покірності.

Ви, очевидно, сподіваєтеся почути від мене, що я, мовляв, зразу кинув отчий дім. Ні, я прожив удома ще довго, майже цілий рік. Але серце моє краялось. Якось увечері батько попросив у матері будильник, бо завтра йому треба рано вставати. Цілу ніч я очей не склепив. Назавтра, коли він повернувся, я пішов з дому. Додам, що батько розшукував мене, що я бачився з ним, але ніякого порозуміння між нами не вийшло: я спокійно сказав йому, що, коли він поверне мене додому силоміць, я накладу на себе руки. Зрештою він поступився, бо на вдачу був лагідний, виголосив цілу промову, причому назвав глупотою мій намір жити своїм життям (так він пояснив собі мій вчинок, і я, звичайно, не став переконувати його в протилежному), надавав мені тисячу порад і насилу утримався від цілком щирих сліз. Після цієї розмови я протягом довгенького часу акуратно ходив навідувати матір і тоді зустрічав батька. Такі взаємини цілком його влаштовували, як мені здається. Я особисто на нього серця не мав, але в душі моїй було смутно. Коли він помер, я забрав матір до себе, і вона досі жила б зі мною, якби теж не померла.

Я затягнув початок лише тим, що це насправді стало початком усього. Подальше я викладав коротше. В вісімнадцять років я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття. І уявіть, мені повелося не найгірше. Але єдине, що мене цікавило, — це смертні вироки. Мені хотілося оплатити рахунок того рудого сича. І, природно, я став, як то кажуть, політикувати. Просто я не хотів бути зачумленим, та й годі. Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я, отже, борюся з убивством. Так я думаю, так мені казали інші, кого я любив і досі люблю. Я залишався з ними довго, і не було в Європі такої країни, де б я не брав участі в боротьбі. Та годі про це...

Певна річ, я знав, що при нагоді і ми теж ухвалювали смертні присуди. Але мене запевнили, що ці кілька смертей необхідні, аби збудувати світ, де нікого не вбиватимуть. До певної міри це було правдою, але я, очевидно, просто не здатний дотримуватися такої-от правди. Єдине, що безперечне, — це те, що я вагався. Проте я згадував сича і міг, таким чином, жити далі. Аж до того дня, коли я сам на власні очі побачив страту (було це в Угорщині), і те саме очманіння, що заслало очі підлітка, яким я був колись, заслало очі вже дорослого чоловіка.

Ви ніколи не бачили, як розстрілюють людину? Та ні, звичайно, без особливого запрошення туди не потрапиш, та й публіку добирають заздалегідь. І як наслідок, усі ви обмежуєтеся щодо цього картинками та книжковими описами. Пов´язка на очах, стовп і вдалині кілька солдатів. Де там! А знаєте, що саме навпаки, взвод солдатів вишиковують за півтора метра від розстрілюваного. Знаєте, що коли смертник ступить бодай крок, то упреться грудьми в дула гвинтівок? Знаєте, що з цієї гранично близької відстані ведуть прицільний вогонь у самісіньке серце, а що кулі великі, то виходить отвір, куди можна кулака встромити? Ні, ви нічого цього не знаєте, бо про такі подробиці говорити не заведено. Сон людини куди святіша річ, ніж життя для зачумлених. Не слід баламутити сон чесним людям. Це був би несмак, добрий смак саме й полягає в тому, щоб нічого не пережовувати — це всім відомо. Але відтоді я став погано спати. Несмак залишився у мене в роті, і я не перестав пережовувати, тобто думати.

Ось тоді я й зрозумів, що я принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії і принципи, які неминуче тягли їх за собою. Інших, здавалося, нітрохи не бентежила та обставина, бо принаймні вони ніколи про це доброхіть не заговорювали. А я жив з таким відчуттям, ніби мені перехопило горлянку. Я був з ними і водночас був сам. Коли мені траплялося висловлювати свої сумніви, ті говорили, що треба дивитися в корінь, і часто наводили досить вагомі докази, щоб допомогти мені проковтнути те, що застрягло мені в горлянці. Проте я заперечував, що головні зачумлені — це ті, котрі напинають на себе червоні мантії, що й вони теж наводять у таких випадках вельми переконливі докази, і якщо я пристаю на надзвичайні й викликані необхідністю докази дрібних зачумлених, то я не маю права визнати докази червоних мантій — це залишити за ними виняткове право на ухвалення смертних вироків. Але я казав собі, що коли поступитися бодай раз, то де межа? Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають наввипередки. Всі вони охоплені шалом убивства й інакше чинити не можуть.

Не знаю, як інші, але я особисто йшов не від розумувань.

Для мене вся річ була в тому рудому сичеві, в тій брудній історії, коли брудні зачумлені уста заявили закутому в кайдани чоловікові, що він повинен Умерти, і справді вельми акуратно зробили все, аби він помер по нескінченно Довгих ночах агонії, поки він з розплющеними очима чекав, що його вб´ють.

Не знаю, як для інших, але для мене вся річ була в цій дірці, яка зяяла в гру. дях. І я сказав собі, що ніколи особисто я не погоджуся ні з одним, чуєте, ні з одним доказом на користь цієї щонаймерзеннішої бойні. Так, я свідомо обрав цю вперту сліпоту в чеканні того дня, коли бачитиму ясніше.

Відтоді я не змінився. Уже давно мені соромно, до болю соромно, що І я, хоча б непрямо, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею. З часом я не міг не помітити, що навіть найкращі не здатні нині утриматися від убивства своїми або чужими руками, бо така логіка їхнього життя, і в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Так, мені, як і раніше, було соромно, я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій. Навіть тепер я все ще шукаю спокою, силкуюся зрозуміти їх усіх, намагаюсь не бути нічиїм смертним ворогом. Знаю тільки, що треба робити, аби перестати бути зачумленим, і тільки таким робом ми можемо сподіватися на умиротворення або, через брак такого, бодай на славний скін. Ось таким робом можна полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні, в гіршому разі, принести їм якнайменше зла, ба іноді навіть трохи добра. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство.

Ось чому, до речі, ця пошесть нічого нового мені не відкрила, хіба тільки одне — треба боротися проти неї пліч-о-пліч з вами. Мені достеменно відомо (а ви самі бачите, Ріє, що я знаю життя в усіх його проявах), щ о кожен носить її, чуму, в собі, бо не існує такої людини на світі, атож, не існує, якої б вона не торкнулася. І тому треба безупинно стежити за собою, щоб, випадково забувшись, не дихнути в обличчя іншого і не передати йому зарази. Бо мікроб — це щось природне. Все інше: здоров´я, непідкупність, якщо хочете, навіть чистота, — все це продукт волі, і волі, яка не повинна давати собі перепочинку. Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися... Скільки вимагається волі і напруги, Ріє, щоб не забутися! Так, Ріє, бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Ось чому всі явно втомилися, адже нині всі трохи зачумлені. Але саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, вирятувати від якої може тільки смерть.

