«У мистецтві — головне простота, а її досягти дуже важко». Так говорив у своїй лекції 1916 року визначний російський письменник-реаліст, майстер жанрів оповідання й повісті Олександр Іванович Купрін. Він усе життя дотримувався принципу «простоти»: більшість прозових творів Купріна мають нескладний сюжет і струнку композицію, вони прості, життєподібні й надзвичайно правдиві.

Майбутній письменник народився 26 серпня 1870 року в місті Наровчаті Пензенської губернії, у сім´ї дрібного чиновника. Батько помер через рік після народження хлопчика, а в 1873 р. сім´я, що залишилася без засобів існування, була вимушена переселитися у московській Вдовій дім (пізніше описаний в оповіданні «Свята брехня»). Шести років Купріна було віддано до сирітського пансіону, з 1880 року він вчиться у 2-й Московській воєнній гімназії, яка згодом була реформована в кадетський корпус. Пізніше він навчається в юнкерському училищі (1888-1890). У 1889 році було опубліковано перше оповідання Купріна «Останній дебют». Автора за нього посадили на гауптвахту: вихованцям воєнного училища друкуватися заборонялось.

У 1891-1894 роках у складі 46-го Дніпровського полку, який стояв у Подільській губернії, Купрін служить в українських містечках Волочиську і Проскурові (зараз Хмельницький). Він пізнає буденне армійське життя, яке згодом зобразить у багатьох своїх творах («Дізнання», «Нічліг», «Нічна зміна», «Прапорщик армійський», «Поєдинок» тощо). У серпні 1894 року в чині поручика він виходить у відставку.

У 1894-1899 роках Купрін перепробував чимало занять, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажує баржі з кавунами, організовує атлетичну громаду. 1896 року він здійснює поїздку на Донбас, де кілька місяців працює на заводі. Наступного року Купрін перебуває на Волині, де служить лісником, керуючим маєтком у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчає зуболікувальну справу. Згодом він вступає до провінційної трупи, працює землеміром, зближається з цирковими артистами. Саме в ці роки Купрін став професійним літератором. Він працює в газетах «Київське слово», «Життя і мистецтво», «Киянин», «Волинь», пише статті й фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, поліцейські й судові хроніки, нариси й оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів «Київські типи».

1896 року було надруковано повість Купріна «Молох», засновану на донецьких враженнях. Твір став етапним не лише для молодого письменника, але й для всієї російської літератури. Крізь сприйняття головного героя— інтелігента Боброва — Купрін зображує убогий побут робітничих поселень, а також підноситься до інакомо- влення. Молох — бог сонця давніх фінікіян, якому приносили людські жертви, — постає в повісті символом російського капіталізму, що потребує людських жертв.

Через рік у Києві виходить збірка оповідань Купріна «Мініатюри», куди зокрема увійшли твори про армійське життя («Нічліг» і «Брегета»), життя цирку («Allez!»), життя тварин («Собаче щастя»), 1898 року в газеті «Киянин» друкується повість Купріна «Олеся» — твір, у якому Купрін уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. У повісті зображується кохання сільської дівчини Олесі, що виросла у хаті старої «відьми», та інтелігента Івана Тимофійовича, якого «доля закинула... на цілих шість місяців у глухе село Волинської губернії, на околицю Полісся». Незважаючи на трагічний фінал, твір є поемою про високе щастя взаємного кохання. Природі, побуту і людям українського Полісся присвячені також купрінські оповідання «Лісова глуш», «Срібний вовк», «Конокради» тощо.

На початку XX ст. закінчуються роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить до Петербурга. 1897 року письменник знайомиться з Буніним, через рік — із Чеховим, у 1902 році — з Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво «Знання» випускає перший том оповідань Купріна. 1905 року письменник завершує повість «Поєдинок», в якій зображена картина кризи, що охопила різні сфери російського життя, насамперед армію. Значне місце у книзі посідають картини солдатського (образи денщика Гайнана і солдата Хлєбнікова) і офіцерського життя (Осадчій, Бек-Агамалов, Лещенко, Слива, Бобетинський). Герой твору— молодий підпоручик Георгій Ромашов, самотній, але безвольний мрійник. Він переживає «період визрівання душі», морально виростає. Смертельна для Ромашова дуель з офіцером Ніколаєвим є логічним наслідком наростаючого конфлікту героя з офіцерським середовищем і безглуздою армійською системою. Одним з найцікавіших у повісті є також образ Назанського, тип інтелігентного й обдарованого офіцера, що вміє філософствувати, проте не вміє жити.

