З критикою раціоналізму теорії природного права і властивої Просвітництву віри у всесилля закону на початку XIX ст. виступили деякі німецькі юристи, які створили історич­ну школу права. її представники доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, довільно прийнятий, або скасовуваний державою, а звичай, що виражає дух народу.

Засновником історичної школи права був професор Геттин-генського університету Густав Гуго (1764—1844). У своєму «Під­ручнику природного права як філософії позитивного права» і осо­бливо в «Підручнику з курсу цивілістики» німецький юрист заперечує основні положення природного права, відкидає концепцію суспільного договору. По-перше, таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змінювалися по-іншому. По-друге, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування устано­вам і особам, про які вони судити ще не можуть. По-третє, кон­цепція суспільного договору шкідлива — ніяка влада не буде міц­ною, якщо обов´язок коритися виникає тільки з договору.

Право — не тільки установлення держави. Кожне людське співтовариство має свої власні правові норми, писав Гуго, біль­ша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виник­ли мова і вдача цього народу». Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Істо­рично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне дже­рело права. З поширенням освіти до природно виниклих пра­вових норм додалося ще одне джерело — правосвідомість юристів, книги яких народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібран­ня предписань властей. Тому безліч законів і договорів ніколи не виконуються. Скільки разів в Геттингені влада переймено­вувала вулиці, але всі їх звично називали і називають по-ста­рому. Людям краще не втручатися в хід часу, триматися здав­на заведених порядків.

Концепція права Гуго фактично була апологією феодально­го звичаєвого права, що збереглося в Німеччині. Він обґрунто­вував право держави перешкоджати всяким нововведенням під впливом Французької революції, обмежувати свободу думки й інші свободи в ім´я загального блага і правопорядку.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Бер­лінського університету Фрідріх Савіньї (1779—1861), відомий своїми роботами з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавст­ва» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Громадянського кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Громадянський кодекс 1804 р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпід­ставною. Савіньї вважав, що поширенням Кодексу Наполеона («подібно ракової пухлини») закреслюють національні причини створення удосконаленого громадянського права. Не заперечу­ючи можливості кодифікації, зв´язував її зі створенням у Німеч­чині єдиної правової науки, що «органічно розвивається». Вва­жав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історич­но, так само, як і мова народу, його вдача і політичний лад. Право — продукт народного духу, з рухом якого еволюціонує і право. Виникнувши спочатку в свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культу­рою, право стає особливою наукою в руках юристів, що відо­кремилися в стан. Наукова обробка первинного права юриста­ми — необхідна й обов´язкова передумова законодавства.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798—1846) кри­тично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право з людського розуму. «Філософи, що виводять право з ро­зуму, знаходяться поза своїм предметом; вони... зовсім не до­ходять до поняття права...». Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сто­рону людини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фундамент права. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв´язував з «народним духом» («Volksgeist») — безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключове поняття в його правовій кон­цепції (його запозичив Савіньї).

Природне походження і саморозвиток права росте з народного духу, як рослина з зерна, — так пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юрис­тів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юри­дичної літератури — забезпечити «вірне розуміння безпосеред­нього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми розвитку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому безцільно штучно конструювати і пропонувати лю­дям ту чи іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя народного духу, не напоєна ним, вона не може прищепитися до суспільства.

Розвиток держави, стверджував Пухта, відбувається так само органічно, як і розвиток права: «дух народу творить державу, як і право». Але містика народного духу знайшла мало прихиль­ників.

Традиції історичної школи права відобразились у сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають за­кон і звичай як два джерела права одного порядку.

Отже, представники історичної школи права почали плідну спробу, по-перше, перевершити розуміння права як довільної людської вигадки, дати його трактування як закономірного іс­торичного продукту громадського життя. Вперше було обґрунтовано значення звичаєвого права в історичному процесі нор-мотворчості, вплив звичаїв народу на законодавство. Вірним був висновок про те, що право в цілому створюється не теоретич­ною творчістю, а об´єктивним процесом життя народу. По-дру­ге, ними вірно помічена слабкість природно-правової доктрини з її уявленням про вічність і незмінність права. Право і держа­ва — результат буття конкретних народів, що залежать від ряду факторів (кліматичних, етнічних, політичних та ін.). Законо­давство кожного народу повинне відповідати умовам його жит­тя, а не абстрактним уявленням про людину взагалі. По-третє, будучи прибічниками ідеї органічного розвитку права, Савіньї, Пухта визнавали проте і суб´єктивні фактори в процесі право-утворення. Вони вважали, що правознавство служить для наро­ду наукою пізнання права, інтересам його розвитку, цінували діяльність правознавців з пояснення рецепції римського права. Пухта говорив про римське право як всесвітнє право, здатне уживатися з будь-якими національними особливостями, про вза­ємний вплив правових систем різних народів.

Разом з тим, історична школа не сприйняла ідей Просвітни­цтва і Французької революції, загальнолюдські цінності, затвер­джені Декларацією прав людини і громадянина, Громадянським кодексом 1804 p., які закріпили уявлення про права людини, що робила їх придатними для інших народів. Представники школи були нездатні упокоритися з думкою про загальну правову рів­ність, свободу як залежність від одних законів. їх критика при­родно-правової доктрини, демократичних і революційних ви­сновків, що випливали з неї, була спрямована на збереження феодальних порядків. Вони виступали на захист монархічної державності, кріпацтва і феодального права, говорили про не­потрібність чи несвоєчасність кодифікації законодавства. Плід­ний історичний підхід до права в них поєднувався з критикою правотворчості законодавця, переоцінкою стихійності утворен­ня норм спілкування. Позитивне право розглядалося як похідне від права звичаєвого, що виростає з «народного духу».

Консервативна за своїми практично-політичними виснов­ками, історична школа права поповнила теорію права плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного характе­ру, з якими наступні покоління правознавців не могли не раху­ватись.

Висновки

Найбільший вплив на розвиток вчень про право і державу справили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищу ступінь у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті такі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, моральна об­ґрунтованість права, право як умова суспільного буття автоном­них і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпе­чення рівної для всіх свободи. Не менш сильним є вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв´язок особистості — суспільст­ва — держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вимагає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке забезпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім під­тримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство пра­ва у взаєминах особистості і держави — шлях подолання полі­тичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Невичерпна і філософія Гегеля, при всій помірності його політичних поглядів. Проблему політичного відчуження він про­понує вирішувати правовими засобами, методами політики в рамках правового громадянського суспільства, «розумної дер­жави». У такій державі свобода досягає найвищого, належного їй права. І Кант, і Гегель стверджували: свобода іманентна люд­ській особистості, свобода — фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабст­ва, сваволі, до феодального гніту, повага до законності, упевне­ність, що держава може і повинна стати розумною.