Як напрямок у сучасній теорії права і держави со­ціологічна юриспруденція з´явилася, по-перше, під впливом со­ціології, що виділилася наприкінці XIX ст. у самостійну науку, методи якої одержали значне поширення в суспільних дисцип­лінах. По-друге, у зв´язку з потребою в цілеспрямованому ви­вченні і використанні права як інструменту регулювання і соці­ального контролю, недопущення соціальних потрясінь. По-третє, в противагу соціально-позитивістському правознавству, соціо­логічна юриспруденція розвиває ідеї солідаризму, уявлення про особливу практичність права у справі стримування і попере­дження суспільних розбіжностей і конфліктів. Вона акцентує увагу не на тому, що є право, а на тому, як право діє. її предста­вники закликали шукати право в житті, суспільних відносинах.

Засновником соціології права, школи «вільного права» нази­вають нашого співвітчизника Євгена Ерліха (1862—1922).

У передмові до «Основ соціології права» Ерліх резюмує го­ловний зміст книги: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруде­нції чи судочинстві, а в самім суспільстві». Отже, право корі­ниться не в текстах законів, не в судових прецедентах, а в житті суспільства. Право, згідно з Ерліхом, — «загальний регулятор поведінки людей». Наука про право є частиною теоретичної на­уки про суспільство. «Соціологія права — це наукове вчення про право». Перше і найважливіше її завдання — визначати і систематизувати ті складові частини права, які регулюють від­носини в суспільстві.

Вихідні начала самого права, пише Ерліх, варто шукати в утво­рюючих суспільство об´єднаннях і союзах, таких як родина, тор­гові товариства, громада, держава. «Щоб зрозуміти витоки, роз­виток і сутність права, слід насамперед вивчити порядок, що існує в суспільних союзах. Причина невдач усіх попередніх спроб по­яснити право полягала в тому, що вони виходили від правових предписань, а не з цього порядку». Отже, і в далекому минуло­му, і в сучасному суспільстві право, за Ерліхом, являло собою порядок, що існував у родах, родинах, а також у нормах і пред­писаниях, які визначають внутрішній лад союзів і об´єднань (до­говорах, статутах, угодах). Ці норми і предписания («суспільне право») утворять, за його вченням, право першого порядку. Все приватне право є не що інше, як право об´єднань.

Для охорони його норм і регулювання спірних відносин іс­нують «норми рішень», утворюючих право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. До права дру­гого порядку відносяться кримінальне, процесуальне, поліцей­ське право, які не регулюють життя, а повинні лише підтриму­вати і захищати організаційні норми. Якщо громадянський і торговий кодекси не дають конкретних предписань до вирішен­ня даного конфлікту, то слід звертатися до статуту даного об´єд­нання чи союзу, тобто до правових норм союзу, які мають пря­ме відношення до даного правового факту. Наслідком взаємодії цього суспільного права, державного права і права юристів і є «живе право» — не встановлене правовими положеннями, але пануюче в суспільстві. Живе право, визначає Ерліх, «є внутріш­ній розпорядок людських союзів» — вільних об´єднань членів громадянського суспільства, захищених державою.

Тому закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки засіб забез­печення права: застосування закону повинне бути підлегле тіль­ки цій меті. У правосудці вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», вважає Ерліх, а вільному слову юристів, свободі суддівського розсуду, «свободному підходу до права».

Вчення Ерліха вплинуло на соціологічну юриспруденцію Р. Паунда, а ідея «вільного права» — на реалістичну школу права.

Німецький юрист, соціолог, економіст і історик Макс Вебер (1864—1920) вважав закономірним у сучасному розвитку права його раціоналізацію і систематизацію, «зростаючу передбачува­ність, функціонування правосуддя». У своїй роботі «Соціологія права» він вважав цю властивість права однією з найважливі­ших передумов до розвитку підприємств капіталістичного типу, які потребують юридичної «безпеки руху». На його думку, обсяг і межі вільної оцінки доказів визначаються в першу чергу «інте­ресами (грошового) обігу, тобто економічним моментом». Раці­оналізація права особливо помітна в сфері матеріального пра­ва — «все більшим звертанням до логічного тлумачення змісту як самих правових норм, так і, насамперед, угод». Вебер вважав, що і за межами товарного обігу раціоналізація права «на пер­ший план усюди висуває на місце оцінки зовнішнього ходу ре­чей скоріше напрям думок як власне значимий фактор».

