) ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1. Ніколи не розмовляйте з невідомими

Якось навесні, в пору незвичайно спекотного надвечір´я, в Москві, на Патріарших ставках, з´явилося двоє громадян. Перший з них, одягнений в літню сіреньку пару, був низького зросту, вгодований, голомозий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс в руці, а на чисто поголеному обличчі його містилися небачених розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудавий, чубатий юнак в заламаному на потилицю картатому кепі — був у ковбойці, зіжмаканих білих штанях і в чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено іменованої MACCOJIIT, і редактор товстого художнього журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який пише під псевдонімом Бездомний.

До речі, слід зауважити першу незвичайність цього страшного травневого вечора. По всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не виявилося жодного перехожого. Тут трапилася друга незвичайність, що стосувалася одного Берліоза. Зненацька серце його тенькнуло і на мить кудись провалилося, потому вернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але настільки непоборний страх, що йому забаглося зараз же втекти з Патріарших не озираючись. Берліоз тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід, обтер чоло хусточкою, подумав: «Що це зі мною? Цього ніколи не було...серце вар´ює... я перевтомився. Либонь треба покинути все до дідька і в Кисловодськ...»

І тут спекотне повітря згустилося перед ним, і виткався з цього повітря прозорий громадянин химерного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций повітряний-таки піджачок... Громадянин з сажень на зріст, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.

Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Ще більше збліднувши, він витріщив очі й збентежено подумав: «Цього не може бути!..»

Але це, на жаль, було, і довготелесий, крізь якого видно, громадянин, не торкаючись землі, гойдався перед ним то вліво, то вправо.

Тут жах до того заволодів Берліозом, що він заплющив очі. А коли він їх розплющив, побачив, що все закінчилося, марево розчинилося, картатий зник, а заодно й тупа голка вискочила із серця.

— Тьху, до біса! — вигукнув редактор, — ти знаєш, Іване, мене щойно від спеки мало чорти не вхопили! Навіть щось схоже до галюцинації було, — він спробував посміхнутися, але в очах йому ще стрибала тривога, і руки тремтіли.

Одначе поступово він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, сказавши доволі бадьоро: «Ну, отож...» — попровадив перервану мову далі.

Мова ця, як опісля довідались, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергової книжки журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович створив, і то дуже швидко, та, на жаль, нею редактора ніскільки не вдовольнив. Обмалював Бездомний головну дійову особу своєї поеми, тобто Ісуса, вельми чорними барвами, а проте всю поему доводилось, на думку редактора, писати наново. І ось тепер редактор виголошував поетові щось на зразок лекції про Ісуса з тим, аби підкреслити головну хибу поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи художня сила його таланту, а чи повна необізнаність у питанні, про яке він збирався писати, — але Ісус у його зображенні вийшов ну геть як живий, дарма що не надто привабливий, персонаж. Берліоз же хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи то поганий, чи то хороший, а в тому, що Ісуса ж бо цього, як особистості, взагалі не існувало на світі та що всі оповідки про нього — прості вигадки, найзвичайнісінький міф.

Мусимо зазначити, що редактор був чоловіком начитаним і дуже вправно покликався у своїй промові на давніх істориків, приміром, на знаменитого Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосипа Флавія, які ніколи й словом не обмовилися про існування Ісуса [...].

Поет, для якого все, що повідомляв редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, витріщившись на нього своїми зеленими очима. Високий тенор Берліоза відлунив пустельною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович забирався у нетрі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі в´язи, лишень вельми освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого й корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога та сина Неба й Землі, й про фінікійського бога Таммуза, й про Мардука, й навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого вельми вшановували колись ацтеки в Мексиці.

І от саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, на алеї з´явився перший перехожий.

Згодом, коли, відверто кажучи, було вже пізно, різні установи подали свої зведення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низького зросту, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому— що чоловік був зросту велетенського, коронки мав платинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно повідомляє, що особливих прикмет у чоловіка не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих зведень нікуди не годиться.

Найперше: ні на яку ногу описуваний не накульгував, і зросту був не маленького й не велетенського, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, а з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, туфлях. Сірий берет він хвацько заломив набакир, під пахвою ніс ціпка з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. З виду — літ сорока з гаком. Рот якийсь перекривлений. Чисто поголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за іншу. Одно слово — іноземець.

Пройшовши повз лаву, на якій сиділи редактор і поет, іноземець зиркнув скоса на них, зупинився і раптом всівся на сусідній лавці, за два кроки від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не парко йому в рукавичках».

А іноземець кинув зором на високі будинки, що квадратом облямовували став, причому помітно було, що бачить це місце він уперше і що воно його зацікавило.

Він зупинив погляд на горішніх поверхах, скло яких сліпуче відбивало поламане сонце, що назавжди полишало Михайла Олександровича, потім перевів його донизу, де шиби починали передсутінно темніти, до чогось поблажливо усміхнувся, примружився, руки поклав на набалдашник, а підборіддя на руки.

— Ти, Іване, — говорив Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, приміром, народження Ісуса, сина Божого, але сіль якраз в тому, що ще до Ісуса народилася ціла низка синів Божих, як, скажімо, фригійський Аттіс, коротко ж мовлячи, жоден з них не народжувався й нікого не було, в тім числі й Ісуса, і необхідно, аби ти, замість народження й, скажімо, приходу волхвів, описав безглузді чутки про це народження... А то виходить за твоєю оповіддю, що він і справді народився!..

І в цю ж мить Берліоз урвав свою мову, тому що іноземець раптом підвівся й попростував до письменників.

Ті глянули на нього з подивом.

— Пробачте мені, будь ласка, — почав він з іноземним акцентом, але не спотворюючи слів, — що я не будучи знайомим дозволяю собі...але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що...

Тут він увічливо скинув берет, і друзям нічого іншого не залишалося, як підвестися й розкланятися.

Слід додати, що на поета іноземець з перших же слів справив відразливе враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоб сподобався, а ... як би це висловитись... зацікавив, чи що.

— Дозволите мені присісти? — ввічливо попрохав іноземець, і приятелі якось несамохіть розсунулися; чужинець спритно всівся проміж них і зараз же вступив у розмову.

— Якщо мені не почулося, ви сказали, що Ісуса не було на світі? — запитав іноземець, звернувши на Берліоза своє ліве зелене око.

— Ні, вам не почулося, — поштиво відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ах, як цікаво! — вигукнув іноземець.

«А якого біса йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.

— А ви погоджувалися з вашим співрозмовником? — поцікавився невідомий, повернувшись вправо до Бездомного.