Тепер я знаю, що я нічого не вартий для цього світу і що відтоді, як я відмовився убивати, я сам себе засудив на безповоротне вигнання. Історію робитимуть інші. І я знаю також, що, очевидно, я не годен судити цих інших. Для того щоб стати розважливим убивцею, мені просто бракує якоїсь прикмети. Отож це не перевага. Але нині я примирився з тим, що я такий, який є, я навчився скромності. Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха. Боюся, мої міркування здадуться вам дещо спрощеними, не знаю, чи так це просто, знаю тільки, що це правильно. Я так багато наслухався всіляких розумувань, що в мене самого мало не пішла голова обертом, а скільки взагалі голів заморочили ці розумування, схиляючи їх приймати вбивство, отож зрештою я зрозумів одне; усе лихо людське походить від того, що люди не вміють користуватися ясною мовою. Тоді я поклав собі хай би там що і говорити і діяти ясно, аби вибратися на добру дорогу. І от я кажу — існують лихо і жертви, та й годі. Якщо, сказавши це, я сам стаю лихом, то принаймні без власної згоди. Я намагаюся бути безвинним убивцею. Як бачите, претензія не така вже й велика.

Зрозуміло, повинна існувати й третя категорія, категорія справжніх лікарів, але такі зустрічаються рідко, і, очевидно, все це дуже й дуже нелегко. Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, прийти до миру».

Десь далеко двічі просурмила сирена «швидкої допомоги». Незграйний гомін голосів злився тепер у суцільний гул десь на околиці міста, під скелястим згір´ям. Майже одночасно пролунали два виляски, схожі на постріли. Потім знову запала тиша. Ріє нарахував два спалахи маяка. Вітер міцнішав, і в цю мить подувом з моря принесло запах солі. Тепер стало ясно чути глухі зітхання хвиль, що бились об скелю.

— Власне, одне лиш мене цікавить, — просто сказав Тарру, — знати, як робляться святими.

— Але ж ви в Бога не вірите.

— Ваша правда. Тепер я знаю тільки одну конкретну проблему: чи можна стати святим без Бога.

Нараз яскраве світло бризнуло з того боку, звідки долинали крики, і сюди до них повівом вітру донесло глухий гамір. Світло раптом пригасло, і тільки там, де остання тераса тулилася до скелі, ще лежала вузенька багряна смуга. Порив вітру знову доніс до них виразні крики юрби, потім гуркіт залпу й обурливий рокіт. Тарру підвівся й наслухав. Усе змовкло.

— Знову біля воріт билися.

— Уже закінчили, — мовив Ріє. Тарру буркнув, що таке ніколи не закінчується і знову будуть жертви, бо так воно ведеться на світі.

— Можливо, — погодився лікар, — але, як ви знаєте, я почуваю себе радше заодно з переможеними, а не з святими. Гадаю, я просто позбавлений смаку до геройства і святості. Єдине, що мені важливо, — це бути людиною.

— Так, обидва ми шукаємо одне й те саме, тільки я не маю таких високих амбіцій.

Ріє подумав, що Тарру жартує, і звів на нього очі. Але в кволому світлі, що соталося з неба, він побачив смутне, поважне обличчя. Вітер схопився знову, і Ріє відчув усією шкірою його теплий подих. Тарру труснув головою.

— А знаєте, що слід би зробити, аби зміцнити нашу дружбу?

— Згоден на все, що вам завгодно.

— Ходімо, скупаємося в морі. Втіха, цілком достойна навіть майбутнього святого.

Ріє посміхнувся.

— Перепустки маємо, до дамби ми доберемося завиграшки. Зрештою нерозумно жити самою чумою! Певне, людина повинна боротися на боці жертв. Але якщо її любов замкнеться лише цим, навіщо тоді й боротися!

— Гаразд, ходімо, — сказав Ріє.

За хвилину машина зупинилася коло портових воріт. Вже зійшов місяць. Небесне склепіння затягло молочним серпанком, і тіні були бліді, неяскраві. За їхньою спиною громадилося місто, і гарячий болісний подих, що долітав звідти, гнав їх до моря. Вони показали постовому перепустки, і той крутив їх у пальцях. Нарешті він відступив убік, і вони рушили до дамби через якісь майданчики, завалені бочками, звідки йшов запах вина і риби. А ще через кілька кроків дух йоду й водоростей сповістив їх про близькість моря. Тільки потім вони його почули.

Воно стиха шелестіло біля підніжжя величезних кам´яних брил, і, коли вони піднялися ще трохи, перед ними відкрилося море, щільне, як оксамит, гнучке й лискуче, як хребет хижака. Вони обрали собі стрімчак, що стояв лицем до моря. Хвилі поволі здіймалися і відкочувалися назад. Від цього спокійного подиху на поверхні води народжувалися й зникали олійні скалки. А попереду лежала безкрая мла. Відчуваючи під долонею поритий ніби віспою лик скелі, Ріє спізнав почуття якогось дивовижного щастя. Обернувшись до Тарру, він помітив на спокійному й поважному обличчі друга вираз того самого щастя, яке не забувало нічого, навіть убивства.

Вони роздяглися, Ріє перший увійшов у воду. Спочатку вода здавалася йому страшенно холодною, але, коли він поплив, йому стало тепліше. Пропливши кілька метрів, він уже знав, що море нині ввечері зовсім тепле тією особливою осінньою теплотою, коли вода відбирає від землі весь накопичений нею за літо жар. Він плив рівно, не кваплячись. Від його ніг, що били по воді, скипала пінна борозна, вода струмувала по плечах і щільно горнулася до ніг. Позаду важко шубовснуло, і Ріє зрозумів, що Тарру бухнувся в воду. Ріє перевернувся на спину і лежав не ворушачись, дивлячись на перевернуту над ним небесну баню, повну зірок і місяця. Ві-н глибоко зітхнув. Плюскіт спіненої дужими помахами рук води став ближчий і здавався напрочуд ясним у мовчанні й самотності ночі. Тарру наближався, скоро лікар розрізнив його гучний віддих. Ріє перевернувся на живіт і поплив поряд із другом у тому самому ритмі. Тарру плавав швидше, і лікареві довелося наддати. Кілька хвилин вони поривалися вперед у тому самому темпі, такими самими могутніми ривками, одні, далекі від усього світу, вільні нарешті від міста й чуми. Ріє здався перший, вони повернули й поволі попливли до берега, тільки коли шлях їм перетнув крижаний струмінь, вони прискорили темп, підстьобувані цим несподіваним сюрпризом, який наготувало їм море.

Вони мовчки одяглися й мовчки рушили додому. Але серцем вони поріднилися, і спогад про цю ніч став їм любий. Коли ж вони ще здалеку угледіли сторожа чуми, Ріє здогадався, про що думає зараз Тарру, — він, як і сам Ріє, думав, що хвороба забула про них, що то добре і що зараз доведеться знову братися до діла.

Так, довелося знову братися до діла, чума ні про кого надовго не забувала. Цілий грудень вона палала в грудях наших співгромадян, роздмухувала печі в крематорії, заселяла табори бездіяльними тінями, словом, весь час терпеливо просувалася вперед рівненькими короткими стрибками. Міська влада покладала надію на холодні дні, розраховуючи, що холод зупинить це просування, але чума безперешкодно пройшла крізь перші випробування зими. Доводилося знову чекати. Але коли чекаєш надто довго, то вже взагалі не ждеш, і все наше місто жило без майбутнього.

