Грандіозну філософську систему, що охоплює всю сукупність теоретичних знань того часу, створив видатний німець­кий філософ Георг Гегель (1770—1831). Ключем до розуміння гегелівської філософії є його робота «Феноменологія духу», де на основі діалектики обґрунтовані висновки про роль праці у фор­муванні людини´і її свідомості, шлях до тлумачення процесу пізнання як суспільного й історичного розвитку. Основними час­тинами його філософської системи є: логіка, «натурфілософія» (філософія природи) і філософія духу. Остання частина містить у собі суб´єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), об´єктивний дух (до йоґо сфери віднесені всесвітня історія, вчен­ня про право і державу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). У «Філософія історії» вчення про всесвітню історію представлено як єдиний закономірний поступальний процес.

Вчення про право і державу викладено головним чином у ро­боті Гегеля «Філософія права». Науку про право він розглядає як ча­стину філософії. («Наука про право є частина філософії»). Задача фі­лософії ним бачилася в тім, щоб осягнути право і державу як продукти розумної діяльності людини, що одержали своє втілен­ня в реальних суспільних інститутах. На його думку, філософія пра­ва не повинна займатися ні описом існуючого, чинного законодав­ства (це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням проектів ідеальних кодексів і конституцій на майбутнє. Вона по­винна розглядати розумність права, осягнути істину про право і мо­ральність. Задача науки про державу, за Гегелем, —- осягнути і зо­бразити державу як щось розумне в собі. Не конструювати державу такою, якою вона повинна бути, але як повинна бути пізнана.

Своє розуміння предмета і методу філософії права і держави Гегель виразив у знаменитому афоризмі: «Що розумно, то дійс­но, і що дійсно, то розумно». Теоретики Нового часу по-різному трактували його, але гегелівська теза про тотожність розумного і дійсного має на увазі не все існуюче, а лише необхідне, розум­не і сутнісне в ньому. Ідеї Гегеля — це суть речей, понять.

Тому предметом філософської науки про право у Гегеля ви­ступає ідея права — єдність поняття права і його здійснення, на­явного буття. Ідея права є свобода, буття свободно!´ волі, прояв природного права. Він відкидає концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї свободи в інтересах за­гального блага. Відповідно до його вчення справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля. Вона вимагає, щоб су­б´єктивні устремління індивіда були підлеглі моральному обов´я­зку, права громадянина співвіднесені з його обов´язками перед державою, свобода особистості — погоджена з необхідністю.

Поняття «право» вживається в гегелівській філософії в трьох основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»); 2) право як певна ступінь і форма свободи (ділення права на абстрактне, мораль і моральність у сфері родини, громадянського суспіль­ства і держави); 3) право як закон (позитивне право).

1. Визначаючи право як свободу, Гегель вважає, що воно є наявне буття свободи, «право є взагалі свобода як ідея».
2. Абстрактне (формальне) право — право абстрактно віль­ної особистості. Особистість, за Гегелем, припускає взагалі пра­воздатність. На цій стадії позитивне право ще не виявило себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь: «Будь особою і поважай інших як осіб». Свою реалізацію свобода особистості знаходить насамперед у праві власності. Філософ обґрунтовує формальну правову рівність людей — вони рівні саме як вільні особистості — власники. Одночасно з цим він підкреслює не­припустимість перетворення у власність самої людини. «У при­роді речей полягає абсолютне право раба добувати собі свобо­ду». Гегель відкидає платонівські проекти осуспільнення майна, урівняння власності.

В опосередкованій формі власність виявляється в договорі осіб-власників, у злочині і покаранні за його порушення (непра­во, обман і злочин). Спосіб, форма захисту прав особистості, справедливості, здійснюваної в державі, є покарання. Злочин — свідоме порушення права, і покарання є, за Гегелем, не тільки засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця як вільної особистості.

