АЛЬБЕР КАМЮ (1913-1960)

Життя Альбера Камю трагічно обірвалось понад сорок років тому, але й по сьогодншній день він залишається в пам´яті нащадків як людина, з ім´ям якої асоціюються найвищі досягнення французької художньої та філософської думки XX ст.

Письменник народився 7 листопада 1913 року в колишній французькій колонії Алжирі, у невеличкому провінційному містечку Мондові, у родині сільськогосподарських робітників. Свого батька Люсьєна Камю він не знав, оскільки відразу після народження сина той був мобілізований на фронт, де й загинув. Після його смерті мати майбутнього письменника Катрін Сантес із двома синами переїздить до міста Алжир, де працює прибиральницею в сім´ях багатіїв. З 1918 по 1924 роки Камю вчиться в початковій школі найбіднішого кварталу і закінчує її з відзнакою. Один з його шкільних учителів, помітивши здібності хлопчика, спромігся вибити для нього стипендію у престижному Алжирському ліцеї. Тут Камю вперше захопився літературою і увійшов до складного світу філософських думок, особливо філософії Ніцше. Під час одного з футбольних матчів Камю серйозно застудив горло. Хвороба стала хронічною і, зрештою, за деякий час лікарі поставили діагноз: туберкульоз. Майже рік Камю змушений буде провести у клініці для бідних, але остаточно хвороба так і не відступить і час від часу даватиметься взнаки, супроводжуючи Камю до останніх його днів.

З 1932 року, після успішного закінчення ліцею, Камю — студент філософсько- історичного факультету Алжирського університету. Тут відбувається його справжнє, вже доросле знайомство зі світом художньої літератури (Достоєвський, Пруст, Жид тощо) і найбільш пошанованими серед його сучасників представниками тодішньої філософської думки (Ніцше, К´єркегор, Шестов, Ясперс тощо). Про напружене духовне життя Камю в цей період свідчать його перші щоденникові нотатки. Виявляє він і неабияку громадську активність. 1934 року Камю вступає в комуністичну партію, з якої його виключили через три роки як «троцкістського провокатора» (він мав необережність поспівчувати лівим арабським націоналістам).

У 1935 році Камю організує пересувний Театр праці, де пробує свої сили як драматург (п´єса «Бунт в Астурії» — плід колективної творчості учасників театру), режисер (ставить «Роки зневаги» за романом Мальро), актор (грає Івана Карамазова в інсценізації роману Достоєвського) і навіть суфлер. Він входить у комітет сприяння Міжнародному рухові на захист культури від фашизму, очолює алжирський Народний будинок культури, активно співпрацює з лівими газетами і журналами. Виходять

його перші книги — збірки лірично-публіцистичних есе «Зворотна і лицева сторона» (1937) і «Шлюби» (1938).

З початком Другої світової війни Камю має намір піти добровольцем на фронт, але через туберкульоз, який набув у Камю хронічної форми, військово-медична комісія двічі відхиляє його героїчні спроби.

Камю продовжує свою журналістську діяльність, але що далі, то важче йому це вдається, оскільки його безкомпромісні статті, в яких він безжалісно викриває зловживання влади і її байдужість до проблем мусульманського населення, породжують зворотну реакцію: письменникові починають чинити різноманітні перепони і намагаються вижити його з країни. Навесні 1940 року Камю переїжджає до Парижа. Скориставшись знайомствами, він отримує тут посаду технічного секретаря в газеті «Парі- Суар», та після того, як німці забороняють усі опозиційні видання, Камю повертається в Алжир. У газеті йому відмовляють, і на деякий час Камю влаштовується вчителем єврейських дітей, яким влада відмовила в офіційній освіті.

У 1942 році Камю повертається до окупованої Франції, де вступає в підпільну організацію «Комба», основна функція якої полягала в тому, щоб забезпечити видавничі потреби французького руху Опору. У газеті «Комба» Камю ще деякий час працює й після закінчення війни, а його публікації користуються незмінним успіхом серед читачів.

3 кінця 40-х років Камю майже відходить від журналістики, натомість більш активно займається художньою творчістю, пише філософські праці, співпрацює з театрами, в яких ставить як власні п´єси, так і твори зарубіжних письменників, зокрема, інсценізує «Реквієм за монахинею» Фолкнера і «Бісів» Достоєвського.

4 січня 1960 року автомобіль, у якому Камю повертався із різдвяних канікул до Парижа, врізався в дерево. Приятель Камю, видавець Мішель Галлімар, який сидів за кермом автомобіля, був важко травмований, сам письменник загинув на місці. Фатальний збіг: Камю збирався повертатися до Парижа поїздом і лише після вмовлянь Мішеля пристав на його пропозицію їхати автомобілем.

