Початок XX ст. збігся з поглибленням політичної і соціально-економічної кризи в Росії. Стрімке наростання рево­люції, наступ царату на українську культуру, освіту, науку («Ва-луєвський циркуляр» 1863 p., Ємський указ 1876 р.) вели до по­слаблення впливу ліберальних ідей в Україні, радикалізації політичної опозиції. У ній виділилися три основні напрямки: 1) відродження державності України, її «самостійності»; 2) від­родження автономії України в царській, а з 1917 р. — демокра­тичній федеративній Росії; 3) пролетарська революція, установ­лення диктатури пролетаріату відповідно до марксистського вчення і перемога всесвітньої соціалістичної революції.

В основі теоретичних пошуків діячів українського відроджен­ня лежали ідеї їх попередників, багатий, але суперечливий досвід національно-визвольних змагань 1917—1920 pp. Розпад Австро-Угорської імперії 1918 р. і недовготривалий, проте плідний досвід Західно-Української Народної Республіки стимулювали розвиток державницької думки в Галичині, пов´язаної з державницькими ідеями І. Франка і Ю. Бачинського. Розмаїття теоретичних пошу­ків української полїтико-правової думки було викликано небаче­ною складністю політичних і геополітичних змін, викликаних першою світовою війною, революціями у Східній Європі, появою тоталітарних держав у СРСР і Німеччині. За політичною спрямо­ваністю в ній сформувалися і виявилися: 1) консервативна; 2) на­ціоналістична; 3) національно-демократична; 4) соціалістична (соціал-демократична) державно-правові концепції.