Поява християнства як світової релігії в межах Рим­ської імперії стала важливим фактором оновлення світу, пошу­ку нової моделі життєустрою. Виникнувши в І ст. н. є. з вчення невеликої іудейської громади Єрусалима, воно, за п´ять століть, поширилося на всі народи Середземномор´я, а потім і всієї Євро­пи, вплинуло на суспільно-політичну думку.

Основні твори раннього християнства з´явилися в другій по­ловині І — середині II ст. З них 27 було канонізовано і склали Новий заповіт. Тут чотири євангелія, 21 послання апостолів і Об´явлення св. Івана Богослова. Таким чином, Біблію (Святе Писання) склали Старий і Новий Заповіт.

Головні політичні і правові ідеї раннього християнства. У кни­гах Нового заповіту засуджувався рабовласницький Рим — «цар­ство диявола», «диявольський світ зла і насильства», римські імператори, особливо звір-антихрист Нерон — гонитель хрис­тиян. В Об´явленні Івана Богослова передвіщається загибель Риму — «великої блудниці». Християни чекали другого прише­стя Месії, Христа-спасителя, божого посланника, що зруйнує царство зла, повалить гнобителів «у геєнну вогненну». Існуючі держави, як установлення людини, засуджувалися. їм протиста­влено Царство небесне як найдосконаліше і найсправедливіше, де трудящі «не будуть уже ... жадати і не буде палити їх сонце і ніяка спека».

Учні Христа проповідували смиренність і непротивлення злу насильством: «не противтеся злому», «любіть ворогів ваших, бла­гословляйте тих, хто вас проклинає, творить добро тим, хто не­навидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує». Головне ж — чекання близького пришестя Месії: «Се, гряду незабаром, — говориться в Новому заповіті, — і відплата Моя зі Мною, щоб воздати кожному по справах його».

Відповідно до традиції Стародавнього Сходу Біблія пропові­дує божественне походження усякої влади і покірність їй. «Усяка душа да буде покірна вищій владі; адже немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені. Тому той, хто противить­ся владі, противиться Божому установленню», — говориться в «Посланні до римлян» апостола Павла.

Християнство — революція в античному світі в поглядах на людину, що вимагала його духовної свободи, рівності і загаль­нообов´язковості праці. Християнські громади організовували­ся на колективістських началах, зі спільністю майна, праці, тра­пез. «Якщо хто не хоче трудитися, той не їж». Засуджувалися багаті: «Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж бага­тому ввійти в Царство Боже». Пропаганда божественного «за­кону свободи», рівності всіх перед Богом («Немає іудея, ні гре­ка, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, — тому що усі ви одне в Ісусі Христі»), принципу еквівалента — «рівним за рівне» («І як хочете, щоб з вами поводились люди, так і ви поводьтесь з ними») відображала давні природно-пра­вові ідеї і уявлення.

Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків лю­дини. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». Заохочуються виконав­ці закону, «тому що не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть». При цьому чинність зако­ну поширюється лише на прийнявших його, «на тих, хто стоїть під законом». Закон свідчить про правду Божу і має владу над людиною, поки вона жива. Вище закону — віра. «Закон свят», — проголошується в Біблії. Його божественне походження підтвер­джується притчею про передачу Господом через пророка Мойсея кам´яних скрижалей з викарбованими на них заповідями. Із де­сяти заповідей, що стали канонічними, перші чотири присвячені релігійним догмам, п´ята — вимога шанування батьків («Шануй твого батька і мати твою, щоб довгі були дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі»), а інші — застереження від карних злочинів («Не вбивай», «Не чини перелюбу», «Не кради», «Не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «Не бажай будинку бли­жнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого»). Таким чином, норми заповідей вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки. Слідування заповідям — шлях істинний, проголошується в Біблії.

Суд також «справа Божа». Бог дав напуття суддям через про­рока Мойсея: «вислуховуйте братів ваших, і судить справедли­во... Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого ви­слуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд — справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до Мене і Я вислухаю її». Таким чином, «вищою судовою інстанцією» проголошував­ся Божий суд.