Коротка мить приязні і спокою, що випала на долю доктора Ріє, не мала завтрашнього дня. Відкрили ще один лазарет, і Ріє залишався на самоті лише з тим чи іншим хворим. Одначе він помітив, що на цій стадії пошесті, коли чума щораз частіше проявлялася в легеневій формі, хворі якось ніби стараються допомогти лікареві. Якщо в перші дні хвороба характеризувалася станом прострації або спалахами шаленства, то тепер пацієнти ясніше усвідомлювали те, що іде їм на користь, і з власного почину вимагали саме того, що могло полегшити їхні муки. Так, вони безперестанку просили пити і геть усі шукали тепла. І хоча доктор Ріє все ще падав з ніг від утоми, а проте за цих нових обставин почував себе не таким самотнім, як колись.

Якось, було це вже наприкінці грудня, лікар отримав листа від слідчого пана Отона, який ще й досі перебував у таборі"; в листі говорилося, що карантин уже закінчився, але що начальство ніяк не може знайти у списку дату його вступу до карантину і тому його затримують тут явно помилково. Його дружина, яка відбула недавно свій строк у карантині, ходила скаржитися до префектури, де її зустріли в багнети й заявили, що помилок у них не буває. Ріє попросив Рамбера залагодити цю справу, і через кілька днів до нього з´явився сам пан Отон. Справді, сталася помилка, і Ріє навіть трохи розсердився. Але ще більше вихудлий пан Отон мляво махнув рукою і сказав, ваговито підкреслюючи кожне слово, що всі можуть помилятися. Лікар зазначив подумки, що слідчий у чомусь змінився.

— А що ви збираєтеся робити, пане слідчий? Вас чекають справи? — мовив Ріє.

— Та нічого не збираюся, — відповів слідчий. — Хотілося б узяти відпустку.

— Справді, відпочити вам не завадить.

— Ні, я не для того. Я хотів би вернутися в табір.

Ріє не міг приховати подиву.

— Але ж ви тільки-но звідти вийшли!

— Ви мене не так зрозуміли. Мені казали, що до цього табору начальство вербує добровольців.

Слідчий перекотив справа наліво свої круглі очі й спробував пригладити пасмо на скроні.

— Я хочу, щоб ви мене зрозуміли. По-перше, в мене буде заняття. А по-друге, можливо, мої слова і здадуться вам дурними, але там я буду менше відчувати розлуку з моїм хлопчиком.

Ріє глянув на слідчого. І майже засумнівався в тому, що побачив, —- у цих твердих і таких безвиразних очах раптом загорілася ніжність. Але вони стуманіли, втратили свій чіткий металевий блиск.

— Звичайно, я поклопочуся вашою справою, якщо ви самі цього хочете, — сказав доктор Ріє. [...]

Різдво того року скидалося радше на пекельне, ніж на євангельське свято. Безлюдні, неосвітлені крамнички, в вітринах бутафорський шоколад, у трамваях похмурі обличчя — ніщо не нагадувало колишніх різдвяних канікул. Раніше це свято єднало всіх, і багатого і бідного, а тепер тільки привілейовані особи могли дозволити собі відгороджену від людей соромливу розкіш святкового бенкету, дістаючи за скажені гроші все необхідне з чорного ходу брудних крамничок. Навіть у церквах слова подячного молебню заглушав плач. Тільки дітлахи, ще не свідомі навислої над ними загрози, гасали на вулицях понурого, прибитого холодом міста. Але ніхто не зважувався нагадати їм про Бога, такого, яким він був до чуми, про Господа, щедрого дарителя, давнього, як людське горе, але вічно нового, як юна надія. У наших серцях залишалось місце тільки для дуже древньої похмурої надії, для тієї надії, яка заважає людям покірно приймати смерть і яка не надія зовсім, а просто уперте чіпляння за життя.

Напередодні Гран не прийшов о призначеній годині. Ріє стурбувався і заглянув до нього рано-вранці, але вдома його не застав. Він підняв усіх на ноги. Об одинадцятій годині в лазарет забіг до Ріє Рамбер і сказав, що бачив здалеку Грана, але той пройшов мимо з пригніченим виглядом. І тут Рамбер згубив його слід. Лікар і Тарру сіли в машину й подалися на розшуки.

Уже ополудні, в морозну годину, Ріє, виходячи з машини, здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози. І, побачивши ті сльози, Ріє так і завмер — він здогадався про їхню причину, і до його горла теж підступили ридання. Він теж згадав заручини Грана перед такою самою прикрашеною до свята вітриною, Жанну, яка, закинувши назад голову, казала, що вона щаслива. Він не сумнівався, що з глибин далеких літ сюди, в твердиню їхнього спільного безумства, до Грана долетів свіжий Жаннин голосок. Ріє знав, про що думає зараз цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові — це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам´яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулювалося від ніжності.

Але Гран помітив його відображення в шибці. Не витираючи сліз, він обернувся, сперся плечима на вітрину і дивився, як підходив до нього Ріє.

— Ох, докторе, докторе! — приказував він. Ріє не міг вимовити ні слова і, бажаючи підбадьорити старого, лагідно кивнув йому головою. Той розпач був і його розпачем, душу його вивертав нестримний гнів, який охоплює людину, коли вона бачить біль, спільний для всіх людей.

— Так, Гране, — мовив він.

— Мені хотілося б устигнути написати їй листа. Щоб вона знала... щоб була щаслива, не відчуваючи гризот сумління...

Ріє навіть з якоюсь люттю одірвав Грана від вітрини. А той покірно дозволяв себе тягти і все мурмотав якісь фрази без початку й кінця.

— Надто вже це затяглося. Не хочеться більше чинити опору, хай буде що буде! Ох, докторе! Це тільки вигляд у мене спокійний. Але мені вічно доводилося робити над собою неймовірне зусилля, аби лиш утриматися на грані нормального. Але тепер чаша переповнилась.

Він зупинився, трясучись усім тілом, і дивився на Ріє безумним поглядом. Ріє взяв його за руку. Вона пашіла.

— Ходімо-но додому.

Гран вирвався, кинувся тікати, але вже за кілька кроків спинився, розкинув руки, мов розп´ятий, і захитався туди-сюди. Потім, зробивши повне коло, упав на обмерзлий пішохід, а по замурзаному обличчі все ще котилися сльози. Перехожі здалеку позирали на них, круто зупинялись, не зважуючись підійти ближче. Довелося Ріє донести Грана до машини на руках.

Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно, легені йому заклало. Ріє задумався. Рідних у Грана нема. Навіщо перевозити його в лазарет? Хай лежать собі тут, а Тарру за ним доглядатиме. [...]

Частина п´ята

Всупереч цьому непередбаченому спаду пошесті, наші співгромадяни не поспішали радіти. Довгі місяці все зростало їхнє прагнення визволитись, але протягом цього часу вони опанували науку розважливості і поступово відучилися розраховувати на близький кінець епідемії. Однак про цю новину говорили всі, і в глибині кожного серця зароджувалася велика прихована надія. Все інше відійшло на задній план. Нові жертви чуми здавалися чимось мало важливим проти приголомшливого факту: крива захворювань пішла вниз! Однією з характерних ознак очікування ери здоров´я — відкрито на неї не сподівалися, але потай жадали її, — отож характерною ознакою було те, Що останнім часом наші співгромадяни почали залюбки будувати плани, правда, зовні байдуже, на існування після чуми.