— На всі сто! — потвердив той, полюбляючи висловлюватись пишномовно й фігурально.

— Дивовижно!— вигукнув непроханий співрозмовник і, невідь чому злодійкувато озирнувшись та стишивши свій низький голос, мовив: — Даруйте мою настирливість, але я так зрозумів, що ви, попри все інше, ще й не вірите в Бога? — Він зробив перелякані очі й додав: — Клянусь, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь усміхнувшись лякові інтуриста, відповів Берліоз. — Але про це можна говорити цілком вільно.

Іноземець відкинувся на спинку лави й поспитав, аж звереснувши від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми— атеїсти,— усміхаючись, відповів Берліоз, а Бездомний подумав розсердившись: «От причепився, закордонний гусак!»

— Ох, як чудесно! — скрикнув дивовижний чужинець і завертів головою, дивлячись то на одного, то на другого літератора.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — по-дипломатичному ввічливо сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно не вірить в казки про бога.

Тут іноземець викинув таку штуку: встав і потис здивованому редакторові руку, промовивши про цьому слова:

— Дозвольте подякувати вам од щирого серця!

— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши поцікавився Бездомний?

— За дуже важливі відомості, які мені, як мандрівникові, надзвичайно важливі, — багатозначно піднявши палець, поясним закордонний дивак.

«Ні, він не англієць...» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так призвичаївся розмовляти російською, ось що цікаво!» — і знову насупився.

— Але, дозвольте вас запитати, — після тривожного розмислу заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божого, котрих, як відомо, існує рівно п´ять?

— На жаль! — зі співчуттям відказав Берліоз, — жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Адже погодьтесь, що в царині розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — вигукнув чужинець,— браво! Ви повністю повторили думку неспокійного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п´ять доказів, а потому, ніби глузуючи із самого себе, спорудив власний шостий доказ!

— Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер говорив, що кантівські розмірковування про це питання можуть задовольнити лише рабів, а Штраус просто сміявся над цим доказом.

Берліоз говорив, а сам у цей час думав: «Але, все ж таки, хто він такий? І чому він так добре розмовляє російською?»

— Взяти б оцього Канта і за такі докази років на три в Соловки! — зовсім несподівано бовкнув Іван Миколайович.

— Іване! — зніяковівши, шепнув Берліоз.

Але пропозиція спровадити Канта на Соловки не лише не вразила чужинця, а й навіть викликала у нього захват.

— Атож, атож, — закричав він, і ліве зелене око його, звернене на Берліоза, заблищало, — йому якраз там і місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудре, але надто вже незрозуміле. З вас же потішатися будуть».

Берліоз витріщив очі. «За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе», — подумав він.

— Але, — провадив далі іноземець, анітрохи не знічений здивуванням Берліоза, звертаючись до поета, — спровадити його на Соловки неможливо з тієї причини, що він вже понад сто літ перебуває в місцях значно віддаленіших, ніж Соловки, і витягти його звідтіля ніяким робом неможливо, запевняю вас!

— А шкода! — озвався задерика-поет.

— І мені шкода! — потвердив незнайомий, блискаючи оком, і продовжував: — Але ось яка річ мене непокоїть: коли Бога нема, то, постає питання, хто ж керує життям людським і взагалі всім побитом на землі?

— Сама людина й керує, — поквапився сердито відповісти Бездомний на це, сказати по правді, не надто ясне запитання.

— Даруйте, — м´яко озвався невідомий, — для того, аби керувати, треба, як-не-як, мати точний план на певний, бодай хоч трохи пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як же може керувати людина, коли вона не лише позбавлена можливості скласти який-небудь план хоч би на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, на тисячу, але й не може бути певною навіть за свій власний завтрашній день? І справді, — тут невідомий повернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, так би мовити, добирати смаку, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... — тут чужинець солодко посміхнувся, начебто думка про саркому легені завдала йому втіхи — так, саркома, — мружачись, мов кіт, повторив він звучне слово, — і ось ваше керівництво закінчилося! Нічия доля, окрім своєї власної, вас більше не цікавить. Родина вам починає брехати, ви, запідозривши недобре, кидаєтеся до вчених лікарів, потім до шарлатанів, а трапляється, і до ворожок. Як перше з другим, так і третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, опиняється раптом, лежачи нерухомо, в дерев´яному ящику, і близькі, розуміючи, що користі від лежачого нема більш ніякої, спалюють його в печі. А трапляється і ще гірше: тільки-но людина збереться поїхати до Кисловодська, — тут чужинець примружився на Берліоза, — дріб´язкова, здавалося б, справа, але й цього зробити не може, тому що невідь з якого дива раптом візьме — послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це вона сама собою закерувала так? Чи не доречніше вважати, що впорався з нею хтось зовсім інший? — і тут незнайомець розсміявся чудним сміхом.

Берліоз уважно вислухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! — думав він, — він дивний суб´єкт... Фле чекайте, хто ж він такий?»

— Ви бажаєте палити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного невідомий, — яким надаєте перевагу?

— А у вас бува різні є? — похмуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

— Яким надаєте перевагу? — повторив невідомий.

— Ну, «Нашу марку», — злісно відповів Бездомний.

Незнайомець одразу ж вийняв з кишені портсигар і запропонував його Бездомному:

— «Наша марка».

І редактора і поета не так вразило те, що виявилася в портсигарі саме «Наша марка», як самий портсигар. Він був велетенських розмірів, черленого золота, і на кришці його при відкриванні блиснув синім і білим вогнем діамантовий трикутник.

Тут літератури подумали різне. Берліоз: «Ні, не іноземець!», а Бездомний: «От дідько б його забрав! Га?»

«Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — звісно, людина смертна, ніхто проти цього й не заперечує. Але річ у тім, що...»

Одначе він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:

— Так, людина смертна, та це було б іще півбіди. Зле те, що вона іноді нагло смертна, ось у чому штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні увечері.

«Якась безглузда постановка питання...» — розміркував Берліоз і заперечив:

— Ну, це вже перебільшено. Сьогоднішній вечір мені відомий більш або менш достеменно. Само собою зрозуміло, що, коли на Бронній мені впаде на голову цеглина...

— Цеглина ні з того ні з сього, — значуще перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не впаде. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона в жодному разі не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— Можливо, ви знаєте якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь насправді безглузду розмову, — і скажете мені?

— Залюбки, — відгукнувся незнайомець. Він зміряв Берліоза поглядом, ніби збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробурмотів щось типу: «Раз, два...Меркурій в другому домі...місяць пішов...шість — нещастя...вечір — сім...» — і голосно й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико й злісно вибалушив очі на нахабного невідомого, а Берліоз поспитав, криво осміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм...— мугикнув роздратований жартом невідомого Берліоз,— ну, це, даруйте, малоймовірно.

