Новий напрямок суспільної думки — політичний радикалізм — пов´язаний з ім´ям видатного французького філо­софа, письменника, теоретика педагогіки, драматурга і компо­зитора Жан Жака Руссо (1712—1778). Його програма корінних перетворень суспільного ладу відбивала інтереси і вимоги мас, міської бідноти.

Літературну популярність Руссо приніс його нарис «Роздуми про науки і мистецтва», що одержав першу премію Діжонської академії. Відповідаючи на запитання: «Чи зробив прогрес наук і мистецтв людей більш щасливими і більш моральними?», він писав, всупереч традиціям Просвітництва: прогрес наук і мис­тецтв, нічого не додавши до нашого благополуччя, тільки зіпсу­вав характери. Робота викликала гарячі суперечки, і його ви­сновки були названі «парадоксами Руссо».

Однак центральне місце у світогляді Руссо займали його со­ціально-політичні ідеї. Найбільш повний їх виклад і обґрунту­вання містили його історичний нарис «Роздуми про походжен­ня і підстави нерівності між людьми» (1755 р.) і знаменитий трактат «Про Суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.). Проблеми суспільства, держави і права мисли­тель починає вирішувати, вивчаючи природний і громадянський стан людини.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня прива­тна власність. У ході удосконалення навичок і знань людини складалися суспільні зв´язки, зароджувалися соціальні форму­вання — сім´я, народність. Сім´я, на його думку, — саме давнє із суспільств.

Однак розвиток цивілізації, пише Руссо, призвів до появи і росту соціальної нерівності, регресу свободи. Майнова нерів­ність стала наслідком встановлення приватної власності на зем­лю. На зміну природному стану з цього часу прийшло грома­дянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простоду­шних, щоб тому повірити, був справжнім засновником грома­дянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встанов­ленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з´явилася держава.

Тепер суспільство поділилося на правлячих і підвладних. Створені шляхом пагубного договору держава і закони «накла­ли нові пута для слабких і додали нові сили багатому, безпово­ротно знищили природну свободу, назавжди установили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію в непо­рушне право і заради вигоди кількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство й убогість». Остан­ня межа нерівності настає з переродженням держави в деспотію. У ній немає більше ні правителів, ні законів — там тільки одні тирани. Рівність тут відновлюється, тому що піддані перед деспотом — ніщо у своєму рабстві і безправ´ї. «Людина наро­джується вільною, але усюди вона в кайданах». Народ знову повертається в природний стан, коло замикається.

Поки народ примушений коритися і кориться, пише Руссо, він поводиться добре. Якщо народ скидає ярмо, він чинить ще кра­ще, повертаючи собі свободу. Тут мислитель явно виправдує на­сильницьке повалення абсолютизму, позбавленого легітимності. Таким чином, первісний договір про заснування держави, що безповоротно знищила природну свободу, перетворив спри­тну узурпацію в непорушне право. Уряд і закони тут втратили правовий характер. Сила замінила право, а рабство — свободу. Але «сила не творить право», — вважає філософ. «Слова рабство і право суперечать одне одному; вони взаємно виключають одне одного».

У противагу такому, порочному і згубному для людства на­прямку розвитку суспільства і держави, Руссо розвиває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди (Contrat social) як «спра­вжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну час­тину цілого. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Це особа юридична, «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його чле­ни називають цей Політичний організм Державою, коли він па­сивний, Сувереном, коли він активний, Державою — при зіста­вленні її з їй подібними».

У результаті такого правильного і законного договору утво­рюється асоціація рівних і вільних індивідів, у сукупності вони одержують ім´я народу, окремо — громадян, як тих, хто бере участь у верховній владі, підданих, як підлеглих законам держа­ви. Таким чином, відчуження за суспільним договором приро­дної свободи і рівності відшкодовується кожному (але вже як нерозривній частині цілого, члену народу-суверена, громадя­нину) у виді договірно встановлених прав і свобод. Суспільний договір, за Руссо, служить у державі основою всіх прав. Завдяки йому усі стають «рівними в результаті угоди і по праву».

