Загальним у концепціях плюралістичної демократії є положення про те, що держава тоді є демократичною, коли в здійсненні влади беруть участь безліч організацій чи автоном­них груп, що. представляють різні соціальні інтереси.

Англійський соціолог і видатний діяч лейбористської партії Гарольд Ласкі (1893—1950) у своїх роботах «Свобода в сучасній державі» (1930 p.), «Парламентське управління в Англії» (1938 p.), «Віра, розум і цивілізація» (1944 р.) сформулював поняття «плю­ралістична теорія держави», «політичний плюралізм», що стали загальноприйнятими.

Відповідно до вчення Ласкі, в історично сформованих дер­жавах влада піддавалася бюрократизації і перетворилася в централізовану ієрархічну систему управління, що обслуговує приватних власників. Таку державу він називав моністичною. Представницькі установи (парламент і органи місцевого само­врядування) принципово справи не змінюють, оскільки вони включені в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії, писав Ласкі, виборчі права робітників мають декларативний, формальний характер: «Гро­мадяни безсилі перед лицем ефективно діючої централізованої влади». Його загальний висновок: «Капіталізм несумісний з сво­бодою».

Ідеалом Ласкі є новий суспільний лад — промислова демок­ратія. При збереженні приватної власності усі функції управлін­ня в майбутнім суспільстві будуть передані колективам трудя­щих. Прийде «плюралістична держава» із системою установ, побудованих за територіальним принципом (по горизонталі) і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) — виробничих асоціацій, профспілок, об´єднань діячів культури, незалежної церкви. Таким чином, відбудеться дисперсія (розсі­ювання) державного суверенітету, розосередження політичної вла­ди по численних об´єднаннях, що представляють різні профе­сійні і соціальні інтереси. Збільшення числа центрів влади відобразить федеративну природу суспільства, його диференці­йовану соціальну структуру, стане мирним переходом до про­мислової демократії.

Близькою до концепції плюралістичної демократії була тео­рія інституціоналізму. її основоположник — професор -і декан факультету права в Тулузі Моріс Оріу (1856—1929), представник науки державного й адміністративного права Франції. У роботі «Основи публічного права» (1910 р.) споконвічну проблему про­тилежності інтересів індивіда і держави Оріу витлумачив у дусі християнського колективізму. Він розглядав державу як об´єк­тивно існуючий соціальний інститут, що характеризується три­валістю і стабільністю. Концептуальною основою теорії інсти­туціоналізму була ідея рівноваги, покладена Монтеск´є в основу своєї теорії поділу влади. Суть її — у динамічній рівновазі між «сталим правом» і новим правом, що виходить від публічної влади, у підпорядкуванні «урядових джерел права» конституції. До числа інститутів Оріу відносив не тільки державу, але і су­купність великого числа інститутів у суспільстві. їх він поділяв на два типи: корпоративні (держава, профспілки, церква, торгові товариства, асоціації, сім´я) і речові (правові норми). Перші ін­корпоровані в соціальні колективи, другі не мають власної орга­нізації і можуть застосовуватися в рамках будь-яких об´єднань. Основну увагу Оріу приділяє корпоративним інститутам, які володіють загальними рисами, певною направляючою ідеєю, ор­ганізацією влади і сукупністю норм, що регулюють внутрішній розпорядок. Тут колективні сили самі організуються «на зразок особистості й уможливлюють управління ними... у напрямку справедливості». У цьому, власне, і проявляється секрет «пер­соніфікації соціальних інститутів». Які б різні і протилежні не були устремління соціальних колективів, суспільство залиша­ється інтегрованим у єдину систему економічної і політичної рівноваги. Для ліберального режиму важливо, писав Оріу, щоб підприємництво індивідів у економічному виробництві залиша­лося на першому місці, а підприємництво соціальних груп, у тому числі і держави, було відсунуто на задній план. «У динаміч­ній концепції соціального життя це означає, що зусилля індиві­дів є дією, тоді як зусилля груп — протидією, покликаною урівноважити дії індивідів».

Таким чином, теорія інститутів відводила соціальним групам роль механізмів, що забезпечують згуртування суспільства в на-цію-державу, підтримують ринкову економіку в стані стійкої рівноваги. Оріу розглядав корпоративні інститути як інструменти зміцнення капіталістичного ладу, де держава повинна стати слу­жбою ліберального порядку. Задача держави — направляти і ко­нтролювати економічне життя суспільства, залишаючись вод­ночас загальнонаціональним інститутом, як «інститут інститутів», «перший серед рівних».