До середини II ст. керівництво християнськими громадами переходить у руки єпископів, пресвітерів, дияконів, що утвори­ли клір. Єпископи різних громад установили між собою міцні зв´язки; була проголошена всесвітня церква. «Поза церквою нема спасіння», «без єпископа немає церкви», «на єпископа належить Дивитися як на самого Господа», — учило духівництво. Привла­снивши монопольне право проповідувати і тлумачити християн­ське вчення, духівництво розробило складну систему обрядів, служб, догм, використовуючи ряд положень інших релігій (наприклад, мітраїзму) і філософських шкіл (стоїків, гностиків). За­гальні трапези були замінені причащанням, апостоли — слуга­ми і гінцями єпископів, рівність віруючих — нерівністю між клі-ром і мирянами. Засудження імператорської влади змінилось союзом з нею, поділом світської і духовної влади, закликом до віруючих: «Віддавайте кесарю кесареве, а Боже — Богу». З IV ст. імператори вже були змушені рахуватися з церквою і навіть шу­кати в неї підтримки. За імператора Костянтина християнство було оголошено спочатку рівноправним з іншими релігіями, а потім і державною релігією (324 p.).

З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли христи­янська ідеологія, теологічні вчення. Відображенням поглядів хри­стиянської церкви цього періоду на політику, право і самі пра­вові норми були твори знаменитих теологів Іоанна Златоуста (345—407) і Аврелія Августина (Блаженного) (354—430).

Константинопольський єпископ Іоанн Златоуст у своєму тлу­маченні «Послання до римлян» апостола Павла вимагав від усіх віруючих суворого додержання предписань Біблії, покори політич­ній владі. Усяка влада від Бога. Покора владі як божественному встановленню — належне і необхідне, «у нагороду добрим і на кару злим». Ціль її: дати можливість людям вести тихе і спокій­не життя. Тому їй варто підкорятися безумовно, відплачувати не тільки даниною, але честю і страхом. За опір і непокору владі, учив Златоуст, грозить боже покарання — «адже якщо ти кора­бель позбавляєш керманича, ти губиш саме судно». Водночас він підкреслював: не всякий цар чи князь діють за законом Бо­жим. «Істинний цар той, хто панує над гнівом, заздрістю і насо­лодами, хто усе підчиняє Закону Божому, хто, зберігаючи віль­ний розум, не дозволяє пристрастям панувати над душею». Таким чином, Бог, заснувавши розмаїття влади і підпорядкування їй, адже рівність честі породжує війну, писав Златоуст, вимагає від володарів і відповідних моральних якостей.

Златоуст підкреслював пріоритет духовної влади над світською. Царська влада має свої межі: вона діє лише в громадських спра­вах. Він ставить священиків вище за царів — «царю доручені тіла, священику — душі», «священство настільки вище царської влади, наскільки велика відстань між плоттю і духом». Священик — посередник між Богом і людиною. «Закон світський не має стояти вище божественного», — учив Златоуст.

Помітний вплив на розвиток політико-правової ідеології хри­стиянської церкви справило вчення єпископа з Пітона (Півн. Африка) Аврелія Августина, прозваного Блаженним і канонізо­ваним церквою як святого і вчителя церкви. У знаменитих тво­рах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання хри­стиянських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави. Тут викладені основні поло­ження християнської концепції світової історії, характерними рисами якої є божественна зумовленість, фаталізм.

Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох дер­жав: «Граду Божия» і «Граду земного» — гріховного, у якому ца­рює диявол. Держава земна — створення людське, її ціль тимча­сова, вона створена насильством, тримається примусом. Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, під­ходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. «Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презир­ства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що дохо­дить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зі­брання людей, об´єднаних суспільним зв´язком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої мораль­ної сили і має єдину мету — «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя ви­являється, відповідно до Августина, у пануванні людини над лю­диною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Та­кий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх — перша причина рабства».

Форми правління розрізняються Августином залежно від ви­конання обов´язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні і релігійні обов´язки, повагу до Бога і людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий на­род, він іменує тираном, несправедливу аристократію — клі­кою. Держава, в якій ігнорується право як справедливість, є загиблою державою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і автоhитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підко­рятися. Християнська держава — зразок «Граду земного».

