Надії на встановлення соціальної гармонії, що від­повідає індустріальному суспільству, поділяв і засновник філо­софії позитивізму і соціології Огюст Конт (1798—1857), який проголосив нову перспективу перебудови суспільства на основі позитивізму.

У своїх політичних орієнтаціях Конт на відміну від Сен-Сімо-на дотримувався консервативно-охоронної позиції. Головне дже­рело моральної і політичної кризи суспільства, основну причи­ну революційних настроїв він бачив у «глибокій розбіжності умів і відсутності загальних ідей». Вихід вбачався йому у виявленні по­зитивних наукових знань і істин, що, будучи добре засвоєними, виявляться спроможними привести людство до миру і щастя. «Якщо єднання умів на ґрунті спільності принципів відбудеться, то відповідні установи створюються самі, природним чином, без усякого важкого потрясіння». Отже, за Контом, позитивні нау­кові знання здатні привести до нового позитивного ладу.

Науці про суспільство, чи соціології (термін введено Кон­том) він надає дуже велике значення. Основним завданням своєї філософії він вважав перебудову суспільства на основі позитивіз­му, заміну «ретроградної аристократії» і «анархічної республіки» новим, позитивним ладом — соціократією. Його обґрунтування він шукав в історії, природі держави і політичної влади.

Згідно з Контом необхідність держави обумовлена об´єднан­ням часткових сил для загальної мети. З утворенням держави виробництво підтримує суспільна солідарність, перешкоджаю­чи частковим силам розірвати суспільне ціле. Оскільки суспіль­на солідарність досягається засобами матеріальними і мораль­ними, завжди була необхідна наявність двох влад — світської і духовної. Філософ описує історію цих влад відповідно «трьом стадіям» історії людства.

Спочатку, на «теологічній стадії», світську владу здійснювали військові вожді, а духовну — жерці і віщуни. До 1300 р. ці влади то об´єднувалися в одних руках (теократія), то роз´єднувалися. У середні віки відносини між державою і католицькою церквою будувалися на поділі функцій між світською і духовною владою. На наступній, другій «метафізико-легістській» стадії (1300—1800 р.) на світську владу впливають законники, юристи, адвокати. Влада духовна переходить до абстрактних мислителів — метафізиків, а потім — до літераторів і публіцистів. Наприкінці другої стадії відбувається заміна військового побуту промисловим, розвиток промисловості і науки, поділ суспільства на підприємців і най­маних робітників, виникає зародок нового позитивного ладу.

За розробленим Контом «Планом реорганізації соціального життя» нова «третя стадія» історії людства повинна ознаменува­тися організацією промислового суспільства, соціократією. Со­лідарність класів у соціократії буде забезпечена узгодженою дією чотирьох сил: жінок (осередок і уособлення моральності); свя-щеників-позитивістів (осередок розуму, у руках яких — освіта, виховання, виправлення осіб, винних у провинах і злочинах); патриціату (банкіри, промисловці, купці, землевласники — кон­центрована сила, що відає розвитком промисловості); пролета­ріату (матеріальна сила, покликана здійснити функцію соціаль­них перетворень, тобто перехід до Промислового ладу). Згода і спільна позитивна дія цих сил забезпечать, за Контом, порядок і прогрес у соціократії, яка не буде мати потреби в судах, полі­ції, армії. Сучасні суспільні безладдя підсилюються честолюбст­вом дрібної буржуазії, тому в ідеальному ладі бажано повне зник­нення середнього класу.

Соціократія, цей «промисловий лад», вимагає військового по­рядку і дисципліни. «Армія не може існувати без офіцерів, так само як і без солдатів; це просте поняття однаково приложиме до про­мислового ладу, як і до військового порядку». Тому «у позитив­ному ладі... ідея права безповоротно зникає. Кожний має обов´яз­ки щодо всіх людей, але ніхто не має права у власному значенні слова. Справедливі індивідуальні гарантії випливають тільки із загальної взаємності зобов´язань, які є моральним еквівалентом колишніх прав. Іншими словами, єдине право, яким кожна людина володіє, — це право виконувати свій обов´язок». На думку Конта, слово «право» повинне бути вигнане з політичної мови.

Таким чином, у вченні Конта, по суті, зникли такі головні і визначальні риси громадянського суспільства, як юридична сво­бода і рівність громадян. Рівність людей у соціократії підкоря­ється ієрархії здібностей, а свобода замінена обов´язком, соціаль­ною функцією.

Для переходу до позитивного ладу Конт пропонував створити в Парижі попередній духовний уряд з ЗО вчених, які представ­ляють різні науки і країни. Після відповідної підготовки неза­можні класи столиці, освічені вченими, оберуть диктаторів і на­ділять їх вищою владою. Мета диктаторів — перевиховання всіх класів у позитивному дусі. Потім перевиховане суспільство ор­ганізується в соціократію. У кінцевому рахунку все людство, ство­ривши близько 500 соціократій, об´єднається у Всесвітню феде­рацію зі столицею в Парижі. І тоді цілком здійсняться принцип, підстава і мета суспільства — «любов як принцип, порядок як основа, прогрес як мета». Зникнуть й агресивні війни як пережи­ток «військового побуту», ворожі промисловому ладу.