Друга ступінь і форма свободи — сфера моралі. В ній абстра­ктні і негативні предписания формального права наповнюються позитивним змістом. На даній ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), спів-мірювати свою поведінку з обов´язками перед іншими людьми (добро і совість). «Добро — це реалізована свобода, абсолютна кінцева мета миру».

Третя, вища ступінь розвитку ідеї свободи — моральність, коли відбувається справжня реалізація свободи. У ній абстрактне право і мораль набувають свою дійсність і конкретність. Тут поняття свободи об´єктивується в наявному світі у виді родини, грома­дянського суспільства і держави. Вступаючи в різні співтовари­ства, індивіди свідомо підкоряють свої вчинки загальним цілям.

3. Право як закон. Перетворення «права в собі» в позитивне право шляхом законодавства додає праву форму всезагальності і визначеності. Предметом законодавства можуть бути лише зов­нішні людські відносини, але не їх внутрішня сфера. «Система права, — визначає Гегель, — є царство реалізованої свободи».

Розрізняючи право і закон, він виключає їх протиставлення: мова йде лише про вищу ступінь конкретизації права. Водночас філософ визнає, що зміст права може бути перекрученим в про­цесі законодавства. Не все, дане у формі закону, є право, тобто правомірне, розумне. З іншого боку — недосяжне і шкідливе прагнення, на його думку, надати праву абсолютно закінченої, досконалої форми, адже «існує постійна потреба в нових право­вих визначеннях». Закон — це конкретна форма виразу права, предписуюча його безпосереднє застосування. Право як свобода стає законом, вважає Гегель, набуває загальнообов´язкового ха­рактеру за умови обнародування закону, його здійснення через публічне судочинство, суд присяжних.

Позитивна наука про право, говориться в «Філософії права», є історична наука. Слідом за Монтеск´є, Гегель стверджує, що в законах відображається історичний досвід, національний харак­тер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови життя і т.п.

Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Гро­мадянське суспільство, пише філософ, є диференціація (розріз­нення) між родиною і державою. Розвиток громадянського сус­пільства настає пізніше, ніж розвиток держави, воно створене «лише в сучасному світі». З погляду поняття права — це необ­хідний етап, з його взаємозв´язком особливого і загального, сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремих осо­бистостей. «У громадянському суспільстві кожний для себе — ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з ін­шими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші суть тому засоби для мети особливого». Таким чином, грома­дянське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об´єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечен­ня безпеки осіб і власності».

По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип громадянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов´язаний дотримуватись права громадянського суспільства». Він попере­джає про небезпеку бідності і багатства, зниження «відомого рівня існування» членів суспільства. Це веде до втрати почуття права, виникає чернь, а з нею — зло, обурення, спрямовані проти ба­гатих, суспільства, уряду і т.д. Гарантувати громадянський пра­вопорядок покликані закони й установи (суд, поліція, корпо­рації).

У структурі громадянського суспільства Гегель виділяє три стани (корпорації): субстанціальний, або землеробський, промисловий (фабриканти, торговці, ремісники) і загальний (чиновники).

Внаслідок різниці інтересів індивідів, їх об´єднань, станів громадянське суспільство нездатне все ж самостійно врегулювати виникаючі соціальні протиріччя. Для цього необхідна політична влада — держава як підстава суспільства. Філософ відкидає ідею природного стану і договірного походження держави: договір має місце лише в приватно-правових відносинах і не може бути джерелом державності. Отже, в противагу поширеній у суспіль­ствознавстві думці, що суспільство є механічна сума індивідів наділених розумом, незалежною волею — вихідного суспільного розвитку, Гегель переконливо доводив: особистість є продуктом розвитку сім´ї, громадянського суспільства, держави, обумовлена ними і зобов´язана їм. Держава як загальне і ціле має зверхність над окремим і одиничним: доля людини мало важить на терезах історії.