Інституціональний підхід до дослідження суспільства і держа­ви розвивав і французький юрист, політолог і соціолог Моріс Дю-верже (1917—1999). Автор книг «Політичні партії» (1951 p.), «По­літичні інститути і конституційне право» (1960 р.) вживав термін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які складають організовані цілості — родина, асоціації, церква, дер­жава. Інститути людської спільності у свою чергу поділяються на керуючих і керованих (у родині, асоціації, державі й ін.). Полі­тичні інститути — «такі інститути, які торкаються правителів і їх влади, керівників і їх повноважень». Сукупність політичних ін­ститутів, що діють у даній країні й у даний момент, складає, за Дюверже, «політичний режим»: «у якомусь сенсі політичні режи­ми — це сузір´я, зірками в якій є політичні інститути».

У державах-націях влада — не просто матеріальний факт, вона глибоко перейнята ідеями, віруваннями, колективними уяв­леннями. «Те, що люди думають про владу, — пише Дювер­же, — є однією з її фундаментальних основ». Основну роль у колективних уявленнях грає ідея права. «Для сучасної людини влада в державі повинна здійснюватися в правових формах, від­повідно до правових процедур: влада повинна відповідати пев­ній концепції права».

Таким чином, у Дюверже взаємозв´язок усіх людей, мир у співтоваристві залежать від політичних інститутів, їх участі в політичному житті. Сучасна держава являє собою плюралістич­ну демократію, де за владу суперничають різні організації — по­літичні партії, профспілки, асоціації підприємців, пацифістські, екологічні організації й ін., відстоюючи інтереси всіх соціаль­них груп. Вони здійснюють свої інтереси шляхом «тиску на пуб­лічну владу».

Післявоєнне демократичне суспільство один з видатних фі­лософів XX століття Карл Поппер (1902—1994) назвав «відкри­тим суспільством», суспільством «рівних можливостей».

К. Поппер різко критикував марксистську модель держави. її недолік він вбачав насамперед у недооцінці фундаментальної ролі свободи для демократії, політичної влади, перебільшенні значення економічної влади. На думку філософа, свобода — «ба­зис всіх інших сторін соціальної системи». Свобода в демокра­тії — це насамперед «право народу оцінювати і відстороняти свій уряд, ... єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе проти зловживання полі­тичною силою. Демократія — це контроль за правителями з боку управляємих». Вона і єдиний засіб контролю за економічною владою. Філософ застерігав від небезпеки безконтрольного зро­стання влади держави, державного планування, противагою чого вважав демократичні інститути, які гарантують свободи. Посту­пова і поетапна соціальна інженерія у відкритому суспільстві — гарантія проти спроб конструювання тоталітарної системи.

Відмова від «класично-моністичної демократії» привела американського політолога Роберта Даля (1915—1993) до висно­вку: розвиток демократії привів до важливих зрушень, нового типу демократії, яку він запропонував назвати «поліархією». її інститутами стали: універсальне виборче право; надійний за­хист свободи (виражати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології тощо); існування неза­лежних і альтернативних джерел інформації; високий ступінь свободи у створенні автономних і різноманітних організацій, включаючи опозиційні партії; висока залежність уряду від ви­борців і результатів виборів. Таким чином, поліархія — новий тип демократичного режиму, демократичного контролю і сис­тема прав, гарантованих і захищених інституціонально.

Хоча запропонований Далем термін «поліархія» як вищий тип плюралістичної демократії не прижився в політичній теорії й практиці, його розробка підтверджувала початок перегляду тео­рії демократії. Підсилилися дослідження переваг багатопартій-ної політичної системи, ідейного і світоглядного плюралізму, ролі опозиції. Принципи плюралізму почали поширюватися на виконавчу владу, вимагаючи організації на багатопартійній ос­нові не тільки представницьких органів держави, але й урядо­вих закладів — створення коаліційного уряду за участю пред­ставників різних політичних партій, у т.ч. опозиційних.

Різновидами плюралістичної демократії вважаються: корпора­тивна демократія (об´єднання інтересів органів місцевої влади, акціонерних товариств, профспілок), партисипітарна демократія (демократія реальної участі найширших верств населення у здій­сненні влади), концепції яких вивчаються в курсі політології.