Одним з визначальних літературних і мистецьких явищ XX століття є модернізм. Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний) — це термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця XIX - першої половини XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме слово «модерн» пов´язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму.

У літературі модернізм зароджується спочатку у французькій поезії другої половини XIX ст. (Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо), згодом поширюється в інших європейських країнах і переживає розквіт у прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст) і драматургії (М. Метерлінк, Г. Ібсен, А. Стріндберг).

У модернізмі вирізняють ранній та зрілий періоди. Ранній модернізм — це умовна назва передмодерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового мистецького напряму. Він уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя», пориває з традиціями реалізму. Головними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм. Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються новий підхід до моделювання дійсності, пошуки різних форм її одухотворення, що яскраво виявилося в поетичній творчості Р. М. Рільке, Г. Аполлінера, Т. С. Еліота. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм та імажинізм, експресіонізм, акмеїзм і екзистенціалізм.

На думку іспанського філософа X. Ортега-і-Гасета, модерністське мистецтво прагне: 1) дегуманізувати мистецтво; 2) уникати життєподібних форм; 3) щоб витвір мистецтва був нічим іншим, тільки витвором мистецтва; 4) вважати мистецтво лише грою і більше нічим; 5) бути глибоко іронічним; 6) стерегтися підробки і тим самим прагнути ретельного виконання; 7) на думку молодих митців, мистецтво — це щось несерйозне, таке, що не впливає на життя.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, якраз навпаки. Модернізм утверджує першість форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (у футуристів, дадаїстів), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (в експресіоністів, екзистенціалістів). Один із теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «У художньому творі форма повинна сама собою утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору єлііщо інше, як саме формоутворення».

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібніс- тю, деміфологізмом. На зміну реалістичній та натуралістичній об´єктивності приходить модерністська художня суб´єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ — він завжди ними деформується та абсурдизуєгься. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Що неправдоподібнішою є картина світу, то вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістично лише один із можливих засобів моделювання світу. Але справжньої реальності — ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної— реалізм не досягає.

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є «потік свідомості». Термін цей належить відомому психологові та філософові В. Джемсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф. «Потік свідомості» безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення персонажа (його також називають «внутрішнім монологом»), словесними засобами зображаються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти XIX століття (Стендаль, Досто- євський, Толстой), але саме в модернізмі «потік свідомості» абсолютизується, перетворюючись часто на провідний стильовий прийом.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна). Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі, «театрі абсурду» монтаж виступає як засіб пізнання світу: створюючи абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко монтаж тісно пов´язаний з прийомом внутрішнього монологу.

Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфо- логеми. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», — писав один з найвизначніших модерністів XX століття Т. С. Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса та А. Белого, Г. Мейрінка та В. Хлебникова, Т. С. Еліота та Е. Паунда.

Специфічним відгалуженням модернізму вважають авангардизм (фр. avantgarde — передовий загін) як сукупність найбільш радикальних і свого роду бунтарських напрямків та шкіл мистецтва (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм). Заперечення канонів традиційної естетики представниками цих напрямів реалізується у найбільш безкомпромісній і викличній формі. Як відзначає В. Руднєв, «авангардист не може, подібно до модерніста, замкнутися в кабінеті і писати у стіл; самий сенс його естетичної позиції — в активному й агресивному впливі на публіку. Викликати шок, скандал, епатаж — без цього авангардне мистецтво неможливе».

Засновниками модерністської прози, трьома її «батьками» є француз Марсель Пруст, ірландець Джеймс Джойс і празький єврей Франц Кафка.