Розрізнення давніми греками природного права і закону продовжує жити й у правознавстві XXI ст. Природно-правові концепції розвивають традиції філософського осмис­лення права і визнають існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок (за наявності системи пози­тивного права) і називають природним правом. Відповідно до та­ких поглядів закони держави є дійсними і легітимними, якщо вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на лю­дину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктри­нам минулого, філософія і правознавство XX століття розгляда­ють людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв´язків. У перелік природних прав вклю­чаться не тільки невід´ємні права особистості, покликані гаран­тувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соці­ально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).

По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, ні­мецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсо­лютним природним правом оголосили початок справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і ду­ховні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного при­стосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо ба­чити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.

По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька фі­лософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного пра­ва до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано като­лицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомі­зму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Від­повідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фунда­ментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу ви­щих цінностей.

2) Політичні права (чи права громадянина) визначаються за­конодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, у т.ч. у виборах, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рів­ність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що остан­ні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсо­лютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини (права трудящих): право на пра­цю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіта­лізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декла­рації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система між­народних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

Природно-правове сприйняття права піддає оцінці позитивне право не лише з інструментального, але і з погляду позапозити-вних правових принципів моральності і справедливості. Щоб від­повідати вимогам права, закони повинні враховувати ці прин­ципи і ґрунтуватися на них, а законодавець повинен слідувати природному праву. На думку Штаммлера, «суб´єкти суспільних відносин і законодавець, керуючись ідеєю права, а не сваволею, прагнуть до належного упорядкування суспільних відносин, тобто до «істинного», або природного права».

Головна мета права полягає в утвердженні справедливості. Тому так важлива внутрішня мораль права, вважає сучасний англій­ський правознавець Лон Фуллер. Він доводив взаємодію внут­рішньої і зовнішньої моралі права. Правова норма як певне спо­лучення належної мети і належних засобів являє собою моральну цінність. У природно-правовій концепції Фуллера мораль набу­ває конкретного характеру, того часу як для теорії «чистого» права трактування подій і конфліктів є характеристикою байду­жою, несуттєвою. Американський юрист Рональд Дворкін вва­жає, що фундаментальні суб´єктивні права утворюють ті прин­ципи і критерії, які повинні братися в основу морального виміру права з погляду справедливості. Ведучим, головним і визна­чальним принципом, на його думку, є право на рівність, по-іншому — «право на рівну повагу і ставлення».

Американські теоретики Джон Роулс і Джон Фінніс тлума­чать справедливість як правильність, сумлінність, неупередже­ність, як свого роду «процесуальну справедливість», яка забез­печується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону. Владним і результа­тивним інструментом справедливого розподілу сукупності сус­пільних благ чи цінностей людського життя може бути тільки позитивне право, відповідне справедливості.

Висновки

Таким чином, розмаїття сучасних концепцій права і типів праворозуміння дозволяє праву розвиватись, змінюва­тись і удосконалюватись, використовуючи переваги кожного з підходів і залучаючи сучасні досягнення конкретних наук. Сьо­годні «інтегративна юриспруденція» підходить до права як бага-томірного соціального явища. Сучасна вітчизняна концепція при­родного права включає: 1) права людини, головними з яких є свобода, рівність, власність, прагнення до щастя¹; 2) права те­риторіальної громади, що стосуються спільних інтересів регіо­нального значення; 3) права нації (збереження власної ідентич­ності, самовизначення у межах етнічної території); 4) права народу.

У такому вигляді природне право є тією основоположною доктриною, що лежить в основі всіх галузей права (насампе­ред — конституційного) розвинутих країн.