Усі сходилися на тому, що колишнє життя з усіма його вигодами повернеться не відразу, що легше руйнувати, ніж створювати. Просто вважалося, Що принаймні з харчами полегшає і що на один обтяжливий клопіт стане менше. Але, по суті, під цими зовні безневинними зауваженнями буяла безумна надія, і так сильно буяла, що наші співгромадяни іноді, наче схаменувшись, випалювали одним духом, що за будь-яких обставин визволення — справа не завтрашнього дня.

І справді, чума вщухла не завтра, але за всіма ознаками вона підупадала на силі швидше, ніж дозволено було сподіватися. В перші дні січня запанувала незвично стійка для нас холоднеча і, здавалося, лягла над містом кришталевою банею. Та, одначе, ніколи ще небо не було таке блакитне. З ранку д0 вечора його нерухома крижана велич заливала наше місто своїм непогасним сяєвом. Протягом трьох тижнів чума в цьому очищеному повітрі, пройшовши через кілька спадів, очевидно, виснажила себе, обмежившись дуже поріділою шерегою мертвих тіл. За короткий час чума розгубила всю свою міць, нагромаджену за довгі місяці епідемії. Уже з одного того, як випускала вона зі своїх пазурів явно приречені на смерть жертви, скажімо, Грана чи молоденьку пацієнтку доктора Ріє, бешкетувала в деяких кварталах протягом двох-трьох днів, а в сусідніх уже зникла повністю, як у понеділок накидалася ще на свої жертви, а в середу відступала по всьому фронту, уже з того, як вона засапалась і метушиться, можна було з певністю сказати, що вона пошарпана, втомлена, в чомусь розладналася, ніби, втрачаючи владу над собою, чума водночас утратила свою невідпорну, математично несхибну дієвість, колишнє джерело своєї сили. Якщо раніше Кастелева сироватка майже не діяла, то тепер один успіх побивав другий. Будь-який лікарський захід, що був раніше не ефективний, став нині рятівним. Створювалося враження, ніби зараз уже ; крок за кроком цькують саму недугу і що раптова слабкість чуми додала сили ] притупленій зброї, якою з нею намагались раніше боротися. Лише іноді чума, : відсапавшись, робила наосліп різкий стрибок і забирала трьох-чотирьох хворих, хоча лікарі сподівалися на їхнє одужання. Були то, сказати б, невдахи думи, ті, яких вона убивала в самому розпалі надій. Така доля спіткала, наприклад, пана Отона, якого довелося повезти з карантину, і Тарру казав, що і слідчому й справді не пощастило, причому ніхто так і не збагнув, що він має на увазі — смерть чи життя слідчого.

Але загалом чума відступала по всій лінії, і зведення префектури, що спершу пробуджували в серцях наших співвітчизників лише несміливу і таємну надію, тепер уже цілком уселили в нас певність, що перемогу здобуто і що чума залишає свої позиції. Щиро кажучи, важко було твердити, справді це перемога чи ні. Доводилося лише констатувати, що чума відходить так само несподівано, як і прийшла. Застосовувана в боротьбі з нею стратегія не змінилася, вчора ще безплідна, сьогодні вона явно приносила успіх. Так чи інакше, створювалося враження, ніби хвороба сама себе вичерпала або, можливо, відступила, вразивши всі намічені нею об´єкти. В певному сенсі вона вже зіграла свою роль. [...]

На третю добу, за кілька днів до відкриття міста, доктор Ріє повернувся додому ополудні, гадаючи по дорозі, чи не прийшла нарешті на його ім´я довгождана телеграма. Хоча й нині він працював до знемоги, як у самий розпал мору, близькість остаточного визволення знімала втому. Він тепер сподівався й радів, що може ще сподіватися. Годі без кінця стискувати свою волю в кулак, годі весь час жити в напруженні, і яке це щастя одним махом попустити нарешті пучок зібраних до боротьби сил. Якщо очікувана телеграма буде обнадійливою, Ріє може почати все спочатку. І він вважав, що хай усі почнуть усе спочатку.

Ріє пройшов повз швейцарську. Новий воротар, що сидів біля віконечка, усміхнувся йому. Піднімаючись сходами, Ріє раптом згадав його обличчя, бліде з утоми й недоїдання.

Атож, коли буде покінчено з абстракцією, він почне все з самого початку, і якщо бодай трішки поталанить... З цією думкою він відчинив двері, і в ту ж хвилину назустріч йому вийшла мати й повідомила, що пан Тарру нездужає. Вранці він, правда, встав, але з дому не вийшов і знову ліг. Пані Ріє була стурбована.

— Можливо, ще нічого серйозного, — сказав Ріє. Тарру лежав, витягтись на весь зріст, на постелі, його важка голова глибоко вдавилася в подушку, під ковдрою вимальовувалися обриси могутніх грудей. Температура в нього була висока, і дуже боліла голова. Він сказав Ріє, що симптоми ще надто невиразні, але можливо, що це й чума.

— Ні, поки ще рано робити остаточний висновок, — сказав Ріє, оглянувши хворого.

Але Тарру мучила спрага. Вийшовши в коридор, лікар сказав матері, що це схоже на початок чуми.

— Ні, — промовила вона, — це неймовірно, надто тепер!

І одразу ж додала:

— Залишмо його в нас, Бернаре.

Ріє задумався.

— Я не маю права, — відповів він. — Але місто не сьогодні-завтра буде оголошено відкритим. Якби не ти, я б узяв на себе цей ризик.

— Бернаре, — благальне промовила мати, — залиш тут нас обох. Адже ти знаєш, мені тільки що впорснули вакцину.

Лікар відповів, що Тарру теж упорскували вакцину, але він, очевидно, так заморочився, що пропустив останнє щеплення й забув ужити необхідних заходів обережності.

Ріє пройшов до себе в кабінет. Коли він знову заглянув у спальню, Тарру помітив, що лікар несе величезні ампули з сироваткою.

— Ага, значить вона, — сказав він.

— Ні, просто запобіжні заходи.

Замість відповіді Тарру простягнув руку і спокійно витерпів крапльове вливання, яке сам не раз робив іншим.

— Подивимось, що буде ввечері, — сказав Ріє, дивлячись Тарру прямо в

очі.

— А як щодо ізоляції"?

— Поки нема ніякої певності, що у вас чума.

Тарру насилу всміхнувся.

— Ну, знаєте, це вперше в моїй практиці — вливають сироватку і не вимагають негайної ізоляції хворого. Ріє одвернувся.

— Ми з матір´ю доглядатимемо вас. Тут вам буде краще.

Тарру замовк, і лікар заходився збирати ампули, чекаючи, що Тарру заговорить і тоді він матиме привід озирнутися. Не витримавши мовчанки, він знову підійшов до постелі. Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні. Ріє усміхнувся йому.

