Соціально-політичні умови в Німеччині й Італії іс­тотно відрізнялися від умов в Нідерландах, Англії і Франції на­самперед наявністю кріпосницько-абсолютистських порядків, слабо консолідованої, боязкої опозиції. У роздробленій на сотні самостійних князівств, пригнічених духовними і світськими феодалами Німеччині, наприкінці XVII ст. зароджується німецьке Просвітництво. У державно-правовій науці ідеї Просвітництва одержали найбільший розвиток у вченнях С. Пуфендорфа, X. Томазія і X. Вольфа.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — відомий юрист і історик, праці якого видавалися в багатьох європейських країнах. З них виділяються «Право природне і право народів», «Про посади людини і громадянина», присвячені питанням держави і права. Що є найбільш істотним і характерним у його вченні?

Насамперед, Пуфендорф одним з перших німецьких просвіт­ників прагнув відокремити юридичну науку від релігійної схолас­тики. Право, стверджував мислитель, повинне узгоджуватися із законами розуму і діючого законодавства, а держава не може виникнути без вільної згоди людей.

Синтезуючи погляди Г. Гроция, Б. Спінози, Т. Гоббса, Пу­фендорф трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої ре­гулюють поведінку всіх людей. Природний закон — непорушний масштаб справедливості, що зобов´язує піклуватись про інших, всю спільноту. У природному стані нема ні «війни всіх проти всіх», як вважав Гоббс, але є мир, природна свобода і рівність людей. Однак їх незабезпеченість правом, страх перед злом, а головне — прагнення до свободи, до самозбереження примушу­ють створити державу.

Хоча ініціатором державотворення є Бог, однак, за Пуфен-дорфом, держава не може виникнути без вільної згоди людей, їх рішення об´єднатися. Це рішення — дійсна опора, правова основа держави. Об´єднання людей закріплюється договором (pactum), вибір форми правління й обов´язки правителя і підда­них (першого — піклуватися про благо народу, останніх — під­корятися владі) — постановою (decretum). З утворенням держа­ви люди добровільно відмовляються від частини свободи волі, рівності, але не власності, свободи переконань і віросповідань як сфери їх приватного життя, не допускається й опір владі під­даними. Договір передбачав обов´язки кожного не порушувати прав інших людей, визнання інших рівними собі. Кращою фор­мою правління Пуфендорф вважав абсолютну монархію, необ­хідну для об´єднання Німеччини, хоча допускав наявність при монархові представницького станового органу. Держава, госу­дар повинні захищати безпеку людей, порядок і спокій, не до­зволяти церкві втручатися в мирські справи. «Держава є склад­ною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх». Закон — наказ законодавця, що встановлює межі природ­ної свободи людини. Елементи раціонального підходу до права і держави у Пуфендорфа сполучалися з виправданням кріпацтва як добровільного договору між паном і залежним селянином, всесилля монарха.

Послідовник Пуфендорфа професор Християн Томазій (1655— 1728) у своїх працях і лекціях прагнув до звільнення юриспру­денції з тенет богослов´я.

Слідом за Пуфендорфом, Томазій стверджував: людина — істота суспільна, яка прагне до мирного спілкування й особис­того блага. Основа природного права — мораль, що предписує робити те, що відповідає розумній природі людей. Мораль спів­відноситься з правом як внутрішній і зовнішній світ людини. Протиріччя між ними запобігаються двома засобами: порадою і наказами. Перше переконує, друге примушує. Примус — озна­ка права. Примусова влада здійснюється державою.

Держава, за Томазієм, створюється людьми, а не Богом. Це — «природне суспільство», яке має верховну владу заради грома­дянського благополуччя. Межі впливу державної влади розгля­даються в трьох вимірах — моральному, політичному і правово­му. У сфері моралі діє тільки порада: роби те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе. У політиці — порада і наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти не бажаєш собі. Таким чином, право в державі набуває імперативного (повеліваючого) і заборонного характеру, тут діє наказ держави. Проте мораль обмежує сферу дії права — держава не повинна зазіхати на ду­ховну свободу особистості, свободу переконань. Мислитель за­суджував практику поліцейської держави. Головним завданням права вважав звільнення держави від впливу церкви. Одним з перших вказав на відмінність моралі від норм права, додержан­ня яких забезпечується заходами державного примусу.