Таким чином, соціологія права, за Вебером, все більше ви­являє його раціоналізацію, логічне, вільне тлумачення право­відносин.

Для Дюркгейма право являє собою найбільш стійку форму організації суспільства: «право відтворює основні форми соціаль­ної солідарності». Видам права (публічне, приватне, кримінальне), на його думку, відповідають різні види суспільної солідар­ності. «Для того щоб зникли вбивці, потрібно, щоб збільшилася відраза до пролитої крові в тих соціальних шарах, з яких форму­ються ряди вбивць, а для цього потрібно, щоб вона збільшилася у всім суспільстві». Злочин трактувався французьким соціоло­гом як дія, що суперечить колективній свідомості.

Однак найбільше поширення соціологічна юриспруденція одержала в США. Послідовник Ерліха Роско Паунд (1870—1964) в узагальнюючій п´ятитомній монографії «Юриспруденція» (1959 р.) суть нового підходу в соціології права бачив у «інстру­ментальному прагматичному підході» до вивчення права.

Слідуючи принципу прагматизму, доцільності права, Паунд закликав юристів не обмежуватися вивченням «права в книгах» (тобто права в законі, у нормативних актах), а звернутися до аналізу «права в дії». Юристи повинні показати, як воно реаль­но функціонує і впливає на поведінку людей.

Право, за Паундом, — інструмент соціального контролю, один зі способів контролю за поведінкою людей нарівні з релігією, мораллю, звичаями і т.п. Він підкреслював, що юристу необхід­но знати суміжні наукові дисципліни і вміти застосовувати їх методи при дослідженні права в контексті соціальних відносин. Право, правотворчість має метою забезпечити юридичний за­хист, компроміс і гармонію людських інтересів.

Право в дії, згідно з Паундом, має три аспекти. По-перше, — це правовий порядок, або режим регулювання соціальних відно­син за допомогою систематичного й упорядкованого застосуван­ня сили органами держави. По-друге, правом називають офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових і адмі­ністративних рішень. По-третє, право є судовий і адміністратив­ний процес (правозастосовча діяльність у суді й адміністрації). Ці визначення і дають розуміння права як «високоспеціалізованої форми соціального контролю, здійснюваного на основі владних предписань у рамках судового й адміністративного процесу».

Таким чином, американський теоретик, як і інші прихиль­ники прагматичної юриспруденції, прагнув розкрити не сутність права, а сукупність його значень, соціологічних, нормативних і практико-процесуальних уявлень про право. Ці ідеї одержали назву багатоаспектного підходу до вивчення права.

Р. Паунд весь час підкреслював, що право повинне служити не роз´єднанню членів суспільства, а, навпаки, зміцненню зго­ди і кооперації між ними. «Ми хочемо вивчати правопорядок, замість того, щоб вести суперечки про природу права». Тому мета права, за Паундом, — улагоджування соціальних конфлік­тів і досягнення цивілізованих відносин між людьми. «Наміти­лася тенденція до того, щоб усвідомлено направити політичні і правові інститути на утвердження загальнолюдських цілей». І юриспруденція покликана стати «юридичною соціальною ін­женерією», що виключає активне втручання держави в сферу приватних інтересів.

Ідея соціального контролю за допомогою права припускає, на думку американського теоретика соціологічної юриспруденції, стабільність права, однак враховуючу зміни умов життя суспіль­ства («правовий порядок повинен бути настільки ж змінюваним, наскільки стабільним»). Правопорядок повинен постійно «пере­глядатися відповідно до змін у суспільному житті, яке він пови­нен регулювати». Паунд передбачав розширити повноваження суддів, надати їм свободу розсуду з вирішення певних суперечок, що вимагають моральної оцінки поведінки сторін, застосування принципу справедливості. При цьому дискреційні повноважен­ня судів не повинні були поширюватися на відносини приватної власності й комерційних угод. Таким чином, ключова роль у до­сягненні соціальної рівноваги ним відводилась судам.

Концепція Паунда була сприйнята багатьма його учнями в Гарвардській школі права, знайшла широкий відгук у амери­канських суддів, у т.ч. Верховного суду США.