— Даруйте й мені, — відповів чужинець, — але це так. До речі, мені хотілося б запитати у вас, що ви робитимете сьогодні увечері, якщо це не таємниця?

— Ніякої таємниці немає. Зараз я зайду до себе на Садову, а потому о десятій годині вечора у МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я головуватиму на ньому.

— Ні, цього ніяк не може бути, — твердо заперечив іноземець.

Це ж чому?

— Тому, — відповів іноземець і примруженими очима подивився у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, нечутно черкали чорні птахи, — що Аннушка вже купила соняшникову олію, і не лише купила, але й навіть розлила. Так що засідання не відбудеться.

Тут, як можна зрозуміти, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужинця, Що молов нісенітниці, — до чого тут соняшникова олія... і яка Аннушка?

— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, вочевидь, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — вам не доводилось, громадянине, бувати коли-небудь у лікарні для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо вигукнув Михайло Олександрович.

Але чужинець нітрохи не образився і дуже весело розсміявся.

— Бував, бував і не раз! — вигукнув він, сміючись, але не спускаючи з поета ока, що не сміялося, — де я тільки не бував! Шкода лишень, що я не знайшов часу спитати у професора, що таке шизофренія. Так що ви вже самі дізнайтеся про це в нього, Іване Миколайовичу!

— От що, Мишко, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — ніякий він не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, який перебрався до нас. Питай у нього документи, а то втече...

І поет за руку потягнув Берліоза до лавки.

Незнайомець не сидів, а стояв побіля неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій оправі, цупкий конверт з гарного паперу та візитівку.

— Пробачте мені, що в розпалі нашої суперечки забув відрекомендуватися вам. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати в Москву для консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливе дивлячись на обох літераторів.

Ті знітилися. «Чорт, чув усе...»— подумав Берліоз і ввічливим жестом дав знати, що пред´являти документи немає потреби. Поки чужинець підсовував їх редакторові, поет встиг розгледіти на візитівці надруковане чужинськими літерами слово «професор» і початкову літеру прізвища — подвійне «В».

— Дуже приємно, — тим часом знічено бурмотів редактор, і іноземець заховав документи до кишені.

— А у вас який фах? — поцікавився Берліоз.

—Я фахівець з чорної магії.

«На тобі!» — вдарило в голові в Михайла Олександровича.

— І... і вас за цим фахом запросили до нас? — затинаючись запитав він.

Так за цим запросили, — потвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці віднайдені достеменні рукописи чорнокнижника Герберта Аврілакського, десятого століття, так от потрібно, щоб я їх розібрав. Я єдиний у світі фахівець.

— А-а! Ви історик? — з великою полегшою та повагою запитав Берліоз.

— Я — історик, — потвердив учений і додав ні в тин ні в ворота: — Сьогодні увечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор і поет, а професор поманив обох до себе і, коли вони нахилилися до нього, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус існував.

— Чи бачите, професоре, — вимушено посміхнувшись, відказав Берлі- 03> — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншої точки зору.

— А не треба ніяких точок зору!— відповів химерний професор,— просто він існував, і більш нічого.

— Але ж потрібен який-небудь доказ... — почав Берліоз.

— І доказів ніяких не треба, — відмовив професор і заговорив неголосно, причому акцент його чомусь зник: — Усе просто: у білім плащі...

Розділ 2. Понтій Пілат

У білім плащі з кривавим підбоєм, човгавою кавалерійською ходою, раннім ранком чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома крилами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

Понад усе на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, й усе тепер віщувало недобрий день, оскільки запах цей почав переслідувати прокуратора від світанку. Прокураторові здавалося, що трояндовий запах виділяють кипариси і пальми в саду, що до запаху шкіри і варти долучається проклятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалась прибула з прокуратором до Єршалаїму перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, тягнуло димком у колонаду через горішній майданчик саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувався все той же масний трояндовий дух. О боги, боги, за що ви караєте мене?

«Так, сумнівів немає! Це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба гемікранія, від якої болить півголови. Від неї немає засобів, немає жодного порятунку. Спробую не рухати головою».

На мозаїчній підлозі коло водограю вже було наготовано крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простягнув убік руку.

Секретар поштиво вклав у цю руку шмат пергаменту. Не втримавшись від болісної гримаси, прокуратор скоса, побіжно проглянув написане, повернув пергамент секретареві й насилу промовив:

— Підслідний з Галілеї? До тетрарха справу надсилали?

— Так, прокураторе, — відповів секретар.

— І що ж він?

— Він відмовився дати висновок щодо справи і смертний вирок Синедріону направив на ваше затвердження, — пояснив секретар.

Прокуратор смикнув щокою і мовив тихо:

— Приведіть обвинувачуваного.

І зараз же з майданчика саду під колони на балкон двоє легіонерів увели й поставили перед кріслом прокуратора чоловіка літ двадцяти семи. Цей чоловік був убраний в старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його бу-

ла прикрита білою пов´язкою з ремінцем довкруж чола, а руки скручені за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, в кутику вуст — сад- но з кров´ю, що запеклася. Приведений з тривожним зацікавленням дивився на прокуратора.

Той помовчав, потім тихо спитав по-арамейському:

— То це ти підмовляв народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Чоловік зі зв´язаними руками трохи поступив наперед і почав говорити:

— Добрий чоловіче! Повір мені...

Та прокуратор, як і раніше не рухаючись і нітрохи не підносячи голос, зараз же перебив його:

— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршала- їмі всі нашіптують про мене, що я люте чудовисько, і це достеменна правда, — і так само монотонно додав: — кентуріона Щуробоя до мене.

Всім здалося, що на балконі стемніло, коли кентуріон, який командував особливою кентурією, Марк на прізвисько Щуробій, постав перед прокуратором.

Щуробій був на голову вищий від найвищого із солдатів легіону й настільки широкий в раменах, що зовсім затулив ще невисоке сонце.

Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:

— Злочинець називає мене «добрий чоловік». Виведіть його звідси на хвилю, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не калічити.

Прогриміли важкі чоботи Марка, зв´язаний пішов за ним безшумно, цілковита мовчанка запанувала в колонаді, і було чути, як щебетали голуби на майданчику саду біля балкону, та ще вода співала чудернацьку приємну пісню у фонтані.

