Одним з центрів книжності, політичної і філософ­ської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константино­польського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом «всея Русі» єпископа Іларіона з Києво-Печер­ського монастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 p., подав лаконічну характе­ристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релі­гійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать». Які ж політико-правові проблеми містить цей відомий політичний твір?

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. «Закон, через Мойсея даний» — символ Ста­рого Заповіту, іудаїзму. Він суворо регламентує життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми, її зміст змінюється в Новому Заповіті. Новозавітний закон Іла­ріон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини». Ним людство рятується від ворожнечі і вза­ємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто во­дою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіо-на законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини — християнства, Ісуса Христа. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Заповіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна доскона­лість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. Таким чином, закон і благодать розрізняються як за метою, змістом, так і за дією в часі. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїз­му) благодаттю й істиною (християнством). Іудаїзм — релігія лише іудеїв. Християнство ж покликано служити всім народам.

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного на­роду (іудеїв) пройшов, тепер, народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кі­нець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичницт­ву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народа­ми як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира — хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шану­ють і славлять своїх учителів. «Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, великого...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава...»У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Сло­ва» виступає за легітимність, моральність великокнязівської вла­ди, її династичний характер, централізм управління в державі.

Похрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір´я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів «бути усім христия­нами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, ствер­джується християнська рівність людей. По-друге, «не було ні одного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Оче­видно, для Іларіона були важливими єдність «благовір´я» із вла­дою, її силою. Адже «хто не по добрій волі хрестився», то через страх. Князь домігся, на думку Іларіона, разючих змін: покін­чив з язичництвом, позбавив підданих «ідольського обману», вони зажили у вірі.

Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єди­новладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, який на Никейськім со­борі оформив союз між імператорською владою і церквою. І Володимир шанував служителів Господа, часто радився з «бать-ками-єпископами», як серед людей, що тільки-но прийняли віру, закон установлювати. Джерело верховної влади в державі мис­литель бачить у божественній волі, називає Володимира «при­частником Божественного царства». Іларіон — за союз, спів­працю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на ко­ристь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, ве­ликий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людь­ми. Він зобов´язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі («ратні прожени, мир утверди, країну приборкай») і хороше управління («глади — угобзі (тобто припини — Г.Д.), ... бояре умудри, гради розсели»). Ряд­ки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і ми­лосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Інши­ми словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за за­коном, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був при­таманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині «Слова про Закон і Благодать» знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого — Ярослава Муд­рого «Господь зробив спадкоємцем твого володіння». Для Іла-ріона, очевидно, важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її легіти-мності як блага для Русі. Автор «Слова» вихваляє свого сучас­ника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів благовір´я, але ще більш преум-ножає, не говорить, але діє. Отже, за Іларіоном, Ярослав гідний спадкоємець великокнязівської влади, що довершує почате.

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: «А се аз, князь вели­кий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький но­моканон». Таким чином, маємо приклад спільної законотворчос­ті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію» світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішу­валися й у «Повчанні» В. Мономаха.