Як і Пуфендорф, Томазій вважав кращою формою держави монархію. Основа влади монарха — згода народу. Допускав його право на спротив у випадку порушення монархом умов суспіль­ного договору, допущення їм очевидних несправедливостей.

Більш консервативне тлумачення природно-правових ідей, аналогію поліцейської держави допускав енциклопедист німець­кого Просвітництва, професор природного і міжнародного права університету в Галле Християн Вольф (1679—1754).

Моральний закон, за Вольфом, — робити добро й уникати зла. Він відповідає прагненню людей до удосконалення душі, тіла, суспільства. Людина зобов´язана діяти за моральним зако­ном. Право виникає з моральних обов´язків. «Немає права, — писав мислитель, — без моральності зобов´язання, що йому пе­редує, у якому воно коріниться і виникає. Є вроджені людські права, тому що є вроджені людські обов´язки». Оскільки від природи люди рівні, вони мають рівні права. Жодна людина не має влади над іншими, адже всі люди вільні. Прагнення людей до удосконалення породжує право на життя, працю, освіту і на­укові дослідження, без чого немає удосконалювання.

Позитивні закони, згідно з Вольфом, — вираження природ­ного закону і права індивіда, що міститься в них, є міра свобо­ди, потрібна для виконання обов´язків. Така інтерпретація сен­су законодавства виправдувала дозування государями своїм підданим свободи, необхідної для виконання їх обов´язку перед державою. Право у Вольфа — свобода дій для виконання обо­в´язків. Його рамки визначаються владою держави.

Походження і сутність держави Вольф трактував у дусі своїх попередників як результат угоди між родинами. Верховна влада — складова воля її контрагентів. Жорстка правова регламен­тація й контроль над суспільним і особистим життям, еконо­мікою і вихованням, родиною і релігією під опікою мудрого мо­рального монарха, вважав німецький просвітник, забезпечує свободу індивідуальних дарувань і щасливе життя підданих. Мо­нарх повинен використовувати свою владу для загального бла­га, бути доброчесним, знати науку управління державою, не творити сваволю. Пруський король Фрідріх II, який претенду­вав на роль передового монарха в Європі, писав Вольфові, що задача королів — здійснювати ідеї філософів. Вольф підкреслю­вав користь станового представництва в монархіях, право на­роду на спротив владі при її замаху на природні закони.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю, змістом гасел у боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеччині вона перетворилася в засіб раціоналізації існуючого режиму, пропаганди культу дер­жави і правопорядку.

 Італійські просвітники Дж.Віко і Ч.Беккаріа свою критику фео­дально-кріпосницьких порядків, впливу клерикалізму на науки поєднали з оригінальним вченням про право.

Джамбаттиста Віко (1668—1744) у своїй головній праці «Під­стави нової науки про загальну природу націй» (1725 р.) перший серед мислителів Нового часу розвивав філософію історії, розкрив об´єктивний характер історичних закономірностей. Теорію коло­вороту історичних типів держави, розроблену Полівієм, він ек­страполював на історію націй. Віко установив її циклічність, за­кономірності висхідної зміни державно-правових інституцій. На його думку, трьом епохам історії (божественній, героїчній, люд­ській), аналогічним віку людини (дитинству, юності, зрілості), відповідають бездержавність, підпорядкування жерцям; аристок­ратична держава; демократична республіка або представницька монархія. Згідно з Віко, історична не тільки держава, але і право, як мірило, норма свободи і справедливості. Він висунув плідну ідею зміни правових норм у ході історичного розвитку суспіль­ства і держави, і тим самим на сторіччя випередив теоретиків іс­торичної школи права.