Вивівши арештованого з-під колон у сад, Щуробій вийняв з рук в легіонера, що стояв коло підніжжя бронзової статуї, бич і, несильно замахнувшись, вдарив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалим і легким, але зв´язаний миттю повалився долі, немов йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, обличчя його зблідло і погляд знетямився. Марк однією лівою рукою, легко, мов порожній мішок, підійняв упалого в повітря, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Спокійно стояти. Ти мене зрозумів, чи вдарити тебе?

Арештований схитнувся, та оволодів собою, барва повернулася йому до обличчя, він перевів подих і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

За хвилю він знову стояв перед прокуратором.

Пролунав тьмяний, хворий голос:

— Ім´я?

— Єшуа, — квапливо відповів арештант.

— Прізвисько є?

— Га-Ноцрі.

— Звідкіля ти родом?

— З міста Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, справа від нього, на півночі, є місто Гамала.

— Хто ти по крові?

— Я достоту не знаю, — жваво відповів арештований, — я не пам´ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сирійцем...

— Де ти мешкаєш постійно?

— У мене нема постійного житла, — сором´язливо відповів арештант, — я мандрую з міста до міста.

— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — мовив прокуратор і запитав: — Родичі є?

— Немає нікого. Я один у світі.

— Письменний?

— Так.

— Чи знаєш яку мову, крім арамейської?

— Знаю. Грецьку.

Спухла повіка ледь піднялася, оповите імлою страждання око втупилося в арештованого. Друге око залишилося закритим. Пілат заговорив по- грецькому:

— То ти збирався зруйнувати будівлю храму і закликав до цього народ?

Тут арештант знову пожвавішав, очі його перестали світитися ляком, і він заговорив по-грецькому:

— Я, доб... — тут жах майнув в очах арештованого через те, що він заледве не обмовився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не підбивав на цей безглуздий вчинок.

Подив відбився на обличчі секретаря, що згорбився над низеньким столом і записував зізнання. Він підвів голову, але зараз же знову схилив її над пергаментом.

— Чимало різних людей прибуває в це місто на свято. Бувають серед них маги, астрологи, віщуни й убивці, — говорив монотонне прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: підбурював зруйнувати храм. Так свідчать люди.

— Ці добрі люди, — заговорив арештант і, квапливо додавши: — ігемоне, — продовжував: — нічому не вчилися і все переплутали, що я казав. Я взагалі починаю побоюватись, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він невірно записує за мною. [...]

— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на базарі? Голос того, хто відповідав, здавалося, колов Пілатові скроню, був невимовно болючим, і цей голос говорив:

— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри й сотвориться новий храм істини. Сказав так, аби було зрозуміліше.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі бентежив народ, оповідаючи про істину, про яку ти уявлення не маєш? Що таке істина?

І тут прокуратор подумав: «О, боги мої! Я запитую його про щось зайве на суді... Мій розум не слугує мені більше...» і примарилась йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути!»

І знову він почув голос:

— Істина передусім у тому, що в тебе болить голова, і болить так нестерпно, що ти легкодухо подумуєш про смерть. Тобі не лише несила говорити зі мною, але тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі стаю твоїм катом, і це смутить мене. Ти не можеш навіть помислити про що-небудь і мрієш лишень про те, аби прийшов твій пес, єдина, вочевидь, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз закінчаться, біль мине.

Секретар витріщив очі на арештанта і не дописав слова.

— Ну ось, вже й по всьому, — говорив арештований, доброзичливо позираючи на Пілата, — і я страшенно цим втішений.

Помовчали, потім Пілат запитав по-грецькому:

— То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, чи в який-небудь інший спосіб знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав до подібних дій, повторюю. Хіба я схожий на недоумкуватого?

— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів прокуратор і усміхнувся якоюсь страшною посмішкою, — то поклянися, що цього не було.

— Чим хочеш ти, аби я поклявся? — запитав, вельми пожвавившись, розв´язаний.

— Ну, хоч би життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним клястися саме впору, позаяк висить воно на волосині, затям це!

— Чи не гадаєш ти, що сам його підвісив, ігемоне? — поспитав арештант, — коли це так, ти дуже помиляєшся.

Пілат здригнувся й відмовив крізь зуби:

— Я можу перетнути цю волосину.

— І в цьому ти помиляєшся, — ясно посміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант, — погодься, що перетнути волосину вже напевне в змозі лиш той, хто підвісив?

— Так, так, — посміхнувшись, мовив Пілат, — тепер я не маю сумніву в тому, що ледачі нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п´ятах. Не знаю, хто підвісив твій язик, але підвішений він добре. А тепер скажи мені, чому це ти увесь час вживаєш слова «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?

— Усіх, — відповів арештант, — лихих людей немає на світі...

Ластів´ячі крила фуркнули над самою головою ігемона, пташка метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля того стовпом спалахнув пил.

— Все про нього? — спитав Пілат у секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відповів секретар і подав Пілатові другий шмат пергаменту.

— Що там ще? — запитав Пілат і насупився.

Прочитавши подане, він ще більше змінився на виду. Чи то темна кров приплинула до шиї й обличчя, чи трапилось що інше, та тільки шкіра його втратила свою пожовть, побуріла, а очі немовби запали. І зі слухом сподіялося щось дивне — ніби вдалині програли наголосно й грізно сурми і дуже виразно почувся носовий голос, що погордливо тяг слова: «Закон про образу величності...»

Думки полетіли короткі, безладні й незвичні: «Пропав?», потім: «Пропали!» І якась зовсім недоладна з-поміж них про якесь, що неминуче має бути — і з ким?! — безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат напружився, прогнав видіння, повернувся зором на балкон, і знову перед ним опинилися очі арештанта. [...]

— Отож, — сказав він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Кі- ріафа, і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

— Діло було так, — охоче почав оповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився коло храму з одним юнаком, який назвався Іудою з міста Кіріафа. Він запросив мене до свого дому в Нижньому Місті й пригостив...

— І що ж ти сказав? — запитав Пілат, — чи ти відповіси, що ти забув, що казав? — але в голосі Пілата була вже безнадія.

— Серед іншого я говорив, — розповідав арештант, — що будь-яка влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде влади ані кесарів, ані якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потреби в жодній владі.

— На світі не було, нема й не буде ніколи більш величної та прекрасної для людей влади, аніж влада імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пілата розрісся. [...]

Потому, стишивши голос, він запитав:

— Єшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких-небудь богів?

— Бог один, — відповів Єшуа, — в нього я вірю.

— То помолись йому! Добре помолись! Втім,— тут голос Пілатові зірвався, — це не допоможе. Дружини немає? — чомусь тоскно спитав Пілат, не тямлячи, що з ним коїться.

— Ні, я один.