— Якщо можете, поспіть. Я скоро вернуся.

На порозі він почув, що Тарру його покликав. Ріє повернувся до хворого. Але Тарру озвався не зразу, здавалося, він бореться навіть проти самих слів, які ладні зірватися з його уст.

— Ріє, — промовив він нарешті, — не треба від мене нічого приховувати, це мені конче потрібно.

— Обіцяю вам.

Важке обличчя Тарру ледь скривила вимучена посмішка.

— Дякую. Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно.

Ріє нахилився над ліжком і стиснув плече хворого.

— Ні, — сказав він. — Щоб стати святим, треба жити. Борітесь.

Удень дошкульний холод ледь попустив, але тільки на те, щоб віддати

надвечір арену навісній зливі й граду. Смерком небо трохи очистилось, і холод став ще різкішим. Ріє повернувся додому лише перед самою вечерею. Навіть не скинувши пальта, він одразу ввійшов у спальню, де лежав його друг. Мати Ріє сиділа біля постелі з плетивом у руках. Тарру, здавалось, так і не поворухнувся зранку, і тільки його смажні від гарячки уста зраджували всю напругу його боротьби.

— Ну, як тепер? — спитав лікар.

Тарру ледь здвигнув своїми могутніми плечима.

— Тепер гру, здається, програно, — відповів він. Лікар нагнувся над ліжком. Під гарячою шкірою понабрякали залози, в грудях хрипіло, ніби там безперервно працювала підземна кузня. Хоч як дивно, але Тарру мав симптоми обох різновидів. Підвівшись зі стільця, Ріє сказав, що сироватка, мабуть, ще не встигла подіяти. Але відповіді він не розібрав: хвиля жару, що клекотіла в горлянці, поглинула ті кілька слів, які намагався пробелькотати Тарру.

Увечері Ріє з матір´ю посідали в кімнаті хворого. Ніч починалася для Тарру боротьбою, і Ріє знав, що ця запекла битва з ангелом чуми триватиме аж до світанку. Навіть могутні плечі й широкі груди Тарру були не найнадійнішою зброєю в цій битві, радше його кров, що тільки-но бризнула з-під шприца Ріє, і в цій крові таїлося щось сокровенніше, ніж сама душа, те сокровенне, що не дано виявити ніякій науці. А йому, Ріє, лишається тільки одне — сидіти й дивитися, як бореться його друг. По довгих місяцях безнастанних поразок він надто добре знав, чого варті абсцеси і вливання, допоміжні засоби. Власне, тепер його єдине завдання — очистити поле дії для випадку, який найчастіше не втручається, поки йому не кинеш виклику. І ось треба було змусити його втрутитися. Бо перед Ріє постав саме той вид чуми, який плутав усі його карти. Знов і знов чума напружувала всю свою міць, аби тільки обійти стратегічні перепони, виставлені проти неї, з´являлася там, де її не чекали, і зникала там, де, здавалося б, міцно вкорінилася. І знов вона постаралася збити його з пантелику.

Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з уст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви. Ріє здогадувався про фази цього болю лише по очах свого друга, то широко розплющених, то заплющених, причому повіки якось особливо щільно прилягали до очного яблука або, навпаки, широко розтулювалися, і погляд Тарру приковувався до якогось предмета або втуплювався в лікаря та його матір. Щоразу, коли очі їхні зустрічалися, Тарру робив над собою майже надлюдські зусилля, щоб усміхнутися.

Раптом на вулиці пролунали квапливі кроки. Наче якийсь перехожий намагається врятуватися втечею від якогось іще далекого шкварчання, яке наближалося з хвилини на хвилину і незабаром затопило зливою всю вулицю: дощ припустив, потім сипонув град, голосно барабанячи по асфальту. Важкі штори на вікнах зморщило від вітру. Ріє, який сидів у напівсутіні кімнати, на хвилинку відвернувся, дослухаючись до шуму дощу, потім знову перевів погляд до Тарру, на чиє обличчя падало світло нічної лампи при узголів´ї. Мати Ріє плела і тільки вряди-годи підводила голову й уважно придивлялася до хворого. Лікар зробив усе, що можна було зробити. Дощ перейшов, у кімнаті знов згустилася тиша, насичена лише німим бурмотом незримої війни. Розбитому безсонням лікареві ввижалося, ніби десь там, за межами тиші, чується неголосний ритмічний посвист, який переслідував його від перших днів пошесті. Жестом він показав матері, щоб вона пішла лягла. Вона заперечливо похитала головою, очі її блиснули, потім вона нагнулася над спицями, пильно роздивляючись вічко, що мало не зірвалося. Ріє підвівся, напоїв хворого і знов сів на місце.

Попід вікнами, скориставшись затишшям, швидко дріботіли перехожі. Кроки ставали все рідші, даленіли. Вперше за довгий час лікар зрозумів, щ0 сьогоднішня ніч, тишу якої раз у раз порушували кроки запізнілих перехожих і не краяли на шматки пронизливі сирени санітарних машин, була схожа на ті, колишні ночі. За вікном стояла ніч, яка струсила з себе чуму. І здавалося, ніби хвороба, вигнана холодами, яскравим світлом, натовпом людей, вихопилася з темних надр міста, пригрілася в їхній теплій спальні і тут стала на останній свій бій з мляво розпростертим тілом Тарру. Небеса над містом уже не шмагав бич Божий. Але він тихенько посвистував тут, у важкому повітрі спальні. Його і чув Ріє, чув протягом усіх цих безсонних годин. І доводилося чекати, коли він і тут відступить, коли і тут чума визнає свою остаточну поразку.

Перед світанням Ріє нахилився до матері.

— Піди негайно ляж, інакше не зможеш заступити мене о восьмій годині. Тільки не забудь зробити полоскання.

Пані Ріє підвелася з крісла, відклала своє плетиво й підійшла до ліжка Тарру, який уже давно не розплющував очей. Над його крутим чолом кучерявився спітнілий чуб. Вона зітхнула, і хворий розплющив очі. Тарру побачив схилене над собою лагідне обличчя, і крізь хвилі лихоманки, що набігали, знову вперто пробилася усмішка. Але повіки одразу ж склепилися. Залишившись один, Ріє перебрався в крісло, де раніше сиділа мати. Вулиця німувала, уже ніщо не порушувало тиші. Досвітній холод давався взнаки навіть у кімнаті.

Лікар задрімав, але торохтіння першого вранішнього воза збудило його. Він здригнувся і, позирнувши на Тарру, зрозумів, що справді заснув і що хворий теж задрімав. Удалечині стихав гуркіт дерев´яних коліс, кутих залізом, і цокіт кінських копит. За вікном було ще темно. Коли лікар підійшов до ліжка, Тарру звів на нього порожні, безвиразні очі, ніби все ще був по той бік сну.

— Поспали? — спитав Ріє.

— Так.

— Дихати легше?

— Трошки. Це про щось свідчить?

Ріє відповів не зразу, потім проговорив:

— Ні, Тарру, це ні про що не свідчить. Вам так само, як і мені, відомо, що це звичайна ранкова ремісія.

Тарру схвально кивнув головою.

— Дякую, — сказав він. — Відповідайте, будь ласка, й надалі так само відверто.