Серед італійських просвітників XVIII ст., хто засуджував сва­волю і беззаконня феодалів, поклав початок «освітньо-гуманіс­тичному» напрямку кримінального права і процесу, був юрист і публіцист Чезаре Беккаріа (1738—1794). Його головна праця «Про злочини і покарання» (1764 р.) містить критику феодального правосуддя, карного судочинства і нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях гуманізму і законності.

Закони, за Беккаріа, «не що інше, як договори вільних людей», що об´єдналися в суспільство, щоб користатися свободою спіль­но, спокійно і безпечно. «Сукупність усіх частин свободи, по­жертвуваних на загальне благо, — говориться в його творі, — склала верховну владу народу, а суверен став законним її храни­телем і розпорядником». Він повинен забезпечувати людям за­гальне благо, безпеку і справедливість. Засновані на ній закони держави повинні мати на увазі «найвище щастя для максималь­но більшого числа людей». Це — мета державних законів. Італій­ський просвітник обурений тим, що закони насправді служать ін­струментом бажань феодальної верхівки: вони несправедливі, закріплюють станові привілеї, нерівність перед законом, право сильного. Існуючі закони, писав він, «служать тільки для при­криття насильства», допомагають приносити народ «в жертву не­наситному деспотизму». Іншою причиною несправедливих зако­нів Беккаріа називає приватну власність, що дає одним владу і благополуччя, іншим — убогість і безправ´я. Право власності — «не необхідне право». Він прихильник урівняння матеріального становища людей, пов´язує свої надії з освіченим монархом, що піклується про своїх підданих, про усунення злиднів і нерівнос­ті, покровительствує наукам і мистецтву, освіті і моральності народу. Він видає справедливі і мудрі закони, перед якими усі бу­дуть рівні і які забезпечать права людини.

Законність, за Беккаріа, забезпечується, по-перше, свободою громадян. Свободу він трактує як право робити усе, що не супе­речить законам. Це право він називає «священним політичним догматом». По-друге, дотриманням законів самою владою, без чого, за його переконанням, нема «законного суспільства». Всякий прояв влади людини над людиною, що не випливає з абсолют­ної необхідності, є тиранічним.

Право видання законів, а рівно і право покарання, вважає Бек­каріа, належить лише суверену як представнику суспільства, об´єд­наного суспільним договором. Право карати за злочини ґрунту­ється на необхідності захищати від зазіхань окремих осіб загальне благо. Мислитель формулює важливі висновки: 1) Тільки зако­ни можуть установлювати покарання за злочини і право їх ви­дання належить лише законодавцю; 2) В інтересах усіх («і знат­ного, і самого убогого») дотримуватись законів. Суверен може видавати лише загальні закони, але не може судити за їх пору­шення. Це — завдання суду, який з´ясовує факти; 3) Покаран­ня ж, визначене судом, не може виходити за межі, встановлені законом, інакше воно порушує справедливість і умови суспіль­ного договору; 4) Влада тлумачити кримінальні закони не може належати суддям. Останні одержують закони від суверена як хра­нителя загальної волі і повинні в точності застосовувати закон. Беккаріа проти розрізнення духу і букви закону, оскільки воно ставило б обвинувачуваного в повну залежність від «пристрастей і слабостей судді». Тлумачення закону — справа законодавця.

Злом вважав Беккаріа і темноту законів. Воно досягає край­ніх меж, якщо закони, на його думку, написані «на чужій наро­ду мові», що робить залежною свободу громадян. Чим більше осіб приймає закони (тобто законодавців), тим менше злочинів.

Ч. Беккаріа виділяє злочини проти суспільства, особистої без­пеки громадян як найбільш тяжкі, вважає істинним мірилом зло­чинів шкоду, нанесену ними суспільству. Причину злочинності бачив у соціальних умовах, злиднях, зіткненнях інтересів лю­дей, породжуваних пристрастями.

