З воцарінням Олександра І, який обіцяв керувати народом «за законами і за серцем своєї премудрої бабки» (тобто Катери­ни II), у Росії ненадовго складаються умови, що сприяли появі у ліберальної частини дворянства реформаторських проектів дер­жавних перетворень. За завданням царя ряд проектів удоскона­лення імперії підготував молодий і талановитий мислитель Ми­хайло Сперанський (1772—1839).

У записках і проектах 1802—1804 р. Сперанський спирається на глибокі пізнання політичних теорій античних і сучасних йому європейських мислителів. Метою будь-якої держави вважав за­безпечення безпеки особистості, власності і честі кожного. Пер­шорядного значення надавав не формі правління («зовнішньо­му способу правління»), а обмеженню сили уряду «рівновагою сил народних» («внутрішньому способу правління»). З цих по­зицій різко критикував суспільний і державний лад Росії, рабс­тво кріпаків — половини населення країни. Пропонував прове­сти скасування кріпосництва в два етапи: спочатку врегулювати законом селянські повинності, відносини селян і поміщиків, а потім надати селянам право вільного переходу від одного помі­щика до іншого.

Росія, писав Сперанський, у своєму історичному розвитку пройшла три ступені: у Середні віки — удільщина, у Новий час — абсолютна монархія, а в даний час вступила в промисловий стан, який вимагає конституційного обмеження верховної влади, на­дання громадянських і політичних прав усім підданим. Він про­понував шлях реформ «через урядові закони», жалувані імпера­тором народу. Конституційна монархія в Росії — шлях від феодального правління до республіканського, вона «має пря­мий напрямок до свободи». Його «План державних перетво­рень. Вступ до уложенія державних законів» 1809 р. передбачав істотні зміни суспільно-політичного ладу Росії.

По-перше, мету реформ Сперанський вбачав у тому, щоб «прав­ління, досі самодержавне, поставити і заснувати на неодмінно­му законі». Автор «Плану» прагнув перебороти нерозв´язне про­тиріччя — з´єднати самодержавство з законом, бачучи в цьому шлях до конституційної монархії за типом англійської. Для цього формулював умови: «наділити правління самодержавне всіма, так би мовити, зовнішніми формами закону, залишивши в суті його ту ж силу і той же простір самодержавства». І водночас «заснувати державну владу на законі не словами, але самою спра­вою». Цю умову державних реформ Сперанський зв´язував з функціями самого закону: захистом безпеки і власності грома­дян. Усі постанови, якими держава керується, пише він, вихо­дять від одного начала — «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Проте поняття закону не повинне поширюватися на всі постанови, але лише на постанови законодавчої влади. Іншими словами, важливу умову перетворень він бачив у наданні постановам державної влади характеру правових законів, у підпоряд­куванні її конституції.

Корінні державні закони, за Сперанським, складають предмет конституції, закріплюють спосіб правління, громадянські і по­літичні права підданих. Органічні закони визначають устрій самої державної влади і держави. Громадянські закони «засновують від­носини осіб між ними». Всі інші акти, що регулюють порядок виконання законів, повинні суворо відповідати останнім. Та­ким чином, перетворення правової системи у Сперанського роз­глядається неодмінною умовою всіх інших державних перетво­рень. Порядок у державі охороняється законом.

По-друге, «сила встановлень» у «Плані» пов´язується з уст­роєм самої державної влади («другий устрій»), зв´язаним з її по­ділом на законодавчу, виконавчу і судову.