— Осоружне місто, — раптом чомусь пробурмотів прокуратор і пересмикнув плечима, наче замерз, а руки потер, немов умиваючи їх, — коли б тебе зарізали ще до твоєї зустрічі з Іудою із Кіріафа, далебі, це було б краще.

За хвилю перед прокуратором стояв Марк Щуробій. Йому прокуратор наказав здати злочинця начальникові таємної служби. На знак Марка варта оточила Єшуа і вивела його з балкону.

Потім перед прокуратором постав командуючий легіоном легат. Прокуратор розпорядився, аби легат виділив з римської когорти дві кентурії. Одна з них, під командою Щуробоя, має супроводити злочинців, повози з причандалами для страти й катів під час переїзду на Лису Гору, а по прибутті до неї увійти в горішнє оточення. Друга ж має бути зараз же відправлена до Лисої Гори й розпочати оточення негайно. З цією ж метою, тобто для охорони Гори, прокуратор попрохав легата відрядити допоміжний кавалерійський полк — сирійську алу. Коли легат покинув балкон, прокуратор наказав секретареві запросити президента Синедріону, двох членів його та начальника храмової сторожі Єршалаїму до палацу. [...]

Накази прокуратора були виконані швидко й точно, і сонце не встигло ще наблизитися до своєї найвищої точки, коли на горішній терасі саду коло двох мармурових білих левів, що пильнували сходи, зустрілися прокуратор і виконуючий обов´язки президента Синедріону первосвященик іудейський Йосиф Каїфа. {...]

Пілат сказав, що він розглянув справу Єшуа Га-Ноцрі й затвердив смертний вирок.

Таким чином, до смертної кари, яка мала відбутися сьогодні, засуджені троє розбійників: Дісмас, Гестас, Вар-равван і, окрім того, цей Єшуа Га- Ноцрі. Перші двоє, що надумали підбурювати народ до бунту проти кесаря, схоплені з бою римською владою, числяться за прокуратором, і, отже, про них тут мова не йтиме. Останні ж, Вар-равван і Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою і засуджені Синедріоном. Згідно із законом, згідно зі звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде відпустити на волю з нагоди великого свята Пасхи, що починається сьогодні.

Отож, прокуратор жадає знати, кого з-між двох злочинців має намір звільнити Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі? Каїфа схилив голову на знак того, що запитання йому зрозуміле, й відповів:

— Синедріон просить відпустити Вар-раввана.

Прокуратор добре тямив, що саме так йому відповість первосвященик, але завдання його полягало в тому, аби показати, що така відповідь викликає в нього подив.

— Зізнаюсь, ця відповідь мене здивувала, — м´яко заговорив прокуратор, — побоююсь, чи нема тут якого непорозуміння.

Каїфа глянув просто у вічі Пілатові й мовив тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився зі справою і вдруге повідомляє, що має намір звільнити Вар-раввана.

— Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в чиїй особі промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

— І втретє ми повідомляємо, що звільняємо Вар-раввана, — тихо сказав Каїфа.

Все було скінчено, і говорити більше не було про що. Га-Ноцрі відходив назавжди, й страшні, злі болі прокуратора нікому вилікувати; від них нема порятунку, окрім смерті. Але не ця думка приголомшила зараз Пілата. Все та ж незбагненна туга, що вже приходила на балконі, пронизала всю його істоту. Він зараз же спробував її пояснити, і пояснення це було дивне: невиразно здалося прокураторові, начебто він про щось не договорив із засудженим, а можливо, чогось і не дослухав. [...]

Було близько десятої години ранку.

Розділ 3. Сьомий доказ

— Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, — сказав професор.

Поет провів рукою по обличчю, як людина, котра щойно прийшла до тями, і побачив, що на Патріарших звечоріло [...].

Небо над Москвою ніби вицвіло, і зовсім виразно було видно у висоті повний місяць, та ще не золотий, а білий. Дихати стало значно легше, і голоси під липами звучали м´яко, по-вечірньому.

«Як же це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний із подивом, — адже ось уже й вечір! А може, то й не він оповідав, а просто я заснув і все це мені наснилося?»

Але слід гадати, що все-таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те ж саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, пильно вдивляючись в обличчя чужинцеві:

— Ваша розповідь надзвичайно цікава, професоре, хоч вона нітрохи не збігається з євангельськими оповіданнями.

— Змилуйтеся, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви мусите знати, що анічогісінько з того, про що написано в євангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо ми почнемо покликатися на євангелія як на історичне джерело... — він знову посміхнувся, і Берліоз запнувся, тому що буквально те саме він говорив Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріарших ставків.

— Це так, — зауважив Берліоз, — та боюся, ніхто не може потвердити, що й те, про що ви нам розповідали, відбувалося насправді.

— О ні! Це може хто потвердити! — переходячи на ламану мову, надзвичайно впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів ближче до себе.

Ті нахилилися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, чорти його батька зна чому, то пропадав, то з´являвся:

— Річ у тім... — тут професор лячно озирнувся й заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при всьому цьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, але тільки тайкома. Інкогніто, так би мовити, тож прошу вас — нікому ані слова і цілковита таємниця!.. Тсс!

Запанувала тиша, і Берліоз зблід.

— Ви... ви як довго в Москві? — тремтячим голосом запитав він.

— А я щойно цієї миті приїхав.до Москви, — розгублено відповів професор, і тут лише приятелі здогадалися подивитися йому уважно в очі і переконалися в тому, що лівий зелений, у нього цілковито божевільний, а правий — порожній, чорний і мертвий.

«Ось тобі усе й прояснилося! — подумав Берліоз збентежено, — приїхав божевільний німець або щойно здурів на Патріарших. От так історія!»

Так, і справді, прояснилось усе: і чудернацький сніданок в покійного філософа Канта, й дурнуваті балачки про соняшникову олію та Аннушку, й пророцтва про те, що голова буде відрубана, й усе інше — професор був несповна розуму.

Берліоз миттю зметикував, що треба робити. Відкинувшись на спинку лави, він за плечима професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, — але розгублений поет цих сигналів не втямив.

— Так, так, так, — збуджено говорив Берліоз, — втім, все це можливо! Навіть дуже можливо, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви одні приїхали чи з дружиною?

— Один, один, я завжди один, — з гіркотою відповів професор.

— Як? А... де ж ви будете мешкати?

— У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів божевільний і підморгнув.

— Я... я дуже радий,— забурмотів Берліоз,— але, далебі, в мене вам буде незручно...

— А диявола теж немає? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

— І диявола...

— Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, завалюючись за спину професора і кривляючись.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї бридні, крикнув Іван Миколайович не те, що треба — от морока! Покиньте ви дуріти.