Якщо в природному стані свобода індивіда, згідно з Руссо, обмежувалася лише його фізичною силою, то в республіці сво­бода громадянська обмежена загальною волею. Тільки одна за­гальна воля, вважає мислитель, може управляти силами держави відповідно до мети її встановлення, яка є загальним благом. За­гальне благо як мета держави, за його переконанням, може бути виявлено тільки більшістю голосів. «Загальна воля завжди пра­ва», — стверджував Руссо. При цьому він розрізняє загальну волю і волю усіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб. «Але відкиньте, — пояснює Руссо, — з цих ви­явлень волі взаємні крайнощі; в результаті додавання розбіжно­стей, що залишилися, вийде загальна воля». Розрізнення між індивідом як приватною особою зі своїми приватними інтереса­ми і тим же індивідом як громадянином, носієм загальних інте­ресів, зіграло значну роль у конституційно-правовому закріп­ленні підсумків Французької революції. Надалі воно лягло в основу теорії прав людини і громадянина.

Відстоюючи панування в державі і її законах загальної волі, Руссо різко критикує всілякі окремі асоціації, партії, групи і гро­мадські об´єднання, що вступають у неминучу конкуренцію із сувереном. їх воля стає загальною стосовно своїх членів і при­ватною стосовно держави, що спотворює загальну волю грома­дян. Він приєднується до думки Н. Макіавеллі про те, що наяв­ність сект і партій заподіює шкоду державі. Але робить важливий висновок: «якщо ж існують часткові співтовариства, то варто збільшити їх число і тим попередити нерівність між ними».

У своїй ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо передбачає рівність прав і обов´язків громадян і держави. Межі державної влади в її взаєминах з підданими, відповідно до його вчення, ставляться межами загальних угод. Верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона не була, не переступає і не може переступити меж загальних угод. Кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що їй ці угоди нада­ли з її майна і свободи. Отже, суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого.

Разом з тим, суверен, за думкою Руссо, не зв´язаний власни­ми законами. «Немає і не може бути ніякого основного закону, обов´язкового для Народу в цілому, для нього не обов´язковий навіть Суспільний договір». Він вправі змінити й умови догово­ру. Суверен «стоїть вище і судді, і Закону», адже йому належить право помилування, звільнення від покарання, передбаченого законом і визначеного судом. Більше того, за Руссо, влада суве­рена включає право на життя і смерть підданих. Коли государ говорить громадянину: «Державі необхідно, щоб ти вмер», то він повинен вмерти, тому що тільки при цій умові він жив доте­пер у безпеці, тому що його життя не тільки благодіяння приро­ди, але і дарунок, отриманий їм на визначених умовах від дер­жави». Такий антиіндивідуалістичний гімн суверену, що перевершує етатизм Т. Гоббса, більше не зустрічається в теорії суверенітету. Зате практика тоталітарних держав повна трагіч­них прикладів реального втілення руссоїстського її тлумачення.

Ж.-Ж. Руссо відкидає вимогу яких-небудь гарантій захисту прав індивіда в його взаєминах з державою. З одного боку, у суверена «немає і не може бути таких інтересів, що суперечили б інтере­сам цих осіб,., адже неможливо, щоб організм захотів шкодити усім свої членам». Але з іншого боку, згідно з мислителем, по­трібні гарантії проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов´язань перед сувереном: «якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути свободним».

Отже, за Руссо, суспільний договір дає політичному органі­зму (державі) необмежену владу над усіма його членами в ім´я загального блага — свободи і рівності. Цю владу, що направля­ється загальною волею, він і іменує суверенітетом.

Суверенітет трактується мислителем як «здійснення загальної волі», необмеженої влади, що направляється загальною волею. За умовами суспільного договору вона належить народу. Ідеї на­родного суверенітету разом з ідеями рівності і свободи (рівних прав і обов´язків) виступають у Руссо як основні принципи республі­канського ладу, центральні пункти його політичної програми.

