). «Сонети до Орфея» були написані «яко надгробок для Вєри Оукама-Кнооп», дівчини, яка померла у 1919 р. Але похмура готика його «Дуїнянських елегій» поступається місцем доволі світлій «античній» життєрадісності і життєствердженню. Після «безбожного» світу попередньої збірки в «Сонети» повернувся Бог. Однак це не Бог київського ченця з «Книги годин». Це «дзвінкий бог», Орфей, поет-співець, який злився з образом самого Рільке. Звернення Рільке до образу Орфея не випадкове. Завдання поета він бачив у поверненні речам справжнього, але «забутого обличчя», одухотворенні світу. Поет-співець є провідником людини до храму духовності.

«Сонети до Орфея» містять 50 віршів, що є зразками італійської форми сонета. Вони складаються з класичних сонетівських 14 рядків, що розпадаються на два катрени (чотиривірши) і дві терцини (тривірші).

Орфей уособлює в сонетах високу місію поета. Сила справжньої поезії сприяє перетворенню хаосу на космос, звірячих сердець на осердя духу, зближує одухотворені сили мистецтва і земні сили «хижих» інстинктів.

Орфей, Еврідіка, Гермес

Була це душ копальня дивовижна, — у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла, тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець. Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони. Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він нетерпляче і мовчазливо в далечінь вдивлявся, і крок його жадібно жер дорогу великими шматками; в нього руки звисали з-під киреї тяжко й хмуро, немов забули вже про легкість ліри, яка отак була вросла в лівицю, як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому буцімто двоїлись, бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги, а нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він вчуває кроки кожного з двох інших, які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав і вітер ззаду торгав за кирею. Та він собі казав: «Вони ідуть», казав це гучно й до луни вслухався. Вони ідуть, але страшенно тихо обоє ходять. От якби посмів він обернутись (але обертатись було йому заказано при ділі, яке він майже довершив), тоді побачив би, що йдуть обидва тихі: це бог мандрівок і доручень дальніх, дорожній шлик над світлими очима, вперед простерта палиця струнка, маленькі крила, що об ступні б´ють, і звірена його руці — вона.

Така кохана, — то її ця ліра оплакала за плакальниць усіх, аж світ на плач суцільний обернувся, де знову все було; і ліс, і діл, і шлях, і поле, і ріка, і звір; але й в плачливому отому світі так само, як над іншою землею, і сонце йшло, й зоріло тихо небо, плачливе небо в скривлених зірках, — така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога, хоч довгий саван заважає йти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії, не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях, що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику, таку нову, що й не збагнути їй. В дівочості новітній, неторканній вона вже існувала; стать її була, немов надвечір юна квітка, і так одвикли від звичаїв шлюбних у неї руки, що й самого бога безкрайно лагідний напутній дотик її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже — не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини, її розв´язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стокротний.

Вона — вже корінь, і коли нараз її спинив і з розпачем промовив до неї бог: «А він таки оглянувсь», — безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стязі дороги польової печальнозорий бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.

СПерекл. з чім. Миколи Бажана)

Сонети до Орфея 1.1.

Ось дерево звелось. О виростання! О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші, покинувши кубельця чи барліг; вони, либонь, зробилися тихіші не з остраху, не з хитрощів своїх, а з прислухання. Рев, скавчання, гам змаліли в їх серцях, їм за пристанок недавно ще була маленька хижа, де крилася жадливість їхня хижа і де при вході аж хитався ґанок, — там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

1.2.

В мені немов жило дівчатко гоже і вибігло, зачувши ліри спів; сяйнувши крізь вуаль весінніх днів, у вухах в мене примостило ложе

й заснуло там. Все стало сном її, — все, що мене вражало, наче диво, побачені дерева, луки, ниви, всі ці далекі і близькі краї.

Вона снить світом. Як, співучий боже, ти, всупереч самій, її створив? Поглянь: вона звелася, хоч вві сні.

Де смерть її? Чи знайдеш ти мотив, докіль не вб´ють її твої пісні? Де зникло з мене?., те дівчатко гоже...

(Перекл. з нім. Миколи Бажана)

Пантера

(В ботанічному саду. Париж)

З невпинного ходіння мимо фат у неї зір спустошився й стомився. Здається їй, що стало більш в сто крат тих ґрат, — за ними, певне, світ кінчився.

М´яка хода, та, сповнена снаги, вона кружляє по вузькому колі. Це — наче танець сили навкруги могутньої, оглушеної волі.

Осінній день

Мій боже, час! Вже літо стало ярим. На сонячний годинник довгу тінь накинь і вітер простели над яром. Звели останнім ягодам оцим

ще наливатись, дай їм трохи строку, щоб геть дозріти, щоб солодкість соку відтак вином зробилася тяжким. Хто був бездомний, той не знайде дому,

не збудеться самітник самоти, не спатиме, читатиме, листи

почне писать чи вийде в парк брести уздовж алей по листю ворушкому.

Париж, 21 вересня (Перекл. з нім. Миколи Бажана)