Клас підприємців, що розвивався, купців і банкі­рів, заможних бюргерів у Західній Європі потребував подолання феодальної роздробленості, сильної централізованої влади, де­мократичних свобод. Теоретичним виразом їх сподівань стало вчення Марсилія Падуанського (бл. 1275 — бл. 1343).

Цей медик і богослов, що був якийсь час ректором Паризь­кого університету, у своїй книзі «Захисник миру» (1324 р.) ви­клав ряд оригінальних ідей, що далеко випередили його час. Простежимо логіку його міркувань.

Для всякої держави, пише Падуанський, найбільш бажаним є спокій, найбільш шкідливим — розбрат. Основна причина останнього — невірні уявлення про співвідношення церкви і дер­жави, божественного і людського законів. Спроби церкви втру­титися в справи світської влади сіють розбрат і позбавляють миру європейські держави, особливо Італію. Вони переборні, якщо церковники будуть займатися виключно сферою духовно­го життя людей. Церква повинна бути відділена від держави і підлегла світській політичній владі.

Ця влада і держава («політичний союз») виникли у процесі поступового ускладнення форм людського співжиття: родина, роди, племена, міста, держава. Остання — результат людських нужд. Мета держави — загальне благо. Тут у Падуанського теж явно помітний вплив аристотелівських ідей.

У державі, продовжує міркування Марсилій, де багато по­треб, важливий поділ занять і посад, з яких і утворюються час­тини держави. Він нараховує шість таких частин: землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство і суд. Перші три складає народ, що зберігає державу і уміряє її дії. Останні три частини — головні або почесні. Влада судова встановлює праведне і корисне суспільству. Примусовою силою виступає посада військова. Священство засноване для служіння Богу, його мета — учити людей закону і повчати їх. Усі посади служать благу політичного союзу.

Верховна влада в державі, пише Падуанський, належить за­конодавцю, що завжди один і той же, тоді як форми правління можуть бути правильними (монархія, аристократія, політія) чи неправильними (тиранія, олігархія, демократія). Правильні фор­ми правління встановлені за доброю волею громадян, тут влада управляє «за законом». Неправильні встановлюються насильно і неминуче ведуть до тиранії.

Кому належить право видавати закони чи хто справжній зако­нодавець у людському суспільстві? — задається питанням автор «Захисника миру». І відповідає: «народ, тобто сукупність грома­дян чи велика їх частина». Тут наступні аргументи: 1) законо­давча влада повинна належати тому, хто може дати найкращі закони: такий саме народ, адже закони видаються для загаль­ного блага, а воно краще вбачається всіма, ніж деякими. Ніхто сам собі зла не бажає, отже, усі в сукупності будуть шукати загального блага, а не частки. Навпаки, один чи деякі легко можуть або помилятися, або мати на увазі власну користь, а не громадську. 2) Законодавцем повинен бути той, чиї закони най­краще виконуються. Таким є знову народ, тому що кожний тут кориться не за примусом, а добровільно законам, які він сам на себе накладає. При цьому більшість має і найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон. Падуанський першим запропонував політико-правову формулу — legislator humana (на­род — законодавець).

А кому повинне належати право призначати правителя? Паду­анський відповідає — тому ж, хто видає закони, тобто народу. Він же вправі виправляти і переміняти правителя. Народ встановлює і форму правління. Правителю належить виконувати волю наро­ду: повелівати, судити і виконувати закони. Краще виконують­ся закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім. Головне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

Відповідаючи в дусі часу на питання: що корисніше — вста­новлення спадкової чи виборної монархії, Падуанський викладає доводи за і проти кожної з них і віддає перевагу останній. Голо­вне для нього, по-перше, за виборної монархії діє принцип під-законності всіх її дій, яка і створюється для того, щоб виконува­ти закони. По-друге, виконавець законів повинен обиратися тим же, ким закон установлений, тобто народом.

Марсилій поширює народний суверенітет і на духовну владу в державі. Оскільки церквою називається в істинному сенсі зі­брання віруючих, остільки, на його думку, їм і належить право призначення чи заміни пресвітерів у кожнім окрузі та єписко­пів. Він посилається на звичаї ранніх християн, «доводи розу­му», і, головне, на те, що народ може краще судити про все. Нарешті, як вважає Падуанський, народу-законодавцю належить право тлумачення Святого Писання, установлення догматів і обрядів церкви. Це він може зробити через своїх представ­ників на вселенських соборах. Тільки собор видає церковні закони, вправі накласти кару за невиконання християнських обов´язків, відлучити від церкви будь-якого князя чи громадя­нина. Для виконання соборних постанов обирається верхов­ний єпископ чи, як данина традиції, його може призначити папа римський.

Таким чином, у Падуанського народ — єдиний носій сувере­нітету і верховний законодавець. Він один з перших став прово­дити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави. При цьому перша визначає компетенцію й організацію другої, котра покликана суворо дотримуватися закону.

Падуанський різко заперечував твердження, начебто всі закони виходять з одного вищого, вічного і божественного пра­вового начала. Народ — колективний творець законів і їх охоронець. Закон, за його визначенням, — це предписания, супроводжуване примусом. Головна мета закону — правда і загальне благо. Другорядна мета — твердість і міцність влади, адже закон, утримуючи владу від сваволі і дурних пристрастей, тим самим робить її міцною. Тому усяка влада повинна управляти на підставі закону.

Отже, «Захисник миру» Марсилія Падуанського — яскраве явище в розвитку середньовічної політико-правової думки. Він довів самостійність держави, її незалежність від церкви в сфері публічної влади. Його думки про народ-суверен, співвідношен­ня законодавчої і виконавчої влади, демократичні принципи її організації і функціонування, про підзаконність всіх громадян держави благотворно вплинули на політико-правову думку епо­хи Відродження.