Світоглядні позиції Камю починають формуватися вже в роки його навчання, і далі, упродовж життя письменника, вони постійно еволюціонували і кілька разів суттєво змінювались. Уже з початку 30-х років Камю захоплюється екзистенціалізмом, який спричиняється до рішучого зламу в його світоглядних настановах.

Екзистенціалізм Камю полягав у баченні світу як вселенського абсурду, царства без Бога, що не має мети і жодною мірою не визначає сенс людського існування, а цей сенс і полягає, власне, у тому, що людині крок за кроком її життя, що далі, то більше і глибше відкривається абсурдна правда світу, в якому вона не може знайти себе і відчуває себе вільною і щасливою лише на порозі смерті, що кладе край безглуздості її існування.

У роки Другої світової війни екзистенціалізм Камю набуває дещо іншого, більш м´якого і гуманістичного забарвлення, а саме: Камю починає вважати, що з безглуздістю дійсності можна і потрібно боротися, що людина може знайти сенс існування, принаймні, в існуванні для блага інших, полегшенні їх страждань, ствердження моральних ідеалів милосердя і справедливості. У 50-ті роки Камю знову переживає скепсис щодо можливості знаходження стійких духовних опор і орієнтирів, які б виправдовували сенс безглуздості людського буття. Світоглядні позиції, які Камю зайняв після закінчення війни, на деякий час зблизили його з лівою ідеологією. Камю закликає «примирити свободу і справедливість», а газета, в якій він працює, виходить під гаслом: «Від Опору до Революції!». Однак досить швидко він розчаровується в революційній ейфорії, що охопила тодішні кола французької інтелігенції, і приходить до твердого переконання, що свобода і революція — речі несумісні: «Усі сучасні революції призвели лише до зміцнення Держави. 1789 рік привів за собою Наполеона, 1848 рік — Наполеона III, 1917 — Сталіна, заворушення 20-х років у Італії— Муссоліні, Веймарська республіка — Гітлера». За образним висловом Камю, революція щоразу призводить до того, що «Прометей перероджується в Цезаря», тобто ідеї свободи, внаслідок зловживання владою, обертаються тоталітаризмом і насиллям. Універсальних рецептів звільнення людини не існує, вважає Камю, але, принаймні, шлях до цього ідеалу проходить не через соціальну революцію, а через сферу людського духу, який постійно усвідомлює і морально удосконалює себе у своєму ставленні до світу і до людей, що його оточують.

Творча спадщина Камю включає в себе не тільки художню, але й зразки публіцистичної й філософської творчості. Згідно з еволюцією філософських поглядів Камю, його художню творчість зазвичай ділять на три етапи. Перший — «цикл абсурду» — охоплює довоєнний і воєнний періоди творчості і включає такі твори, як повість *Сторонній» (1942), філософське есе «Міф про Сізіфа» (1942), драми «Калігула» і «Непорозуміння» (1944), в яких розкривається теза абсурдності людського буття. Другий період (кінець 40-х - початок 50-х рр.) — «цикл бунту» — містить роман * Чума» (1947), драми «Стан облоги» (1948) і «Праведні» (1949), а також філософське есе «Бунтівна людина» (1951), в яких митець намагається обгрунтувати необхідність боротьби з абсурдністю буття. Третій період, що охоплює 50-ті роки — «цикл вигнання» — включає повість «Падіння» (1956), книгу оповідань «Вигнання і царство» (1957), три книги публіцистики «Актуальне» (1950-1958) і хронологічно співвіднесений з цим періодом незавершений роман «Перша людина».

У 1957 році Камю отримав Нобелівську премію «за сукупність творів, що висвітлюють проблеми, поставлені сучасністю перед свідомістю людини».

Чума (1947). Найвизначнішим художнім твором Камю вважається його роман «Чума». Фабульну основу твору складає розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглась у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, самотності і страху смерті.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача, лікаря Ріє, і достатньо скрупульозно і послідовно фіксує всі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися чинити цьому страшному лихові мешканці містечка.

Побудова роману також підпорядкована визначеній у ньому хронікальній формі викладу. Усі події, викладені в романі, розгортаються протягом одного року. П´ять частин, з яких складається роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксують усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявляє свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охоплюють друга і третя частини роману, — це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени — у четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізується, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількість своїх щоденних жертв. Нарешті, у п´ятій частині — наприкінці грудня — епідемія поступово сходить нанівець.