Праворозуміння Августина проявляється в міркуваннях щодо обов´язків, накладених законами природними, божественними і людськими. Цим законам слід підкорятися, але люди їх часто переступають. Божественний закон велить «зберігати порядок природний і забороняє його порушувати...» Можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише обрані, праведни­ки. Всі інші повинні страждати. Усі державні і соціальні інсти­тути, а також правові норми є результатом гріховності людей. Це виявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління і підлеглості. Пізнати суть держави і права, волі і справедливості, закону і порядку можна тільки за допомогою Святого Писання. Джерелом природного права і природно-пра­вового принципу еквіваленту в нього виступає Бог. «Хто інший, як не Бог, — риторично запитував Августин, — вписав у серця людей природне право?» Як видно, його уявлення про право в ряді моментів схоже з поглядами римських стоїків, юристів, Цицерона, зокрема, з їхнім трактуванням природного права. Установлений Богом порядок охороняється і керується, за Ав­густином, законом. І нечесний той, хто не живе у мирі з зако­ном. Мир з Богом же є покора у вірі вічному закону. Цей мир будується на любові до Бога і любові до ближнього.

Джерело зла Августин вбачав у свободній волі людей. Особ­ливо це небезпечно в справах віри. «Перш ніж розуміти, ми по­винні вірити». Людські мірки злочину чи провини, згідно з Авгус­тином, не збігаються з божественними. Є вчинки, на які люди дивляться осудливо, але які схвалені свідченням Бога і, навпаки, багато таких, котрі люди хвалять і які засуджені Богом. Різницю між провиною і злочином Августин встановлює в такий спосіб: «Коли неприборкана пристрасть псує душу і тіло — це провина; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин». їх причинами є або прагнення досягти яких-небудь благ або страх їх втрати. Ці бла­га в порівнянні з Царством Небесним — «презренні і низькі».

Таким чином, у своєму протиставленні «Граду земного» і «Гра­ду небесного» Августинові не вдається уникнути протиріч. Якщо земна держава є царство диявола, «неправди», то знецінюються політичні, соціальні і моральні інститути як установлення Бога, втрачається логічний зв´язок між божественним і людським пра­вом, значення природного права, законів. Якщо земне суспіль­ство здатне установити в себе «благий порядок» на основі бо­жественних заповідей, то не можна визнати цю мету за справу гріховну. Протиріччям такому трактуванню були й тодішні хри­стиянські держави. Августин сам, зважаючи на політичні реалії свого часу, визнає право держави на підтримку церкви і втру­чання в її боротьбу з єретиками і релігіями-суперниками. В обо­в´язок християн стосовно християнського правителя ставиться лояльність, покора, а в обов´язок церкви — бути наставницею в громадських чеснотах і проповідницею «братерства».

Пізніше церква східного обряду не сприйняла августинів-ського протиставлення «Граду земного» і «Граду Божого», вва­жаючи їх взаємозалежними. Однак питання про пріоритет ду­ховної влади над світською залишався довгий час предметом протиборства і лютих суперечок. Недовго зберігалася і єдність у самій християнській церкві: у XI ст. вона розпадається на Захід­ну і Східну (католицьку і православну).

Отже, християнство своїм новим підходом до проблем лю­дини, держави і права збагатило політико-правову думку старо­давніх віків, вплинуло на її наступний розвиток, що обумовило його панування в Європі.

Висновки

Таким чином, римські юристи творчо розвивали основні політико-правові ідеї і принципи грецьких філософів, які набули теоретичної завершеності і досконалості. У тракту­ванні Цицерона право виступає основою держави, його визна­чальним началом. Розвиваючи теорію полісної демократії, він запропонував новий, змішаний тип держави — республіку, що має своїм началом природне право і волю народу, систему стримок і противаг, попереджаючих виродження республіки в тира­нію. Просторість розроблених юристами загальнотеоретичних проблем права, його інститутів і понять поклала початок юрис­пруденції як самостійної науки. Завдяки їм римське право стало 

фундаментальним внеском у цивілізацію, що не втратив свого значення й у XXI столітті. У Середні віки римське право будуть називати ratio scripta.(писаний розум). Мабуть, саме так варто розглядати його і сьогодні.

Виняткове і неминуще значення в історії цивілізації нале­жить християнству. Сформульовані в Новому Заповіті моральні норми і принципи поведінки людей, суспільних відносин вира­зили загальнолюдські цінності — свобода, рівність, справедли­вість, праця — продовжують впливати на моральне очищення людини, на політичну і правову думку.