Тут божевільний розреготався так, що з липи над їхніми головами випурхнув горобець.

— Ну, це вже зовсім цікаво, — здригаючись від реготу, промовив професор,— що ж це у вас, чого не пімнешся, нічого немає! — Він перестав зненацька реготати і, що цілком зрозуміло при душевній хворобі, після реготу впав у іншу крайність — роздратувався і крикнув суворо: — То виходить, таки немає?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — бурмотів Берліоз, остерігаючись хвилювати хворого, — ви посидьте хвильку тут з то-

варишем Бездомним, а я лише збігаю за ріг, дзеленькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви хочете.

— Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, — сумно погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на прощання, повірте хоча б у те, що диявол існує! Більшого від вас вже й не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьомий доказ, найнадійніший! І вам його зараз буде пред´явлено.

— Гаразд, гаразд, — фальшиво-лагідно мовив Берліоз і кинувся до виходу з Патріарших.

Берліоз підбіг до турнікету й узявся за нього рукою. Повернувши його, він вже збирався ступити на рейки, коли в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: спалахнув у скляній скриньці напис «Стережися трамвая!».

І миттю надлетів цей трамвай. Обережний Берліоз, хоч і стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на вертушці, зробив крок назад. і зараз же рука його ковзнула й зірвалася, нога нестримно, як на льоду, поїхала по бруківці, що схилком збігала до рейок, другу ногу підкинуло, й Берліоза пожбурило на рейки.

Силкуючись за щось ухопитися, Берліоз впав горілиць, несильно забившись потилицею до бруківки, й встиг побачити угорі, але справа чи зліва — він вже не добрав, — визолочений місяць. Він встиг повернутись на бік, скаженим рухом в ту ж мить підтягнувши ноги до живота, і, озирнувшись, розгледів геть побіліле від жаху обличчя жінки-вагоновода, що мчало на нього з невтримною силою, та її яскраво-червону пов´язку.

Трамвай накрив Берліоза, і під огорожу Патріаршої алеї викинуло на брукований схилок темний предмет. Скотившись цим схилком, він застрибав по бруківці Бронної.

То була відрізана голова Берліоза.

Розділ 4. Погоня

Затихли істеричні жіночі крики, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини відвезли: одна — обезглавлене тіло й відрізану голову в морг, інша — поранену уламками скла красуню вагоновода, двірники в білих фартухах прибрали уламки скла й засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лавку, не добігши до турнікету, так і залишився на ній. Кілька разів він намагався підвестися, але ноги його не слухались — з Бездомним трапилося щось схоже на параліч.

Поет кинувся бігти до турнікету, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакувала на бруківці. Від цього він до того збожеволів, що, впавши на лавку, вкусив себе за руку так сильно, що потекла кров. Про божевільного німця він, звісно, забув і намагався збагнути лише одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова...

Схвильовані люди пробігали повз поета алеєю, щось вигукуючи, проте Іван Миколайович їхніх слів не сприймав.

Якось несподівано біля нього зіткнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса й простоволоса, закричала над самим вухом поета іншій жінці таке: — Аннушка, наша Аннушка! Із Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалійній крамниці олії, та візьми й розбий пляшку об вертушку! Всю спідницю вимазала... Вже вона сварилась, сварилась! А він, бідолаха, виходить, посковзнувся та й поїхав на рейки...

З усього того, що вигукувала жінка, у розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося тільки одне слово: «Аннушка»...

— Аннушка... Аннушка?.. — пробурмотів поет, озираючись з тривогою навколо. — Чекайте, чекайте...

До слова «Аннушка» приліпилися слова «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і став в´язати ланцюжок, починаючи зі слова «Аннушка». І ланцюжок цей в´язався дуже швидко і негайно відразу привів до божевільного професора.

Стривай! Він сказав був, що засідання не відбудеться, через те що Аннушка розлила олію. І, будьте ласкаві, воно не відбудеться! Цього мало: він прямо сказав, що Берліозу відріже голову жінка! Що ж це робиться? Га?

Не залишалося навіть зернини сумнівів у тому, що таємничий консультант точно знав наперед всю картину жахливої смерті Берліоза. Тієї ж миті дві думки пройняли мозок поета. Перша: «Він ніякий не божевільний! Все це нісенітниця!», — і друга: «Чи не влаштував усе це він сам?!»

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Еге ж! Про це ми дізнаємося!

Зробивши над собою значне зусилля, Іван Миколайович підвівся з лави й кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилося, що той, на щастя, ще не пішов.

На Бронній вже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під пахвою не ціпок, а шпагу.

Відставний регент сидів на тому самому місці, де сидів ще донедавна сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на ніс зовсім не потрібне йому пенсне, в котрому одного скла зовсім не було, а друге тріснуло. Від цього строкатий громадянин став ще огиднішим, ніж був тоді, коди вказував Берліозу шлях на рейки.

З холонучим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався в тому, що ніяких ознак божевілля в цьому обличчі немає й не було.

— Зізнавайтеся, хто ви є? — глухо запитав Іван. Іноземець насупився, глянув так, немов уперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій... руськи говорить...

— Вони не розуміють! — втрутився з лавки регент, хоча його ніхто не просив пояснювати слова іноземця.

—Не вигадуйте! — грізно сказав Іван і відчув холод у грудях.— Ви щойно чудово говорили російською. Ви не німець і не професор! Ви вбивця й шпигун! Документи! — розлючено вигукнув Іван.

Загадковий професор бридливо скривив і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову втрутився гидкий регент, — чого це ви чіпляєтеся до туриста? За це ви суворо відповісте! — А підозрілий професор зробив пихате обличчя, повернувся й пішов від Івана геть.

Іван відчув, що навісніє. Задихаючись, він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов´язані це зробити!

Регент надзвичайно пожвавився, підскочив і заволав:

— Який злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — очиці регента радісно заграли. — Цей? Якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Караул!» А то він втече. То давайте разом! Разом! — і тут регент розкрив пащеку.

Розгублений Іван послухався витівника-регента й крикнув «караул!», а регент його обдурив, нічого не крикнув.

Самотній, хриплий крик Івана хороших результатів не дав. Якісь дві дівиці шугонули від нього вбік, і він почув слово «п´яний!».

— А, так ти з ним заодно? — впадаючи в гнів, прокричав Іван. — Ти що ж це, глузуєш з мене? Пусти!

Іван кинувся праворуч, і регент — також праворуч, Іван — ліворуч, і цей мерзотник туди ж.