Роман відкривається сценами, в яких описується побут, звичаї, діловий розпорядок алжирського міста Оран. Оповідач підкреслює, що перед нами звичайне провінційне містечко, яких багато, типова французька торгівельна префектура на алжирському березі. Усе в місті, на перший погляд, раціонально впорядковано, продумано, пристосовано до потреб і нормальної логіки суспільного й індивідуального буття. Ідеальний порядок, в якому все влаштовано раз і назавжди, усе має свій сенс, який ніщо не може суттєво похитнути або порушити. Символічним знаком цієї ідеальної упорядкованості виступає сцена появи під дверми респектабельних помешкань перших мертвих щурів, що сприймається як щось неможливе, шокуюче, несумісне з нормами й логікою їхнього життя. Утім, ідеальна, здавалося б, упорядкованість життя міста — це не більше ніж ілюзія, омана, яка, відповідно до філософських поглядів Камю, легко може бути розвіяна в межовій ситуації, що й доводять подальші події роману, пов´язані з невпинним наступом епідемії чуми. Поступово чума огортає місто, невблаганно збільшуючи кількість своїх жертв, не рахуючись із жодними прогнозами та логічними викладками лікарів, методично руйнуючи останні уявлення людей про можливість і подобу упорядкованості й розумної організованості буття, на їхніх очах перетворюючи те, що колись було непорушним, ідеально влаштованим порядком, на царство хаосу і абсурду.

У романі Камю створено чимало вражаючих своєю натуралістичністю і трагічністю сцен фатального вторгнення чуми в життя цілого міста і долі окремих його мешканців, безпорадність і марність спроб звичайних людей і лікарів впоратись із цим лихом. Утім, не всі мешканці Орану визнали свою поразку в боротьбі зі зловісним лихом і примирилися з думкою про неминучість смерті. Відразу ж після проголошення карантину в місті створюються санітарні дружини, які намагаються протистояти поширенню епідемії, локалізувати охоплені чумою квартали міста, вживати профілактичних заходів і проводити роботу із запобігання паніці й хаосу в місті. Лікарі намагаються удосконалити вакцину, яка б могла протистояти хворобі, і хоча результати вакцинування не надто переконливі, вони до останнього дня не втрачають надії і сподіваються на винайдення ліків, які все ж таки зупинять чуму.

І, зрештою, чума відступає. Місто виходить переможцем зі смертельного двобою, життя в ньому починає поступово відроджуватись і приходити до ладу, але, як песимістично стверджує розповідач, зовсім не через те, що людям дійсно вдалося впоратися з лихом. Ні, чума відступила сама собою, повністю залишаючи за собою право повернутися до підкореного міста коли тільки їй буде завгодно.

Подієва канва роману, пов´язана із зображенням перипетій боротьби мешканців Орану з епідемією чуми, загострює цілий ряд важливих питань, що стосуються морально-етичних норм людської поведінки, людської психології та соціальної невлаштованості людини в суспільстві, яке її оточує. Але подіями, що безпосередньо змальовані у творі, його зміст не вичерпується. Він має на увазі й більш глибоку — історичну і філософську проблематику, у зв´язку з якою всі образи роману набувають більш широкого і узагальненого — символічного значення.

Підтекст роману був цілком очевидний і зрозумілий для сучасників Камю, а зроблені автором натяки легко розшифровувались у тривожній атмосфері перших повоєнних років. На приховану тенденційну спрямованість свого роману вказував і сам

Камю, який писав, що «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти нацизму». «За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили. Водночас я поширив значення цього образу на буття взагалі». Таким чином, за безпосереднім змістом роману прочитується інший: недаремно образ коричневої чуми став метафоричним синонімом фашизму. У романі ці аналогії підтверджені часом дії — 194... рік, порівнянням на перших сторінках твору чуми з війною і зауваженням, що обидві застають людство зненацька, нарешті змалюванням тієї страшної атмосфери ізоляції міста, зумовленого карантином, що нагадує фашистське ув´язнення Європи в роки Другої світової війни.

Третій, ще більш глибинний шар змісту роману, пов´язаний з декларованою на той час Камю його філософською концепцією буття світу й людини. У цій площині образ чуми знаменує межову ситуацію і водночас перетворюється на символ абсурдності людського життя, беззахисності людської долі перед хаотичною владою стихій. Звідси один з героїв похмуро констатує у фіналі роману: «А що таке власне чума? Теж життя, тільки і всього!» Тому й усі відображені в романі етапи наростання масштабів епідемії і пов´язаних з ними заходів все більшого обмеження прав і можливостей мешканців міста символічно моделюють етапи відчуження людської свідомості, яка у процесі пізнання світу приходить до все більшого усвідомлення його непевності, невлаштованості і, зрештою, абсурдності.

Масштаб узагальнень, який підносить роман Камю до значення загальнолюдського символу, елементи повчання і застереження, що на них спрямовує зміст твору, надають йому виразних жанрових ознак філософського роману-притчі, на зразок творів В. Годдінга, Е. Хемінгуея, Т. Манна та багатьох інших письменників XX століття.