Народний суверенітет має, відповідно до його вчення, дві ознаки: він невідчужуваний і неподільний. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб чи органів, так і його розподіл між різними частинами народу (станами) за логікою Руссо означали б заперечення суверенітету як загаль­ної волі всього народу. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, «може бути представлений тільки самим собою». «Передаватися, — підкреслює він, — може влада, але ніяк не воля». Таким чином, по суті тут заперечується як представни­цька форма влади, так і принцип поділу верховної влади дер­жави на різні влади.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі. Тому парламент чи інші представ­ницькі збори депутатів, вважає мислитель, не можуть бути пред­ставниками народу, вони лише його уповноважені: «вони нічо­го не можуть постановляти остаточно». Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена, згідно з Руссо, рішен­ня якої не відносяться до компетенції суверена чи сфери закону. Ця влада виражається в актах приватного характеру. Вона — по­середній організм між підданими і сувереном. Уряд є лише його служителем, уповноваженим здійснювати закони і підтримувати свободу як громадянську, так і політичну. Устрій виконавчої вла­ди, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була гото­ва жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним. Як міру, покликану запобігти узурпації влади чи­новниками, мислитель пропонував періодично скликати Народні Збори для вирішення питань про довіру уряду і посадовим осо­бам. «Проведення таких зібрань, — писав Руссо, — має своєю метою збереження суспільного договору». Народоправство, на його думку, виключає необхідність у поділі державної влади як гарантії політичної свободи. Досить розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів, підкорити виконавчу владу суверену.

Залежно від того, кому суверен вручає правління (усій чи біль­шій частині народу, деяким або одному), Руссо вирізняє демокра­тію, аристократію, монархію. У чистому вигляді, зауважує він, ці види правління не існують. Взагалі кажучи, підкреслює мислитель, демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих. За умови народовладдя «навіть монархія стає республікою». Правлін­ня, при якому народ зменшується в числі й убожіє, за Руссо, є най­гірше. Всяке правління за допомогою законів Руссо вважає рес­публіканським правлінням. «Таким чином, — підсумовує він, — я називаю Республікою всяку державу, керовану за допомогою за­конів, який би не був при цьому спосіб управління нею».

На думку мислителя, суспільний договір дає життя державі, наділяє ж волею і рухом її законодавство. Угоди і закони поєд­нують права й обов´язки громадян, повертають справедливість. У громадянському стані усі права визначаються законом. їх мета — збереження свободи і рівності. Руссо виділяє чотири роди законів: політичні (основні), громадянські, кримінальні і «най­більш важливі з усіх» — звичаї й особливо громадська думка. Останні закони «відбиті не в мармурі, не в бронзі, — пише про­світник, — але в серцях громадян; вони-то і складають справж­ню сутність держави; ...коли інші закони старіють чи слабша­ють, вони повертають їх до життя чи заповнюють їх, зберігають народу дух його перших встановлень і непомітно заміняють си­лою звички силу влади». У дусі Монтеск´є він говорить про не­обхідність урахування в законах географічних факторів, звичаїв народу та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».

Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець. Щоб відкрити найкращі правила співжиття, по­трібний розум високий, розуміючий пристрасті і природу лю­дей, готовий трудитися в одному столітті, а пожинати плоди в іншому. «Потрібні були б Боги, — резюмує Руссо, — щоб дати закони людям». Діяльність такого незвичайного законодавця просвіщає народ і підготовляє ґрунт для мудрих актів суверена.

Таким чином, у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена проблемам соціальної природи влади, її прина­лежності народу. В ній немає детального проекту організації іде­ального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за допомогою законів, свободи і рівності в ній. Влада суверена і загальна воля визначають права й обов´язки індиві­дів. Виступаючи проти осуспільнення приватної власності, Руссо пропонував все ж зрівняти майнове становище громадян: «Жо­ден громадянин не повинен бути настільки багатий, щоб бути спроможним купити іншого, і жоден — настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе». Все це виявляє егалітарист -ський характер соціальної доктрини Руссо. Вона стала одним з основних ідейних джерел філософії і політичного радикалізму наступних двох століть.