— Ти навмисно під ногами плутаєшся? — скаженіючи, закричав Іван. — Я тебе самого передам до рук міліції!

Іван зробив спробу вхопити мерзотника за рукав, але промахнувся і нічого не впіймав. Регент як крізь землю провалився.

Іван охнув, поглянув удалину і побачив ненависного незнайомця. Той був уже біля входу в Патріарший провулок, та ще й не один. Більш ніж сумнівний регент встигнув приєднатися до нього. Але це ще не все: третім у цій компанії був кіт, що казна-звідки там узявся, — величезний, мов кабан, чорний, мов сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван попрямував за злочинцями вслід і відразу збагнув, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця миттєво проскочила провулком і опинилась на Спиридонівці. Хоч як Іван прискорював ходу, віддаль між переслідуваними та ним аж ніяк не скорочувалася. І не встиг поет отямитися, як після тихої Спиридонівки опинився біля Никитських воріт, де становище його стало скрутнішим. Тут уже був натовп, Іван налетів на якогось перехожого, і його за це вилаяли. Злочинна група, до того ж, ще й вирішила вдатися до улюбленого бандитського прийому — кинутися врозтіч.

Регент спритно на ходу вгвинтився в автобус, що мчав до Арбатського майдану, і зник. Загубивши одного з переслідуваних, Іван зосередив свою увагу на коті і бачив, як цей дивовижний кіт підійшов до підніжки вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно висадив жінку, яка через це голосно заверещала, вчепився за поручні і навіть зробив спробу втулити кондукторці гривеника через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота настільки вразила Івана, що він непорушне закляк біля бакалійного магазину на розі і тут уже вдруге, але набагато сильніше, був вражений поведінкою кондукторки. Вона, щойно побачивши кота, який ліз до трамваю, аж тремтячи від злості, закричала:

— Котам не можна! З котами не можна! Брись! Злізай, а то міліцію покличу!

Ні кондукторку, ні пасажирів не здивувала сама сутність справи: не те, що кіт ліз до трамваю, в чому було б ще півбіди, а те, що він збирається платити!

А кіт показав себе не тільки платоспроможним, але й дисциплінованим звіром. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив наступ, зіскочив з підніжки й сів на зупинці, потираючи гривеником вуса. Але як тільки кондукторка рвонула вірьовку і трамвай рушив, кіт вчинив так, як вчинив би будь- хто, кого вигнали з трамваю, але кому, проте, треба їхати. Пропустивши повз себе всі три вагони, кіт застрибнув на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав, зекономивши у такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному коті, Іван ледве не загубив головного з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг втекти. Іван побачив берет в густому натовпі на початку Великої Никитської чи вулиці Герцена. Вмить Іван і сам там опинився. Проте йому не пощастило. Поет і ходу прискорював, і підтюпцем починав бігти, штовхаючи перехожих, але й на сантиметр не наблизився до професора.

Хоч як був засмучений Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася погоня. Ще кілька секунд, і ось якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович упав і розбив коліно. Знову освітлена магістраль— вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок — сумний, гидкий і майже не освітлений. І ось саме тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібний. Професор щез.

Іван Миколайович знітився, але ненадовго, бо раптом зміркував, що професор неодмінно повинен опинитися в домі № 13 і обов´язково в квартирі 47.

Увірвавшись до під´їзду, Іван Миколайович вбіг на другий поверх, швидко знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п´яти і, ні про що не питаючи у нього, зараз же кудись пішла.

У великому, дуже занедбаному передпокої, слабо освітленому малесенькою лампочкою, під високою, чорною від бруду стелею на стіні висів велосипед без шин, стояла здоровенна скриня, оббита залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали вниз. За одними з дверей гучний чоловічий голос в радіоапараті сердито кричав щось віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомій обстановці й одразу попрямував в коридор, метикуючи так: «Він, звісно, сховався у ванній». У коридорі було темно. Потицявшись у стіни, Іван побачив слабеньку смугу світла внизу під дверима, намацав ручку та несильно рвонув її. Защіпка відскочила, Іван опинився саме в ванній та подумав про те, що йому пощастило.

Однак не так уже й пощастило! На Івана війнуло вологим теплом, і при світлі вугілля, яке тліло в колонці, він розгледів великі корита, що висіли на стіні, і ванну, всю в чорних, страшних плямах від збитої емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, уся намилена і з мочалкою в руках. Вона короткозоро примружилась на Івана, який вдерся, і, очевидно, не добачивши у нестерпному освітленні, сказала тихо й весело:

— Кирюшко! Облиште жарти! Ви що, збожеволіли?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! — і махнула на Івана мочалкою.

Непорозуміння було очевидним, і винний у цьому був, звичайно, Іван Миколайович. Але визнати цього він не захотів і, вигукнувши докірливо: «О, розпутниця!..» — відразу чомусь опинився на кухні. Там нікого не було, і на плиті в напівтемряві стояло мовчазно близько десяти погаслих примусів. Тільки місячний промінь, пробившись крізь запилене, роками не мите вікно, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіоту якої виглядали кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пристебнута маленька — паперова.

Нікому не відомо, яка саме думка оволоділа тоді Іваном, але перед тим як вибігти на чорний хід, він привласнив одну із цих свічок, а також і паперову іконку. Разом із цими предметами він залишив невідому квартиру, щось бубонячи, соромлячись, думаючи про те, що він зараз пережив у ванній, мимоволі намагаючись відгадати, хто був цим нахабним Кирюшкою і чи не йому належить бридка шапка з вухами.

У безлюдному похмурому провулку поет озирнувся, шукаючи втікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав самому собі.

— Ну звичайно ж він на Москві-ріці! Вперед!

Слід було б хоч запитати Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не де-небудь в іншому місці. Та біда в тому, що запитати не було кому. Гидкий провулок був геть безлюдний.

Минуло зовсім небагато часу, а Івана Миколайовича можна було вже побачити на гранітних сходах амфітеатру Москви-ріки...

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що курив самокрутку біля рваної білої толстовки та розшнурованих стоптаних черевиків. Замахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою кинувся в воду. Подих йому перехопило, бо вода була дуже холодна, і майнула навіть думка, що не судилося йому, мабуть, вискочити на поверхню. Проте він вискочив, і, хекаючи і пирхаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати у пропахлій нафтою чорній воді поміж заломлених зигзагів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван дотанцював сходами до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з´ясувалося, що вкрадено не лише друге, але й перший, тобто сам бородань, теж зник. На тому місці, де була купа одягу, залишились смугасті кальсони, порвана толстовка, свіча, іконка і коробка сірників. Посварившись у безсилій люті комусь вдалині кулаком, Іван вбрався в те, що було залишено.