У вченні Гегеля про державу розумна держава саме і постає мо­ральним цілим, ідейно-політичною єдністю, що знімає протиріч­чя в правовому громадянському суспільстві. Гегелівська розум­на держава — «є дійсність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дійсність конкретної свободи». Отже, така держава — втілення ідеї розуму, свободи і права. «Дер­жава — це хід Бога у світі; її підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю». Держава, зауважує філософ, — не вит­вір мистецтва, вона знаходиться у світі сваволі, випадків і оман. Легко виявляти недоліки в конкретних, поганих державах, важ­че осягати позитивне в них. Саме на позитивному, розумному «у внутрішньому організмі самої держави» і зосереджується філософ.

Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в його вченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу го­сударя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск´є, так само вва­жає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але ви­ступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

Інші форми правління — монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, — свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого «внутрішнього розрізнення (розвинутої організації все­редині себе), а отже, глибини і конкретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, — влада визначати і встанов­лювати загальне, «стосується законів як таких». Законодавчі збори покликані забезпечувати представництво громадянського су­спільства, його станів. Верхня палата формується за спадковим принципом з дворян, нижня обирається громадянами по кор­пораціях, об´єднаннях тощо. Автор «Філософії права» відстоює принцип публічності станового зібрання, як виховуючого ви­довища для громадян, виразника громадської думки, здорового глузду, що містить принцип справедливості. Його політичний ідеал відображав прагнення німецького бюргерства до компро­місу з дворянством і встановлення конституційного ладу в Ні­меччині шляхом реформ «зверху».

Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визнача­ється як влада підводити особливе під загальне. її задачі — ви­конання і застосування рішень государя, існуючих законів, збе­реження установ, заходи, спрямовані на загальну користь і т.п. Підтримка законності, гарантії від зловживань влади філософ вбачає в ієрархії влади в державі, її рівновазі, контролі за нею зверху і знизу. Але головну надію все-таки покладає на держав­них чиновників — «середній стан», «осередок державної свідо­мості і видатної освіченості».

Влада государя поєднує державний механізм у єдине ціле, додає загальності державному ладу і законам.

Ідея держави у Гегеля проявляється:

1) як безпосередня дій­сність, конкретна держава зі своїм державним ладом і правом;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

Вищий момент ідеї держави в гегелевському вченні являє собою ідеальність суверенітету (всередині та із зовні). На думку вченого, держави відносяться одна до одної як самостійні, вільні і незалежні індивіди. Сферу міждержавних відносин він тра­ктує як галузь прояву зовнішнього державного права.

Г. Гегель критикує кантівську ідею вічного миру. Формулюю­чи принципи міжнародного права, філософ стверджує, що догово­ри, на яких засновані зобов´язання держав стосовно одна одній, повинні виконуватися. Але вважає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і зовнішню випадковість: війна очищає дух нації. Тим самим він виправдував війну Німеччини з наполео­нівською Францією.

Всесвітня історія як прогрес у свідомості і свободи в гегелів­ській філософії являє собою, по суті, історію суверенних дер­жав, прогрес у державних формуваннях. Відповідно до цього всесвітня історія розпадається, за Гегелем, на чотири всесвітньо-історичних царства: східне, грецьке, римське і німецьке. їм від­повідають форми держави — східна теократія, антична демок­ратія й аристократія, сучасна конституційна монархія. «Схід знав і знає тільки, що один вільний, грецький і римський знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що усі вільні».

Таким чином, сконструйована Гегелем розумна держава як конституційна монархія являє собою правове утворення, як реа­лізація ідеї свободи. Недоліки гегелівського етатизму усе-таки виявляються у вивищенні держави над індивідом і громадян­ським суспільством, у недооцінці прав і свобод особи, хоча дер­жавні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в правових формах. Саме в цьому його відмінність від звичайних етатистських, тоталітаристських теорій держави. Прогресивні по­ложення, що містить гегелівське вчення про державу, стали тео­ретичною основою як ліберальних концепцій, так і його консер­вативних інтерпретацій.