Мета покарання, згідно з Беккаріа, лише в тому, щоб пере­шкодити винному знову нанести шкоду суспільству й удержати інших від здійснення того ж. Воно повинно бути співмірне зло­чину, справляти найбільш сильне і тривале враження на душу, а не на тіло злочинця. Тому італійський просвітник протестував проти поширених у феодальній Європі катувань, болісних по­карань, закликав до обмеження смертної кари. Він відстоював рівність усіх перед законом, можливість покарання тільки за діяння, визначені законом як злочинні.

Смертна кара, вважає Беккаріа, не є правом, тому що не ви­пливає з умов суспільного договору. Страта — це «війна нації з громадянином», вона ні корисна, ні необхідна для суспільства. Він допускав застосування смертної кари тільки у двох надзви­чайних випадках: 1) коли навіть позбавлений волі громадянин своєю могутністю і зв´язками загрожує безпеці нації і встанов­леному способу правління; 2) якщо його смерть буде єдиним засобом втримати інших від здійснення злочину. Мислитель про­понував замінити страту довічним рабством. На його думку, завдання законів — пом´якшити вдачу людей, а не подавати при­клади жорстокості. Аргументація Беккаріа на користь скасу­вання смертної кари, гуманізації законодавства — практично перший в історії переконливий виступ такого роду.

Краще попереджати злочини, ніж карати, переконаний Бекка­ріа. У цьому він бачив головну мету всякого доброго законодавст­ва, що є мистецтвом «вести людей до можливо більшого щастя». Безліч заборон — не попередження злочинів. Він закликає до ясності законів, до того, щоб уся сила нації в них була зосере­джена на її захисті, її русі від рабства до свободи. Попереджен­ню злочинів служать так само, вважає Беккаріа, знання, повага до законів з боку і влади, і підданих, нагородження і заохочен­ня доброчинності, удосконалювання виховання громадян. Отже, його політико-правова програма виходить з принципів розум­ності, гуманності й законності.

Ідеї італійського просвітника були сприйняті класичним на­прямком кримінально-правової науки і карним законодавством різних країн, стали вираженням назрілих потреб суспільного розвитку.

Істотними досягненнями німецьких і італійських просвітників став розвиток ними природно-правової теорії, республікансько-демократичних ідей, класичної теорії кримінального права.

Висновки

Таким чином, століття Просвітництва стало часом найвищого розвитку гуманістичних і раціоналістичних начал у вченнях про право і державу, у критиці феодалізму, феодальної нерівності і деспотизму, віри в торжество розуму, свободи і рів­ності, у всевладдя народу і всесилля розумного закону. Доктри­нам природного права, прав людини і громадянина, суспільного договору, поділу влади, теорії демократії та ін. були надані кла­сичні форми. Вагомим був внесок європейських просвітників у розробку принципів лібералізму, захист таких універсальних цін­ностей, як свобода, честь і гідність людини, що оберігаються законами, в теорію правової держави. Вчені Нового часу відрод­жують уявлення про «політичне суспільство», «політичну сво­боду», природні права людини — цю своєрідну азбуку свободи. Гуманістичні політико-правові ідеї Просвітництва ідеологі­чно підготували Французьку революцію, що стала початком від­ліку нової епохи. Діячі революції першими спробували реалізу­вати великі ідеї, розвинути їх, з огляду на нові і несподівані повороти політичних подій. їх досвід показав: 1) дистанція між теорією і практикою може бути дуже значною, а результати не-передбачувані; 2) ігнорування одних ідей і гіперболізація інших веде до негативних результатів; 3) нігілізм у праворозумінні і особливо у правозастосуванні, порушенні прав людини і гро­мадянина неминуче веде до трагічних наслідків, у т.ч. і для са­мих ідеологів революції. Уроки Французької революції стануть предметом подальших теоретичних пошуків.