Ріє присів у ногах ліжка. Боком він відчував довгі нерухомі ноги Тарру, ноги вже неживої людини. Тарру задихав голосніше.

— Температура знову підніметься, правда, Ріє? — спитав він уривчастим від ядухи голосом.

— Так, але опівдні, і тоді буде ясно.

Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки, яка вже вбрушилася десь у глибинах його тіла. Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю. Тільки коли він помітив Ріє, який нахилився над ліжком, погляд його прояснів.

— Попийте, — сказав Ріє.

Тарру напився і втомлено впустив голову на подушку.

— Виявляється, це довго, — промовив він. Ріє взяв його за руку, але Тарру відвів погляд і, здавалося, не відчув доторку. І зненацька, на очах Ріє, лихоманка, ніби прорвавши якусь внутрішню греблю, ринула назовні і дісталася до чола. Коли Тарру підвів погляд на лікаря, той спробував надати своєму застиглому обличчю виразу надії. Тарру намагався усміхнутися, але усміхові не пощастило пробитися крізь судомно зціплені щелепи, крізь заліплені білою піною губи. Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності.

О сьомій годині пані Ріє увійшла до спальні. Лікар зі свого кабінету зателефонував до лазарету і попросив підмінити його на роботі. Він вирішив також відмовитися сьогодні від усіх візитів до хворих, приліг був на канапу тут же в кабінеті, але, не витримавши, встав і вернувся до спальні. Тарру лежав, повернувши обличчя до пані Ріє. Не відриваючись, дивився він на маленьку грудку тіні, яка щулилась поряд нього на стільці, з долонями, щільно притиснутими до колін. Дивився він так пильно, що пані Ріє, помітивши сина, приклала палець до уст, встала й погасила лампочку біля узголів´я. Проте денне світло швидко пробилося крізь штори, і, коли обличчя хворого виступило з пітьми, пані Ріє переконалася, що він усе ще дивиться на неї. Вона нагнулася над ліжком, поправила подушку й приклала долоню до мокрого закучерявленого волосся. І тут вона почула глухий голос, що йшов звідкись із далеку, і голос цей сказав їй спасибі і запевнив, що тепер усе гаразд. Коли вона знову сіла, Тарру заплющив очі, і його змарніле обличчя, здавалось, осяяла посмішка, хоча губи все ще були міцно стиснуті.

Опівдні лихоманка сягла свого апогею. Нутряний кашель стрясав тіло хворого, він уже почав харкати кров´ю. Залози перестали набрякати, вони були все такі самі тверді на дотик, наче в усі суглоби повгвинчувано гайки, і Ріє вирішив, що розрізати пухлину марна річ. У перервах між нападами кашлю та лихоманки Тарру кидав погляди на своїх друзів. Але скоро його повіки почали склеплятися все частіше й частіше, і світло, яке ще так недавно осявало його виснажене хворобою лице, поступово гасло. Буря, яка стрясала його тіло судомними конвульсіями, все рідше й рідше вибухала спалахами блискавок, і Тарру поволі несло в бурхливу безодню. Перед собою на подушках

Ріє бачив лише безживну машкару, звідки назавжди зійшла усмішка. В те, щ0 ще зберегло подобу людини, такої близької Ріє, вганялося тепер вістря списа, його пік нестерпний біль, крутили всі люті небесні вихори, і воно на очах у друга занурювалось у хлань чуми. А він, друг, не міг запобігти цій біді. І знов Ріє змушений був стояти на березі з порожніми руками, з серцем, що розривалося на шматки, беззбройний і безпорадний перед стихійним лихом. І коли настав кінець, сльози безсилля застелили очі Ріє, і він не бачив, як Тарру раптом різко повернувся до стіни і випустив дух з глухим зойком, ніби десь у глибині його тіла луснула головна струна.

Наступна ніч уже не була ніччю битви, а була ніччю тиші. У цій спальні, відрізаній від усього світу, над тим мертвим тілом, уже спорядженим для похоронної церемонії, відчутно витав дивовижний спокій, достоту так само, як за багато ночей перед тим витав він над терасами, піднесеними над чумою, коли почався штурм міських воріт. Уже тоді Ріє думав про ту тишу, яка піднімалася з ложа, де перед ним, безпорадним, умирали люди. І всюди той самий короткий перепочинок, той самий урочистий інтервал, повсюди те саме умиротворення, що настає після бою, повсюди німота поразки. Але те безгоміння, що оповивало зараз його друга, було таке щільне, так тісно зливалося воно з безгомінням вулиць і всього міста, визволеного від чуми, що Ріє ясно відчув: зараз це вже остання, безповоротна поразка, якою завершуються війни і яка перетворює навіть мир, що настав, у незцілиме страждання. Лікар не знав, що Тарру віднайшов нарешті спокій, але бодай у цю хвилину він був певний, що йому самому спокою не знати ніколи, достоту так само, як не існує перемир´я для матері, яка втратила сина, або для чоловіка, який ховає друга. [...]

Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і цю подію радісно зустріли народ, газети, радіо і префектура в своїх повідомленнях. Отож оповідачеві лишається тільки виступити в ролі літописця блаженних годин, що настали з відкриттям міських воріт, хоча він сам був одним з тих, кому було ніколи безоглядно віддатися спільній радості.

Влаштували свято, що тривало весь день і всю ніч. Тоді ж на вокзалах запухкали паровози, й прибулі з далеких морів кораблі вже заходили до нашої гавані, доводячи своєю чергою, що цей день став для тих, хто голосив у розлуці, днем великої зустрічі.

Неважко уявити собі, на що обернулося це почуття роз´єднаності, яке жило в душах наших співгромадян. Поїзди, які протягом дня прибували до нашого міста, були так само перевантажені, як і ті, що вирушали з нашого вокзалу. Пасажири заздалегідь, ще під час двотижневої відстрочки, запаслися квитками на сьогоднішнє число і до третього дзвінка тряслися від страху, що раптом постанову префектури візьмуть і скасують. Та й мандрівники, прибулі до нас, не могли позбутися невиразних побоювань, бо знали тільки, та й то приблизно, про долю своїх близьких, а все, що стосувалося інших і самого міста, було їм невідомо, і місто в їхніх очах набувало лиховісної подоби. Але це можна сказати лише про тих, кого за весь час мору не спалювала жага.

Ті, кого вона палила, були й справді в полоні своєї невідчепної пристрасті. Для них змінилося лише одне: протягом місяців розлуки їм шалено хотілося прискорити події, підштовхнути час фізично, щоб він не гаявся, а тепер, коли перед ними вже відкривалося наше місто, вони, навпаки, тільки-но поїзд почав пригальмовувати, бажали одного: щоб час уповільнив свій плин, щоб він застиг. Невиразне і водночас гостре відчуття, злеліяне цим багатомісячним животінням, втраченим для любові, саме воно, це відчуття, вимагало певного реваншу — хай години радощів спливають удвічі повільніше, аніж години чекання. І ті, що дожидали вдома або на пероні, як наприклад, Рамбер, уже давно попереджений дружиною, що вона домоглася дозволу на приїзд, однаково страждали з нетерпіння й розгубленості. Любов ця і ніжність перетворилися за час мору в абстракцію, і тепер Рамбер з душевним трепетом чекав, коли ці почуття і та жива істота, на яку вони були спрямовані, опиняться віч-на-віч.

Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли, ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами, але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже нею натішитися.

Всі інші більш чи менш глибоко переживали те саме, і тому поговорімо краще про всіх. Стоячи тут, на пероні вокзалу, де мало от-от початися знову їхнє особисте життя, вони поки що відчували свою спільноту, обмінювалися порозумілими поглядами й посмішками. Але тільки-но вгледіли вони клуби паровозного диму, як задавнене почуття роз´єднаності миттю згасло під зливою бентежної й оглушливої радості. Коли потяг зупинився, для декого скінчилася довга розлука, яка почалася на цьому самому пероні, на цьому самому вокзалі, і скінчилася в ту мить, коли руки радісно й жадібно відчули рідне тіло, хоча вже забули його живу присутність. Так, Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси; він не втирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка застувала йому зір, заважала переконатися, чи справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку. Він збагне, але пізніше, чи слушне було його побоювання. А зараз йому, як і всім, що юрмилися на пероні, хотілося вірити або вдавати, що вони вірять, ніби чума може прийти й піти собі геть, нічого не змінивши в людських серцях.

Міцно пригортаючись одне до одного, пари розходилися додому, не бачачи нікого й нічого, зовні перемігши чуму, забувши всі поневіряння, забувши і про тих, хто приїхав тим самим поїздом і, не знайшовши на пероні близьких, знайшов підтвердження своїм страхам, які вже давно тліли в серці після надто довгого мовчання. Для них, чиїм єдиним супутником відтепер залишився ще гострий біль, для тих, хто в ці самі хвилини присвячував себе пам´яті про те, що пішло в небуття, для них усе виходило інакше, і почуття розлуки саме зараз досягло свого апогею. Для них, матерів, чоловіків, коханців, що втратили всю радість життя разом із рідною істотою, кинутою кудись у безіменну канаву або перетвореною на жменю попелу, — для них усе ще тривала моровиця. [...]

Віднині він знав цю відповідь, якось ясніше помітив її на ближніх, майже безлюдних вулицях передмістя. Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено, і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала. Звичайно, дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав. Щасливі ще ті, котрих двічі не спіткала розлука, як ті, хто перед початком моровиці, не зумів одразу звести будову свого кохання і протягом багатьох літ наосліп намагався знайти цю недосяжно важку злагоду, яка злютувала б життя двох коханців-ворогів. Оці, подібно до самого Ріє, мали легковажність розраховувати на час, що залагоджує геть усе; цих навік розвело в різні боки. Але інші, як наприклад Рамбер, якому лікар сказав сьогодні вранці: «Відваги, відваги, тепер ви повинні довести свою слушність», такі, як Рамбер, не вагаючись, знайшли відсутнього, якого, як їм думалося, уже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер вони знали, що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось — людська ніжність.

І навпаки, тим, хто звертався через голови людей до чогось, для них самих неуявленного, — ось тим відповіді нема. Тарру, здавалось, досягнув того важкодоступного спокою, про який він говорив, але віднайшов його лише в смерті, коли він уже ні на що не потрібний. А оті, кого Ріє бачив зараз, ті, що стояли в світлі призахідного сонця на порогах своїх осель, ніжно обійнявшись, палко зазираючи в кохані очі, — оті дістали те, чого хотіли, адже вони просили те єдине, що залежало від них самих. І Ріє, звертаючи на вулицю, де мешкали Коттар і Гран, подумав, що цілком справедливо, коли хоча б вряди- годи радість, як винагорода, приходить до тих, хто вдовольняється своєю людською долею і своєю бідною і страшною любов´ю.

Наша хроніка добігає кінця. Пора вже докторові Бернарові Ріє признатись, що він її автор. Але перш ніж розповісти про останні події, йому хотілося б принаймні виправдати свій задум і пояснити, чому він намагався дотримуватися тону безстороннього свідка. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю своїх співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував ніби в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув. Але він волів зробити це з бажаною в даному разі стриманістю. Взагалі він намагався змалювати лиш те, що бачив на власні очі, старався не накидати своїм побратимам по чумі думок, які, власне, у них не виникали, і використати лише ті документи, які випадково або через нещастя потрапили до його рук.

Викликаний свідчити з приводу одного злочину, він зумів зберегти певну стриманість, як і належиться сумлінному свідкові. Але воднораз за велінням серця він добровільно став на бік жертв і хотів бути разом з людьми, своїми співгромадянами, в єдиному, що було для всіх безперечне, — в любові, муках і вигнанні. Тим-то він поділяв зі своїми співгромадянами всі їхні страхи, тому будь-яке становище, в яке вони потрапляли, було і його власним.

Намагаючись бути якнайсумліннішим свідком, він мав наводити переважно документи, записи та чутки. Але йому доводилося мовчати про своє власне, — наприклад, про своє чекання, про свої випробування. Якщо іноді він порушував це правило, то тільки на те, щоб зрозуміти своїх співвітчизників або щоб інші краще їх зрозуміли, щоб надати якнайточнішої форми тому, що вони майже весь час відчували невиразно. Правду кажучи, ці зусилля розуму далися йому легко. Коли йому не терпілося злити свою власну сповідь з сотнями голосів зачумлених, він відкладав перо на думку, що нема й не було в нього такого болю, яким не перестраждали б інші, і що в світі, де біль іноді такий самотній, у цьому була навіть своя перевага. Ні, таки справді він мав говорити за всіх.

Але був серед оранців один чоловік, за котрого не міг говорити доктор Ріє. Ішлося про того, про кого Тарру якось сказав Ріє: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих. У всьому іншому я його, мабуть, розумію, але оце я мушу йому простити». І цілком справедливо, що хроніка завершується розповіддю про цього чоловіка, у котрого було сліпе серце, тобто самотнє серце.

Коли лікар вибрався з галасливих святкових вулиць і вже збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран з Коттаром, його зупинив поліцейський патруль — цього вже він ніяк не сподівався. Дослухаючись до віддаленого гомону свята, Ріє малював в уяві тихий квартал, безлюдний і безгомінний. Він дістав своє посвідчення.

— Все одно не можна, докторе, — сказав поліцейський. — Там якийсь божевільний у натовп стріляє. А втім, почекайте тут, може, ви ще станете в пригоді.

В ту мить Ріє побачив, що до нього підходить Гран. Гран теж нічого не знав. Його теж не пропустили; одне йому було відоме: стріляють з їхнього будинку. Звідси було справді видно фасад кам´яниці, позолоченої промінням по-вечірньому нежаркого сонця. Перед кам´яницею залишався порожній простір, навіть на протилежному пішоході нікого не було. Посеред бруківки валявся капелюх і клаптик якоїсь засмальцьованої ганчірки. Ріє і Гран вгледіли вдалечині, на другому кінці вулиці інший поліцейський патруль, він також заступав прохід, а за спинами поліцейських метушилися постаті перехожих. Добре придивившись, вони помітили ще кількох поліцейських з револьверами в руках, ті засіли у воротах навпроти. Усі віконниці в кам´яниці були позачинювані. А проте на третьому поверсі одна зі стулок ледь прочинилася. Вулиця застигла в мовчанні. Чулися тільки уривки музики, що долинали з центру міста.