Після «Поєдинку», що мав величезний резонанс у Росії, Купрін пише алегоричне оповідання «Сни» (1905), оповідання «Штабс-капітан Рибников» (1906) і «Гамбрі- нус» (1907), цикл нарисів про балаклавських рибалок «Лістригони» (1907-1911). Тема поетичного кохання втілюється в оповіданнях «Суламіт» (1908) і «Гранатовий браслет» (1911). У 1915 році письменник завершує роман «Яма», присвячений проблемі узаконеної проституції; описує в ньому типи і звичаї «пересічного» публічного дому.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників (Бунін, Андреев, Зайцев, Шмельов. Адданов, Аверченко, Теффі, Саша Чорний, Мережковський, Гіппіус, Бальмонт, Георгій Іванов та ін.), емігрує з країни. З 1920 року разом із сім´єю він живе в Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко. В одному з листів він писав: «Що талановитішою є людина, то важче їй без Росії». У роки еміграції Купрін звертається майже виключно до теми старої Росії, причому тепер він вже не розвінчує її соціальні болячки, а створює дещо ідеалізований образ Батьківщини. Письменник випустив збірки оповідань «Купол св. Ісаакія Далматського» (1928), «Слань» (1929), «Колесо часу» (1930), «Жанетта» (1933), автобіографічний роман «Юнкера» (1933). Проте художнього рівня своїх найкращих творів 1890-1910-х років досягти вже не вдалося. Як зазначав сучасник Купріна, також емігрант, літературознавець Г. Струве, «як би не оцінили Купріна нащадки, його судитимуть головним чином за його дореволюційними творами».

1937 року Купрін повертається в Росію дуже хворим, вже не здатним працювати. За словами письменника Нікандрова, «він не приїхав в Москву, а його привезла туди дружина, як річ, оскільки він нічого не усвідомлював, де він і що він». У сталінській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси і з´явилися «покаянні інтерв´ю». Купрін помер у Ленінграді 25 серпня 1938 року від раку; там само під час блокади покінчила життя самогубством його дружина.

«Гранатовий браслет» (1910). Над оповіданням «Гранатовий браслет» Купрін працював під час свого перебування в Одесі в 1910 році. Незадовго до цього він поховав свою матір. Її смерть сильно вплинула на Купріна. Він писав у листі до свого друга Ф- Батюшкова, що «смерть матері — це похорон молодості», і зізнавався, що став «сентиментальний, чутливий і кволий». Купрін зізнається також, що в нього «послаблюється інтерес до побуту». Ці переживання відбилися на ліричному, зовсім не побутовому характері його «Гранатового браслета». Адже художнім завданням цього оповідання було показати не «нерівність станів» (хоча письменник звертається і до соціальної проблематики, до «маленької» людини), а духовно перетворюючу, просвітлюючу силу всепоглинаючого почуття кохання.

Оповідання «Гранатовий браслет» було одним з найулюбленіших творів письменника; думаючи про нього, він плакав. Купрін зізнавався, що «нічого цнотливішого він ще не писав». «Гранатовий браслет», подібно до багатьох купрінських творів, побудовано на реальних подіях. Письменник використав факти із сімейної хроніки князів Туган-Барановських: «це... сумна історія маленького телеграфного чиновника» П. П. Жолтого, що був «так безнадійно, зворушливо і самовіддано закоханий у дружину Любімова». Проте напіванекдотичній історії Купрін надав рис високого трагізму. До того ж дію оповідання перенесено з Петербурга до Одеси.

Тема оповідання — «велике кохання, яке повторюється лише один раз на тисячу років», за висловом одного з персонажів. У «Гранатовому браслеті» обстоюється велике призначення кохання. Передаючи свої враження від опери «Кармен», Купрін говорив, що «любов — завжди трагедія, завжди боротьба і досягнення, завжди радість і страх, воскресіння і смерть».

Розповідь присвячена внутрішньому пробудженню героїні — княгині Віри Миколаївни Шеїної. Вона самотня і нещаслива: чоловік Василь Львович не розуміє її, до того ж вона позбавлена радості материнства. Віра поступово усвідомлює справжню роль любові, починає відчувати світ, прекрасне, людину, саму себе. Етапи переродження героїні символізують різні образи твору. Картина осінньої природи, прекрасної, але сумної, втілює початок цього процесу. А звуки бетховенської сонати №2 Lar- go Appassionato супроводжують відчуття Вірою переродження своєї душі.

Намагаючись оспівати красу високого почуття, Купрін наділяє ним дрібного чиновника Желткова. Він відгородився за допомогою всепоглинаючого і самовідданого кохання від світу. Вісім років Віра заповнює всі його думки, це його єдина радість і втіха. Перед смертю Желтков зізнається княгині: «Сталося так, що мене не цікавить в житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей, для мене усе життя полягає тільки у вас». Але велике почуття не померло разом із ним. Смерть Желткова духовно воскресила Віру, розкрила перед нею світ невідомих раніше почуттів. Велике кохання маленької людини увійшло в її життя і свідомість, стало тим «дивом», про яке Віра Миколаївна не знала раніше у своїх стосунках із чоловіком.

Оповідання сповнене символікою. Так, символічним є епіграф до «Гранатового браслету» — «L. van Beethoven. 2 Son. (ор. 2, № 2). Largo Appassionato». Це назва частини музичного твору геніального німецького композитора. Саме ім´я Бетховена, що прожив важке життя (позбавлений особистого щастя, глухий), звучить як трагічний акорд до подій купрінського оповідання. Вказівка на доволі маловідомий твір композитора (Друга соната), що його любить Желтков, також символічне: люди не почули маленького чиновника, так само як і Бетховена. Музичний термін Largo Appassionato вказує на темп і характер виконання твору: Largo — дуже повільно, широко, appassionato — пристрасно, з великим почуттям. Саме так повинно, за задумом Куп- ріна, звучати і його оповідання, що розгортається дуже повільно й описує велике почуття. Саме так — Largo Appassionato, і за Бетховеном, і за Купріним, нехай повільно, але з великим почуттям — потрібно жити людині.