Тут його почали непокоїти дві думки: перша — це те, що зникло посвідчення MACCOJIITy, з яким він ніколи не розлучався, і друга, чи вдасться йому в такому вигляді без перешкод пройти по Москві? Все-таки в кальсонах... Воно, кому яке діло, проте коли б не трапилось якоїсь причіпки чи затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсонів там, де вони застібалися біля кісточки, розраховуючи на те, що в такому вигляді вони, може, зійдуть за літні брюки, забрав іконку, свічу й сірники і вирушив, сказавши самому собі:

— До Грибоедова! Поза всякими сумнівами, він там. Місто вже жило вечірнім життям. У пилюці пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їх платформах, на мішках, лежали догоричерева якісь чоловіки. Усі вікна були відчинені. В кожному з них горів вогонь під оранжевим абажуром, а з усіх вікон, з усіх дверей, із усіх підворіть, з дахів та горищ, із підвалів та дворів долинало хрипке гарчання полонезу з опери «Євгеній Онєгін».

Побоювання Івана Миколайовича були небезпідставними: перехожі звертали на нього увагу і дивилися йому вслід. Тож він прийняв рішення полишити великі вулиці і пробиратися провулками, де люди не такі набридливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитуваннями про кальсони, які вперто не хотіли бути схожими на брюки.

Іван так і зробив і заглибився в таємниче переплетіння арбатських провулків і почав пробиратися попід стінками, лякливо поглядаючи скоса, щохвилини озираючись, часом ховаючись у під´їздах та уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських особняків.

І на всьому його важкому шляху невідь-чому невимовне мучив всюдисущий оркестр, під акомпанемент якого важкий бас співав про свою любов до Тетяни.

Розділ 5. Було діло в Грибоедові

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розміщався на бульварному кільці, в глибині вбогого саду, відділеного від тротуару візерунчастими чавунними ґратами. Невеликий майданчик перед будинком був заасфальтований, і в зимовий час на ньому здіймався замет з лопатою, а в літню пору він перетворювався на чудове відділення літнього ресторану під парусиновим тентом.

Будинок називався «Будинком Грибоедова» на тій підставі, що нібито колись ним володіла тітка письменника— Олександра Сергійовича Грибоедова. Ну володіла вона чи не володіла — ми точно не знаємо. Пригадується навіть, що, здається, ніякої тітки, володарки будинку, у Грибоедова не було... Проте будинок так назвали. Мало того, один московський брехун розповідав, що ніби от на другому поверсі, в круглій залі з колонами, знаменитий письменник читав уривки з «Лиха з розуму» тій самій тітці, що розкинулася на канапі, а зрештою, дідько його знає, може й читав, не суттєво це!

А суттєво те, що нині володів цим будинком той самий МАССОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.

МАССОЛІТ розмістився в Грибоедові так, що краще й затишніше не придумати. Кожен, хто приходив до Грибоедова, передусім мимоволі знайомився з повідомленнями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАССОЛІТу, якими (фотографіями) були обвішані стіни сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати в цьому верхньому поверсі видно було великий напис «Рибно-дачна секція», і тут же був зображений карась, що впіймався на гачок.

На дверях кімнати № 2 було написано щось не зовсім зрозуміле:

«Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».

Інші двері давали коротку, але вже зовсім незрозумілу інформацію:

«Перелигіно». Потім у випадкового відвідувача Грибоедова починали розбігатися очі від написів, що майоріли на горіхових тітчиних дверях: «Запис у чергу на папір у Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчис- тів»...

Той, хто долав довжелезну чергу, що починалася вже внизу біля швейцарської, міг побачити напис на дверях, куди щомиті заходили люди: «Квартирне питання».

За квартирним питанням видно було розкішний плакат, на якому височіла скеля, а по гребені її їхав вершник у бурці і з гвинтівкою за плечима.

Нижче були зображені пальми й балкон, на якому сидить молодик з чубчиком і дивиться кудись угору дуже жвавими очима, тримаючи в руці самописне перо. Підпис: «Творчі відпустки від двох тижнів (оповідання, новела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджа- урі, Ленінград (Зимовий палац)». Біля цих дверей також була черга, але не надто велика — близько півтори сотні чоловік [...].

Будь-якому відвідувачу, який потрапляв до Грибоедова, якщо він, звісно, не був геть тупаком, відразу ж спадало на думку: як же добре живеться отим щасливцям — членам МАССОЛІТу, і чорна заздрість одразу ж починала мучити його. І одразу ж він звертав до неба гіркі докори за те, що воно не нагородило його при народженні літературним талантом, без чого, природно, нічого було і мріяти оволодіти членським массолітівським квитком, що пахне дорогою шкірою, коричневим, із золотою широкою облямівкою, — відомим усій Москві квитком [...].

О пів на одинадцяту того вечора, коли Берліоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, і в ній знемагало від нудьги дванадцять літераторів, саме тих, які зібралися на засідання й чекали на Михайла Олександровича.

Усі, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у кімнаті Правління МАССОЛІТу, дуже потерпали від задухи. Найменшого свіжого струменя не потрапляло у відчинені вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і зрозуміло було, що ніч не принесе полегші. Пахло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанна кухня, і всім хотілося пити, усі нервувалися й сердилися [...].

Ой, кричали вони намарне: не міг Михайло Олександрович зателефонувати нікуди. Далеко, далеко від Грибоедова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що зовсім недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому — оголене, в запеченій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому — голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими відкритими очима, що не боялися різкого світла, а на третьому — купа зашкарублого ганчір´я.

Біля обезголовленого стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний по телефону від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАССОЛІТу — літератор Желдибін. [...]

Так, Михайло Олександрович нікуди не міг зателефонувати, і зовсім даремно обурювалися та кричали Деніскін, Глухарьов і Квант із Бескуднико- вим. Якраз опівночі всі дванадцять літераторів залишили верхній поверх і спустилися до ресторану. Отут знову подумки недобрим словом пом´янули Михайла Олександровича: усі столики на веранді, звичайно ж, були вже за

йняті, тому довелося залишатися вечеряти в цих гарних, але задушливих залах.

І якраз опівночі в першому з них щось фимнуло, задзвеніло, посипалося, застрибало. І відразу ж тоненький чоловічий голос несамовито загорлав під музику: «Аллілуйя!» Це вдарив знаменитий грибоєдовський джаз. Вкриті потом обличчя начебто засвітилися, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, у лампах начебто додали світла, і раптом, ніби зірвавшись із ланцюга, затанцювали обидва зали, а за ними з