В цю саму хвилину з вікон протилежного будинку гримнули два револьверні постріли і розлігся тріскіт розбитих віконниць. Потім знову запала тиша. Після святксзого галасу, що гримів і далі в центрі міста, все це здалося Ріє чимось примарним.

— Це Коттарове вікно, — раптом схвильовано вигукнув Гран. — Але ж Коттар кудись пропав.

— А чому стріляють? — спитав Ріє у поліцейського.

— Хочуть відвернути його увагу. Ми чекаємо спеціальної машини, адже він у кожного, хто пробує зайти в дім, стріляє. Одного поліцейського вже поранив.

— Чому він стріляє?

— Хтозна. Люди тут на вулиці гуляли. Коли пролунав перший постріл, вони навіть не второпали що й до чого. А після другого зчинився крик, когось поранено, і всі порозбігалися. Мабуть, просто божевільний!

Знову запала тиша, хвилини в ній здавалися годинами. Раптом з далекого рогу вулиці вискочив пес, перший, якого Ріє побачив за довгий час; то був брудний скуйовджений спанієль, очевидно, хазяї ховали його десь під час пошесті, і тепер він поважно тюпав попід стінами. Діставшись до брами, він постояв у нерішучості, потім сів і, вивернувшись, почав стукатися. Пролунало одночасно кілька сюрчків — це поліцейські приманювали собаку. Собака звів голову, потім нерішуче ступив, очевидно наміряючись обнюхати капелюх, що валявся на бруківці. Але тут з вікна третього поверху гримнув постріл, і пес плюхнув на спину, як млинець на сковороду, судомно забив лапами, намагаючись повернутися набік, здригаючись у корчах. У відповідь розляглося п´ять чи шість пострілів, це стріляли, з-за брами і знов потрапили у віконницю, з якої бризнули тріски. Знов усе стихло. Сонце спускалося до обрію, і до Коттарового вікна вже підповзала тінь. За спиною в Ріє легко скреготнули гальма.

— Ну от, приїхали,— мовив поліцейський. З машини повискакували поліцейські, повитягали вірьовки, драбину, два якісь довгасті пакунки, загорнуті в прогумовану тканину. Потім вони почали пробиратися вулицею, яка йшла рівнобіжне цій, за будинками, позаду Гранової оселі. І вже через кілька метушня. Потім усе знов застигло в чеканні. Пес уже не сіпався, підпливши темною калюжею.

Зненацька з вікон кам´яниці, де засіли поліцейські, застрочив кулемет. Били по віконниці, і вона розлетілася на друзки, відкривши чорний чотирикутник вікна, але Ріє з Граном зі свого місця нічого не могли розгледіти. Коли кулемет замовк, у діло вступив другий, що був у сусідньому будинку, ближче до рогу. Очевидно, цілили в пройму вікна, бо відлетів уламок цегли. Саме в цю мить троє поліцейських бігом перетнули бруківку і сховались у під´їзді За ними слідом кинулося ще троє, і кулеметна стрілянина припинилась. І знову всі стояли й чекали. В кам´яниці розляглося два глухих постріли. Потім почувся галас, і з під´їзду виволокли, точніше, не виволокли, а винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав. І як за помахом чарівничої палички, всі позачинювані віконниці розчахнулися, у вікнах забовваніли голови цікавих, з будинків повисипали люди і з´юрмилися позаду поліцейського заслону. Всі зразу побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував. Поліцейський наблизився і зацідив його двічі по обличчю на всю міць своїх кулаків, розважливо, якось навіть старанно.

— Це Коттар, — пробурмотів Гран. — З´їхав з глузду.

Коттар упав. І глядачі побачили, як поліцейський з усього маху копнув підбором тіло, що впало на бруківку. Потім ватага роззяв заметушилася і рушила до лікаря та його старого приятеля.

— Розійдись! — скомандував натовпу поліцейський. Коли ватага проходила мимо, Ріє відвів очі. Гран і лікар простували поряд в останніх зблисках смерку. І ніби цей інцидент враз зняв заціпеніння, що дрімотно проймало весь квартал, віддалені від центру вулиці знов наповнились радісним гудінням юрби. Біля під´їзду їхньої оселі Гран розпрощався з лікарем. Пора йти працювати. З першого східця він гукнув лікареві, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу. «Я тепер усі епітети повикидав», — заявив він.

І з лукавою посмішкою він підняв капелюха, церемонно відкланявшись лікареві. Ріє все ще думав про Коттара, і глухий виляск кулака по обличчю не давав йому спокою всю дорогу аж до оселі старого ядушника. Можливо, йому важче було думати про людину злочинну, ніж про мертву людину.

Коли Ріє добрався до свого давнього пацієнта, морок уже цілком поглинув небо. До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.

— І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність, — сказав старий. — А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?

До них донеслися виляски вибухів, цього разу безневинних, — це дітвора підривала петарди.

— Він помер, — відповів Ріє, приклавши стетоскоп до грудей, де все хрипіло.

— А-а, — стурбовано протяг старий.

— Від чуми, — додав Ріє.

— Так, — завершив, помовчавши, старий, — кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче.

— Чому ви так говорите? — спитав лікар, прибираючи стетоскоп.

— Та так. Він не базікав на вітер. Просто він мені подобався. Але так воно вже ведеться. Інші твердять: «Це чума, у нас чума була». Ще й ордена собі за це вимагатимуть. Але що таке, власне, чума? Теж життя, тільки й того.

— Не забувайте вчасно робити інгаляцію.

— О, не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити.

Відповіддю йому були віддалені крики радості. Лікар нерішуче зупинився посеред кімнати.

— Я клопоту вам не завдам, якщо піднімуся на терасу?

— Та ні, що ви. Хочете згори на них подивитися? Прошу ласкаво. Але вони повсюди однакові.

Ріє рушив до сходів.

— Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам´ятник за- Iі гиблим від чуми?

— Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.

— Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. — Старий ядушливо захихотів: — Я так і чую: «Наші померлі...», а потім підуть перекусити.

Але Ріє вже піднімався сходами. Над покрівлями будинків стояло широке холодне небо, і завислі низько над узгір´ями зірки здавалися твердими, наче кремінь. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, на цю терасу, щоб забути про чуму. Але зараз море голосніше, ніж тоді, билося об підніжжя скель. Повітря було легке, нерухоме, воно очистилося від солоних подмухів, що їх приносить теплий осінній вітер. І, як і раніше, до терас підступали міські шерехи, схожі на плюскіт хвиль. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння, що пробивалося крізь пітьму, позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє.

Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяглими криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий ядушник має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня сила, в цьому і є їхня безневинність, і Ріє відчував, що попри свій біль, у цьому він з ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани феєрверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу, і ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію, яка завершується тут, написати для того, щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам´ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу.

А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, повинні чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам, що повинні чинити всі люди, які через незмогу стати святими і, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.

І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.

(Пер. з франц. Анатоля Перепаді)