Законодавча влада, вважає автор «Плану», повинна бути так влаштована, щоб «не здійснювати своїх положень без державної влади, але мати свободу думки і виражати думку народну». Для складання законів і «стягнення звіту про всі статути й установи» пропонувалося створити Державну думу, що працює в сесійно­му режимі. Ймовірно, цей законодавчий орган мислився двопа­латним: нижня палата — Державна дума, верхня — Державна Рада. «Закони пропонуються урядом, поважаються (тобто обговорю­ються і приймаються) у Думі, затверджуються государем». Думі представляються звіти міністрів, вона встановлює нові податі, податки і повинності. «Ніякий новий закон не може бути вида­ний без поваги Думи». Термін її дії «визначається кількістю справ, їй пропонованих». Склад Державної ради мислився Сперанським частково обраним, частково призначуваним монархом. Вона за­сідає під головуванням царя, має право законодавчої ініціативи. Водночас, у Держраді «усі дії порядку законодавчого, судного і ви­конавчого в головних їх відносинах з´єднуються і через нього схо­дять до державної влади (тобто монарха) і від неї виливаються».

«Порядок законодавчий» за «Планом» складає вертикальна система представницьких органів: волосних, окружних, губерн­ських дум.

Виконавчу владу здійснює система органів управління: воло­сних, окружних, губернських і міністерства.

За тим же принципом будується і судова система, з судом присяжних і «вищим судилищем для всієї імперії — Сенатом».

Так у трьох владах втілюється «звертання до закону, волі і ви­конанню».

По-третє, тільки в перетвореній державі, за Сперанським, можливо найкращим чином забезпечити права підданих — пра­ва політичні, «визначаючі ступінь їх участі в силах державних», і права громадянські, «визначаючі ступінь їх свободи в особі і май­ні». У дусі Монтеск´є, Констана він пише про політичні права як умову «твердого положення» громадянських прав — «суть перше і невід´ємне надбання всякої людини, яка входить до су­спільства». «План» називає три класи в Росії: дворянство; купе­цтво і міщанство; «кріпосні люди» і визначає їх права. «Права громадянські загальні» (ніхто не може бути покараний без суду, кожний тільки за законом (чи договором) зобов´язаний нести особисту службу чи матеріальні повинності; право на власність) повинні належати всім підданим. «Права громадянські особли­ві» повинні належати тим, «хто способом життя і виховання до них будуть приуготовлені», тобто тільки власникам. Політични­ми правами наділялися теж лише власники. Щодо кріпаків, по­міщицьких селян, то вони не володіли ні громадянськими, ні політичними правами. Автор «Плану» усвідомлював несумісність кріпосництва з цивілізованою державністю й сподівався на «дійс­ні заходи» його знищення.

Проекти Сперанського викликали різке неприйняття їх реак­ційним дворянством, і їх реалізація розтяглася в часі. Так, його пропозиції з «устрою порядку законодавчого», обмеження вер­ховної влади законом почали втілюватися в Росії лише через сто років.

Чималу роль у відставці й опалі Сперанського зіграла напра­влена імператору «Записка про давню й нову історію Росії» (1811 р.) придворного історика і письменника Миколи Карамзі­на (1766—1826). У «Записці» критикувалися спроби реформ і пропоновані нововведення з ініціативи Сперанського.

М. Карамзін різко засуджував які б то не було спроби запрова­дження конституції, хоч у чомусь обмежуючих владу царя в такій обширній імперії, як Росія. «Що крім єдиновладдя необмежено­го, може в цій махині виробляти єдність дії?» Він вважав небез­печним ставити закон вище государя, протиставляти монарху які-небудь установи чи розділяти влади. «Дві влади в одній державі суть два грізні леви в одній клітці, готові терзати один одного». При­кладами з історії Карамзін прагнув довести, що «Росія гинула від різновладдя, а рятувалася мудрим самодержавством». Останнє представало в його «Записці» рушійною силою російського істо­ричного процесу. Як і М.Щербатов, він відстоював привілеї дво­рянства, був противником скасування панської влади над селяна­ми. Не сприймав історик і теорію природного права, а ідеї природної рівності людей протиставляв своє судження: «у державному гур­тожитку право природне уступає цивільному». Разом з тим, «За­писка» містила серйозну критику дійсності і вимагала поліпшен­ня роботи всього державного апарату. Це і стало причиною того, що, крім царя, вона залишилася невідомою для сучасників.