У XIII ст. католицька церква досягла вершини мо­гутності, впливу на політичне і духовне життя середньовічної Європи. Формування ідеології католицизму було пов´язано з ім´ям Томи Аквінського (Аквіната) (бл. 1225—1274). Видатний вчений-богослов прагнув обґрунтувати постулати віри засобами розуму, логіки, філософії.

У своїх працях «Сума теології» і «Про правління государів», коментарях до перекладеної латинською мовою і виданої «По­літиці» Аристотеля, Аквінський на її базі розвинув доктрину держави і природно-правову теорію у світлі догматів католицької церкви.

Людина, за Аквінським, істота розумна й володіюча свобод­ною волею. Кінцева мета є основним початок діяльності розум­ної істоти. Такою метою є блаженство. Воно не в багатстві, по­честях, славі, а в пізнанні Бога. Слідом за Аристотелем він визнає людину «істотою товариською і політичною», «співвіднесеною з Богом як з певною своєю метою». Така властивість людини при­водить до утворення політичної спільності — держави. Це — досконалий союз, установлений заради загального блага, забез­печення умов для гідного, розумного життя.

Згідно з Аквінським, реалізація даної мети збігається з існу­ючою феодально-становою ієрархією. Так влаштовано у світі, де панує ієрархія форм, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі ієрархії стоїть Бог, що установив принцип підпорядкуван­ня нижчих форм вищим. Духовний же світ очолюється на землі папою як намісником Бога. За тим же принципом організовано і суспільство: піддані підкоряються царям, раби — панам.

Богословське вчення про походження влади від Бога Аквінат доповнює своїми міркуваннями: Бог — причина добра, а не зла, отже, усе, що є доброго у владі — це від Бога, що є дурного — не від нього. В усякій владі він розрізняє три елементи: 1) початок чи походження; 2) використання; 3) форма чи сутність. Похо­дження чи використання влади можуть бути хороші або дурні, але сутність її завжди добро — вона заведена Богом. Суть влади складає порядок відносин панування і покори, при якому воля осіб, що знаходяться нагорі людської ієрархії, рухає нижчими верствами населення. Той, хто здобуває чи зловживає владою, заслуговує, щоб вона в нього була віднята. Такі заповіти Бога і веління римсько-католицької церкви, що представляє його волю. Тому всі царі повинні підкорятися папі, як самому Христу.

Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, супере­чать інтересам церкви, на думку Аквінського, настільки піддані вправі противитись цим діям. Він визнає правомірною непокору у випадках: 1) коли повелівається те, що противно велінню бо­жому; 2) коли повелівається те, на що не поширюється влада правителя (наприклад, на духовне життя людей чи установлення надмірно важких податків). Тоді правитель перетворюється в тирана, не хоче знати загальної користі, а піклується лише про свою вигоду, зневажає закони і справедливість. Тому народ може повстати і скинути його, що вже не є смертним гріхом. Головне, вважає Аквінський, щоб повстання не приносило більше шко­ди, чим користі.

Тиранію Тома протиставляє монархії — кращій формі прав­ління. Його аргументи: 1) на переваги монархії вказує сама при­рода, що скрізь установила одне керуюче начало: у тілі — серце, у душі — розум; у бджіл — одна цариця; миром править єдиний Бог; 2) це доводить і історія: країни, де немає єдиного правите­ля, бідують від розбратів; керовані ж монархами насолоджують­ся миром.

З монархій Аквінський віддавав перевагу політичній, а не аб­солютній. Таке правління, змішане з елементів монархії, аристо­кратії і демократії, на його думку, було встановлено у євреїв за­коном божим, де правив один цар на основі чеснот і законів, йому допомагали світські і духовні князі, обрані від усього народу.

Доброчинність — якість людини, що направляється законом. Доброчинність, як і закон — основа порядку. Закон Тома визна­чає як певне встановлення розуму для загального блага, обнаро­дуване тим, хто має піклуватись про суспільство. Закон є розум управління, правило і мірило людських вчинків. Він необхідний в ім´я миру серед людей, направляє їх до загального блага. Озна­кою закону є його обнародування.

Закони він поділяє на чотири види: вічний, природний, люд­ський і божественний.

Вічний закон (lex auterna) — «є сам божественний розум, ке­руючий світом», уособлення універсальних норм. Цей закон ле­жить в основі усього світопорядку, природи і суспільства. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов´язані з ним відносинами субординації, ієрархії.

Природний закон (lex naturale) — відображення цього вічного закону в людському розумі, є чинність вічного закону в люд­ському суспільстві. Предписания природного закону виходять з мети робити добро й уникати зла, самозбереження і продовжен­ня людського роду. Він є тією основою, на якій ґрунтуються усі створювані людьми закони.

Людський (діючий) закон (lex humana) — конкретизація при­родного закону. Аквінський пише, що одних природних схиль­ностей мало. Потрібна дисципліна. Є люди, яких треба приму­шувати силою і страхом покарання. Метою позитивного закону є розвиток чеснот у людині. Цей закон повинен бути підлеглий природному закону. Тільки та постанова має силу закону, вважає Аквінський, яка по собі справедлива. Таким чином, він запере­чує значення людського закону за тими актами світської влади, що суперечили предписаниям природного закону. Закони нази­ваються справедливими за метою, коли вони мають на увазі за­гальне благо; за походженням, коли виданий закон не перевищує влади законодавця; за формою, коли «у виді загального блага на підданих накладаються тяготи урівнюючі». Необхідно визначити, що закон може предписувати, тоді ми будемо знати, чому варто коритися. Обов´язкова сила закону поширюється на усіх. Зако­ном зв´язаний, вважає Аквінський, і сам законодавець (крім при­мусової сили закону), і духовні особи (якщо діючий закон не су­перечить ні природному, ні божественному закону).

Божественний, чи одкровенний закон (lex divina) виникає з Біблії. Він, згідно з Аквінським, необхідний з двох причин. По-перше, людський закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не мо­жуть прийти до єдиного уявлення про правду, тому необхідно таке вище керівництво, як Біблія, у т.ч. у законодавстві. Сфера боже­ственного закону набагато ширша, вона охоплює і духовне жит­тя, недоступне людському закону. Гріхи, гріховні помисли, не заборонені цим законом, забороняються божественним законом.

Як бачимо, у Аквінського йдеться не лише про феодальне законодавство, а й про теорію закону.

Право в Аквінського є об´єктом правди. Воно визначається як «дія, урівняна стосовно іншого, в силу... природи речей чи в силу людського установлення». Право він, слідом за Аристоте­лем, поділяє на природне і позитивне. Право народів, що виді­ляли римські юристи, він вважав видом природного права, тому що воно стосується тільки людини. Як і у вченні про закон, Аквінський стверджує, що людські установлення можуть зро­бити правом те, що не суперечить праву природному.

Тома Аквінський — войовничий захисник католицької церк­ви, феодально-монархічного ладу, непримиренний до їх ворогів. Особливо люто він обрушується на єретиків: «якщо фальшиво­монетників, як і інших лиходіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше страчувати єретиків, якщо їх викрито в єресі». У Середні віки його називали «doctor angelicus» (ангельський доктор). Після смерті Томи, у 1323 р. він був прилічений до лику святих, а в 1879 р. його теологічна філософія оголошується римським папою «єдино істинною фі­лософією католицизму», що поклало початок неотомізму.