О. Конту належить проект нової всесвітньої позитивної релігії, заснованої на визнанні зовнішньої єдності людства і підпорядку­вання світовому порядку. Предметом шанування позитивної ре­лігії є не Бог, а людство, теологія (богослов´я) заміниться соці­ологією, а теократія — соціократією. Жерцями позитивної релігії стануть вчені й артисти (співробітництво розуму і почуття).

Вчення Конта вплинуло на філософську і політичну думку. Більшість його учнів звеличували релігійно-політичну ідеологію позитивізму. Ними були створені позитивістські церковні гро­мади у Франції, Англії, Чілі. У Бразилії позитивізм був визна­ний офіційною релігією. На її державному прапорі були напи­сані слова Конта «Порядок і Прогрес».

Поява позитивної філософії Конта вплинула і на виникнен­ня юридичного позитивізму. В результаті революцій у розвинутих країнах Європи були проведені перетворення правових систем, особливо приватного права, що регулювало нові товарно-гро­шові відносини. Основні принципи громадянського суспільства втілилися в діючому, позитивному праві. Цим була обумовлена відмова більшості теоретиків права від ідей природного права і їх критика. Те й інше знайшло вираз у юридичному позитивізмі, який виступав проти дуалізму права (існування поруч з позити­вним правом більш високого за своїм значенням права приро­дного). Ототожнення права з законом мало чітко виражені ідео­логічні і практичні цілі. Воно було спрямовано проти оцінки і критики діючого права з позицій природного права, яке збері­гало романтичні ілюзії минулих революцій. В полі зору юриди­чного позитивізму — не предписания розуму, не історично уста­лений звичай, а закон, нормативний акт, установлений владою. Походження закону, причини його прийняття виводилися за рамки правознавства. Юридичний позитивізм утверджував не­похитність нових буржуазних політичних і правових інститутів.

Одним з перших представників юридичного позитивізму був учень Бентама, англійський правознавець Джон Остін (1790— 1859)¹.

Право в найбільш повному вигляді, вважав Остін, містить в собі сукупність «законів природи» (або «право, дароване Богом»), які виступають мірилом усього людського, і законів, встановле­них одними людьми для інших. Останніх — два види. Одна їх частина встановлюється веліннями суверена і є позитивним пра­вом, інша — правилами моралі («позитивна мораль»).

Предметом юриспруденції є виключно позитивне право («право в простому і вузькому змісті»). Право — це «веління суверена». Його джерелом є, таким чином, суверенна влада, здійснювана «політично пануючими людьми, — пише Остін, — ...верховне, засноване на підпорядкуванні, правління в незалежних державах і незалежних політичних суспільствах». Веління й обов´язок у нього — взаємозалежні поняття: «там, де є обов´язок, є повелін­ня, і там, де виражене повеління, накладено обов´язок». Примус і покора є санкція. Іншими словами, пояснює Остін, «повелін­ням чи обов´язком вважається те, що спричиняє санкцію або примус до покори у випадку невиконання».

У такому значенні позитивне право — сукупність норм, ство­рених людьми, політично пануючими чи приватними особами, реалізуючими свої правомоччя. У такому розумінні право — на­каз влади, звернений до управляемого, обов´язковий для підле­глого під загрозою застосування санкції у випадку невиконання наказу. Для юриспруденції першорядне значення має і фор­мальна логіка, «логіка правових конструкцій».

Поза позитивним правом, за Остіном, — правила, встановлені особами й установами, що не є суверенами, і правила моралі (правила, встановлені громадською думкою, у т. ч. норми між­народного права, закони честі, правила етикету, моди і т. п.). Отже, ці правила поза юриспруденції.

Найкращою формою права Остін, як і Бентам, вважав коде­кси. Однак, на відміну від свого вчителя, він визнавав частиною права судові прецеденти, оскільки, на його думку, рішення суд­дів в Англії одержують нормативно-правовий характер з мовча­зної згоди суверена. Потреба в судовій правотворчості, пояс­нював Остін, породжена існуючою неповнотою статутного права, яку бажано усунути кодифікацією.

Висновки

Таким чином, місце критики феодального права з позицій природного права зайняла апологія нового діючого по­зитивного права, дій самої держави. Теоретики юридичного по­зитивізму не сприймали концепцій прав людини, правової дер­жави, прагнучи до закріплення й удосконалювання правової оболонки капіталістичних відносин, що розвиваються.

Отже, основні напрямки західноєвропейської політико-юри-дичної думки в першій половині XIX ст. — лібералізм, соціалізм, позитивізм — істотно збагатили й урізноманітниш зміст і спря­мованість вчень про право і державу. їх еволюція в другій поло­вині XIX — у XX ст. підтвердить плодотворність ліберальних ідей, обмеженість юридичного позитивізму як нормативізму і — не­спроможність практики соціалізму (у СРСР і Східній Європі).